Константинопольський Свято-Софійський собор 879 року.

Фактом найбільшого значення в історії боротьби православ'я з римським католи­цизмом, що зароджувався, був собор 879 року, що його багато православних каноністів розглядають як вселенський. Цьому соборові передували загострені до крайнощів стосунки між римським престолом та патріархом Ігнатієм, який знову вступив на Константинопольський престол після державного перевороту у 867 році й усунув Фотія від управління церквою. Конфлікт між патріархом Ігнатієм і папою Адріаном II через церковну юрисдикцію на Балканах почався одразу після собору 869-70 року. Папа став погрожувати Ігнатієві крайніми заходами, але не встиг виконати їх, оскільки у І 872 році помер. Його наступник папа Іоанн VIII (872-882) відзначався своїм миро-1 любним ставленням до Сходу, але й при ньому, як не дивно, у стосунках між римсь­ким престолом і патріархом Ігнатієм не сталося ніяких покращень. Справа схилялась І до нового розриву. Зважаючи на цю можливість, у 877 році папа посилає в Констан­тинополь своїх легатів, єпископів Павла і Євгенія, аби востаннє спробувати вплинути на Ігнатія. Коли легати були в дорозі, до Риму надійшла звістка про смерть Ігнатія, і іпро повернення на патріарший престол Фотія; того самого Фотія, котрий близько І десяти років тому був позбавленим сану й підданий анафемі Миколаєм І, а потім 1 Адріаном II, та їх соборами і котрий, своєю чергою, піддав анафемі разом з собором ? 867 року папу Миколая. Ця звістка, мабуть, була сприйнята папою Іоанном з неабия- іким задоволенням. У Римі у Фотія були не тільки противники, але й друзі. Одразу ж інавздогін за двома легатами папа послав кардинала Петра з особливим наказом, аби. е з огляду на новий стан справ, налагодити стосунки з Фотієм. Папа надіслав дружні і листи самому Фотієві, василевсові, східним патріархам і напоумлення тим, хто ще і далі не визнавав Фотія патріархом.

Тоді й трапилась сприятлива нагода скликати всецерковний собор для ліквідації 1 решток церковної смути, викликаної діями пап Миколая І і Адріана І і для відновлен- І ня єдності між Сходом і Заходом на православно-кафолічних засадах.

І

гал

ГЛ'г ЗЧІ

Гої

І

^г-зо

■У

:е.

• ■::: гн ви]

з< Зв<

:о

ми

■ І

іннях: між 8 іакси- і істо-щами [ЗНЄ-

нстан-1 На собор, крім легатів папи Іоанна, прибули представники східних патріархів. За-реваги гальна кількість єпископів досягала цифри 380, так що за числом учасників Констан­тинопольський Св. Софійський собор перевищував всі вселенські собори, за винят-ротес- | зом Халкидонського. "Собор, скликаний Фотієм, - говорить відомий римо-католиць-^^от£ І ^ш^* історик, кардинал Гергенрете, - являв справді разюче видовище, якого не бачили з часів Халкидонського собору". Собор відкрився у листопаді 879 року у храмі Свя­тої Софії.

На першому ж засіданні кардинал Петро заявив, що папа Іоанн вважає Фотія своїм братом і що легати прибули, аби відновити мир і спонукати схизматиків (противників Фотія) до єдності. Хоча й ті звертаються до Риму, сподіваючись дістати там підтрим­ку - їх надії марні. При цьому кардинал вручив Фотієві дарунки Іоанна - стихар, фелон, омофор і сандалії.

На соборі були зачитані листи від папи. Звертає на себе увагу різкий лист папи, адресований противникам Фотія. Справжність цього листа сучасними римо-католиць-кими істориками визнається і не підлягає ніякому сумніву. Іменуючи групу крайніх [ ігнатіан, противників Фотія, "схизматиками", "злочинцями", котрі осмілюються роз-| дирати нешитий хітон Христовий", папа Іоанн закликає їх підкоритися Фотієві, і з'єдна-голи- Ц _тися з Церквою, погрожуючи їм у противному випадку церковними карами. Копія зістів і цього листа збереглася (у Ватіканських реєстрах - під № 3274 за другим вид. Іайе). [ощів і Зворушливе примирення самого Ігнатія з Фотієм відбулося, як відомо, під час друго-їв на І _го патріаршества Ігнатія.

Ротія і Учасники собору з ентузіазмом прийняли звістку про те, що папа визнав недійсни-герез _ми постанови Константинопольського собору 869-70 року, який діяв, як ми бачили, Папа І _в Римо-католицькому дусі за вказівкою папи Адріана II і, звичайно, зі свого боку, ^зКИ У [ осудили цей собор.

мась :тан-

сиро- л_а передостанньому засіданні була прийнята сувора постанова проти спроб вне-мсь-11 _{сення в} символ віри додатку Шіодие.

У 1-му канонічному правилі цього Свято-Софійського собору говориться: "У пе­ревагах , що належать святійшому престолові Римської церкви і її голові: нехай не ^НУ^ТИ і буде жодної новації ані тепер, ані в майбутньому". Згідно з цими правилами "італі-^Т1Я> ¹: : анські" клірики, відлучені папою Іоанном, де б не перебували, не можуть прийматися зько у спілкування Фотієм, так само клірики, відлучені патріархом Фотієм, не повинні ^отш і прийматися в спілкування папою Іоанном.

іен-

>ром Одностайні схвальні вигуки на соборі в честь папи Іоанна та патріарха Фотія були ^бия" яскравим виразом радості Церкви про відновлення православної однодумності і цер-³У ^ж і: ковної єдності. Тільки найзапекліші противники Фотія (Митрофан Смирнський, Сти-^а"^и; І ліан Неокесарійський та ін.) і після собору продовжували свою малокорисну для Цер-/жні | кви справу; вони осудили і самого папу Іоанна VIII за спілкування з Фотієм. (Митро-^ще* і фан Смирнський примирився з Фотієм значно пізніше, а Стиліан Неокесарійський, як декотрі припускають, лише після смерті Фотія змінив своє ставлення до пам'яті пат-•^аші |[ ріарха).

Дані про засідання собору 879 — £0 року-ми черпаєме-з^гротокольиих^анисів, які збереглися на Заході: рукопис Ватіканський, два рукописи Мюнхенські (характерний

 

заголовок в одній з них) Ргасііса Іез а§іаз зіпосш іро Рогіи ері епозі Іез Ш ТЬеи а§іаз ке арозіоіісез ескіезіаз; збірник канонів кардинала Деусдедіта (кін. XI ст.). У нас, у Пра- Петр дог 1 -. звід -80 :тор цикл . прі Г аті

Ве

вославній Церкві, собор 879 - 880 року відомий насамперед за його трьома каноніч­ними правилами, що увійшли до Книги правил. Діяння собору у нас були опубліко­вані Досіфеєм Єрусалимським в (Тотоз сагаз, Римник, 1705 невдовзі після появи аналогічної публікації у західному виданні). Важко переоцінити значення Константи­нопольського Свято-Софійського собору, що його колись досить авторитетні право­славні каноністи причисляли навіть до ряду вселенських! "Вселенським" він іменується і в 1 -му своєму правилі. Його природно було б назвати Великим Софійським, на відміну від діаметрально протилежного йому за напрямком, і якого, як ми знаємо, бойкоту- І Вз; вали більшість єпископату і зрештою осудила Церква: мова йде про Малий Софійський, гато і

ЗЯЯВ] Од Ф.Ді мо іс Д0ІОІ почуг -:ади: Буо] Від гав о,; Двор :приі Мосв

що відбувся в тому ж самому храмі десятьма роками раніше.

Другий Софійський собор став чинником, що стримував самодержавні тенденції Рим) й утверджував православну екклезіологію. Недарма згодом папа Климент II (XI ст.) на цьому соборі бачив головну причину "схизми".

Ції

Нам не може видатися дивним, що згодом, після відродження й утвердження на За­
ході ідеї папського самодержавства, римо-католицька сторона робила багато чого тако­
го, аби применшити значення нього собору. Відомий Аляцій (XVII ст.) намагався навіть
довести, що собору 879 - 880 р. взагалі не було. Нині ще декотрі Римо-католицькі істо­
рики ставлять під сумнів факт 6-го і 7-го засідання цього собору, вважаючи теоретично
неможливим для папи і його легатів участь у такому рішучому осудженні ЇШодие. Уче­
ний августинець М. Жюжі, професор Латеранської понтифікальної семінарії в Римі, з
цього приводу слушно зауважує, що 6-е і 7-е засідання - це ще нічого, бо до цього і Лев
III рішуче не допускав внесення пііосше в символ віри, що, однак, не заважає римо-
католикам бачити в цьому папі прибічника учення про подвійне походження Св. Духа;
значно гірше для римо-католицької свідомості стоїть справа з 1 - 5-ми засіданнями: на І їоанг
них був осуджений собор 869 - 70 року (Малий Софійський), що висловлював волю не бу
папи Адріана II і до нині зачислюваний Римо-католицькою церквою до вселенських. Ст]

Не дивує особливо й те, що у церковних істориків Заходу (і не тільки Заходу), до Духа,
недавнього часу була у вжитку версія про те, що сам папа Іоанн VIII, розібравшись у у
всьому, як слід, виступив рішучим противником собору 879 - 80 року (Великого Со- _{так 3}
фійського) й особисто урочисто виголосив нову анафему на Фотія у лютому 881 року _Зу₅ _ ^
(кардинал Гергенретер) та ін. ди й

ЗЗЇМЙ їою, ; Об : '■"дяі:

У підручнику Євграфа Смирнова, за яким багато десятиліть вивчали церковну істо- ^тави
рію кадри нашого духовенства, вимальовується така картина: "Папа Іоанн VIII, отри- ^ _ст
мавши соборні акти й довідавшись, що його вимоги не виконані, з пересердям зажа- ^ано
дав від імператора, через легата Маріна, знищити постанови собору. Маріна за зух- _-_{0 в}{
валі пояснення в Константинополі посадили у в'язницю. Тепер папа ясно побачив,
що Фотій не зробить йому ніяких поступок, і не підкориться його впливові, і тому він
піддав його новому прокляттю. Знову почалась полеміка між Константинополем та
Римом, знову почалися чвари. Наступні папи також піддавали Фотія прокляттю, так
що всіх папських проклять, що спіткали його, налічують до 12. Розрив між церквами | ₌₀вні
почався" (Вільна, 1907, стор. 368). _епці

§іаз ке 1 Версію про анафему на Фотія, виголошену папою Іоанном VIII "у храмі св. у Пра- і Петра з євангелієм в руках, у присутності численного люду", повторює і візанто-ноніч-І лог А. Васильєв (Лекції з іст. Візантії, т.1, Петроград, 1917, стор. 368). Ці роз-бліко-1! повіді, що мали колись певну мету, про відміну Іоанном VIII постанов собору 879 появи | - 80 року і про нову анафему на Фотія, сучасний Римо-католицький церковний ганти- історик проф. Є. Амман, головний редактор монументальної богословської ен­циклопедії (Бісііоппаіге сіє Тпео1о£Іе сашоїіцие) називає "чистісіньким романом", проф. Ф. Дворник - "історичною містифікацією" (Тпе РЬоеІаеп. 8сЬізт. атЬгісІ£е, 1948). Взагалі, відзначмо, що сучасні Римо-католицькі історики, у висвітленні цього і ба­гато такого, злободенного, з питань церковної історії, часто, - віддаймо їм належне, -виявляють неабияку наукову сумлінність й об'єктивність. Рим) Один з найпильніших дослідників цієї епохи, чеський Римо-католицький священик Ф. Дворник сформулював свої висновки з цього питання так: "чим довше ми вивчає­мо історію цього періоду, тим більше переконуємося в тому, що папи від Іоанна VIII до Іоанна II не змінили своєї політичної лінії відносно Сходу, вдаючись до особистих почуттів. Папська політика продовжувала лінію пряму, почату великим Іоанном VIII, надихану ідеєю виправлення визнаних помилок і збереження єдності всієї Церкви" істо- (Оуогпік. Еплсіез зиг Рпоііоз, Вугапііоп, 193 5, XI) 'ИЧНО Уче- 2МІ,3

СІ СТ.) т За-тако-[авіть

Відзначмо, що висновками Дворника цікавився покійний патріарх Сергій. Він пи­сав одному з своїх знайомих за кордоном: "Дуже заінтригували Ви мене відкриттями Дворника про патріарха Фотія. Чи не можете роздобути хоча б тези цієї вченої праці

і Лев _; прислати мені. Був би Вам дуже вдячний." (Патр. Сергій і його духовна спадщина.

имо- | Москва. 1947, стор. 74).________

и:на юлю их.

Зуха; Цікаво з вище викладеним порівняти тон висловлювань самого Фотія про папу Іоанна, що відносяться до останнього періоду життя патріарха, коли Іоанна VIII вже не було в живих. Стверджуючи у листі патріархові Аквілейському учення про єдине походження Св.

), до Духа, Фотій посилається на легацію "що у святих папи Іоанну - Ти еп а§ііз рара.

»Со року

ісь у у "Містагогії" Фотія читаємо: "Відносно мого Іоанна, - так, я можу назвати його так з ряду причин, і тому, що він більше, аніж котрийсь інший, підтримав мою спра­ву, - то цей Іоанн, мужній духом, мужній у благочесті, у непримиренності до неправ­ди й нечестя, котрий тямить у священних законах і в політичних справах, здатний

^ют0" ставити все на своє місце, саме він через своїх легатів підписав соборні постанови,

^ТР^И_ псі стосуються символу..." Цей благодатний святитель римський через своїх вельми-

їжа- ї шанованих і освічених представників Павла, Євгенія й Петра, приймаючи на соборі,

³У^Х" що відбувся в наш час, символ віри у згоді з Кафолічною Церквою і з своїми римсь-

чив, І кими попередниками, забажав підтвердити рішення цих світлих і дивних мужів дум-

/вш і кою, устами й підписом священних рук».

м та Об'єктивний внесок папи Іоанна VIII у справу захисту православ'я треба відмітити ^так | з удячністю. Наскільки глибокою була відданість папи ідеям православної церкви і чи

^ами ■ | повністю він подолав у своїй свідомоетіншокусливу для кожного папи римську кон­цепцію єдиновладдя - це питання окреме, значно складніше.

 

Декілька слів про ставлення Іоанна VIII до діяльності Кирила й Мефодія. У 87ЯН
році, тобто ще до рукопокладення Іоанна на єпископа Римського, Мефодій був ув'яз-1 Сері
нений архієпископом Зальцбурзьким. Звільнення настало за наполяганням Іоанна VIII. Бі
котрий, однак, тоді благословив проповідь слов'янською мовою, а заборони на слов'ян-1 що і
ську літургію не зняв. У 879 році, у зв'язку з новими звинуваченнями, Мефодій був | пога
викликаний до Риму. Тут йому вдалося домогтися відміни цієї заборони. ■, лакт

С<ИЕ

Після Свято-Софійського собору.ш-

Правильні стосунки між Римською та Константинопольською помісними церква-1 рука
ми, вдало досягнуті у 879 році, в основному зберігалися, незважаючи на певні труд- І роні
нощі, до початку Хет. ';, в з

Зрозуміло, не всі папи протягом цього короткого періоду однаковою мірою були дува
проникнуті духом великого собору. Римський першопрестол у цей час збурювався І :ися
багатьма спокусами, але тепер вони більше відбивалися на внутрішньому житті самої іГгрі
Римської церкви і до нових великих порушень міжцерковних стосунків поки що не І рим<
приводили, С(

куп ІТО лгне ІІЯЛ 5ІД.Т г; За

За папи Стефана V (885 - 891) у 886 році Фотій був удруге і востаннє усунутий від І цію, управління Константинопольською Церквою, на цей раз - імператором Левом VI і\ був Мудрим, котрий поставив на місце Фотія свого неповнолітнього брата (також Стефа-1 \ ор; на). Папа Стефан, котрий не був прихильний до Фотія, усе таки не квапився з визнай- іїрг ням нового патріарха і з'ясовував обставини усунення Фотія. Листування з цього пи­тання, з перервами, тривало, до самої смерті.

Папа Стефан V був противником звершення відправи слов'янською мовою.

стол сідав єпископ. Формоз до цього був єпископом римського передмістя Порто, отже - єпископом субурбікарним. Щоправда, папа Іоанн VIII у 876 році позбавив його за підступність єпископського сану і навіть відлучив, але за папи Маріна Формоз був поновлений у єпископському достоїнстві і тепер протиканонічне призначення його на папський престол було сприйнято вкрай боляче насамперед самою Римською цер­квою. У лоні цієї церкви виникли дві партії: прибічників Формоза і його противників. Боротьба між ними тривала і після смерті Формоза, набираючи іноді украй спокусли­вої форми. Звертає на себе увагу швидка зміна пап у цей час: Боніфацій VI (896 р.), Стефан (896 - 897). Він був раніше рукопокладений Формозом на єпископа м. Ангани. Таким чи­ном, це третій в історії папа з єпископів. Відмітимо для пояснення і те, що з його при- З значенням, рукопокладення, здійснене Формозом, ігнорувалося, як нечинне. Стефан 1 оVI учинив суд над Формозом (897). Тіло померлого папи, після дев'ятимісячного перебу-1 у вання в гробу було доставлено на собор,ллулз покійника були зняті знаки папського і_ - х достоїнства ("Собор з трупом"). Формозівці невдовзі після цього задушили папу Стефана і^ц

Наступним папою римським був Формоз (891 - 896). Його вороже ставлення до Фотія, на щастя, не могло реально відбитися на стосунках двох церков... оскільки Фотій вже був не при владі. Призначення Формоза на папський престол стало точно таким же порушенням церковного благочиння, як призначення папи Маріна, що ста­лося незадовго до цього. В особі Формоза вдруге в історії Церкви на папський пре-І \іар

-. ом

БІЇЛС -Я В

::иі] -о\г яро

в

Іс їм]

і Ми»

 

87 На початку X ст. порядок церковного життя знову був порушений втручанням папи в'яз-1 Сергія III (904 - 911) в Константинопольській церкві. Багато чого в діях цього папи слід приписувати загальній нездоровій обстановці,

з ян-і був

ква-

ївся імої з не від : VI фа-іан-пи-

до і>ки шо та-ре-то,

що панувала тоді в Римі: За папи Бенедикта IV (900 - 903), одного з найближчих попередників Сергія, Папською областю став управляти римський сенатор Феофі-.іакт, котрий був проголошений консулом, герцогом і головнокомандуючим. Інтерес, жкий виявила сім'я сенатора до справи призначення на папський престол того чи іншого кандидата, часто мав спокусливий характер. Цей престол став невдовзі іграшкою в руках дружини Феофілакта Феодори Старшої, котра вважалася вестарарисою - охо-руд- І ронницею папських скарбів, і двох її дочок, Марозії та Феодори Молодшої. Сергій | був якраз одним з тих, хто користувався особливою підтримкою цієї сім'ї. Вище зга­сли І дувалося, що він був обраний папою ще в 897 році, але тоді йому не вдалося утверди­тися в Латеранському палаці. Іоанн IX, рукопокладений у квітні 898 року, примусив Сергія піти. Восени 903 року один з наступників Іоанна IX, папа Лев V був скинутий римським пресвітером Христофором, котрий ув'язнив Лева, а сам посів його місце. Сергій скористався нестійкістю становища нового папи, захопив папську резиден­цію, кинув Христофора у в'язницю, де вже сидів Лев V, сам зайняв папський престол і був рукопокладений 29 січня 904 року, а обох своїх попередників Лева V і Христо­фора, котрі перебували у в'язниці, він умертвив. Вважаючи себе папою з моменту обрання у 897 році, Сергій III перший рік свого фактичного перебування на папсько­му престолі вважав 8-й рік свого понтифікату і відповідно датував всі свої акти. Римо-католицька церква не піддає сумніву законність цього папи, хоча, окрім усього викла­деного вище, була ще одна обставина, яка свідчила б не на користь Сергія. У той час діяла оголошена папою Іоанном IX і його собором строга, під загрозою довічного зідлучення, заборона єпископам посідати папський престол. А тим часом Сергій точ­но так само, як і Марін до обрання на римську кафедру був єпископом Церським.

За найкоротший проміжок часу ціла серія аналогічних, нечуваних до того випадків: Марін, Формоз, Стефан VI, Сергій III. Поновлення Формоза в папському званні Іоан­ном ЇХ означало визнання чинності звершених ним рукопокладень, а цим самим ста-^шв || вило Сергія у становище антиканонічного папи, оскільки єпископське рукопокладен-¹⁰³ І ня він отримав від Формоза. Таким чином Сергій III (як і Стефан VI був особисто ^зго 'і зацікавлений у тому, аби рукопокладення Формоза вважалися безблагодатними. Ось ³Р~ ; чому на названому соборі Сергій III відновив рішення "собору з трупом" у всій його ^:1В- І строгості. ^ІИ" Не можна, зрештою, обійти мовчанкою факт співжиття цього папи з Марозією.

І ось цей, не зовсім бездоганний багатьма сторонами папа, знову, подібно до Мико-"" лая І порушив церковний мир, виступивши проти Константинопольського патріарха ^[И~ Миколая Мистика, котрого візантійський імператор Лев V1 Мудрий 1-го лютого 907 ^>и~ року вигнав з Константинополя ^ан і Обставини справи такі.

^}У" У 886 році одразу ж після вступу на престол, Лев VI примусив престарілого патр-

^!Ш— іарха Фотія піти в монастир, після чете Фетньбув звинувачений у змевМг на його ^т- місце був призначений брат імператора, 16-річний Стефан. Цей молодий патріарх

 

помер у 891 році. Його наступником став патріарх Антоній, а Антонія замінив патріаршому престолі у 901 році Миколай Мистик, монах, учень Фотія. Незадовго до цього у імператора Лева VI померла його третя дружина і він взяв шлюб з якоюсь Зоєю Карванопсією. Патріарх Миколай став наполягати на розірванні цього шлюбу. Але імператор про це й не хотів слухати. Через рік після того як Карванопсія народи­ла йому сина, він власноручно вінчав її на царство, виступивши під час цієї цере­монії, за словами патріарха, в ролі нареченого й архиєрея одночасно. Патріарх відлу­чив імператора від причастя і заборонив йому вхід до храму. Це було влітку 906 року. Невдовзі з підтримкою до імператора з'явилися легати від папи Сергія. В тому ж самому році на Різдво і потім на Богоявлення імператор намагався звершити перед літургією звичайний імператорський урочистий вхід у Св. Софію, але марно. Патрі­арх перепинив йому шлях у центральну частину храму. "А коли увійдеш силоміць, -сказав патріарх імператорові в день Богоявлення, - я одразу ж піду звідси разом з своїми". Не забуваймо, що на боці імператора стояв папа. В ніч з 1-го на 2-е лютого 907 року патріарх Миколай був схоплений й відісланий на заслання. На ранок, на свято Стрітення, "імператор зміг звершити вхід у Вселенську церкву. На патріарха було висунуто звинувачення у зраді і від нього було видобуто згоду на звільнення патріаршого престолу. Патріархом був призначений Євфимій. Папа Сергій виявив підтримку усім цим діям імператора.

Патріарх Миколай Мистик писав згодом папі Анастасієві (наступникові Сергія): "Стосовно того, як учинили зі мною, то це не так важливо... Але як ви понехтували честю Церкви. У тому ж листі, заперечуючи за Римськими єпископами право давати нерозкаяному грішникові дозвіл на безкарне перебування у грісі, патріарх пише: "Ве­ликою владою ти був би тоді наділений, такою, якої не має і Сам Той, Хто взяв гріхи Світу" (Мі§пе Р. О. і III сої. 196)

У зв'язку з указаними вище подіями, як у самій Константинопольській церкві, так і в стосунках між Константинопольською церквою та Римською відбулися великі не­гаразди.

Вони тривали і після смерті імператора Лева (912), коли Миколай Мистик повер­нувся на патріарший престол. Патріарх Миколай немало потрудився після цього над зближенням грецької та латинської частин Церкви і над відновленням порушеної єдності. Він звертався з цього питання з листами до папи Ландону і папи Іоанна X. В Константинополі обидва патріархи Миколай та Євфимій (навколо останнього групу­валися опозиціонери), взаємно попросили один в одного прощення, сприяючи цьом} відновленню церковного миру.

Чи ж були відновлені хороші стосунки з Римським престолом? Зважаючи на ат-і мосферу, що панувала тоді в Римі, можна думати, що в той час було легше між Римсь­ким престолом і Вселенською Церквою встановити єдність формальну, аніж досягти єднання справді органічного.

Ось як змальовує сучасний Римо-католицький історик (Ортолан) становище, що панувало у Римі у X ст.: "Ватажки партій-суперниць, котрі боролися за апостольський престол, вважали за дозволене для себе усілякі засоби для здійснення святотатних учинків. Задля збільшення числа своїх прибічників й отримання більших шансів на

іідлу рою му ж

[атрі-іць,-

ив на І успіх, не соромилися торгувати святинею. У безчесних угодах вони продавали за зо-зго до І лото кардинальські звання, абатства і єпископії, обіцяючи збройну підтримку тим, союсь : хто шляхом симонії одержував усе це. їхня зухвалість не обмежувалася цим. Вони не люб}. І зупинялися перед перспективою розколу і визнавали першосвящениками антипап, роди- котрих самі рисували, керуючись своїми примхами, інтересами, пристрастю до на-цере- киви. Вони вибирали того, хто платив більше, які б не були його знання, моральність, і становище - хай то був мирянин, чи клірик. Іноді людина, яка вранці не мала тонзу­ри, до вечора проголошувалася першосвящеником. Легко можна уявити собі приват­не життя таких кліриків, єпископів чи навіть першосвящеників. Симонія і розпуста, іеред що народжувалися з цим, уражували весь Захід, бо коли хвора голова, усі члени піддані

хворобі. Ця похмура картина не видасться перебільшеною, якщо згадати, що в цю епоху син проститутки був зведений на престол св. Петра своєю власною матір'ю.

шзго >к, на іарха

зом з Безсоромні Марозія, розпусна патриціанка й куртизанка високого рангу, скрізь відо­ма своєю невтримністю й злочинами, котра зганьбила себе усілякими кровозмішан-нями й перелюбами, отримала у власність від італійських принців, як нагороду за своє безчестя, замок св. Ангела і владу над містом Римом. Досягши верховного ста-

ення новища, вона поклала собі розпоряджатися апостольським престолом, підносити на

ЯВНЕ

)гія): вали івати "Ве-ріхи

:іне-

»вер-

нього і скидати звідти всіх за власним розсудом. Вона провела вибори Сергія III в 904 році, Анастасія III у 911, Ландона у 913. Наступного року під впливом Феодори, сес­три й суперниці Марозії, був обраний Іоанн X, з графів Тускуланських, однак Марозія зуміла у 928 році домогтися його скинення, кинула у в'язницю й звеліла опричникам Вільгельма, герцога Тосканського, свого другого чоловіка, задушити ув'язненого. Марозія після цього намагалась посадити на папський трон одного з своїх родичів, простого мирянина, котрий був одразу ж вигнаний народом як узурпатор. Канонічно був обраний Лев VI (928), але він сидів на престолі тільки сім місяців і раптово по-так | _МЄр₅ отруєний, як гадають, Марозією. Його наступник, Стефан VIII, посідаючи пре­стол два роки (929 - 931), теж помер раптово. Ця несподівана смерть збіглася із збільшенням багатств Марозії, котра, овдовівши після Вільгельма Тосканського, щойно стала дружиною Гуга, короля Італії. Чоловіки цієї розпусної жінки не жили довго. »над і Так само, як і папи, вони змінювали один одного з страшенною швидкістю, яка роз-еної і сіювала усілякі підозри. Можна б сказати, що й цих злочинів для цієї нової Месаліни X. В І було мало. За її бажанням був обраний папою її син, якого вона народила від маркіза У^ПУ" і Альберіха Тускуланського. Юнак, достойний син такої матері, мав тоді усього двад-^>0МУ І цять років. Він прикрасився тіарою і прийняв ім'я Іоанна XI (931 -936). Його старшо-| му братові Альберіхові II всемогутня володарка доручила загальне урядування Римсь-^{1 ат}~ 1 кою державою. Так, спадщина св. Петра стала розділеною між двома братами в ре-^ись" і зультаті безпутної поведінки їхньої родички: старший мав ключі від фортець, мол од­ягти 1 _ший посідав св. престол. Чи ж можна було коли-небудь припускати, що світська вла-I да так жахливо зазіхатиме на незалежність Церкви? Це була справжня мерзота запус-> Щ° І тіння на святому місці. Злощасна роль Марозії не закінчилась із смертю її сина Іоанна •кий І хі. Чотири його наступники: Лев VII (936-939), Стефан IX (939-942), Марін II (942-них-і 946), Агапіт II (946-955) були обрані-або-від її впливом або під вшшвомчіьсестри-вна Феодори: обидві ці жінки, незважаючи на взаємне суперництво, були душею італ-

 

ійської антинімецької партії. П'ятим наступником ІоаннаХІ був син його брата Аль-беріха, отже, внук Марозії, молодий 19-ий річний мирянин, котрий при вступі на престол св. Петра прийняв ім'я Іоанна XII (955-964)... Цей син Альберіха і його на­ложниці був папою нікчемним, кривавим і розпусним, і папою нахабним і злочин­цем". Увесь процитований уривок узятий з католицької богословської енциклопедії (Бісііоппаіге сіє Тпео10£Іе Сайіоііяие, і. IV, Рагіз, 1939, сої. 2302-2303. О.ОгїоІап. Еіесгіопз сіє рарез).

За такого викладеного вище стану справ важко було патріархові Миколаю Містик}; його наступникам, та іншим першосвятителям східних церков налагоджувати з Ри­мом корисні для церковної справи стосунки. Щоправда, є підстави припускати, що Миколаю Містику вдалося вмовити папу Іоанна X (914 - 928) відновити канонічний зв'язок із Сходом. Але навряд чи цей зв'язок був міцним і навряд чи від нього можна було очікувати безумовної користі для всецерковної справи.

Між іншим, про папу Іоанна X слід зауважити, що він виявив себе рішучим про­тивником слов'янської мови у відправах.

Ставленики обох Феодор, Марозії та їхніх нащадків змінювались дуже швидко і вони були надто зайняті своїми справами, аби по-справжньому проявити себе у справ всецерковної претензії на одновладдя: але що ідея безконтрольного розпорядження всією церквою уявлялась їм дуже заманливою і що у всякому разі вони не були б проти, аби піти стопами Миколая І та Адріана II - в цьому не може бути особливих сумнівів... Папа Іоанн XI (931-936) не поступався в цьому Сергію III. Це він через своїх легатів, незважаючи на протести грецьких каноністів, посадив на константино­польський патріарший престол 16-річного Феофілакта, сина тодішнього візантійсь­кого ^мгіе^атораТо^ана^екапена (з грецьких єпископів тільки двоє брали участь у цій церемонії).

Відносно цього папи Іоанна, сина і ставленика Марозії, то можна було б відмітити, що навіть римо-католицькі історики вважають його батьком не Альберіха Тускулансь-кого / в томі VIII тієї ж римської католицької богословської енциклопедії читаємо: "Уявляється не менш вірогідним, що батьком Іоанна XI був не хто-небудь, а папа Сергій III і найімовірніше, що Сергій мав цього сина, будучи вже папою" (Оісі. Бе ТпеоІ.СайюІ.Т. VIII,Рагіз, 1947,сої. 618-619)

Іоанн XII /955-964/, внук Марозії, ставши папою у 18-річному віці, іменував себе "главою усього християнства, після Господа". Однак, у самій римській церкві ідея папського абсолютизму не мала ще тоді загального визнання. Далеко не всі байдуже дивились на безчинства, що відбувалися тоді в папському палаці. Скликаний імпера­тором Отоном І собор у Римі (963) судив папу, попри те, що той, нехтуючи неоднора­зові запрошення, не тільки не з'явився на собор, але й погрожував своїм суддям відлу­ченням. Собор постановив скинути й прогнати "страховисько". На місце скинутого був поставлений Лев VIII (963 - 965). І хоча Іоаннові XII вдалося невдовзі прогнати Лева VIII з Риму і зберегти за собою папський палац до кінця свого безпутного жит­тя, вирок історії був не на користь лінії Іоанна XII, а на користь наступників Лева VIII. Лінія Іоанна XII згасла всьогоаерез-дтрюкиліісдя^щх-подій, зі смертю його єдиного наступника Бенедикта V. Останній був обраний за Лева VIII, а помер на зас-

ланні ступБ нами зажні

І ЇЇОВИІ-1 СЯ б В; НИХ Пі

ї залш тання васоб щома їсте факти сяпор раторі

511ССЄЕ

огсііпа Наї сяуго обстав між С Споча гокраї Тускуі

гмперг німців ве". їм волу в: Нов кого т

НЬОГО]

. Аль-1 іанні в Гамбурзі (4-го липня 966 року) за наступника Лева VIII - Іоанна XIII. На-пі н. - гупні папи є продовжувачами "антипапської" лінії Лева VIII та Іоанна XIII. Антипа-о на- І нами вони, є, звичайно, лише для Іоанна XII і для тих, хто вважає собори неповно-зажними судити римського першосвященика. Безумовно, і нинішні римо-католики •педн | повинні були б, виходячи з догмату про папу, вважати їх антипапами, але тоді довело-Іоіаіі. І ся б визнати відсутність взагалі у Римо-католицькій церкві після Бенедикта V закон-I них пап. Тому нинішні римо-католики ставлять під сумнів лише законність Лева VIII тик}, залишаючи це питання відкритим), а про законність його наступників воліють пи-

з Ри-

гання не порушувати, розуміючи цілковиту безнадійність цієї справи. Як бачимо, спра-

і, пк в а собору 963 року, що судив папу Іоанна XII, у кінцевому підсумку перемогла - факт, чний що має для нас, цраво славних, велике принципове значення.

ення ли б звих ерез

зжна Історія наступних пап характеризується залежністю від світської влади, що не тільки фактично мала місце, але і юридично обґрунтована папськими актами, які стосували-про- ся порядку поставлення Пап. Лев VI особливою грамотою визнав за німецькими імпе­раторами не більше не менше, як Право призначати папу - Ботіпо ОЙюпі ргіте еішдие дко і І шссезогігдіз сопсесііптиз іп регрейшт йсиІМет зиттае зеШз арозіоіісае ропШсет прав І огсііпапсіі.

нсь-емо: тапа

На початку XI ст. у Римі перемогла пронімецька партія і папський престол виявив­ся у повній залежності від німецьких імператорів - Генріха II, а потім Генріха III. Ця обставина зіграла фатальну роль в історії подальших політичних та церковних стосунків між Сходом та Заходом. Німецькі імператори призначають пап на власний розсуд, ино-1 Спочатку на папський престол садовили представників пронімецької римської арис-йсь- 1 юкратії: Бенедикт VIII (син графа Тускуланського), Бенедикт IX (син другого графа і Тускуланського, котрий став папою у віці 12 років), потім - німці з оточення самого імператора: Климент 11 Свідгер і Лев ЇХ Еруно д'Егізгайм .Антивізантійські настрої йти. | німців на церковному форумі проявилися цей час у відновленні раніше додатку "філіок-ве". Імператор Генріх II домігся у папи Бенедикта VIII включення "філіокве" до Сим­волу віри. З цим додатком Символ співався при коронації самого Генріха (1014) Новий церковний розрив із Сходом був результатом антивізантійської позиції німець-• Ое І кого імператора. Невдовзі стало очевидним, що Рим зможе погодитись на ліквідацію

■цього розриву тільки за умови повного підкорення Сходу папському престолові. :ебе 1

ідея І Запитання до теми:

у_ЖЄ І 3 яких мотивів загострювався конфлікт між Римом та Константинополем? Яким чином римські
І зершоієрархи використовували на свою користь суперечності між церковною та державною вла-
I дою у Візантійській імперії?
" Завдання до теми:

^•ЯУ" Розгляньте перебіг Свято-Софійського Собору. Яке значення він мав у боротьбі православ'я з гого 1 претензіями римського католицизму? гати І Список літератури до теми:

СИТ- і Д-П- Огицкий. Православне и западное християнство.

г І Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьпующим и уверенньїм в православии Восточ-I ной Кафолической Церкви.

ГОГО -: ____________________ :_________________________________________________

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

тор. 1

П.Светлов. Где Вселенская Церков? К вопросу о соединении Церквей и к ученню о Церкви.

І

Лекція М10.

ФОРМАЛЬНЕ РОЗДІЛЕННЯ МІЖ СХІДНОЮ І ЗАХІДНОЮ ЦЕРКВАМИ В XIСТ.

ІМПЕРАТОР КОСТЯНТИН XI МОНОМАХ, ПАПА ЛЕВ IX,

ПАТРІАРХ МИХАЙЛО КЕРУЛАРІЙ ТА ЇХ РОЛЬ У ЦЬОМУ РОЗДІЛЕННІ.

БОГОСЛОВСЬКА ПОЛЕМІКА З РИМОМ ЛЬВА ОХРИЦЬКОГО.

ЗАВЕРШАЛЬНИЙ АКТ РОЗДІЛУ ЦЕРКОВ.

До кінця указаного вище періоду, ще до Михайла Керуларія, Рим і Схід перебували у стані фактичного поділу. Цьому немало сприяло і тодішнє політичне суперництво візантійського імператора з німецьким. М. Жюжі в католицькій богословській енцик­лопедії пише: "З Х-го аж до половини ХІ-го ст. папство переживало найпохмуріші дні своєї історії. Схизми цього періоду викликані не питанням доктрини, а питаннями дисциплінарного порядку... Тому нема нічого дивного, що до кінця цього періоду, ще до появи Михайла Керуларія, ми бачимо стан фактичного поділу, розрив стосунків прелюдію до стану війни...» (XIV, 1, с. 1335).

Спроба відновити церковну єдність на засадах єдності віри була зроблена ще до остаточного акту поділу патріархом Петром Антіохійським і патріархом Константи­нопольським Михайлом Керуларієм.

Петро, патріарх Аніохійський, писав у 1052 папі Леву IX: "День і ніч я запитую
себе, чому відбувся церковний поділ і як сталося, що великого Петра великий наступ­
ник, пастир давнього Риму відлучився й відсікся від божественного тіла божествен­
них церков і не бере співучасті з їх предстоятелями у божественних радах і не вносить
своєї участі в церковні піклування і сам не отримує від інших братніх й апостольсь­
ких напуче^\^^ свідчило про це. Але патріарх заперечує
принципову непогрішність папи і не виключає а ргіогі можливості порушення ним
чистоти віри й канонічного порядку. У зв'язку з цим патріарх посилає своє визнання
віри і просить того самого від папи. Минуло два роки - відповіді нема.

Петро думаючи, що лист загубився, або ж папа образився, посилає другий, корот­ший і стриманіший: перечисляє собори й осуджених єретиків, пропускаючи ім'я Го-норія. Цей лист був посланий через Домініка патріарха Градського. Але й він не дав бажаних результатів.

У листі-відповіді (1054) папа висловився про переваги римського престолу, на котрому віра Петра "не зубожіє повіки віків", а також у походження Св. Духа від Отця й Сина: але в переліку вселенських соборів йшов далі сьомого і про собор 869 р. не згадував. (Ця відповідь Лева IX нині у римо-католиків прирівнюється до сим­волів віри). М. Жюжі, відмічаючи щирий і миролюбний тон листа Петра Антіох-ійського, ніяк не може примиритися з поглядами цього патріарха на роль римського папи і називає їх "єрессю". "Виходить, що єпископ Римський відокремився від бо­жественного тіла церков, - дивується М. Жюжі, - Він не є непогрішним і має по­требу також в настановах і керівництві" фїсі. Ве ТЬ. Саіп.., і. XIV, Рагіз, сої. 1353, 1939) "І не тільки відомі вороги латинян говорили таким чином, - скаржиться М. Жюжі; - навіть щирі прибічники едності^уди пройняті концепцією церковності" (Там же).

Ми року."

ЙП(

ваі Вос іхаШ

Лева ]

1048і

столі

схиля.

кого іі

Шпрс

Слідо

ларій.

Але

прога

кви і ї

є

схвалі

Гла адрес; слана | дотри опрісі закінч

ТИСЯ Е

стадо] обряд

З п] зажли Але, е можш

По жень і

Тек отрим тоРу4 ларія': текст: листа] поуае Тгаїеп штрі с

Михайло Керуларій (правильніше Кіруларій) - став патріархом 25 березня 1043 року. У Римі в цей час на папському престолі сидів Бенедикт IX, єдиний такий римсь­кий першоєпископ, котрому не було дванадцяти літ у момент своєї хіротонії. Обгово­рювати з цим "главою Церкви" пекучі проблеми не було смислу.

Восени 1044 року у Римі стало двоє пап, а потім троє. Втручання імператора Генр­іха III привело до вступу на папський престол нових осіб. І тільки з посадженням Лева IX, родича імператора (висунутого на пост глави Римської церкви наприкінці 1048 року, котрий посів престол на початку 1049 року), становище на Римському пре­столі стало певнішим і відносно стійкішим. Політичне становище того часу також схиляло до зближення Сходу з Римом. Намічалася військова спілка Константинопольсь­кого імператора Костянтина XI Мономаха, папи Лева і німецького імператора Генріха III проти норманів. Створювалися сприятливіші умови і для церковних переговорів. Слідом за патріархом Антіохійським Петром звертається до Лева IX і Михайло Керу­ларій.

Але перш ніж вести мову про результати цих звернень, треба сказати кілька слів і про помітну той час у помісних церквах Сходу критичне ставлення до Римської цер­кви і її практики. Авторитет Римського престолу за попередні 150 літ упав на Сході дуже низько, і не доводиться особливо дивуватися, що інколи тут мали місце не­схвальні відгуки про римські порядки.

Глава помісної Охрідської церкви (на Балканському півострові) архиєпископ Лев адресує у цей час одному єпископові в Південній Італії (Іоаннові Транійському) по­слання, яким хоче привернути увагу всіх представників західної церкви на недоречність дотримання християнами іудейських звичаїв. Мова йде здебільшого про вживання опрісноків у євхаристії. Лист (у виданнях він займає дві сторінки друкованого тексту) закінчується закликом залишити іудеям їхні опрісноки і дотримання субот, відмови­шся від споживання удавленини, "щоб ми були чисті у правій і непорочній вірі і стадом єдиним єдиного Пастиря - Христа". Архиєпископ Лев, слід міркувати, у цих обрядових питаннях бачив головну перепону для відновлення єдності.

З приводу цього звернення Лева Охрідського відмітьмо, що існує різна ступінь важливості питань і що від неї , своєю чергою, має залежати різне трактування їх. Але, в принципі, говорити про те, що уявляється у церковній практиці недоліком, можна кожному, навіть і тоді, коли справа торкається другорядних речей і дрібниць.

По іншому дивився на це папа Лев. Для нього сама можливість критичних заува-I жень на адресу Римської церкви уявлялася єрессю.

Текст листа Лева Охрідського був поданий папі кардиналом Гумбертом, котрий

І отримав його від адресата (1053 р.). Гумберт, єпископ Білої Сільви (те саме, що Сан-

:о Руфіно), був головним інспіратором виступів папи проти патріарха Михайла Керу-

[ ларія і винуватцем злощасної анафеми на православних у 1054 році. Він переклав

текст листа латинською мовою. Прикметно, що в латинському перекладі на початку

і листа поставлено ім'я Константинопольського патріарха (Міспаеі, шііуегзаііз райіагспа

поуае Котае, еіЬео, агсЬіерізсориз Агсісііае теїгороііз Ви1§агошт, сіііесто ггаггі Іоагті

Тгаїепзі ерізсоро - Мі§пе, Р. Ь. 143%-еоІ. 793). Навіть ті риме-католицькі дослідпики,-

котрі схильні класти провину за появу цього листа на Михайла Керуларія, визнають

нині, що в цьому листі, написаному тільки від імені Лева Охрідського, ім'я патріарха Константинопольського не значилось.

Підтасовка не залишилася без наслідків. Папа Лев IX звертається із своїм відповід­ним посланням насамперед до Михайла Керуларія Папська відповідь у багато разів більша за розмірами від Охрідського листа і являє собою цілий трактат (41 розділ). На початку свого послання папа прославляє "мир на землі". З подальшого стає зрозу­міло, який саме мир він має на увазі. Про Римську церкву папа говорить, як таку, що має привілей на істину, і рішуче не допускає можливості заперечувати Римові, а про Константинопольську церкву відгукується як про джерело зарази, поширювачкою єресей. "І ось, - іронізує папа, - через тисячу, без двадцяти, років з часу смерті Спа-сителя нашого, Римська церква починає вчитися у вас, як їй звершувати спомин про Його смерть" (Мі§пе, Р. Ь. 143. сої. 747). Папа дивується з безумства людей, котрі вважають за можливе повчати церкву ап. Петра. "Ви піддаєте анафемі, - пише він (хоча про анафему не було й мови), - вашу апостольку кафедру і всіх найвірніших охоронців її установлень. Ви до такого рівня осліплені безмірною, безсоромною звер­хністю, що не здаєте собі справи в тому, хто ви, що і кому робите. Адже ви не ухва­люєте вироку ані тій кафедрі, якої не дозволено судити ані вам, ані котромусь іншому з смертних". (Там же, стор. 754). Відтак папа посилається на положення, стверджене нібито імператором Костянтином і Нікейським собором, що "верховна кафедра ніким не може бути судимою", і на визнання, що нібито мало місце, Вселенськими собора­ми Римського й апостольського престолу, як такого, що "після Господа Ісуса є главою всіх Божих церков". "Осмілившись з власної зверхності ухвалити вирок верховному престолові, якого ніхто з людей не може судити, ви накликали на себе анафему все-ленських отців на всіх вельмишанованих соборах" (Там же, с. 754). Далі у посланні наводиться розлогий матеріал з Лжеісідорових декреталій, що підтверджують право папи верховодити над іншими патріархами й користуватися світською владою. Цей зв'язок між ученням про зверхність Риму й утвердженням прав папи на світську вла­ду дуже характерний для листа папи Лева. Відзначимо, що згодом папа Боніфацій VI стверджував ці права в буллі Шат 8апсШт (1302). З "Дарчої Костянтина" у листі папи Лева наводиться така цитата: "Ми, разом з усіма нашими правителями, держав­ним сенатом, вельможами і всім взагалі народом славної Римської імперії визнали за доцільне постановити: оскільки блаженний Петро поставлений, як відомо, намісни­ком Сина Божого на землі, то першосвященики, котрі заступають цього князя апос­толів, отримують від нас і від нашої імперії владу старшинства, більшу аніж має благість нашої імператорської світлості у земному урядуванні" (Там само, стор. 753). Далі говориться про право папи носити корону та інші знаки царської влади, а також про право римських кліриків прикрашатися відзнаками, присвоєними патриціям та консулам, їздити на конях, вбраних попонами яскраво-білого кольору, носити розкі­шне біле взуття (стор. 754). Імператор віддає навіки папам місто Рим, Італію і всі західні країни. "Бо там, де небесний Імператор встановив вершину ієрархії, і главу релігії, земний імператор не повинен мати влади" (стор. 755). Потім у посланні папи Рим іменується "главою світу і вододаркоюдародів" (с, 753-), а римляни - "верховно-го Петра найближчими та найстараннішими послідовниками його настанов" (с. 759

з\-

І£-

•Р-

в-

3£

5-

ІЄ

)■

ж

"і і-

:: З

::

)■

| Лапа посилається і на те, що віру римлян хвалить і апостол Павло у своєму посланні і ю них, тоді як греків, у посланні до Корінфян, докоряє за чвари та блуд (с. 759 - 760). Шапа говорить про цю різницю між римлянами і неримлянами, не як про факт випад­ковий, а як про щось таке, що має місце постійно. Мабуть, для того, аби не бути голослівним, папа несподівано порушує питання про ставлення греків до скопців. І Відомо, що канонічні правила не забороняють приймати до кліру оскоплених си-I зоміць чи в результаті хірургічної операції, продиктованої необхідністю (Апост. 21; 1 | Зс. Собор 1). Тому, коли Ігнатій був поставлений на Константинопольський патріар-[ ший престол, цьому не завадив відомий усім факт примусового оскоплення його в отроцтві (після скинення його батька, імператора Михаїла І). Інші такі випадки також ні в кого не могли викликати сумнівів. Але ось що пише у цьому листі папа, і саме у | зв'язку з своїм твердженням про постійну схильність греків до єресей: "Нам би зовсім не хотілось вірити у те, що публічна думка, не вагаючись, стверджує відносно Кон­стантинопольської церкви, а саме, що вона, даючи іноді, всупереч першому правилу святого Нікейського собору, змогу вивищуватись євнухам, підносить подеколи на престол своїх ожіночених архієреїв. Це такий бридкий злочин І мерзотна річ, що не-і звичайність його і викликаний цим жах, як і наша братня прихильність, не дає нам І повірити у це. Однак, беручи до уваги вашу недбалість у ставленні до вимог святих І канонів, оскільки євнухів і всіляких з тілесними вадами осіб до цих пір спокійно й і відкрито приймали не тільки до клірикату але й вивищували до архиєрейства, - ми І припускаємо, що це могло бути. Ви ж до цього часу наплодили стільки схизматиків та І єретиків, котрі відкрито нападають на Католицьку й апостольську церкву і намага-I ються розідрати її, що Латинська, тобто Західна, церква має цілковиті підстави доко-

I ?яти вам" (с. 760)._____________

На це звинувачення слід звернути увагу, по-перше, тому, що , зрештою, це єдине І конкретне звинувачення, висунуте папою на доказ того, що греки і нині залишаються і нечестивими, по-друге, тому, що воно фігурує в акті відлучення 1054 року.

Потім папа називає у своєму листі східних "ворогами світла, й істини, знаменосця-I ми темряви й суєти" (с. 763).

У 29-му розділі послання папа стисло, без якихось уточнень, згадує про звістки, що пійшли до нього, як говорять, про закриття "всіх латинських базилік", що знаходили­ся в руках греків і про вигнання латинських монахів та абатів з їхніх монастирів (с. 764). Однак нема жодних доказів, які проливають світло на звинувачення папи; і де­котрі вважають його неймовірним (Г. Герман. Нізїогіа сопсегШіопшп де рапе агушо 1737, стор. 55).

Не називаючи патріарха на ім'я, але, безсумнівно, маючи його на увазі, папа вживає такі епітети: "неофіт", "неук", "сліпий пастир", "німий пес" (с. 764).

Кілька разів у посланні наводиться класична для римського католицизму формула: 5итта зедез а петіпе^ШсаШг (с. 751,765, пор. 754,768). "Ми не можемо терпіти, -говорить папа, - аби котрийсь через власні гордощі захоплював чи привласнював собі щось, противлячись нашому апостольському престолові і його законам. Бо хто тільки не намагається у Римської церкви відібрати її авторитет чи привілеї чи знищи- -ти їх, той хоче знищити не одну цю церкву, а й усе християнство (с. 767). Виходячи з

мовленого вище, папа пише про непідсудність Римської церкви так: Голова судить і -ід
про всі органи відчуттів, сама ж ніяким органом не судиться, оскільки судження її 11 Іна
однієї досить, як говорить апостол: "Духовний судить все, сам же ні від кого не су-1 т_:
диться (1 Кор. І). Якщо ж і цього мовленого вище про гармонію нашого тіла ви (папа ] ', д
має на увазі східних) не відчуваєте в собі, значить ви не належите тілові, не живете е цьо
тілі; а якщо ви не в тілі Христовому, котре є Церква, і не живете його життям, то і Пеі
подивіться, де ви і що ви. Ви відсічені, ви гниєте, і мов вітка, відтята від лози, вики- і цие
нута геть і засихаєте, аби бути вкинутою у вогонь (с. 768). В кінці папа пише: "Треба з І для
біллю відтинати те, чого м'якою рукою не можна заспокоїти і вилікувати, бо Господь г
повчає, говорячи: Якщо око твоє спокушає тебе ..." тощо (с. 769). пит

:еи. но, ки, оил евх<

Такий зміст цього розлогого послання, що починається словами: Іп Іегга рах.

Як бачимо, папа у своїй відповіді торкається, головним чином, екклезіологічно-го питання, слушно бачачи в ньому корінь розбіжностей між Римом та Сходом. У висловлюваннях папи римська екклезіологія явно протистоїть екклезіології ка-фолічній.

Обрядові питання, що становлять головний зміст охрідського листа, папа залишає ^; _зав.
поза увагою. З приводу останньої обставини він робить у кінці послання посилання _{не в}
на вислів Соломона: "Не відповідай нерозумному через нерозумність його, щоб і тобі і ^м
не стати подібним до нього" (с. 169). Відповіді на питання, порушені охрідським ли- І _€ВХ£
стом, містить ще один розлогий трактат, привезений Гумбертом до Константинополя _д5и
наступного року. Про це мова йтиме нижче. Папа обійшов у своєму листі питання. ^ _
порушені архиєпископом Левом Охрідським не тому, щоб він краще від свого охрі- І р_а3(:
дського тезки умів ставити обрядові й канонічні витання на своє місце (такої здат- І гт_е-
ності Лев Охрідський не виявив), атому, що йому, як послідовному апологетові римсь- І _Я0Д]
кого вчення про Церкву, була очевидна проста істина: згода з Римською церквою з | ^_су
окремих питань, і, навіть в усьому, але без визнання слушності цієї церкви а ргіогі. І _заі
тобто без визнання за нею особливого невід'ємного привілею на істину і права вима-1 _жав
гати від інших церков безумовного свого послуху - не вносило б жодних істотних І щол
змін у ті погляди, з котрими Лев вважав за потрібне боротися; це не було б вирішен- |_{не в}
ням головного питання, це не було б тим, що вимагається для торжества римської І_{ЕЯ н}
концепції єдності Церкви. І навпаки - визнання за Римською церквою мовленої вище і д
властивості (не помилятися) робило б зайвими докази по суті окремих питань. | _:Хщ

В охрідсьиому листі папу обурила не стільки суть думки архиєпископа Лева про і ₃щ_Л
звершення євхаристії, скільки сам факт, що неримський, отже, не привілейований і ^_шш
предстоятель помісної церкви, вважає за слушне не згоджуватися з тією церквою, як} _-_{е д}
папа називає "єдиною матір'ю" всіх інших помісних церков (с. 767). ,_кла

ТЯВ ] ГОТО]

про Церкву, або розрив. По суті справи, папа висуває тут засаду беззастережногс -атр 66

Це дало привід папі розкрити у посланні римське учення про Церкву так повно і з і _мет^ такою певністю, як цього не було зроблено ще ніколи раніше. Знаючи, що це вчення .^у викличе суперечки, і то з боку не одного лише Лева Охрідського, папа листується і -_ШГ)Х насамперед з константинопольским патріархом Михаїлом Керуларієм, відводячи Леву | _{на СІ} Охрідському у титульній частині листа друге місце: Ми можемо із слушністю розгля­дати це послання, як ультиматум. Питанняхтавиться чітко: або визнайте наттте вчення.

і судить І підпорядкування Римові в усьому, а не в тому лише, що буде визнано обґрунтованим, кення її Інакше він не уявляє собі єдності Церкви.

і, вики-Требаі "осподь їх.

о не су- Із змісту цього листа випливає, що для папи "ворогом світла" і "сліпим пастирем" є ж (паш будь-хто, котрий не визнає привілею Риму на непогрішність, отже всі лайливі епітети сивете б 11 цього листа, на думку його автора, можна відносити і до патріарха Антіохійського тям, то «Петра, хоча й він був налаштований примирливо, але допускав, як ми бачили, в прин­ципі можливість відступу папи від православ'я. Лист папи - це змах меча, занесеного для вирішального удару.

. рпоп. і вима-готних оішен-мської ї вище

Перш ніж уявити перебіг подальших подій, слід торкнутися ще одного важливого питання - ставлення самого патріарха Михайла Керуларія до обрядових відміннос­тей. З листування, яке вів патріарх Михайло з антіохійським патріархом Петром, вид-огічно-1 но, що Михайло надавав неабиякого значення таким особливостям західної практи-щом. V ки, як літургія на опрісноках, гоління бороди, вживання монахами м'ясної їжі, шлю-згії ка- би між близькими родичами, участь священиків у військовій справі тощо. Звершення євхаристії на опрісноках йому уявлялося достатнім виправданням розриву, що існу-злйїпає І |вав. Але патріарх Петро Антіохійський, слушно розмежовуючи догмати від обрядів, илання _не вважав здійснення літургії на опрісноках та інші обрядові відмінності чимось та->б і тобі і І ким, що має істотне значення, хоча й визнавав перевагу за практикою споживання в сим ли-1 євхаристії звичайного хліба. У листі Михайлу Керуларію він писав: "Стосовно мене, нополя ; і _аби і я висловив свою думку, то, якби латиняни виправилися у додатку до св. симво-[тання. лу, - я нічого не зажадав би від них більше від цього і навіть питання про опрісноки о охрі- і разом з усім іншим полишу з байдужістю, хоча у листі єпископові Венеціанському )і здат- | і Петро має на увазі патріарха Градського) я відкрито визнав, що вечеря, на якій Гос-римсь- подь наш Ісус Христос виклав таїнство Божественної Євхаристії, відбувалася раніше пасхи, у такий час, коли за законом не личило їсти опріснока. А тому я бажав би, аби і ваше божественне блаженство трималось цього". Патріарх Михайло Керуларій зва­жав на думку патріарха Петра. Можливо, саме цій обставині слід приписати той факт, що у відповідальний момент церковної історії Константинопольський патріарх так і не висунув офіційного звинувачення проти латинян, в якому фігурувало би посилан­ня на опрісноки чи на інші другорядні питання.

ується н Леву озгля-ічення жного

Послання папи Лева, яке містить образливі вислови на адресу патріарха Михайла і східних християн, і викладало римське вчення про Церкву й погрожувало непокірним ва про і зідлученням, було написано восени 1053-го року. Послання патріарха Михайла, що >вании І дщдо слідом за цим, було отримано у Римі через кілька місяців. Його текст, на жаль, '^ю'^як) і не дійшов до нас. Тим не менше, про зміст листа усе таки дещо відомо. Він був І складений у миролюбному дусі й витриманий у шанобливому тоні. Цей лист мав на вно і з |_меті (_{так само як} і _лист патріарха Антіохійського) привернути папу до православного ічєння І розуміння єдності. "Якнайпоміркованішим", називає цей лист проф. Е. Амман. Патр­іарх, мабуть, вирішив не торкатися обрядових питань і не відповідав на різкі випади на свою адресу. Патріарх висловлював жаль з приводу тривалого розділення й вияв­ляв готовність вписати ім'я папи в диптихи східних церков, якщо й папа виявить готовність відновити спілкуванням €ходом. Цей мирний заклик, що містився у листі-латріарха, видається настільки несподіваним після образливого листа папи, що де-

котрі римо-католицькі історики (Амман) не можуть нічим іншим пояснити шанобли­вий тон патріаршого листа, як припущенням, мовляв, послання папи з певної причи­ни просто таки не було доставлено патріархові.

Докладав зусиль щодо зміцнення миру церковного також і візантійський імператор Костянтин IX Мономах.

У відповідь на ці мирні пропозиції патріарха й імператора папа посилає в Констан­тинополь у січні 1054 року посольство, кероване згадуваним уже кардиналом-єписко-пом Гумбертом.

Якою була мета цього посольства?

Легати привезли з собою в Константинополь листи папи. Ось що говориться у листі, адресованому папою "архиєпископові Михайлу" (це вже другий лист папи патріар­хові).

"Нарешті ми отримали листа з твоєю братньою пошаною, в якому ти піклуєшся
про благо, досить необхідне і для всіх послідовників Христа, про жадану справу зго­
ди і єдності. - Яким радісним було б для дочки примирення з матір'ю після надто
тривалих та згубних чвар... Ти міг би бути досить корисним і необхідним служителем І мабуті
Церкви Божої, якби не зазіхав і не переступав меж, що їх означили наші батьки... Вже І була ві
давно дійшла до наших вух чутка про всілякі неприпустимі речі, що їх чинять твої і ц_ей
брати, і про що до цих пір ми обходили мовчанкою, почасти тому, що вони видавали-1 щ₀ длз
ся неймовірними, почасти тому, що нам не уявлялося ніякої змоги дослідити їх. А і зору, н
взагалі, кажуть, що ти неофіт і не по ступенях доскочив до висоти єпископства. А що І _за і_НП]
цього в жодному разі не можна робити, про це говорить і вчення апостола і заборона І _ми рі_в
чесних канонів" (Мі§пе, Р. Ь. Т 143, сої. 773 - 774). 1 зважа<

сандрійського й Антіохійського їхні права, папа провадить:"І що це за бридке й жа люгідне святотатство, що ти скрізь величаєш себе вселенським патріархом, і письмо-1

А потім, докоривши патріархові Михайлу за бажання відібрати у патріархів Алек- ] обк

Зони і Тут

Лева д

во, й усно, в той час як будь-хто до цього часу страхався прикрашатися цим титулом?

ривке про мі

І кому б після Христа личило б більше користуватися цим титулом, як не тому, кому Гр₀ було мовлено божественним голосом:"Ти є Петро, і на цьому камені побудую Церкву Мою? (Там само: с. 774)."Розкайся, просимо, в цьому безрозсудстві...»"Ти став но­вим хулителем Латинської церкви, всіх піддаючи анафемі і зчиняючи відкрите гонін-1 ^_е т;_П-ня на тих, хто причащається тайн, звершених на опрісноках"(с. 775). Не бажаючи. Др₀ мабуть, цього важливого звинувачення залишати без підтвердження, папа продовжу- _МИр_ЛИ є:"Про цю твою зарозумілість і чутки до нас дійшли і ясно говорить текст листа, і 5_Уло у адресованого з твоїм іменем апулійцям». Відносно"чуток», на які посилається пала, то важко сказати щось певне. Що ж до листа апудійцям, то його текст добре відомий: це той самий лист Лева Охрідського, посланий єпископові Транійсьиому в Апулію, про що мова йшла вище. Його текстом навряд чи можна обгрунтувати щойно наведе­не формулювання папського звинувачення. Сам папа, посилаючись на таємну вече­рю, відтак доводить необхідність у споживанні на літургії якраз оприсноків: "Трохи розчину усю суміш псує", - в такій редакції наводить тут папа вислів апостола (1 Кор. 5), як аргумент проти квасного хліба, і від себе додає: "А де тління, там безсумнівно спотворення природи і поява якогось псуття" (с. 775).

нобли- і На пропозицію патріарха відновити спілкування, аби ім'я папи знову виголошува-

причи- [ лося у всіх церквах світу, папа відповідає іронічно:»Як це дивно, любий брате! Невже Римська церква, глава і матір церков, не має членів, не має дочок? Як же вона може

ератор | тоді називатися главою і матір'ю? Ми віруємо, тому й говоримо, і твердо заявляємо: Римська церква не настільки не відокремлена і не самотня, як ти гадаєш,, що, коли на