ЛЖЕІСЩОРОВІДЕКРЕТАЛІЇ - ЗМІСТ, ПРИЧИНА ТА ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ.

Володарями світської влади Римські першосвященики стали всередині VIII ст., отримавши у володіння відвойовану у лангобардів франкським королем Піпіном Ко-1 ротким територію Равенського екзархату і місто Рим. З цього моменту папи стають [ главою самостійної держави, яка отримала згодом назву Папської, чи Церковної, об-І ласті. З метою утвердитися в цьому становищі, треба було відгородити нову державу | від будь-яких зазіхань Візантії.

До цього часу Рим був під скіпетром візантійського імператора і в державному плані корився Константинополеві. До середини VIII ст. іконоборча політика візант­ійських імператорів Лева III (717 - 741) і Костянтина V (741 - 775) загострювали; стосунки між Римом та Константинополем до крайніх меж. Лев відібрав у непокір­них пап Ілірійський екзархат, Сіцілію та Південну Італію. На черзі стояла доля Ра- і венського екзархату. Сильний тиск чш&ли~ла№обардя^У-7-52 р. вониліідкориди-хсЦ ловний оплот Візантії на італійській території -Равенський екзархат, а разом з ним і *

місто Рі р. не віз зшрий ] наміром

Платі зідвойо папа ро( завдуваї рикован кого єш показаті христия

У цій ства, ви< за чудо-Петра в; чаючи її фгіпсір* ларован Італії. Зі іде на С; яо перш

УІХс увійшла "Лжеісі, тою, жи

Докуа ідними і ст. почш ли ще в

Аналі лярії сш сумнівії .Але у сі учення і монарха

Оцію етосункі сандр П Офіційн ся не "о< оотою о, -ілністю

зпу нової гь честьІ Ця інтеН і в 4511 >ся у ньо-| ЕСонстан-] Іетро і на

25), якиі іершості] є як чис-

>кі часи? у правил)!

і взагалі і І

і Восточ-

Я.

VIII ст., том Ко-стають ної, об-ержаву

авному візант-мовали зпокір-1 зля Ра-шшхо^ з ним і

есто Рим. Лангобарди протрималися тут усього два роки, але вигнав їх звідси у 754 і. не візантійський імператор, а його суперник, франкський король Піпін Короткий, зстрий щойно отримав корону з рук папи Стефана II (752 -757), який вінчав його з жіміром знайти у Каролінгів підтримку своїх інтересів.

Платнею за цю послугу було створення церковної держави - у 756 р. Піпін передав ідвойовані у лангобардів території папі Стефанові. У переговорах з Каролінгами ^апа робив вигляд, наче він домагається відновлення втраченого: цей погляд не вип­равдувався фактами, необхідний був документ. Мабуть, саме з цією метою і була сфаб­рикована підробна грамота імператора Костянтина Великого (306 - 33 5) на ім'я римсь-шго єпископа Сильвестра (314-335), так звана Дарча Костянтина, метою якої було показати, що світська влада над Римом була навіки отримана папою з рук першого християнського імператора Костянтина Великого ще на початку IV ст.

У цій грамоті імператора Костянтина, котрий відіграв значну роль в історії пап­ства, висловлюється подяка імператора начебто за навернення його єпископом у вірі за чудо зцілення від прокази і за хрещення. Дарча надавала за це кафедрі намісників Петра владу і імператорські почесті (роїезШеп еІ попогііїсепііат ітрегїаТет), вклю­чаючи її зовнішні атрибути: пурпурову одежу, діадему, скіпетр тощо, а також першість їргіпсіраШт) відносно чотирьох патріархатів і взагалі всіх Церков. Окрім цього були таровані привілеї римському духовенству, а папі - всі провінції, місто Рим та області Італії. За таких обставин імператорові нічого було робити на Заході, і він заявив, що іде на Схід, бо "не личить земному цареві панувати там, де Небесним Царем заснова­но першість священства і зверхність релігії християнської".

УIX ст. "Дарча Костянтина" разом з іншими подібними підробними документами увійшла до збірника церковно-канонічних документів - декреталій, що отримали назву "Лжеісідорових декреталій" за ім'ям єпископа Севільського Ісідора, котрий, зреш­тою, жив у VII ст. і тому до складення збірника не міг мати ніякого стосунку.

Документи збірника, зокрема "Дарча Костянтина", тривалий час сприймалися зах­ідними каноністами як цілком вірогідні. На них охоче посилалися папи. Лише в XV ст. почали висловлювати сумніви в їх справжності. Цю справжність католики захища­ли ще в суперечках з протестантами в XV ст.

Аналіз стилю документа навів учених на думку, що він міг бути складеним у канце­лярії самого папи Стефана II чи його наступника Павла І. Нині ні в кого не існує сумнівів у фальшивості "Дарчої Костянтина" та інших "лжеісідорових" документів. .Ллє у свій час вони зробили свою справу, справивши великий вплив на розвиток >^гчення про владу папи: на саму Церкву папи починають дивитись очима світського монарха.

Оцінюючи події, що назрівали всередині Церкви, на загальному історичному тлі стосунків Візантії та Риму, православний російський богослов нашого часу прот. Олек­сандр Шмеман пише: "За розз'єднанням державним та економічним іде і церковне. Офіційно Церква єдина, до кінця зв'язки не уриваються, але її єдність по суті живить­ся не "офіційними" зв'язками, а дійсним та життєвим спілкуванням, постійною тур­ботою один про одного, а головне - безнереегашшм-зусиллям подолати благодатною-єдністю"природний поділ". Та ось слабне це вселенське розуміння. Схід і Захід не

тільки політичне, але й церковне замикаються кожен у своєму горизонті. Під час іко-і £Днос
ноборчої кризи - з вини візантійського імператора - рвуться останні зв'язки, що з'єдну- і -0 пе]
вали папство з імперією. І слід визнати, що консервативне і також "імперське" розум- І х:вітл
іння пап пройшло через багато мучінь та сумнівів, перш ніж вони одважились на! ^ог°, і
розрив. Тільки неймовірно скрутне становище Італії та Риму і незмога домогтися \ Пра
допомоги від Візантії кинули пап в обійми франкських королів. ісрарх

; праві

Відмінність у розумінні вчення про ЦерквуРим

Православ'ям та католицизмом.ьа для

Спираючись на давньоцерковні вірознавчі тексти, православні християни у своєму: ~: :х ви
вченні про Церкву з того, що Церква- це найвища святиня на землі, це царство Духа 11 папі
Святого, реалізація обітниць Христових про "іншого Утішителя", що перебуває з нами | Рим
повік (Ін. 14, 16). У церкві всі покликані до життя в Дусі, Духоносним є все Тіло монар
Церкви. Таким чином, віра православна - це віра кафолічна, тобто загальна віра Цер-1 ної вл;
кви, що складається з багатьох членів, об'єднаних любов'ю та однодумністю. Ця віра 1 Ота
зберігається у їхніх серцях, згідно з пророцтвом Ієремії про Новий Заповіт: Ось За-1сдніст
повіт, що Його заповідаю дому Ізраїловому за тими днями, говорить Господь: покла- і Осі
ду закони Мої у помисли їхні і напишу їх на серцях їх (Ієр. 8, 10). І мату"

На відміну від православного римсько - католицьке учення, що визнає одноосібну ітичн*
владу папи над Церквою, ставить Церкву у принизливе становище, оскільки прирікає і яснеш
її членів на беззастережний і сліпий послух папі, сумління церковне - на мовчання. ? тим М
Все це суперечить духові християнської свободи, духові Нового Заповіту. | Петро

За словом Божим, Церква є стовп й утвердження істини (1 Тим. З, 15), вона Тіло і реті", і
Христове, повнота Того, Хто наповнює все у всьому (Еф. 1,23). Істина живе у надрах ; кого рі
Церкви. Стовпом та утвердженням істини є Церква у святій об'єднаності її дітей. і Так
"Полюбимо один одного, щоб однодумно визнавати Отця і Сина і Святого Духа", - зплив;
закликає Церква. Римсько - католицьке вчення стовпом й утвердженням істини ро- І римсь
бить самого папу, а Церкву позбавляє її головної функції, у римському католицизмі І назива
віра у святість католицької (соборної), тобто загальної, Церкві підмінена вірою у не-1 ричні ]
погрішність папи. Це (

Ще один важливий момент православного вчення про Церкву, не прийнятий като-1 зплив;
лицизмом, - непорушність догматичних основ. Як мовлено в "кружному Посланні і 399) ті
східних патріархів" (1848 р.), історичний шлях Православної Церкви показав, що "У Гімері
нас ані патріархи, ані Собори не могли впровадити що - небудь нове, тому що охо-1 Петро
ронцем благочестя у нас є саме Тіло Церкви, тобто сам народ: "Істиною Церквою € належ
та, котра продовжує жити духоносним життям, початим у великий день П'ятидесят- -оданс
ниці. І в лис

І нарешті, ще одна принципова розбіжність між православним та католицьким дає їй і
розумінням учення про Церкву - питання церковної єдності. Одн

Про те, яким є та єдність, яка повинна виявлятися у житті Церкви, говорить Сам гимсьі
Господь: як Ти, Отче у Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас одне... нехай безпос
будуть у нас одне, як Ми одне (Ін. 17,21 - 22)^Е^е єдність зовнішня, що спирається на 1 тинах!
покорі всіх одному (одному апостолові чи одному єпископові), має бути осново) сисі

час іко- >з'єдну

ІИності церковної, а єдність внутрішня, органічна. її образом є триіпостасна єдність, зю перевищує розум людський. Святим Духом душі наші оживляються, підносяться, ' розум- хвітлюються троїчною єдністю, і ми стаємо учасниками життя церковного, таємни-лись на і «го, що несе на собі відблиск стосунків між Особами Святої Троїці. гоїтися Православ'я особливу роль у справі утвердження церковної єдності відводить ієрархії. Не відкидає воно і всього того, що у плані природному, людському служить справі єдності церкви, але похідне підпорядковує основному.

своєму зо Духа є з нами се Тілс ра Цер-Цявіра

Римський католицизм розуміє єдність як беззастережну покору всіх одному. Церк­ва для католика та, котра в усьому кориться папі. Справа виглядає майже так, якби у тих випадках, коли вимагається розрізняти між добром і злом, правдою і неправдою, у папі вбачили зосередження всієї духовності Церкви і єдиного власника істини.

Римо - католикам Церква уявляється не як втілення троїчного життя у світі, а як монархічна держава, у якій всі піддані підпорядковані одному володареві абсолют­ної влади.

Ось За- -ідність.

Отже, перед нами тут два зовсім різні образи Церкви і два зовсім погляди на її

покла-

Оскільки ці міста були трьома головними в імперії, тому додання четвертого "при­мату" - Константинополя - розглядалося як природний наслідок соціально - пол-

юсібну гтичних змін, які сталися за царювання Костянтина. "Декрет", однак, давав інше по-

дання.

жрікає існення; Александрія піднесена тому, що її церква була заснована учнем Петра, свя­тим Марком, Антіохія ж отримала першість тому, що там проповідував сам святий Петро. Це міркування було доволі штучним, однак сама ідея, яка містилася в "Дек-

га Тіло І реті", віднині систематично відновлювалась Римом і стала певним лейтмотивом римсь-

надрах [ кого розуміння структури Вселенської Церкви.

" дітей. Так поступово відбулася поляризація римського погляду на церковну владу, яка

їуха", -пни ро-

зшивала тільки з слів Христа, звернутих до Петра, і успадковану таким чином, що римський єпископ є наступником Петра з одного боку, і погляду, який Ф. Дворник

нцизмі називає "пристосування". Влада декотрих царів, включаючи Римську, відображає істо-

ю у не- щ ричні реалії, а не божественне повеління.

якато-сланні що "У [О ОХО-

Це основне розуміння в смислі походження римської першості поступово стали впливати на те, як папи здійснювали своє служіння "Декреталії" пап Сириція (384-399) та Інокентія І (407-417) виражали курс, визначений Дамасом. В 384 р. в листі до Гімерія, єпископа Таррагони в Іспанії, Сирицій висловлює переконання що "святий Петро захищає і обороняє нас". Римську церкву він визначає як "главу тіла", до якого

свою є належить Гімерій, вирішення папою дисциплінарних проблем, порушених Гімерієм,

цьким 'ьСам нехай ьсяна .

десят- -одано як остаточне "вирішення апостольського престолу". Подібне пише й Інокентій І в листі 416 р. до Децентія та ін. В уявленні пап заснування Римської церкви Петром дає їй боговстановлену і тому верховну владу в церковних справах.

ювою

Однак упродовж 1-ої половини 5-ст. було тільки кілька окремих випадків, коли римським єпископом була надана можливість здійснити свою владу. На практиці їхня безпосередня канонічна влада поширюється тільки на десять провінцій. В інших час­тинах Західної імперії основною нормою церковного управління вважається нікейсь-ка система митрополичних провінційних синодів. Спроби ж пап цього часу пошири-

 

ти свою дисциплінарну владу на інші західні області зустрічали опір, особливо в Тулії та Африці, де дисциплінарні претензії Риму були відкинуті.

чені І Ш 1ї-І І жі :> ге

Якщо підсумувати становище Римської церкви у християнському світі всередині VІ ст., то слід відмітити виразне небажання - як на Сході, так і на Заході - бачити безпо­середній зв'язок між безперечним престижем цієї церкви, заснованої Петром і Пав­лом у столиці імперії і місцем Петра і правом формального здійснення віроповчаль- І ної та дисциплінарної влади над іншими церквами. Однак самі римські єпископи -1 особливо після Дамаса - здійсненні цього зв'язку не сумнівались і систематично її і підкреслювали як у своїх "Декреталіях" так і в усіх тих заходах, до яких вдавалося і

:-

для створення патріарших юрисдикцій в деяких західних країнах для утворення мо ральної першості у вселенському масштабі. Могутня особистість папи Лева Великого *

3] гор ТрОї робі

дуже сприяла прийняттю "апостольського" і "Петрового" папства на всьому Заході.

Зі 1.

Влада римського єпископа як наступника Петра як ідея стверджувалась Левом Ве­ликим з набагато більшою урочистістю, красномовством та послідовністю, причому проголошується папою, моральний характер якого і відданість Церкві заслужили все­ленське захоплення. Крім цього, порівняно з своїми попередниками Лев вносить в самосвідомість Римської Церкви дві зміни, непомітні, але дуже важливі.

Перше пов'язане з принципами римських законів. Він бачить Церкву як вселенське
тіло (согриз), яке під владою імператора чи "князя" (ргіпсерз), на думку Лева, ото- | я
тожнюється з "Тілом Христовим" новозавітного Письма. Звичайно, главою тіла є сам і Зс
Христос, але оскільки Він сам зробив Петра "князем усієї Церкви", то "князівство"
всередині тіла належить Петрові і його наступникам. Вживання святим Левом іншого ; И*³
терміну - ргіпсіраШз - є навмисним зрушенням в бік законного титулу, який до тих і
пір буз виняIЖшо^о^^сшшюлією^імIIе^ апостол Петро отри- і ^

мав ргіпсіраШз від Господа і це означає що Петро і, зрозуміло, його наступник чиї, -_:
спадкоємець займає всередині "тіла" Церкви те місце, яке у світському суспільстві І н
присвоєно імператору. Г

Друге зрушення, зроблене Петром, тісно пов'язане з питанням согриз. Воно сто-1 сується стосунків між Петром та всім єпископатом в цілому і грунтується на свідченні І Письма про перевагу серед Дванадцяти і першого з них - апостола Петра. Ця першість | не викликала суперечок ані на Заході, ані на Сході. Проблема полягала у наступництві і Л Петра: розв'язати це питання неможливо ніякими свідченнями Письма: за своєю сут- | П тю, воно залежить від екклезіологічних передумов. Святий Лев залучає на допомогу І Зі твори Кипріана Карфагенського, в яких ідеться про "Кафедру Петра" (саШесІга Репі) і в як центр та критерій церковної єдності. Але в очах Кипріана "кафедра Петра" - це 1 ф поняття сакраментальне, обов'язково властиве кожній місцевій Церкві. Петро був І прикладом і зразком для кожного місцевого єпископа, який очолював у своїй общині | V в таїнстві Євхаристії і володів "владою ключів", щоб відпускати гріхи. Оскільки ж : зразок один, то один є і єпископ і йому причетні усі в однаковій повноті (іп зоїісшт) | : раї усі єпископи. Всі вони дійсно "причасники його честі" (сопзогіез Ьопогіз зііі). Але -1 елі тут і є тонка відмінність - римський єпископ лише сам посідає кафедру Петра (Регті і -~~т зесіез). Отже - логіка неминуча, - влада місцетих^їгасжщів-залежить не лишєгбтді гла особи Петра, але й від особи Його "наступника", на якому лежить вселенська відпов-

в Тулії]

.дальність. Таке монархічне розуміння вселенської Церкви привело багатьох до тлу­мачення думки святого Лева, як передумови великою мірою теорії папської непогрі-зшмості і всесвітньої юрисдикції в тому вигляді, в якому вона була визначена на Першому Ватиканському соборі (1870). Деякі західні вченні, наприклад Морісон і діяльності пап, в тім ліку і Лева, приписує "комплекс Януса", що виражалося у визна­ченні істини поглядами "центру" (імператорського чи папського). Тому й недивно, =ому римські легати, присутні на Халкидонському соборі (451) протестували проти 28- го правила, в якому по суті, заперечувалась першість Риму, як божественної уста­нови чи кафедри Петра. У цьому ж правилі було порушено букву 6-го правила Нікейсь-юго собору, де згадуються три першості: Рим, Александрія та Антіохія. Натомість у 2-му правилі встановлюється Константинопольський патріархат і надається йому друге місце після Риму.

Зрозуміло, що папа усвідомлював несумісність тексту 28-го правила і його власно­го розуміння місця Риму у вселенській Церкві; але він також знав, що його вимоги просто не будуть сприйняті у Константинополі, якщо він їх висловить так, як він

>бив це, звертаючись до Західних єпископів.

 

сто-

Запшпання до теми:

1. Чим пояснити панівне становище Римської кафедри в післяапостольські часи?

Яким чином відбувається посилення Римської Церкви в юридичному становищі?

Завдання до теми::

З якою метою римські папи вдалися до підробки "Дарчої грамоти Костянтина" і до складення так званих "Лжеісідорових декреталій"?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

МитртФиларет (Дроздов). Разговор меЩу йспЬїтующйм и уверенньїм в православии Восточ-зой Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

Прот. Олександр Шмеман. Исторический путь Православ'я.

Лекція № 7,

ПОМІСНІ ЦЕРКВИ ЗАХІДНОЇ ІМПЕРІЇ ДО X СТ.

ЗАЗІХАННЯ РИМСЬКИХ ЄПИСКОПІВ НА ПРИМАТ ВЛАДИ

В ЕПОХУ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ. IIIІIV ВСЕЛЕНСЬКІ СОБОРИ.

ФОРМУЛИ ПАПИ ГОРМІЗДИ.

;■ ■

ов-

VI ст. було критичним в історії християнства на Британських островах. Вторгнення англів, саксів, ютів спустошили більшу частину Східної і центральної Британії. Римське правління було знищене і контакти з римським світом були перервані. Однак давня кельтська церква вижила не тільки в Ірландії, де зберігала силу спадщину святого Патріка, але й в Уельсі, і в Шотландії. Християнську традицію в цей час поширювали ірландські абати. Причому Рим практичнєшезідігрававтгіякої ролгв^арєщженнНряан°-дського християнства, і саме ідея якоїсь залежності від дисциплінарної структури вище

 

абата була цілком чужа Кельтській церкві. Концепсія папи Лева і про винятковість римського єпископа була неприйнятна середовищі кельтів. Тому влада папства не мала великої ваги в очах кельтських абатів і в будь-якому випадку не була достатньою, аби переконати їх в необхідності відкинути свою дисциплінарну і богослужбову тради­цію задля римської практики.

В Британії не припинялася боротьба і постійна війна між кельтськими християна­ми та англосаксонськими завойовниками - язичниками. Про християнську місію з Риму описав Беде (672 - 735) у своїй "Церковній історії" Він повідомляє про інтерес папи Григорія до англо саксів і про прибуття з Риму папської місії на чолі з святим Августином. Подальше поширення християнства вимагало вирішення питання про розподіл між кельтською церквою св. Колумбана і кентерберійською кафедрою. Єдності було досягнено на соборі в Уїтбі (664). Однак суперництво між двома куль­турами тривало, причому англосакси часто висловлювали сумніви в канонічності колумбанового апостольського наступництва. Однак завдяки енергійним зусиллям єпископа Федора (помер у 690) було створено Церкву, яка міцно увійшла в римську імперську систему.

Англійська церква, прийнявши римську юрисдикцію, однак, залишилися вірною основному аспекту давньої кельтської традиції. її місіонерська ревність поширювала­ся не тільки на британські острови, але й на континентальну Європу. Власне, Бри­танська церква після важкого Періоду внутрішньої боротьби стала материнською цер­квою для всієї Середньої Європи.

В Іспанії позиція відносно Риму була дистанційованою. Починаючи з VI ст. І до арабсько-мусульманського завоювання (711) церква і держава, митрополит Толедсь-кий і король здійснювали релігійне і політичне керівництво суспільством так, що де­котрі вбачали в Толедо майже відновлення Західної імперії.

Цей ізоляціонізм вест готського королівства був почасти обумовлений його обо­ронною позицією відносно Візантійської імперії, яка володіла Південно-Східною Іспа­нією. При своєму вступі на трон королі отримували священний характер через миро­помазання. Вони затверджували обрання єпископів і постанови соборів. Під голову­ванням королів ці собори були, по суті, державними зібраннями і включали себе не тільки єпископів, але й цивільних чиновників королівства. В Іспанської церкви була її власна "мозарабська" богослужбова традиція.

Св. Ісідор (пом. 636) іноді згадує римський примат, але підкреслено заперечує не­погрішність папи і говорить лише про безумовний послух. Але на практиці не було ніяких втручань Риму в іспанські справи чи звернень до папи іспанських єпископів. Іспанські єпископи прийняли умовно постанови УІ-го Константинопольського Все­ленського Собору і написали "пояснення", складені св. Юліаном Толедським, що ви­ражало почуття віроучительної незалежності.

А Толедський собор 688 р. схвалив другу, ще розкішнішу "Апологію", яка чітко означала, що в Іспанії віра не залежить від якогось зовнішнього авторитету. За таких обставин, зрозуміло, що жодна влада, ані Константинопольська, ані Римська, не змогли щось удіяти відносно фатальної події: включенням Символ Віри Філіокве - антиарі-анського твердження.

Місц

ГІЮ,бр£

Уфр

І 303ВИТЇ І ГОЛОВуЕ

і пом у в

^: нихцег-

І кичаст

І ішення

І рідким

І тією бу

реформ

короля

ти Рим

якій па]

Ідея]

Велико

зиріше

Скрі:

під уда

-

римськ

ійно зш

В об.

монофі

Ефес

торжес

на том}

Предві¹

ДівиМ

кою вір

В44<

І :воєісі Як л

:хильн

-" На

тковість і не мала юю, аби у тради- стияна-місію з інтерес святим

Місцевій автономії християнської Іспанії, яка відображала початкову екклезіоло-гію, бракувало постійних каналів зв'язку з рештою Вселенської Церкви Соборності. У франків навернення Хлодвіга в православне християнство в 493 р. привело до ■розвитку національної Франкської церкви, санкціонованої Орлеанським собором під головуванням короля (511). Постійних адміністративних зв'язків зримським єписко­пом у неї не було. Взагалі у Франкській державі в цей час утворюється кілька церков­них центрів, однак згуртованість Франкської церкви тим не менше збереглася завдя­ки частим соборам, які були Соборами єпископів, що скликалися королями для вир­ішення церковних питань. І якщо контакти між Франкською церквою і папством були зня пре | рідким явищем, то дипломатичні стосунки між Меровінгською династією та Візан-іедрою. І ! тією були частими. Однак згодом у середині VIII ст. Боніфацій поширив церковні іа куль- і реформи і в Галлії від імені апостольської римської місії, в 754 р. відбулася зустріч ічносгі І короля Пепіна з папою Стефаном, на якій франкський король зобов'язувався захища-силлям І ти Рим від лангобардів. Водночас він брав на себе і саму імператорську спадщину, в имську і якій папа ставав вирішальним фактором нової версії готапііаз.

вірною ювала-е, Бри-

Ідея першості римського єпископа вперше отримала чітке вираження у вченні Лева

ст. І до шедсь-щоде-

Великого (440-461 р.). Час, у який св. Лев зайняв Римську кафедру, вимагав від нього вирішення різних і неймовірно важких завдань. Скрізь вирувала боротьба: Церква роздиралася лжевченнями, імперія розпадалася >ю цер- і під ударами варварів. Маніхеї, принціліани, пелагіани наводнювали Рим і західні римські провінції, на Сході широко розвивалася монофізитська єресь, готи, які пост­ійно загрожували Риму, визнавали аріанство.

В області вірознавчих суперечок Лев Великий увійшов в історію як переможець монофізитства і богослов, що сформулював Халкидонський догмат.

х> обо-

олову-:ебе не була її гує не-:е було жопів.

Ефеський собор (431) був остаточною перемогою над несторіанством на Сході і торжеством христології, вираженій Кирилом Александрійським, і яка грунтувалася ю Іспа-1 на тому, що Ісус Христос володіє тільки одним суб'єктом, чи іпостассю. Суб'єкт цей : миро- Предвічний Логос, друга особа Трійці. Єдність суб'єкта передбачає Богоматеринство Діви Марії і теопасхізм. Ця христологія Кирила була дійсно у повній згоді з нікейсь-гою вірою.

■о Все- і Константинопольський - і Євсевій (обидва православні), повинні бути відставлені,

цови-

В 449 р. зібрався другий Ефеський собор, який згодом дістав назву "Розбійницько­го". На ньому переважали монофізити на чолі з Діоскором, який заручився підтрим­кою імператора.Діоскор зачитав 7-е правило III Вселенського собору, за яким забо­роняється "складати, чи писати, чи складати іншу віру, окрім визначеної" в Нікеї, на І Вселенському Соборі в 325 р. На цій підставі Діоскор заявив, що Флавіан - патріарх

і чітко таких могли

бо вони визнають учення про дві природи у Христі, про що не говориться у Нікейсь-кому догматі.

Посеред галасу, що зчинився, Флавіан вигукнув, звертаючись до папських легатів: "Взиваю до вас!". Тоді один з легатів, диякон Іларій, напружуючи голос, висловив своє історичне; "СопігасЦсіШг", тобто "Відкидається", іиарь- Як пише В. Соловйов "Ефеське розбійпицтво" мимоволі шшравдало-римеьку-схильність до юстиції. СопігасИсіїш римського диякона-це було проголошення прин-

ципу проти факту, права проти грубої сили. Це була нездоланна скеля Церкви, проти-і ставлена дверям пекла.

Гом ІГО

IV Вселенський Собор, який зібрався в 451 р. в Халкидоні, закінчився поразкою! монофізитів і прийняттям догмату на основі "Томосу" св. Лева - запропонованого] ним викладу вчення про дві природи у Христі.

Халкидонський Собор підніс авторитет Риму на таку висоту, якої він не досягав раніше. Але цей же Собор водночас прийняв визначення, яке завдавало важкого уда­ру ідеї папства.

Послання Собору до папи з особливою охотою використовуються захисниками цієї
ідеї, бо в ньому послані вживаються вирази, які ставлять Вселенський Собор у стано­
вище дорадчого органу при папі. Однак той же Собор прийняв знаменитий 28-й ка­
нон про становище та переваги Константинопольського Престолу. Папські легати відмо­
вилися брати участь в обговоренні канону, і покинули засідання, вважаючи свою
відсутність достатньою основою для недійсності постанови. Але Собор не зупинився
перед цим і прийняв канон, в якому перевага Константинопольської кафедри обґрун- ^_ _е -
товувалася не догматично, але зв'язком з столичним становищем міста. _:5Я

:?:р ЗО З

Престолові давнього Риму належно надали перевагу, бо він був Царським містом. Спонукані цим же, і сто п'ятдесят єпископів надали однакову перевагу Святійшому Престолові нового Риму. Справедливо розсудивши, що місто, яке отримало честь бути містом Царя і синкліту і має однакові переваги з давнім Римом, і в церковних справах буде звеличений подібно до того, і буде другим після нього. Тому митропо­лити областей - Понтійські, Асійські і Фракійські, а також єпископи у інших народно­стей названих вище областей нехай будуть прославлені від названого вище Святійшо­го Престолу Святої Константинопольської Церкви.

■•гл.

Св. Лев різко протестував проти цього в листах до імператора, імператриці та Кон­стантинопольського патріарха Анатолія. Основним аргументом папи була відмова від принципу висування кафедр за їх політичним значенням, хоча, на думку східних, саме політичне значення Риму обумовило першість Римської кафедри.

Зі свого боку, патріарх св. Анатолій (458) намагався переконати папу прийняти 28-й канон. Всіляко підносячи роль Римського єпископа і стверджуючи, що підне­сення другого Риму - Константинополя сприяє ще більшому піднесенню першого Риму.

Папа, однак, був невблаганним і категорично відмовилися визнати 28-й канон, який позбавляв його надій встановити свою юрисдикцію над Східною Церквою. Через це 28-й канон тривалий час був немовби під підозрою і часто не вносився у збірники. Але зрештою він міцно увійшов в життя і в списки соборних постанов, хоча като­лицькі каноністи вважають його скасованим папою, а листи патріарха Анатолія розг-1 лядають як звернення до папи за остаточним вирішенням питання про становище І Константинопольської кафедри.

Глибоке розходження між Західною та Східною Церквою в розумінні структури І Вселенської Церкви на Халкидонському Соборі виявилися з достатньою чіткістю. В 1 подальшому воно не тільки не було подшажуалеАнавіть поглибилось, стявши ос новною причиною великого розділення.

ізкою шого сягав >УДа- ЙЦІЄЇ гано-йка-дмо- •ВОЮ ився 'рун-

роти-1 Якщо східні єпископи схилялися до того, що церковна організація складається при­ходним чином під впливом політичних, географічних та етнічних факторів, то Лев Великий розвиває догматичний підхід до питання про організацію Церкви як цілого. Основні пункти вчення св. Лева про першість Римського єпископа можуть бути сфор­мульовані в такому вигляді (за Болотовим):

1. Апостол Петро за рівності честі обрання є предстоятель Апостольського Собо­
ру, переважаючи інших апостолів по владі. Твердість ап. Петра обумовлена не відсут­
ністю у нього людських слабкостей, але тим, що Христос особливо молився за нього.
Тому ап. Петро є основа всієї Церкви, Який сповістив, передав йому Свою твердість.
Будучи прийнятий в найтісніший зв'язок з Христом. Ап. Петро виявляється немовби
ланкою, що зв'язує Христа з Церквою. Повнота благодаті і влади саме через ап. Петра
проливається на інших апостолах. Петро є примас глава всієї єпископів, на ньому
лежить турбота про всіх овець Церкви, він є пастир за перевагою.

2. Всі інші пастирі Церкви, апостоли, єпископи і священики не є делегатами ап.
Петра, оскільки отримали свою владу від Самого Христа. Однак усі дари і переваги
:вященства дані у повній мірі і насамперед ап. Петру і повідомляються і Іншим лас­
том. | пірям за неодмінної його участі і посередництві. Тому всією Церквою керує Сам
юму Христос і як посередник - ап. Петро.

єсть з. Примат ап. Петро продовжує пасти стадо Христове, а видимим чином здійснює

ших свою владу через своїх наступників на Римській кафедрі.

^опо" Зв'язок римських єпископів з ап. Петром відтворює зв'язок ап. Петра з Христом.

цно- | р_имська кафедра в основі нового папи приймає Петра на кафедрі Петровій: незважа-

[ідо- _{ючи на} особливі недоліки, моральне достоїнство не вичерпується в наступниках апо-| стола; сам Петро говорить устами своїх наступників. Дарована Петрові благодатна

^^он~ сила загального пастирства виливається на римських єпископів, які не поряд з інши-

[ЯТИ

ще-юго

^{1 В1д} і ми, а раніше всіх єпископів ідуть слідом за ап. Петром. Римська кафедра є духовний _ентр християнського світу, і єпископ, що зійшов на неї, своєю великосяжною любо­в'ю повинен охоплювати всю Церкву і брати участь в житті кожної церковної оди­ниці. Маючи першість влади, римський єпископ не має при цьому першості честі чи

ієрархічної відмінності від інших єпископів.

Св. Лев сформулював практичні висновки з цієї ідеї:

кий з це ІКИ. З.ТО-

Кожен, хто віддаляється від зв'язку з Римською Церквою, ставить себе поза містич­ним Тілом Христовим, поза Церквою.

Кожен, хто не підкоряється апостольському, тобто Римському Престолові, тим са­мим відмовляє у підпорядкуванні самому апостолу Петру. Кожен, хто відкидає владу і першість св. ап. Петра, не применшує при цьому його [ достоїнства, але, охоплений духом гордості, скидає самого себе в пекло. ^іще Питання Про непогрішимість Римського єпископа св. Лев не розглядає, але на дум-I ку проф. Болотова, на юридичній основі усе ж були дані всі прерогативи, стверджені УР^И І на Ватиканському Соборі.

³* І Не розглядається ним і питання суду над Римським єпископом - суд цей просто * непотрібний, оскільки недоліки пан», якщо вони с, покриваютьеяу-відісупляютьея-достоїнствами діючого через нього ап. Петра.

■ од є гемо аомі кист Зг НУТІІ

Таким чином, св. Лев Великий перший розробив систематичне вчення про приматі У '
Римського папи, і при ньому ж Східна Церква на IV Вселенському Соборі вперше! *згу<
сформулювала свою незгоду з ідеєю примату. Згодом папа Гормізд (514 - 523) підтри-1 ^: неп
мав ініціативу прихильників халкидонської доктрини. Тому у 515 р. була укладена і -лик
угода між римською церквою та східними християнськими церквами. У присутності І ^-- кеі
імператора і папських легатів кілька сотень східних єпископів підписали так звану 1 Ае
формулу папи Гормізди, в якій стверджувалося, що "римська церква ніколи не запля-1 ^ак с
мувала себе єрессю". тівг

Запитання до теми:

В якому напрямку розвивалися християнські церкви у Західній Європі у У-1Х ст..? Яким чином у них складалися стосунки з Римською кафедрою? Які причини конфлікту Римської церкви з Константинополем?

Завдання до теми:

З'ясуйте зміст 28 правила Халкидонського Собору. Доведіть,що претензії Римської Церкви не

мали за собою жодних слушних підстав. ГІівд

Список літератури до теми: Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство. Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьітующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви

Захі;

\ЛЬІ

-:опс

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство. ™

Прот. Мейендорф.История Церкви и восточно-христианская мистика. ^атР

-ост ?исо -ряі

Лекція № 8. ___________________________________ В¹

РОЗдаЕШ^ИІ^ЬКоГіМГІЕРІЇ НА ЗАХІДНУ І СХІДНУ ДЕРЖАВИ.зльї

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ЗАХІДНОЇ ДЕРЖАВИ В ПІ-УПІ СТ. :опр

ЗАЗІХАННЯ ПАП НА СВІТСЬКУ ВЛАДУ. -вог

ІНОЗ*

На початку 395 р. помер останній імператор об'єднаної Римської імперії - Фео- -:я м
досій Август. Царями він залишив двох синів - старшого Аркадія, на Сході, та Гоно- За
рія на Заході. :аш

Віднині Римська імперія фактично назавжди була розділена на дві частини - Захід- стос ну та Східну. Західна імперія, ослаблена і знекровлена, проіснувала ще вісімдесят ! -осі один рік, знемагаючи від ударів сусідніх варварських племен. В 476 р. варвар Одоакр, ; осо£ вождь германських найманців, зажадав від імператора Ромула третину Італії для по- І -; о ф: селення своїх воїнів. Імператор відмовився задовольнити цю вимогу, на що у відповідь ^; _: п ч найманці зчинили бунт, проголосивши Одоакра князем Італії. Ромула було скинуто. _:НЯг

Східно-римська імперія, чи Візантія протрималася майже тисячу років, в багато Впеї
дечому прийнявши естафету античного Риму і створивши свою оригінальну дер- стал
жавність і культуру, яка поєднувала в собі риси греко-римського раціоналізму і східної юсі:
деспотії. Остаточно ж економічне і культурне відокремлення Східної частини Римсь- - •; л ь:
кої імперії від заходу завершилося у 5-му столітті. Традиційно ж її історію ведутьлід_^ злад
імператора Костянтина і заснування ним Константинополя. :щп

шном

зимат і У сфері ідеології дуже важливим було прийняття християнства. ЗО квітня 311р. іерше І август Галерій видав у Нікомідії едикт, який дозволив населенню визнавати христи-дтри- ^: нство. Через два роки імператори Костянтин І та Ліціній опублікували аналогічний адена 1 едикт в Медішані, а в 325 р. Костянтин І, не прийнявши ще хрещення, головує на ності І Нікейському соборі. В 381 р. християнство було проголошено релігією імперії, звану 1 Августом Сходу у 378 р. став Феодосій. На Заході ж імператором був Граціан. Од-апля- | нак останній невдовзі загинув від бунтівників-солдат, і Феодосій Великий, взявши у співправителі малолітнього брата Граціана, Валентініана II, фактично залишився са­модержцем. Феодосій зумів вгамувати вестготів, відбити набіги інших варварів і пе­ремогти узурпаторів. Саме з цієї пори Захід і Схід, давно усвідомлюючи свої еко­номічні і культурні відмінності, стали стрімко віддалятися одне від одного. їх стосун-жви з з

ки стали нагадувати стосунки ворогуючих держав.

сточ-

Згідно із заповітом Феодосія Великого до Візантії після 395 р. відійшли найрозви-ви не ]| нутіші території на Балканах, володіння Риму в Малій Азії, Месопотамії, Вірменії, Південному Криму, Єгипет, Сірія, Палестина і частина Північної Африки. А землі Західної Римської імперії до кінця V ст. увійшли до складу варварських королівств, більшість яких, щоправда, визнавала номінальне панування імператорів в Константи­нополі.

На Заході встановилася практика давати фактичним правителям - варварам титули патриціїв. А визнання західними варварськими правителями неперервності і закон­ності Римської імперії, центром якої віднині став Константинополь, буде основаною рисою політичних та церковних змін протягом наступних століть аж до самостійного прийняття Карлом Великим у 800 р. імператорського титулу.

?ео- )НО- ХІД-:СЯТ шр, по- ІІДЬ то. ато ер- ної :сь- від

Вченні сперечаються про вплив, що його справляла присутність варварів на соц­іальні та економічні структури занепалої Імперії. Схоже на те, що таки масової експ­ропріації римського майна, принаймні в Італії та Галії не було і що взагалі варвари до свого культурного злиття з римським суспільством жили на імперській території як іноземна армія, законно користуючись гостинністю країни. На початку таке розділен­ня між римлянами та варварами виражалося і в законі, і в релігії.

Залишаючись в Римі - Вічному місті, тепер покинутому імператорами, - римські лапи стали на Заході, символом римськості (гошапіїаз). Вони перебували у постійних стосунках з Константинополем і служили передавачами імператорських законів та постанов. Однак папи, як правило, відмовлялися діяти лише як імператорські агенти, особливо після того, як східні василевси спочатку підтримали аріанство, а потім мо-нофізитство, що вимагало від пап час від часу протидіяти Константинополю. В пол­ітичному вакуумі, створеним варварським завоюванням, папи в очах західного хрис­тиянства були водночас і спадкоємцями святого Петра і намісниками імператора. Впевнені в тому, що відносно західних варварів виконують апостольську місію, вони стали вважати свою функцію у вселенській Церкві функцією управління. Так вже за часів папи Лева і потім Геласія для позначення їхнього авторитету стали вживати не тільки ргіташз (тобто духовна першість), але й ргіпсірашз, що до цих пір означало владу імператора. Підштовхувані обставинами, римські єпископи тепер розуміли свою роль як роль глави "тіла" (согриз) християн. Але це тіло не було лише духовним і

дог : мі ;й з :ер]

:.л г гою 5улс ■ко> чеш-зо: очи гий зри1 -:ий :ені ПОЛІ -ега Ф ле;

сакраментальним організмом, як його розумів апостол Павло, воно стало конкрет ним організмом, визначеним законом, який піддавався загрозі, що виходила від вар­варів - аріан та вірознавчих вагань імператорів. Ця викликана історичними обстави­нами еволюція включила в себе відчутні зрушення в області екклезіології та есхато­логії. Папи не завжди були однаково категоричні в заявах про свою владу. їхні пре­тензії зустрічали протидію і на Сході, і на Заході. Однак справжні і дуже серйозні Соп проблеми, пов'язані із зміщенням "першості" і князівської гідності, сакраментально-§ " -ні го єпископського служіння і політичної влади поширення місії та інтеграції в латинсь- І В ні ку культуру, з'являться лише пізніше і матимуть серйозні наслідки, особливо у сто­сунках між Сходом і Заходом.

Запитання до теми:

Як відбулося розділення між Західною та Східною Римською імперією? Яку роль в цьому роз­діленні відіграли політичні чинники? Чи могли впливати у цей час на поділ імперії релігійні відмінності. Якщо так, то якою мірою?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр, Филарет (Дроздов). Разговор между испьггующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

Ф.И. Успенский. История Византии.

Лекція № 9.

:яв; ОСУДЖЕННЯ «РПЛООДЛЕ". ПАПА ІОАНН VIII ТА ІНШІ ПАПИ. став : ок) Пов' У СТрІ: ~:ЛХ івиг :іше ю с; Ві йшо

РОЗКОЛ МІЖ СХІДНИМИ І ЗАХІДНИМИ ЦЕРКВАМИ. ПАТРІАРХ ФОТІЙ. ПАПИ МИКОЛАЙ11АНДРІАНII. ВЕЛИКИЙ СОФІЙСЬКИЙ СОБОР.

Папа Миколай (858-867) в дусі Лжеісідорових декреталій виступив проти визна­чень Константинопольських соборів 858 і 861 року у справі патріарха Фотія.

Перш ніж торкнутися деяких вузлових питань, пов'язаних із справою Фотія, необ­хідно відмітити, що найважливіші документи, які відносяться до цієї справи (акти соборів 858,861,867 років) були знищені його ворогами у період їхнього тимчасово­го торжества після 867 року й історикам довго доводилося черпати матеріали про Фотія переважно у творах його лютого противника, Микити Пафлагонця, письменни­ка дуже несумлінного.

У якому становищі був Ігнатій в момент вступу Фотія на престол? Ігнатій був заа­
рештований у листопаді 858 року й інтернований на о. Тервінфе у зв'язку з антиуря- І я ф
довою змовою і повстанням Гебеона, котрий видавав себе за сина Феодори. Єзуїтсь- = є м
кий часопис "Огіепз" (1938р. №1-11) характеризує ставлення Ігнатія до цієї справи \ Я<
так: "Через власну простодушність св. Ігнатій дозволив використати себе як знаряддя І зід к
політичної інтриги, від якої сам стояв дуже далеко". * з V

В момент обрання Фотія Ігнатій не зазнавав церковного осудження, навпаки, Фотій
дав обіцянку шанувати його як отця. Чи були канонічні умови для нових виборів? -а.

ікрет-цвар-тави-

инсь- /'СТО-

Мабуть - так. На соборі 868 року навіть Митрофан Смирнський і кілька інших найупертіших ігнатіанів приєдналися до загального рішення про обрання Фотія. Зго­дом Митрофан пояснював свою участь у цій справі саме тим, що існувала принципо-:хатс- І за згода Ігнатія на обрання нового патріарха: "Він був обраний в нашій Христовій і пре- леркві патріархом" (лист Митрофана). (Цит. за працею Ф. Дворника Ьез Ье§ешіе8 сіє йозні \\ СопзІапІіпеїМеіпосІе, Прага, 1933, стор. 140). Подібним чином висвітлюється це пи­льно- тання і в "Житті св. Євфимія", документі, належним чином оціненому візантологами. В ньому говориться: "Він (Ігнатій) упродовж десяти років керував Церквою. З огляду на те, що ті, в чиїх руках знаходилось урядування державою, постійно різко виступа­ли проти і піддавали його відкритим і систематичним переслідуванням, він, зреш­тою, вирішив відмовитися від протидії цим невиліковно хворим, у котрих на думці було тільки зло; він полишив таким чином престол і церковне правління рішенням, в

уроз- якому д₀ його власного бажання додавався тиск ззовні. Передавши церкві акт зре-
ігійн: . . ... т- •

>сточ-

чення, він усамітнився в монастирі, воліючи віддаватися роздумам про Ьога і єднан­ню з Ним у цілковитому спокої, аби не сподіювати зла ані собі, ані своїй пастві, зважа­ючи на вороже ставлення уряду. Коли розійшлася звістка, що архйпастир був усуну­тий зі своєї церковної кафедри всупереч власної волі, багато хто відмовлявся з цієї причини від спілкування з новим патріархом... Таким був блаженний Фотій... відда­ний Христові з дитинства... Його життя гідне подиву, а смерть угодна Богові й озна­менована чудесами..." Навіть папа Миколай в одному з листів запитував про причини полишення Ігнатієм патріаршого посту. Законність обрання Фотія визнали і папські легати - єпископи Захарія і Родоальд на ("Повторному") соборі 861 року.

зна

Фотій був обраний собором єпископів, а "не поставлений Вардою", як говориться у деяких підручниках. Щоправда, уряд дуже хотів, аби Фотій прийняв обрання і справ­ляв у цьому напрямку тиск на Фотія. Державною владою, без собору, якраз був по-ргавяеннй не Фотій, а Ігнатій, чого він сам не заперечував під час суду на соборі 861 року, посилаючись на прецедент з Тарасієм. Папа Миколай І опротестував рішення Повторного собору.

У листі Фотієві (862 р.) папа Миколай стверджував, що "вся сукупність віруючих отримує напучення і цілісність віри від цієї святої церкви (Римської), котра є глава всіх церков". Скасувавши римським судом визначення константинопольських соборів і виголосивши анафему Фотієві, Миколай писав імператорові Михайлові (865 р.), що рішення апостольського престолу "ніким не може переглядатися і нікому не дозволе­ний- І но судити про це рішення" (Р. Ь. 69 сої. 954).

Відомі і відповідні заходи, прийняті Фотієм у 867 р. Папа Адріан II (867 - 872) заа- І йшов стопами свого попередника. Позиція Адріана з церковного питання передаєть-фя- і ся формулою, прийнятою на Римському соборі 869 р. Папа є суддя єпископів і ніким гсь- І не може осуджуватись".

ави Яскравою ілюстрацією цієї позиції може правити собор, що відбувся при ньому,

ддя І лід керівництвом його легатів, у 869 р. в Константинополі за нового імператора Васи-

I ля Македонця, - цей собор римо-католики зачисляють до вселенських. Відзначимо

найхарактерніші риси цього собору Для участі в засіданнях собору особи, котрі по-

сідали єпископські місця за Фотія, на вимогу легатів, мусили попередньо підписати

 

"особливу формулу задоволення", ІіЬеІІш заіізгасііопіз, якою осуджувалися Констан­тинопольський собори 858, 861 і 867 року і визнавалося римське учення про переваги Римської церкви.

Легати категоричнотшступали проти суду над Фотієм (!) і, не зважаючи на протес­ти східної сторони, так і не допустили розбору цієї справи, діючи за принципом: Кота Іосша, саиза ґтіїа. Звертає увагу атмосфера недовір'я, що панувала в Константино­полі до такого собору і невелика кількість його учасників на перших 8 засіданнях: | число їх не перевищувало 40, коли після восьмимісячної перерви, яка пройшла між 8 і 9 засіданням, робота собору відновилась, учасників побільшало, але все ж їх макси­мальне число було у тричі менше, аніж на соборах 861 і 879 року.

Про ставлення східної сторони до собору красномовно свідчить скандальна істо­рія викрадення у легатів після 8-го засідання одержаних ними з такими труднощами "формул задоволення". Тільки після рішучих протестів імператор повернув їх з не прихованим роздратуванням.

На цьому соборі Фотій був "осуджений" без суду на 8-му засіданні.