Жанри публічного виступу

В усі часи людство обережно і уважно ставилося до формування інтелекту і душі людини, розвитку її творчих здібностей.

Наш час - час активних і ділових людей. В країні створені умови для розвитку творчої ініціативи, ділових пропозицій. Все це вимагає розвитку комунікативних можливостей сучасної людини.

Важливим засобом комунікації є слово. "Словом можна убити - і оживити, поранити - і вилікувати, посіяти збентеженість і безнадію - і сповнити високих прагнень", - писав В.О. Сухомлинський.

Яскраве і пристрасне слово в усі часи, як свідчить історія розвитку суспільства, мало великий вплив на людей, їх погляди і переконання, справи і вчинки, тому так важливе підвищення риторичної культури людей, особливо тих, хто активно спілкується, користуючись засобами усного переконуючого слова.

Спілкування - складний процес, досконалий і загадковий, на який впливає загальна культура людини. За різних ознак виділяють побутове і ділове спілкування і розрізняють такі їх види:

 контактне і дистантне (за станом комунікантів у просторі і часу);

 безпосереднє і опосередковане (за наявністю або відсутністю опосередкованого "апарату");

 усне і писемне (з точки зору форми мови);

 діалогічне і монологічне;

 міжособисте і публічне (з точки зору кількості учасників).

Кожна людина може оволодіти умінням говорити перед аудиторією переконливо і з натхненням, тобто оволодіти мистецтвом публічного виступу, яке ще називають ораторським мистецтвом або риторикою, або красномовством.

Красномовство - це високий ступінь майстерності публічного виступу, якісна характеристика мови, віртуозне володіння живим словом, це мистецтво побудови і публічної промови виступу.

М.М. Сперанський у праці "Правила найвищого красномовства" радив: "Хто має справу з людьми, той повинен мислити добре, але говорити ще краще".

Жанри публічного мовлення впливають на побудову промови і її мовні особливості.

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення і обставин спілкування виділяють такі жанри публічного мовлення (або жанри красномовства):

 соціально-політичний;

 академічний;

 лекційно-пропагандистський;

 судовий;

 соціально-побутовий;

 дипломатичний;

 військовий;

 торговельний;

 церковно-богословський.

До соціально-політичного красномовства відносять соціально-політичну доповідь, політико-економічну, звітну доповідь, політогляд, агітаційну, мітингову, парламентську промову.

До академічного красномовства відносять вузівську лекцію, наукову доповідь, науковий огляд, наукове повідомлення, реферат, бесіду.

До лекційно-пропагандистського красномовства відносять науково-теоретичну, науково-популярну, науково-методичну лекцію, кінолекцію, лекцію-концерт, лекцію-екскурсію, лекцію-інформацію, бесіду, репортаж, спогади, інструктаж, цикли лекцій.

До судового красномовства відносять прокурорську або звинувачувальну промову, адвокатську або захисну промову, самозахисну промову, промову громадського обвинувача, промову громадського захисника, судову промову.

До соціально-побутового красномовства належить ювілейна, застільна промова (тост), ритуальна, усне побутове оповідання.

До дипломатичного красномовства належить промова на міжнародній конференції, в процесі дипломатичного акту.

До військового красномовства належить промова-наказ, інструктивна промова, військово-політична доповідь, надихаюча промова, заклик.

До торговельного красномовства належить рекламна промова.

До церковно-богословського красномовства належить церковна проповідь, духовна бесіда, промова на соборі, ритуальна промова.

Жанри публічного мовлення розрізняються на основі ораторського монологу і ораторського діалогу.

Основні форми ораторського монологу вже були розглянуті. Ораторський діалог дедалі набуває все більшого значення у сучасному житті. Форми реалізації діалогу: спір, дискусія, диспут, бесіда, ділова нарада, інтерв'ю, прес-конференція, ділова гра "круглий стіл", вечір запитань і відповідей. Для ораторського діалогу притаманна полемічність розмови, зіставлення, протиставлення різних точок зору, великі пристрасті, емоції. Діалог має такі аспекти:

 логічний (суттєва форма мислення);

 соціальний і соціологічний (між різними соціальними групами);

 лінгвістичний (роль слова у діалогічному спілкуванні, структура, функції мови);

 психологічний (аналіз душевного стану співрозмовників);

 історичний (осмислення яскравих взірців);

 аксіологічний (розкриття його цінності);

 педагогічній (вчити вести творчий діалог, формувати почуття поваги до співрозмовника);

 ідейно-політичний (з'ясування політичних моментів у різних формах діалогу).

Діалог - це велике надбання людства, не лише витвір людини, а і певною мірою творець особистості.

Серед усіх жанрів красномовства існує і епідейктичне або похвальне,урочисте красномовство, яке досягло значного розквіту ще в античні часи і має свої традиції і сьогодні. Це красномовство мало непросту історію, свої злети (ораторська творчість Горгія, Ісократа, Демосфена, Цицерона, відомих перлинами похвали, уславлення богів, героїв та їхніх подвигів) і падіння ("орнаментальна", "декоративна" риторика софістів). Як сказав Гомер, "з язика таких ораторів лилися слова, солодші від меду".

Усі жанрі красномовства реалізуються у таких видах публічного мовлення, як доповідь, промова, лекція, огляд, бесіда.

Доповідь - документ для публічного прочитання і обговорення, у якому викладаються певні питання, пропозиції, даються висновки.

Промова - агітаційний виступ на мітингах або зборах, присвячений темі, важливій для слухачів.

Лекція - викладення загальних проблем з елементами академічного характеру.

Огляд - публічний виступ інформаційного характеру з певної проблеми.

Бесіда - публічний виступ з елементами діалогу, в якому викладаються основні положення якоїсь проблеми з відповідями на питання.

ЛЕКЦІЯ № 5. ЕТИКА ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ

 

Мета: ознайомити студентів з правилами ділового етикету; розвивати навички спілкування, дотримуючись етичних норм та засад; виховувати толерантність.

 

План:

1. Поняття етикету.

2. Мовленнєвий етикет українців

 

Література:

1. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. - К., 1998. - С. 436

 

2. Білоус М.П. Мовленнєвий етикет українського народу // Мова і духовність нації: Тези доп. регіон, наук. конф. - Львів, 1989.

 

3. Гамова Г.І., Загребельна Л.С., Ковальова Т.В. та ін. Риторика: Навч. посібн. / За заг. ред. П.О. Редіна. - X., 2002.

 

4. Коваль А.П. Слово про слово. - К., 1986. - С. 47-48

 

5. Коваль А.П. Ділове спілкування. - К., 1992. - С. 86.

Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних пра­вил, законів. Правила соціальної поведінки людини, які виробилися впродовж усієї культурної еволюції людства і враховують його соціаль­но-історичний досвід, становлять зміст поняття „етикет".

Етикет (франц. йtiquette, від флам. steeken - встромляти) - вироб­лені суспільством норми поведінки. За ступенем ритуалізації поведінки виділяють різні види етикету:

.

1. Повсякденний.

2. Оказіональний.

3. Святковий.

Етикет має багаторівневу будову:

- вербальний (словесний) рівень (етикетні вислови привітання, прощання, подяки, вибачення тощо);

- паралінгвістичний рівень (темп мовлення, гучність, інтонація);

- кінетичний рівень (жести, міміка, пози);

- проксемічнийрівень (стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостей тощо).

Своєрідним стрижнем етикету є словесний рівень. Він найповніше репрезентує етнічну самобутність. Кожна мова виробила свою систе­му спеціальних висловів ввічливості - мовленнєвий етикет.

Мовленнєвий етикет - це національно-специфічні правила мов­леннєвої поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і висловів, що рекомендуються для висловлення подяки, прощання тощо в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співбесідником, зокрема, під час привітання, знайомства, звертання тощо.

Знання правил мовленнєвого етикету виступає не тільки показником зовнішньої культури людини, але й має безпосередній влив на формування її особистості, на виховання високої моралі, духовності²⁰. Засвоєння національного мовленнєвого етикету, вміння користуватися ним робить спілкування приємним і бажаним. Для ділової людини користуватися правилами мовленнєвого етикету відповідно до ситуації є конче необхідно.

Мовний етикет українців постає із живої мовної практики україн-
ського народу. Він вироблявся впродовж тисячоліть і відбиває культурні
традиції української нації, відповідає її духовним засадам. Без сумні-
ву, в основі національних традицій спілкування лежать загальнолюд-
ські морально-етичні цінності — доброзичливість, повага, привітність,
ґречність. Поборник національного відродження, член „Руської трійці"
Я. Головацький у статті „Слова вітання, благословенства, чемності і
обичайності у русинів" засвідчує: „Його [народу] вітання, прощання,
просьби, перепроси, понука, благословення дихають одним духом доб-
роти, сердечні, богобійні, а заодно чесні та гідні чоловіка ".

За умовами та змістом ситуації спілкування в системі українського мовленнєвого етикету розрізняють 15 видів стійких мовних висловів:

 

1.	Звертання.
2.	Вітання.
3.	Знайомство.
	Запрошення.
5.	Прохання.
6.	Вибачення.
7.	Згода.
8.	Незгода.
9.	Скарга.

10.Втішання.

11.Комплімент.

12.Несхвалення.

13.Побажання.

14.Вдячність.

15.Прощання.

Відбором етикетних мовних формул у кожному виді мовленнєвого етикету створюється та чи інша тональність спілкування, тобто соціальна якість спілкування, яку можна визначити як ступінь дотри­мання етичних норм у процесі комунікації. В європейському культурному ареалі виділяють п'ять видів тональностей спілкування:

1. Висока.

2. Нейтральна.

3. Звичайна.

4. Фамільярна.

5. Вульгарна.

Висока тональність спілкування характерна для зустрічей на найвищому рівні - сфера суто формальних суспільних структур (урочисті збори, засідання, презентації, ювілейні заходи, прес-конференції, брифін­ги тощо); нейтральна тональність панує у сфері офіційних установ під час спілкування з колегами, співробітниками; звичайна тональність реалізується в сфері побуту (магазин, майстерня, пошта, транспорт тощо); фамільярна - в сім'ї, дружньому товаристві; вульгарна - в соціально неконтрольованих ситуаціях і перебуває за межею літературної мови.

Ділове спілкування пов'язане з вибором етикетних мовних формул двох видів тональностей спілкування - високої та нейтральної.

Важливо добре засвоїти чинники, що впливають на вибір словес­ної формули в конкретній ситуації спілкування:

1) вік, стать, соціальний статус адресата;

2) особисті якості співрозмовників;

3) комунікативні умови (місце, час, тривалість спілкування);

4) характер взаємин між співрозмовниками та ін.

В офіційному спілкуванні особливе значення мають ті види мов­леннєвого етикету, які представляють категорію ввічливості, а саме: звертання, вітання, прощання, подяка, вибачення, прохання.

Звертання - найяскравіший і часто вживаний вид мовленнєвого етикету. Суть його полягає в тому, щоб назвати співрозмовника з метою привернути його увагу, звернутись з проханням чи пропозицією.

Система етикетних звертань української мови зазнала в своєму історичному розвитку найбільше змін, що пояснюється особливою залежністю від соціальної організації суспільства. Сьогодні реєстр слів-звертань офіційного вжитку складають пане (пані, панове), добродію (добродійко, добродії), друзі, товариство, колеги, громадо, громадянине (громадянко, громадяни), товаришу (товаришко, товариші), які супроводжують етикетні означення вельмишановний, вельмиповажний, глибокоповажний, високодостойний, шановний, дорогий, напр.: висо­коповажний пане Президенте, глибокоповажні пані та панове, доро­гі друзі, високоповажна святочна громадо, шановні колеги.

Вибір звертання значною мірою залежить від тональності спілкування. Офіційна величальна функція закріпилася сьогодні за звертанням пане (пані, панове). В офіційному, здебільшого усному, спілкуван­ні послуговуються цим звертанням у поєднанні з прізвищем або назвою особи за фахом чи родом діяльності, напр.: пане Ткачук, пане професоре, пане ректоре. Це шанобливо-ввічливе звертання пошири­лось в українській мові під впливом польської, в якій воно має нейтраль­не значення. Як офіційне звертання до високопоставлених привілейо­ваних верств суспільства „Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст." фіксує з XIV ст. Пізніше воно узвичаїлося як ввічлива форма звертання до людей незалежно від їх соціального становища в інтелігентному, а потім селянському середовищі. Вживалося самостійно або в поєднан­ні з іменем, напр.: Пані! ПаніІнно! До речі, в Галичині було пошире­не звертання пане-добродію, пане-товаришу. У свідомості поперед­ніх поколінь слово пан мало негативну конотацію, пов'язувалось з

„гнобителями народних мас". Насправді слово Пан у грецькій міфо­логії означає „покровитель усієї природи; господар". Тому вживання в народних українських піснях, колядках звертання пане-господарю є засобом вираження шанобливого ставлення до господаря дому. При­кро, якщо хтось зауважує на таке звертання: „У нас панів нема!". Так це ж погано, що таки вдалося за сотні років неволі вичавити з нас ГОСПОДАРЯ, ПАНА свого життя, свого слова і діла! Варто реаніму­вати і повернути в український мовленнєвий етикет цю формулу звер­тання до високоповажних осіб під час офіційних зустрічей.

Звертання добродію (добродійко, добродії) вважають давньою по­чесною назвою осіб, що роблять добро. Як етикетне звертання фіксує „Історичний словник української мови" Є. Тимченка з XVII ст. Поши­рене було здебільшого на сході України. Вживалось у сполученні з етикетними означеннями вельмишановний, вельмиповажний та з прі­звищем, ім'ям, іменем по батькові, напр.: вельмишановний добродію Олексію Петровичу. У традиційному значенні варто вживати це звер­тання й сьогодні в різних сферах суспільного життя, зокрема діловій.

Звертання товаришу з'явилося в українській мові наприкінці XIX-початку XX ст. і використовувалося в інтелігентському середовищі в значеннях „1. Людина, зв'язана з ким-небудь дружбою. 2. Людина, ідей­но зв'язана з іншими людьми". У радянський час це слово витіснило всі інші звертання, ідеологізувалося і функціонувало для називання соратника по партії. Дискусія про те, щоб замінити звертання товари­шу лейтенанте (полковнику) на традиційне для українського війська звертання пане ще тільки починається. Більш поширеним є звертання Товариство! до групи людей, які пов'язані певною спільністю (інте­ресами, становищем у суспільстві тощо).

Звертання громадянине (громадянко, громадяни) обмежується пра­вовою, юридичною сферою і підкреслює рівність усіх членів суспіль­ства перед законом як осіб, що користуються громадянськими права­ми і мають певні обов'язки.

Однією з форм звертання до незнайомих людей, яким наперед ви­казуємо „кредит довіри", є слово друзі. Це звертання набуло особливого звучання через часте використання його Президентом Віктором Ющен­ком під час виборів Президента та Помаранчевої революції в Україні.

У розмові з колегами, звертаючись до керівників установи, орга­нізації узвичаєною є форма звертання на ім'я та по батькові, напр.:

Вікторе Андрійовичу, Іване Степановичу, Юліє Володимирівно. В Київській Русі ім'я по батькові виконувало функцію прізвища, на­приклад, Анна Ярославна. І тільки тоді, коли узвичаїлося прізвисько, будова найменувань стала двокомпонентною, наприклад, Ярослав (Володимирович) Мудрий. Отже, легко відмовлятися від власне укра­їнських звертань на ім'я та по батькові, очевидно, не варто. Однак треба наголосити на тому, що не по-українськи звучить звертання Олександрівно! Миколайовичу! Така традиція звертання здавна відома російській мові й не слід її переймати!

Існує усталена система звертань до осіб духовного сану.

Згідно з церковною традицією виділяють три ступені священства. Вони співвіднесені з певними засобами титулування священиків, до­тримання яких обов'язкове у звертанні до духовної особи.

У християнстві найвищий чин у церкві - єпископ, або архієрей (у католиків кардинал). Це спільна назва для єпископа, архієпископа, митрополита. Єпископів прадавніх столиць (Єрусалим, Константино­поль, Рим, Київ) називали патріархами.

До патріархів і Папи звертаються:

Ваша святосте!

До архієпископа:

Ваша превелебносте!

До кардинала (найвищий духовний сан у католиків після Папи):

Ваша превелебносте!

Ваша ясновельможносте!

До єпископа (у Західній Україні):

Владико!

Нижчі чини духовного сану - священик, пресвітер (у більшості християнських сект - виборний керівник релігійної громади). До священиків звертаються: Панотче! Отче!

Найнижчий священицький чин - архідиякон (старший диякон при єпископові), диякон (помічник священика чи архієрея при Службі Божій).

У звертанні до осіб цього духовного сану: Всечесні отці! Всечесне духовенство!

Заслуговує на увагу і вибір звертання до великої кількості слухачів на різноманітних зібраннях: зборах, засіданнях, конференціях тощо. Форму звертання звичайно визначає вид зібрання. Кожне звертання враховує своє­рідність аудиторії, прагнення і можливість доповідача наблизитись до слухачів, напр.: Вельмишановний пане ректоре! Вельмишановний пане голово! Шановні колеги! Дорогі друзі! Вельмишановні пані та панове!

Вітання виконує важливу функцію в комунікативному акті - з ньо­го починається спілкування, а часто ним же і обмежується як етикет­ним ритуалом. Цим пояснюється спеціалізований характер і певний автоматизм вітальних висловів.

Перше враження про людину складається від того, наскільки щиро і привітно вона вітається. У вмінні вибрати доречну форму вітання виявляється загальна і мовна культура людини. Вибір залежить від того, в якому оточенні перебуває людина, від віку співрозмовника чи спів­розмовників, від характеру стосунків між людьми, що вітаються чи прощаються, від того, де й коли це відбувається тощо²'.

Набір українських народних вітань надзвичайно різноманітний і поліфункціональний, напр.: Доброго ранку! Добрий день! Добрий ве­чір! Здрастуйте! Привіт! Дай, Боже! Існує цілий ряд сакральних ві­тань, напр.: Христос воскрес! Христосрождається!

Формул вітання в українській діловій мові порівняно небагато, але завжди можна знайти потрібний вислів, виходячи з конкретної ситуа­ції, щоб висловити пошану до особи, напр.:

Добрий день! - найпоширеніше вітання, яке фіксують пам'ятки з XVI ст. Прикметник добрий вживається як синонім до слів приємний, сприятливий, а значення цілого вислову „побажання хорошого дня, удачі протягом дня". Використовується у високій та нейтральній тональ­ностях. Вітання Доброго дня! Добридень! обмежуються фамільярною тональністю. Залежно від часу дня для привітання з колегами по робо­ті використовують також вітання Доброго ранку! Добрий вечір!

Прощання - це слова і вислови, які говорять, коли розлучаються. Мовленнєва частина прощання простіша, ніж вітання. Переважно це співвідносні формули, що мають інколи антонімічний характер, напр.: До побачення! Прощай! Будь здоров! або функціонують як самостійні вислови чи як репліки-відповіді на власне прощальні слова, напр.: На все добре! Бувайте здорові! Щасливо!

Вибір етикетних висловів прощання залежить від часу, на який роз­лучаються особи, тональності спілкування.

Діловий, або службовий, мовленнєвий етикет допускає формули прощання, які лімітовані високою тональністю і є закритими для варі­антності, наприклад:

До побачення! - вислів стилістично нейтральний, найбільш вживаний у високій тональності. За походженням його вважають калькою з росій­ської До свидания!. Разом із висловами На все добре! До нових зустрічей! обслуговує також ситуацію розлуки в межах нейтральної тональності.

Прощайте! — це прощальний вислів, пов'язаний з ритуалом проси­ти пробачення перед розлукою за можливі провини.

Подяка означає висловити вдячність, бути вдячним за щось. У ви­словах подяки виразніше виявляється функція ввічливості, тому їх ви­користання належить до обов'язкових етикетних настанов. Не раз ви­слови подяки вживають як знак ввічливої згоди або відмови на будь-яку пропозицію.

Вибір репліки-відповіді на подяку залежить від того, за що дяку­ють. Наприклад, за їстівне кажуть На здоров 'я!; за річ, одяг - Носи на здоров 'я! і т. ін. Універсальна, найбільш поширена відповідь на подя­ку це Прошу! Будь ласка!

Вибираючи формули подяки, треба враховувати значущість послу­ги, ситуацію. За незначну послугу можна сказати Дякую! Спасибі! Вва­жають, що вислів Дякую! запозичено в українську мову з німецької че­рез посередництво польської, а вислів Спасибі! є східнослов'янським явищем, яке виникло після прийняття християнства. Первинно це дво­слівна мовна формула вдячності Сьпаси богь з вихідним значенням по­бажання спасіння богом того, кому дякували. Цікаво, що в західно­слов'янському аналогічному побажанні закладена ідея „Хай Бог запла­тить тому, кому дякували" (порівняймо в польській мові Bog zaplac)²².

Посилюють вдячність слова щиро, сердечно, уклінно, дуже, глибоко, вельми, напр.: Дуже вдячний за Вашу турботу! Щиро Вам дякую!

В офіційних ситуаціях слова подяки часто вживаються зі словами до­звольте, прийміть, складаю (складаємо), напр.: Дозвольте висловити вам подяку! Прийміть мою найщирішу вдячність! Складаю щиру подяку!

 

Етикетні вислови подяки обмежено вживають у науковому мовлен­ні в ситуаціях усного спілкування - після закінчення наукової допові­ді чи лекції, практичного чи семінарського заняття, при захисті курсо­вих, магістерських робіт чи дисертацій. Висловлюють вдячність за ак­тивну співпрацю, допомогу, корисні поради, напр.: Дякую за співпрацю! Дякую за увагу! Дякую за запитання! Дякую рецензентові за слушні зауваження! Дякую керівникові за допомогу та цінні поради!

Рідко вислови подяки вживають у наукових статтях, монографіях, напр.: Автор складає щиру подяку професорові СІ. Дорошенку за цінні заува­ження й поради, висловлені під час обговорення матеріалів цієї статті.

Вибачення означає усвідомлення своєї провину і намагання її споку­тувати за допомогою спеціальних висловів. Воно завжди супроводжується проханням вибачити, тобто виявити поблажливість, простити провину.

У ситуації невеликої провини використовують у високій тональності конструкцію Прошу вибачення (пробачення, вибачити, пробачити) за... . Підкреслено ввічливим висловом є Вибачте ласкаво за... .

У нейтральній тональності вживають вислови:

Вибачте! - нейтральний вислів, який, вважають дослідники, запо­зичений з польської мови, де він означав „роздивлятися, побачити, розпізнати". Вислів Вибачаюсь! за формою не відповідає змістові ви­бачення - дія скерована на самого мовця. Дієслово вибачатися позна­чає дію, яка не може бути спрямована на предмет, є неперехідним і функціонує в українській мові в значенні „просити вибачення, усвідом­люючи свою провину" безвідносно до об'єкта дії, відповідно може вживатися в контексті ,иЧе живу, а вибачаюся".

Пробачте! - поширилось під впливом слова польської мовирпеЬасгус „недобачити, пропустити", однак розвинуло нове лексичне значення. Вживають в українській мові як вибачення, вияв перепрошення з XVII ст.

Прохання - спонукальна мовленнєва дія у ввічливій формі з ме­тою чогось домогтися від адресата. Мовні засоби прохання можуть використовувати як вислови привернення уваги, напр.: Будьте ласка­ві! Будь ласка! Ласкаво прошу!; формулами позитивних реплік-відпо-відей на прохання є, напр.: Прошу! Будь ласка!

Вживаючи стрижневе слово ласка, ми виявляємо привітність, добро­зичливість.

Серед форм висловлення прохання в ситуаціях ділового спілкуван­ня використовують формули:

Будь ласка! - функціонує в українській мові з XVI ст. для вираження прохання, запрошення, вибачення. В ситуації чемного звертання до не­знайомих старших за віком осіб вживають вислови Будьте (такі) лас­каві! Якщо Ваша ласка! З Вашої ласки! в межах високої, нейтральної та фамільярної тональностей.

Прошу! - форма, яка, вживаючись з різною інтонацією, може обслуго­вувати кілька етикетних ситуацій: І) Прошу! - прохання; 2) Прошу! - до­звіл; 3) Прошу? - спонукання до повторення сказаного при недочуванні. На думку Ю. Шевельова, другий і третій варіанти ілюструють галицький внесок у збагачення лексики української мови та етикетних мовних засобів.

Поширеними у діловій сфері є ситуації, які передбачають оцінку ді­яльності людини, висловлених думок тощо. їх мовне забезпечення по­в'язане з умінням вибрати та застосувати узвичаєні стандартні формули для вираження компліменту чи згоди.

Комплімент (франц. compliment - вітання) - слова, які містять не­велике перебільшення позитивних якостей людини (розумово-вольо­вих, морально-етичних), а також стосуються зовнішнього вигляду тощо.

Особливість компліменту як елемента мовленнєвого етикету - ви­кликати симпатію співрозмовника, піднести йому настрій, зробити при­ємність. Він допомагає людям спілкуватися, жити разом, працювати. „Коли людину підтримати, похвалити, підкреслити щось хороше в ній, - зазначає дослідниця А. Коваль, - вона почуває себе впевненіше, нама­гається дорівнювати уявленню, яке про неї склалося. Особливо це по­трібно молодій людині, яка не завжди буває впевненою в собі, потребує підтвердження своїх позитивних рис і починань"²³.

Вибір компліменту залежить від статі (здебільшого компліменти говорять жінкам), соціального становища адресата, характеру взаємин чи ступеня близькості (неввічливо, наприклад, казати компліменти ма­лознайомим чи незнайомим людям), від ситуації спілкування і попе­реднього змісту розмови.

Словесна люб'язність є одним із психологічних прийомів досяг­нення прихильності підлеглих, з одного боку, та керівника, з іншого. Наприклад, керівник може адресувати комплімент співробітникові під час роботи, напр.: Мені приємно разом з вами працювати! Ви чудовий фахівець!

Відповідями на комплімент можуть бути вислови: Дякую! Дякую, але Ви перебільшуєте! Я радий (рада) це чути. Мені приємно це чути.

Своєрідним виявом наукового компліменту є стереотипні конструк­ції, які використовують у текстах рецензій для підкреслення актуаль­ності конкретної праці, напр.: ... є першою спробою ґрунтовного до­слідження; нова довгоочікувана оригінальна праця.

Комплімент повинен констатувати, стверджувати наявність характе­ристики, а не містити рекомендації щодо її покращення. Краще сказати людині добрі слова з авансом, ніж моралізувати. Вміння радіти чужим успіхам - це мірило шляхетності, доброго тону.

Згода - це позитивна відповідь на прохання, наказ, погодження з думкою, твердженням співрозмовника. Виражають переважно фраза­ми Так! Звичайно! Безперечно! Добре! Будь ласка! Погоджуюсь!

Репліка адресата на прохання щось зробити, яка має відтінок неба­жання, відмови чи сумніву, містить слова доведеться (погодитись); очевидно (це саме так); правдоподібно (що так воно і є); не можна заперечувати, але... та ін.

У системі наукового етикету єдність поглядів, наприклад, рецензента (опонента) й автора, виявляється через оцінку конкретних положень рецензованої праці, напр.: Ми цілком погоджуємося з думкою автора; Як справедливо зазначає автор тощо.

У разі незгоди етикет наукового спілкування передбачає виклад ін­формації у пом'якшеній формі. Доречно використовувати форми умов­ного способу дієслів, напр.: доцільно було б; хотілося б; або вставні слова, напр.: мабуть, напевно, можливо, очевидно, на мою думку. Такі конструкції, звичайно, не використовують, якщо йдеться про принци­пові розбіжності з положеннями, які висуває автор. Однак і в цьому випадку науковий такт вимагає висловлювати незгоду без зайвої кате­горичності. Хоча треба дбати, щоб надмірна „дозованість" наукової критики не перетворювала її на „стильову барву", що підмінює вива­жене, об'єктивне й вичерпне осмислення наукового доробку.

Досконале спілкування спроможне стати ключем до успіху в суспіль­стві та на етапах досягнення професійної кар'єри, тоді як неправиль­ність його є причиною багатьох конфліктів між людьми. Подолати перепони на шляху до взаєморозуміння та визнання допомагає ретельне дотримання правил лінгвоетикету.