Основи класичної риторики (основоположні категорії та розділи)

Класична риторика реалізується через такі основні категорії, що виникли в античній науці: логос, етос, пафос, топос.

Логос.У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві групи понять: слово, мова, мовлення і поняття, думка, розум, а точніше — єдність цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-,які зосереджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічне судження, логотип, логограма, логічний предикаттощо.

Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово, що практично означало: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього.

У сучасній риториці логічність є однією з основних ознак промови і тексту. Вона реалізується через можливість вибору у мовному викладі послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови, у доцільності співвідношень, якщо реальність диктує суперечливі положення.

Етос.У давньогрецькій мові слово etos означало звичай, звичка,характер, норов(від нього походить і сучасне слово етика)і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор,а потім закріпилося в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну й особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. За Аристотелем, промовець має пізнаватися слухачами як людина достойна, гідна апелювати до їхніх сердець і розуму. Слухачі завжди і всюди складають уявлення про етос оратора, у цьому допомагає їм його промова. Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, виховувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність).

Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, поміркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, які мають вести до вдосконалення моралі й етики особистості.

Риторична наука і практика декларувала і відстоювала високу моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому. В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора.

Пафос(гр. pafos — пристрасть, почуття) — це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті — тексті.

Пафос є категорією естетики. Певні справи, погляди, ідеї можуть настільки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості чи суспільної або виробничої діяльності. І безперечно, усе це виявляється у пафосі мовлення спонтанно, тобто незалежно від волі автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефекту, співчуття, переживання, захоплення тощо.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця.

Топос(гр. topos — місце) — це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та описи їх, які легко запам'ятати і які майже у всіх риторів однакові. Антична риторика любила топоси і розробляла заготовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій, а люди, що розробляли такі логограми, називалися логографами. Цій меті значною мірою служили зразки промов із певних тем і для певних ситуацій.

У риториці використовуються вирази: детальний топос(широкий набір правил і формул мовної поведінки), техніка топосу(уміння швидко пристосуватися до мовного спілкування, увійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти). Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.

Основоположні розділи класичної риторики.Ще в епоху античності було встановлено, що ораторська діяльність складається з п'яти етапів. Найбільш яскраво ця думка виражена у відомого давньоримського оратора Цицерона: «Bci сили й здібності оратора слугують виконанню таких п'яти завдань: по-перше, він повинен відшукати зміст для своєї промови; по-друге, розташувати знайдене по порядку, зваживши та оцінивши кожний доказ; по-третє, оповити й прикрасити все це словами; по-четверте, укласти промову в пам'яті; по-п'яте, виголосити її з гідністю та приємністю».

Кожний з етапів ораторської діяльності вивчається у відповідному poзділі риторики: 1) інвенція (добір матеріалу); 2) диспозиція (розташування матеріалу); 3) елокуція (словесне вираження); 4) меморія (запам'ятовування промови); 5) акція (виголошення промови).

У першому розділі риторики (інвенції)розглядаються аспекти розробки предметної царини промови. На цьому етапі оратор повинен визначити свою стратегію, сформувати задум і гіпотезу промови, розгорнути її тему через підбір відповідного матеріалу.

У другому розділі риторики (диспозиції)розглядається структура ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен організувати матеріал, винайдений у пpoцесі інвенції, тобто розчленувати його та забезпечити певну послідовність у промові.

У третьому розділі риторики (елокуції) розглядається мовне вираження ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен забезпечити ефективність своєї промови. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи та фігури). Це зона використання мовних засобів, що здатні трансформувати основні значення слова у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки (фігури). На етапі елокуції розвинулося вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція— підрозділ елокуції, у якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства. Іноді її просто називають красномовністю. У класичній давньогрецькій риториці від часів Горгія, римських часів Цицерона, традиційній ренесансній, просвітницькій, бароковій і особливо у шкільній риториці за тропами й фігурами закріплювалася прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст, і цим викликало у XIX—XX ст. іронічні напади на риторику як пусту красиву забавку.

Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси. Тропи і фігури виникають у результаті складних семантико-синтаксичних процесів між словами і словосполученнями, і вже це також свідчить, що вони не є простими засобами прямого прикрашання.

У четвертому розділі риторики (меморії)розглядаються способи запам'ятовування промови. Його ще можна назвати тренуванням пам'яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка — система «секретів», прийомів запам'ятовування матеріалу, швидкого відтворення, розвитку оперативної пам'яті, уміння користуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє промовець. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування «банку даних».

У п'ятому розділі риторики (акції)розглядаються особливості безпосередньо публічного виступу оратора перед аудиторією. Це найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння «на ходу» коригувати свої дії, не чекаючи остаточного провалу промови, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, тоном, умінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінесикою.

Після виступу, виголошення промови настає етап релаксації(від лат. геlахаcіо — зменшення, ослаблення), тобто спадає фізичне й інтелектуально-психологічне напруження. Досвідчений оратор обов'язково використає цей стан, щоб проаналізувати виступ, виділивши вдалі й невдалі місця, знайти їм пояснення, зробити собі застереження на майбутнє.

Усі проаналізовані розділи риторики утворюють їїядро, оскільки висвітлюють ocновні етапи підготовки та виголошення ораторської промови незалежно від її різновиду.