Поняття, джерела та система права зовнішніх зносин. Органи зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини— частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Право зовнішніх зносинє галуззю сучасного загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють становище і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Джерелами права зовнішніх зносин є численні міжнародні договори, як двосторонні, так і багатосторонні, найважливішими з яких є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 p., Конвенція про спеціальні місії 1969 р. та Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., а також міжнародні звичаї та внутрішнє законодавство держав (наприклад, кількісний склад дипломатичних представництв, повноваження органів державної влади, які вступають в зовнішні зносини, порядок ввезення призначених для дипломатичних представництв предметів і звільнення їх від усіх митних зборів тощо).

Система права зовнішніх зносин. Право зовнішніх зносин — це єдина самостійна галузь міжнародного права, що складається із таких чотирьох частин: дипломатичне право; право спеціальних місій; дипломатичне право міжнародних організацій; консульське право. У кожній із цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Органи зовнішніх зносин— державні органи, за допомогою яких здійснюються зв’язки з іншими державами і міжнародними організаціями.

Види органів зовнішніх зносин:

Закордонні — органи, які знаходяться за межами території держави. Вони в свою чергу поділяються на:

Постійні:

дипломатичні представництва держав (посольства і місії);

консульські представництва;

постійні представництва держав при міжнародних організаціях.

Тимчасові:

спеціальні місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів тощо;

делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях;

інші.

Внутрішньодержавні — органи, які постійно знаходяться на території держави. Вони в свою чергу поділяються на:

Органи, що представляють державу з усіх питань(парламент, глава держави, глава уряду, відомство іноземних справ)

Органи, що представляють державу тільки в одній галузі його зовнішніх зв’язків (міністерство зовнішньої торгівлі; інші міністерства і відомства в межах встановлених законом).

В Україні зовнішньополітичні функції глави держави — Президента — ґрунтуються на пунктах 3, 4 і 5 ст. 106 Конституції. Він керує зовнішньополітичною діяльністю, веде міжнародні переговори й укладає міжнародні договори України; він приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі й відзивні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав. Відповідно до п. 24 ст. 106 Конституції Президент надає вищі дипломатичні ранги.

У зарубіжних країнах зовнішньополітичні функції глави держави залежать від форми правління: у президентських республіках і дуалістичних монархіях повноваження глави держави в основному збігаються. У парламентарних республіках і парламентарних монархіях глава держави виконує представницькі функції і реального впливу на зовнішньополітичну діяльність не чинить, їх реалізує глава уряду. Це не змінюється при інших назвах посади глави уряду або глави держави, як, наприклад, у Лівії, де фактичний глава держави йменується "лідером Лівійської революції".

Конституція України встановлює коло зовнішньополітичних повноважень парламенту України — Верховної Ради. Зокрема, п. 5 ст. 85 встановлює, що парламент визначає основи зовнішньої політики держави, дає згоду на обов'язковість міжнародних договорів України і денонсацію міжнародних договорів України (п. 32), приймає рішення про використання Збройних Сил України за кордоном на умовах, передбачених п. 23 ст. 85 Конституції.

Відповідно до ст. 116 Конституції Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, зовнішньоекономічної діяльності.

Міністерство закордонних справ України діє згідно з положенням про нього і виконує такі функції: розробляє загальну стратегію зовнішньої політики України і надає відповідні пропозиції Президенту України; реалізує зовнішньополітичний курс України; забезпечує дипломатичними засобами захист суверенітету і територіальну цілісність та інші інтереси України; здійснює захист прав й інтересів громадян України за кордоном; забезпечує дипломатичні й консульські відносини України з іноземними державами і міжнародними організаціями. Міністерство закордонних справ готує проекти міжнародних договорів, веде їхній облік і зберігання, сприяє функціонуванню закордонних дипломатичних представництв на території України і виконує ряд інших організаційних і правових функцій.

 

5 Сучасне поняття дипломатичного права являє собою сукупність принципів і норм, що визначають правовий статус і режим діяльності дипломатичних представництв держав.

Дипломатичні представництва держав є зарубіжними органами зовнішніх зносин своїх держав і на відміну від внутрішніх органів зовнішніх зносин знаходяться постійно на території інших держав. До їхнього завдання входить підтримка і розвиток дипломатичних відносин із цими державами.

У зв'язку із згадуванням внутрішніх органів зовнішніх зносин, слід зазначити, що, хоч вони постійно знаходяться на території своїх держав, на них також поширюються положення дипломатичного права, але їхнє правове положення частіш усього розглядається при вивченні права зовнішніх зносин. Це право містить у собі положення дипломатичного права і розглядає більш широке коло питань, пов'язаних із правовою регламентацією зовнішніх зносин держав.

Як уже було зазначено, дипломатичне право з моменту свого виникнення і протягом тривалого часу розвивалося на основі звичаїв, що складалися. Одним із перших документів договірного характеру, які набули широкого розповсюдження і визнання, став підписаний на Віденському конгресі 1815 р. Регламент про дипломатичні ранги, названий за місцем прийняття Віденським (або Віденським протоколом).

У 1818 р. в Аахені в цей протокол були внесені деякі зміни (зокрема був впроваджений ранг міністра-резидента, відповідно до якого Віденський регламент ранжирував дипломатів, залежно від їхньої значимості і держав, які вони представляють). Багато положень цього Регламенту отримали визнання й у подальших документах.

З утворенням Організації Об'єднаних Націй, і особливо, із створенням Комісії міжнародного права ООН, враховуючи, що діяльність дипломатичних представництв визначається, в основному, нормами звичаєвого права, була організована робота над кодификацією та подальшим розвитком дипломатичного права. Як результат - у 1961 р. у Відні була ухвалена Конвенція про дипломатичні зносини. В ній сформульовані функції дипломатичного представництва, порядок призначення глави дипломатичного представництва, його відкликання. Конвенція впровадила ранги (класи) глав дипломатичних представництв, їхнє старшинство, а також визначила обсяг імунітету дипломатів та їхні привілеї.

В такий спосіб Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. кодифікувала основні положення, що регламентують діяльність дипломатичних представництв, узагальнивши й розвинувши існуючу дипломатичну практику держав, яка існувала протягом тривалого часу у вигляді звичаїв.

До інших джерел дипломатичного права можна віднести:

-Конвенцію про спеціальні місії 1969 p.;

-Віденську конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 p.;

-Конвенцію про привілеї й імунітети Об'єднаних Націй 1946 p.;

-Конвенцію про запобігання злочинам і покарання за злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів, 1977 p.;

-Конвенцію про безпеку персоналу Організації Об'єднаних Націй і зв'язаного з нею персоналу 1994 р.

Згідно з цими документами і міжнародною практикою, що склалася, дипломатичні представництва поділяються на посольства, очолювані послами, і місії, очолювані посланниками або повіреними у справах.

Як уже зазначалося, функції дипломатичних представництв визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

До них відносяться:

-представництво своєї держави перед державою перебування;

-захист інтересів своєї держави і його громадян у державі перебування;

-ведення переговорів від імені своєї держави з урядом держави перебування;

-збір інформації легальними засобами про державу перебування;

-розвиток і заохочення дружніх відносин між двома державами.

У практиці діяльності дипломатичних представництв можуть з'явитися й інші питання, вирішення яких так чи інакше є обов'язком дипломатичного представництва. У зв'язку з цим вважається, що глава дипломатичного представництва є уповноваженим своїм урядом на вирішення всіх проблем своєї держави у державі перебування.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 p., глави дипломатичних представництв за своїм положенням поділяються на три класи: клас послів і папських нунціїв (для Ватикану), клас посланників та інтернунціїв, клас повірених у справах. За таким порядком здійснюється і їхнє старшинство.

Відповідно до положень Віденського регламенту про дипломатичні ранги 1815 p., держави можуть присвоювати главам своїх дипломатичних представництв ранги надзвичайного і повноважного посла та надзвичайного і повноважного посланника.

Перелічені класи і ранги мають значення тільки в питаннях старшинства й етикету, в іншому відмінності, як правило, не запроваджуються. Практика останнього часу свідчить про те, що, в основному, держави обмінюються дипломатичними представництвами у ранзі посольств на чолі з послами. Місії і, відповідно, посланники і, тим більше, повірені у справах майже не мають місця.

На призначення глави дипломатичного представництва повинна бути дана попередня згода (агреман) уряду країни перебування.

Перед вступом на посаду глава дипломатичного представництва вручає главі держави перебування вірчу грамоту, підписану главою своєї держави. Закінчення діяльності дипломатичного представництва може бути обумовлене:

-його відкликанням своїм урядом;

-оголошенням його persona non grata;

-розривом дипломатичних відносин;

-початком воєнних дій;

-припиненням існування однієї з держав як суб'єкта міжнародного права.

У практичній діяльності дипломатичні представництва мають у своєму розпорядженні певний персонал, який поділяється на дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий.

До складу дипломатичного персоналу входять посли, посланники, повірені у справах, радники, торговельні представники та їхні заступники, спеціальні аташе (військовий, військово-морський, військово-повітряний) і їхні заступники, перші, другі і треті секретарі аташе. Усі вони іменуються членами дипломатичного представництва.

До складу адміністративно-технічного персоналу входять завідуючі канцеляріями, бухгалтери, перекладачі, діловоди, друкарки та інші адміністративно-технічні співробітники представництва.

До складу обслуговуючого персоналу входять шофери, кур'єри, швейцари, ліфтери, двірники та інші особи, які обслуговують представництво.

 

 

Консульське право можна визначити як сукупність принципів і норм міжнародного права, що регулюють відносини особливого роду, іменовані консульськими. Ці відносини, як визначає їх І.І.Лукашук, "являють собою міжнародні адміністративно-правові відносини, призначені для захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб однієї держави на території ІНШОЇ.

З цього видно, що зміст консульських відносин значно вужчий від змісту дипломатичних і обмежується тільки рамками адміністративно-правового регулювання. З огляду на це і залежність консульських відносин від дипломатичних не є прямою і безпосередньою.

Консульські відносини між двома державами можуть існувати і розвиватися й при відсутності між ними дипломатичних відносин. Необхідність появи і розвитку консульських відносин була обумовлена розвитком міжнародної торгівлі та інших зв'язків. Перші консульські установи виникли в результаті необхідності захисту інтересів іноземців (насамперед, торговців) перед місцевою владою. Згодом функції консульських установ розширилися. У нинішні часи, як це відзначено в основному міжнародно-правовому документі у сфері регламентації консульських установ - Віденській конвенції про консульські зносини 1963 p., - основними функціями цих установ варто вважати:

- охорону і захист інтересів своєї держави, її громадян та юридичних осіб у державі перебування;

- заохочення і розвиток торговельних, економічних, наукових, культурних та інших зв'язків із державою перебування;

- виконання адміністративних і нотаріальних функцій стосовно юридичних і фізичних осіб своєї держави;

- сприяння і надання допомоги морським і повітряним суднам своєї держави та їхнім екіпажам;

- представництво, у випадках необхідності, в судах та інших органах держави перебування;

- збір легальними засобами різноманітної інформації про життя свого округу та інформування про це відомства МЗС своєї держави.

У здійсненні цієї діяльності консульські установи керуються нормами чинного міжнародного права з урахуванням вимог законодавства своєї держави і держави перебування.

Звичайно консульські установи підтримують зв'язок тільки з місцевою владою свого округу, а в разі потреби зв'язку з іншими властями, діють через дипломатичне представництво своєї держави.

Як правило, консульські установи підпорядковуються МЗС і своєму дипломатичному представництву, до складу яких можуть входити консульські відділи.

В числі повсякденних операцій, якими займаються консульські установи, можна відзначити видачу і продовження терміну дії паспортів, оформлення виїзних і в'їзних віз, оформлення клопотань про прийом до громадянства, реєстрацію актів громадянського стану, нотаріальне засвідчення документів, дії у підслідних справах та ін.

Всі існуючі консульські установи можуть бути поділені на 4 класи: генеральні консульства, консульства, віце-консульства і консульські агентства. Відповідно до цього й іменуються глави цих консульських установ.

Персонал консульських установ ділиться на 3 категорії: консульські посадові особи, що виконують консульські функції, консульські службовці, що виконують адміністративно-технічні функції, обслуговуючий персонал.

Глави консульських установ звичайно призначаються главою відомства закордонних справ, проте може бути й інший порядок. Консулу, при його призначенні, видається спеціальний документ консульський патент, що засвідчує його повноваження і містить дані про консула, його клас, консульський округ, в який направляється консул, і місце розташування консульства. Для виконання консулом своїх обов'язків у країні перебування він повинен дістати згоду компетентних органів цієї країни. Ця згода називається екзекватурою. За звичай, екзекватура видається міністерством закордонних справ. Екзекватура може бути у вигляді окремого документа або у вигляді напису на консульському патенті.

Як правило, консул вступає у виконання своїх обов'язків з моменту одержання екзекватури. Припинення виконання обов'язків консула наступає у випадках: його відкликання, оголошення його persona non grata, виходу території консульського округу з-під суверенітету країни перебування, закриття консульства, початку воєнних дій між державою направлення і державою перебування консула.

В період свого функціонування консульські установи користуються певними імунітетами і привілеями. Вони, як і дипломатичні, діляться на імунітети і привілеї консульської установи й імунітети і привілеї консульських посадових осіб і службовців.

Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 p., імунітети і привілеї консульських установ виражаються в: недоторканності помешкань, службових архівів, листування, майна, транспорту. звільненні від обшуку, реквізицій, податків і мит, у свободі зносин із своїм урядом, своїм дипломатичним представництвом і консульськими установами своєї держави, у свободі використання шифрів і консульських кур'єрів.

Як почесні привілеї консульські установи мають право піднімати свій державний прапор і герб на помешканні консульства іонсульських кур'єрів.

Як почесні привілеї консульські установи мають право піднімати свій державний прапор і герб на помешканні консульства і на його транспорті.

До особистих імунітетів і привілеїв консульських посадових осіб відноситься: особиста недоторканність, при відсутності судового вироку, за винятком випадків учинення тяжких злочинів.

У період виконання службових консульських функцій посадові особи звільняються від судової й адміністративної юрисдикції. Це ж правило діє і щодо службовців консульських установ.

Стосовно цих двох категорій співробітників також діє правило, що звільняє їх від податків і зборів.

При встановленні консульських відносин держава, як звичайно, розширює обсяг імунітетів і привілеїв співробітників консульських установ. Разом із тим, становище консульських установ та їхніх співробітників багато в чому залежить від внутрішньодержавного законодавства країни перебування.