Поняття про соціальну доктрину Церкви
V. СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА ЦЕРКВИ
Від самого початку свого заснування Церква проголошувала своє вчення про правильний і моральний лад у спільноті як у родині, так і в державі. Розвиток суспільства породжував і породжує ряд соціальних проблем, які потребують розв’язання не тільки з боку державних інституцій, але й з боку Церкви. Такими проблемами є: поділ у країнах світу на багатих і бідних, становище робітника, гідність людини й інші. Не можна звести соціальні проблеми лише до технічних аспектів соціального, економічного або політичного життя. Як загальнолюдська проблема, соціальне питання включає й етичний вимір. Церква не може відмовитися від того, у чому вона має захищати вірних і що вона має право пропонувати людям, тобто: свої ідеї для вирішення соціально–етичних проблем ХХІ ст. Адже морально світ стоїть перед незвичайною ситуацією: традиційних моральних норм і формул вже не вистачає, щоб забезпечити гідне майбутнє людства. Вже не дивно, що різні форми поведінки, які за традиційними нормами виглядають дуже розумними (до прикладу, для оздоровлення людини їй потрібно ввести препарати, виготовлені із стовбурових клітин, котрі виділяють з людських ембріонів), можуть призвести до катастрофічних наслідків для людства [75; 76; 79]. Тому, якщо людство хоче досягти гуманного майбутнього, воно потребує докорінної зміни поглядів, цінностей, форм поведінки в багатьох сферах. Потрібне загальне поширення обрію моральних цінностей на світовому рівні [Р.ІІ. 59].
Для реалізації цього важливого завдання немає у світі жодної іншої інституції, окрім Церкви, яка б змогла якнайкраще виконати цю місію. Адже саме Церква Христова є інституцією з величезним моральним впливом. Сьогодні навіть поза Католицькою Церквою є чимало людей, які шукають такого авторитету і таких орієнтацій, цінності яких вони могли б утілити в своєму житті.
Усе це спонукало представників Католицької Церкви до створення соціальної доктрини Церкви. Соціальна доктрина Церкви охоплює суспільні питання, які виникли за останні два століття, і Церква концентрує свою увагу і турботу на невідкладних питаннях людського співжиття в усіх частинах світу. Тому центром її навчання є „те, що складає структуру і певним чином провідну лінію соціальної доктрини Церкви, - це правильна концепція людської особи та її унікальної цінності” (Іван-Павло ІІ, Centesimus Annus, 11) [39].
Саме центральність людської особи (особистості – уточ. Г. Л.), за соціальною доктриною Церкви є началом, осердям і метою суспільства. “У цьому плані корисно нагадати, що недостатньо визнати всіх людей рівними. Ми вже бачили наслідки подібної, надмірної егалітарної системи (згадаймо хоча б соціалізм), тому потрібно, щоб життя людської особи було гідним, адже Христос, Спаситель і Відновлювач повноти життя, відкрив людині людину. Не лише окрему людину, а й спільноту, складовою частиною якої є людина”, - пише папа Іван-Павло ІІ (Іван-Павло ІІ, Sollicitudo rei Socialis) [3]. Саме цьому присвячено деякі основні напрями, які лежать в основі соціального вчення Церкви, що дає можливість знайти підхід до всіх пекучих проблем, що їх переживає наша людська спільнота. Вагомим прикладом того, які ідеї співжиття у сучасному світі пропонує Церква, є енцикліка „Sollicitudo rei socialis” [3], в якій викрито жахливі явища сьогодення: торгівлю зброєю, мільйони біженців, тероризм, систематичні кампанії проти народжуваності, нестримне споживацтво, нестерпну вбогість величезних мас людей, безмірну державну заборгованість слаборозвинених країн тощо.
До цих проблем нинішнього світу Церква підходить з перспективи цілісного покликання кожної людини і всіх людей, як його об’являє Христос, тобто з богословської та моральної точок зору. Це пояснює, чому попри велику різноманітність порушених тем в соціальній доктрині Церкви постійно повторюються деякі фундаментальні засади, які походять з єдиного джерела – непорушної гідності людської особи.
Для того, щоб зрозуміти саму суть вчення Католицьклї Церкви в соціальнфй площині, варто з’ясувати суть терміну “доктрина”. “Доктрина(від лат. docntrina – вчення) – це наукова або філософська теорія, політична система, керівний теоретичний або політичний принцип”, - зазначає словник [10, с.223]. Під поняттям “соціальна доктрина” слід розуміти філософську систему, яка вивчає суспільні умови життя людей, опираючись на певні принципи.
Однак поняття „соціальна доктрина Церкви” слід розуміти як провідні напрями для християнського віровчення та критерії діяльності людей у суспільстві, які виводять своє походження зі Святого Письма, вчення Отців Церкви, великих Учителів Церкви та офіційного вчення Церкви, зокрема енцикліки пап, адже окремого документу з такою назвою немає.
Предметом соціальної доктрини є особиста гідність людини, як образу й подібності Божої (Бут.1:26) [6] та захист її прав. Метою вчення Церкви є сприяти всеосяжному визволенню людини в її земному і трансцендентному вимірі.
“Християнське соціальне вчення” – “соціальне навчання Церкви” – “християнська соціальна доктрина” – “соціальний кодекс Церкви” – “соціальна доктрина Церкви”. Ці назви відрізняються своїми акцентами, але мають по суті однакове значення, вказують на той комплекс учень та напрямів, які органічно виробила Церква, щоб увійти в саму серцевину суспільних процесів. Цей комплекс соціальних учень розвивався із самого початку існування Церкви і становить органічну частину її сукупного навчання.
„Соціальна доктрина” – це остання за часом назва, яка після папи Пія ХІІ увійшла до богословського лексикону та до повсякденного мовлення.
Широкий доктринальний „корпус” навчання Церкви, присвячений соціальній проблематиці, передавався Церквою майже виключно через енцикліки, тобто великі „циркулярні листи”, звернені власне до католиків, але “здатні промовляти” також до кожної людини доброї волі, пропонуючи у соціальному аспекті, як висловився Павло VI в „Octogesima adviens” (“З вісімдесятиріччям”), “керівні принципи, критерії для судження та вказівки до дії” [47, с.11].
Соціальна доктрина Церкви така ж стародавня, як і сама Церква. Із часу свого зародження Церква проголошувала точку зору Євангелія щодо суспільної, політичної та економічної поведінки людей, вона безнастанно захищала вбогих, викривала несправедливість, сприяла справедливості та милосердю.
Упродовж сторіч завдяки особливому розумінню становища людини, якого набула Церква, ця доктрина постійно збагачувалася. Починаючи з XV ст., приміром, папи розпочали офіційно висловлюватися щодо таких соціальних питань, як рабство, лихварство, справедливість.
Сьогодні вираз „соціальна доктрина Церкви” стосується сукупності розважань, учень та настанов, запропонованих Церквою в соціальній сфері протягом останнього століття, починаючи з енцикліки „Rerum novarum” (“Нові речі”,1891) Лева ХІІІ. Цим документом папа започаткував системний підхід до складних проблем, які супроводжували індустріальну революцію.
Енцикліці Лева ХІІІ віддали належне наступні папи, які перетворили її в центральну точку відліку для християнської соціальної думки. Серед наступних після „Rerum novarum” соціальних енциклік особливої уваги заслуговує „Quadragesimo anno” (“Сороковий рік”, 1931) Пія ХІ: уперше в офіційному документі в загальних рисах були представлені природа, методи, засади та авторитетність соціальної доктрини Церкви [17].
Постає питання, чому Церква займається „соціальними проблемами”? Першочерговою підставою соціального вчення Церкви є віра у Втілення (Воплочення) Сина Божого та Його місію, яка мала на меті відновити гармонію людини із Творцем, утрачену під час первородного гріха. Із самого початку Бог задумав існування людини у повній гармонії з її Творцем, з іншими людьми та зі всім творінням. Гріхопадіння людини заблокувало цей план, але Бог знову зв’язав нитки свого союзу, обираючи один народ, і втрутився в історію, щоб утвердити справедливість проти насильства та гніту й стати на бік малих і слабких.
Участь Бога у долі людини стає можливою повністю в місії Ісуса Христа. Син Божий, приймаючи тіло і стаючи у всьому подібним до людини, за винятком гріха, входить в історичну та соціальну сфери людства. Своїм Воплоченням Він раз і назавжди солідаризується з людиною у всіх її вимірах – не лише в духовному та тілесному, а й у соціальному та космічному.
Окрім того, “Церква все більше усвідомлює свою місію щодо людини. Об'єднавшись навколо Христа як новий Божий народ, вона продовжує йти дорогою історії спасіння, щоб бути в Христі, як … знак і знаряддя тісного союзу з Богом та єдності всього людського роду”, підкреслював папа Бенедикт ХVІ у енцикліці“Бог є любов” (LG,1) [93].
Розмірковуючи над тайною свого союзу з Христом, Церква дедалі виразніше визнає, що її євангелізаційна місія та місія духовного проводу не можуть не охоплювати всієї соціальної ділянки. Справді, своїм Воплоченням Син Божий остаточно включився в історію та життя кожного суспільства, а тому не дбати про світло, яким віра опромінює соціальні питання, та про її силу, яка запліднює вирішення їх, - це однаково, що не дбати про Христа.
“Церква вбачає підстави своєї участі у соціальному підтримуванні людей та в цілісному визволенні людини саме в тому факті, що вона є спільнотою спасіння, об’єднаною навколо свого Господа, Який живе і діє в ній. Людський та соціальний аспект місії Церкви є прямим наслідком її суто релігійної місії” [47, c.13].
Урешті, Церква має соціальну доктрину, оскільки вона „відчуває турботу териал нарушает авторские права?.