Символічні і метафорічні смисли у Ф.

Си́мвол (англ. symbol симбол) — знак, сутність, яка позначає іншу сутність.

Знаком можуть виступати об'єкт, зображення, написане, слово, що заміняє собою деяке інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад матеріальний об'єкт може використовуватись для позначення абстракттного поняття). Символи вказують (або слугують в якості знака) на ідеї, поняття або інші абстракції.

У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

 

4. Духовно-практична інтенція філософії.

Инте́нция (лат. intentio «стремление») — спрямованість свідомості на предмет, в основі якої лежить бажання, задум. Бажання – прагнення до здійснення чого-небудь, задум – план дій. Тому інтенцію краще повязувати із задумом.

Як духовність філософія утворює моменти осяяння, які ґрунтуючися на інтуїції постають у якості конкретних чинників формування соціального характеру людини і суспільства.

Предмет філософії як духовності це відношення людина – світ у вимірах замкнутого кола, основними точками якого є дух, душа, духовність. У цьому колі діяльність людини є специфічною, ґрунтується на ідеї, що як і у будь-якому колі немає ні початку, ні кінця. Однак кожна особистість здатна творити у відповідності з обраним нею началом.

Ідеї, ідеали, віра, надія, любов, порядність і прихильність, інтелектуальність, інтелігентність, добро і зло здатні бути основою визначеності людини до дійсності, водночас вони є підґрунтям здійснювати відповідне до них перетворення цієї дійсності.

Філософське розуміння духовно – практичної інтенції можливе лише у межах кільця «дух – душа - духовність »

Якщо дух – це об’єктивно існуюче начало, то душа – це суб’єктивний прояв духу, індивідуалізований дух.

Духовність – це єдність суб’єктивного та об’єктивного , тобто все те, що у якості реальності спрямовує конкретно розвиток людини і суспільства у відповідному напрямку.

Тенденцією ХХІ століття, є утвердження філософії як планетарного мислення. Фактично виростає нова практична філософія, як ґрунтується на наступного основному принципі: «мислити глобально, діяти локально».

І ця практична філософія має своїм основним завданням покращення людини. А основний спосіб цього покращення вбачає у підвищенні якості людського мислення. Практичною демонстрацією покращення мислення людини постають вчення цілого ряду філософських шкіл ХХ-ХХІ століття

В практичному розумінні духовність проявляється як відкрита система елементів, таких як віра, надія, любов, честь, совість, порядність, прихильність, прекрасне, хоча вінцем духовності є не тільки добро, а і зло.

5. Критичний раціоналізм, як філософський напрям.

Основні представники: К. Поппер, І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд

Осн принципи сформ К. Поппером в «Об’єктивне знання».

Ідеї критичного раціоналізму як теорію зростання нау­кового знання розвивав Карл Раймунд Поппер (1902—1994). Він висунув принцип визнання гіпотетичності будь-яко­го наукового знання. Процес наукового пізнання Поппер розглядав як безперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Заперечуючи принцип об’єктивної істини, теорія критичного раціоналізму, по суті, приходить до визнання плюралізму істин, суб’єктивного характеру знання. К. Поппер будує еволюційну модель розвитку знання. Людина стоїть перед необхідністю вирішення проблем: вона висуває пробні рішення, здійснені при цьому помил­ки ліквідовуються, але виникають нові проблеми. Саме так відбувається зростання наукового знання, яке ніхто не може обмежити будь-якою межею. На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип демаркації — відме­жування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове запере запере­чення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим. Американський філософ Томас Семюел Кун (1922— 1996), всупереч Попперу, вважав, що розвиток науки не підкоряється канонам методології. Наукова діяльність має яскраво виражений соціальний і психологічний харак­тер. Суб’єктом теорії є не окремий вчений, а спільнота вчених, для яких характерні деякі парадигми діяльності, що включа­ють усю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів. Американський філософ П. Фейєрабенд (1924—1994) критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Він — прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен панувати не тільки в політиці, але і в науці. Критичний раціоналізм пов'язаний з питанням про те, як наукові чи соціальні (але в принципі і повсякденні) проблеми можуть бути досліджені і поснені не догматично, а планомірно (методично) і розумно (раціонально). При цьому він шукає вихід з вибору між, з одного боку, вірою в науку (Сцієнтизм) і розумsнням того, що наукові знання мають бути побудовані на позитивних результатах (Позитивізм), а з другого боку, впевненость у те, що істина залежить від точки зору (Релятивізм) і що знання піддаються свавіллю, якщо докази неможливі (Скептицизм). Критичний раціоналізм сприймає самоочевидні у повсякденному житті переконання, що світ дійсно існує, і що він незалежний від знань людини про нього. Це означає, наприклад, що він не перестає існувати, коли ви закриваєте очі. Людина, однак, в її здатності до пізнання світу обмежується власними можливостями сприйняття, так що вона не може мати остаточної впевненості, що її досвід і думки збігаються фактичною дійсністю (Критичний реалізм). У зв'язку треба виходити того, що кожна зі спроб знайти вирішення проблеми може бути помилкованою (Фалібілізм). Усвідомлення помилковості призводить, по-перше, до потреби в безперервному критичному аналізі вірувань і припущень, по-друге, д методологічного та раціонального підходу до вирішення проблем (Методологічний раціоналізм). Згідно з ним, знання є об’єктивним і не зводиться до того, що знають люди. Наука представляє собою зразок раціональності, а вчені в своєму пізнанні світу діють раціонально. Цим наука відрізняється від філософії, ідеології, політики, які часто є ірраціональними. Науково-технічний прогрес – двигун цивілізаційного розвитку, поширення освіти, підвищення культурного рівня населення.

6. Феноменологія як противага «психологізмові» і альтернатива «натуралізмові».

Феноменологія — суб'єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції.

Феномен (грец. phainomenon — той, що з'явився) — в буденній мові — унікальне явище; у Ф — чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі, вияв чогось, те, що дано в сприйманні і не більше. Напр, для художника яскравий захід сонця є феноменом, і він сприймає його як самоданість (немає роздвоєння на явище та сутність). Для вченого — це явище (гра кольорів), за яким приховується певна закономірність, сутність (закони заломлення світла). Для Гуссерля феномен — безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Це смиси предметів та подій, що виникають у свідомості. Якщо людині, наприклад, хтось розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що дано з очевидністю.

Отже Фе за Гуссерлем - “строго наукова Ф” о феноменах свідомості як о “чистих сутностях”. Що очищують свідомість від емпірічного змісту завдяки багатоступеневому методу “феноменологічної редукції” як прийому ідеалізації. Тб, Фе — наука факту. Узагальненого і ідеалізованого. Це дескриптивна наука.

Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості, Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає в тому, що я «беру в дужки» віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Це не означає, що я заперечую існування світу чи сумніваюся в ньому. Просто я не беру до уваги це питання; повертаю погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя в світі. Іншими словами, феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання. Але якщо «береться в дужки» існування світу, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія та ін.), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді залишиться? На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості.

Як і в філософії Канта, у феноменології поняття трансцендентальний означає «не емпіричний», не індивідуально-психологічний. Трансцендентальна свідомість — не фактична свідомість конкретного індивіда, яку вивчають у психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної свідомості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології.

Фі — строга наука.Цій вимозі не відповідає:

- ані зайвий “психологізм”, бо кожен акт пізнання за змістом визначається структурою емпірічної свідомості. А отже істина має залежати від нашої субєктивності! LOL, каже Гуссерль :) У “Логічних дослідженнях” каже: логічні закони не психологічні за природою!

- ані натуралізм (так він називає позитивістський напрям), бо він виходить з наївної віри в існування світу, а це, на його думку, некритична позиція: строга філософія нічого не бере на віру, вона якраз і повинна обґрунтувати існування світу;

- ані історизм (філософія життя), бо він зводить філософію до історичних форм, яких набувала філософія певної епохи. Якщо кожна епоха має свою філософію, то цим також підривається ідея філософії як строгої науки.

 

На початку нашого століття, коли розгорталася гуссерлівська критика натуралізму, у цього напряму в європейській філософії було вже досить багато противників - неокантіанці, "філософи життя", спіритуалістів. Однак критика Гуссерля мала свої особливості.

Перш за все у виборі опонента - всередині натуралізму - Гуссерль обрав такі його різновиди, як психологізм і історицизм. Цей вибір визначався тим, що для Гуссерля пошук безумовних підстав істинності був пов'язаний з дослідженнями природи логічних законів, які психологізм, з точки зору філософа, дискредитував. Психологізм - це така позиція, яка обумовлює істинність наукового пізнання особливостями людської психіки. Справа в тому, що правильне мислення (а наука є свого роду апофеоз правильного мислення) грунтується на логіці як фундаментальній науці щодо всіх інших наук, оскільки у всіх них принципово важливо дотримуватися логічні закони. Вони утворюють, по Гуссерлю, якийсь каркас будь-якого твердження (а наука вся складається з тверджень і заперечень), формує структуру та межі будь-якого висловлювання. Так от, з точки зору псіхологістов, логічні закони визначаються психічними законами (така була, наприклад, позиція відомого теоретика індуктивної логіки Дж.С. Мілля). Психологія ж, з цієї точки зору, - природна наука, тобто наука про деяку сукупності фактів, що виявляються в психічному житті людини. Закони психології, будучи індуктивними законами, являють собою деяке узагальнення фактів психічного життя, як би вичавки з досвіду переживання такого життя.

Натуралізм в цілому виходить з примату досвіду. Розум починає працювати після того, як з'являється деякий досвід, спілкування з об'єктивним світом, у тому числі і з суб'єктом, який представляється в якості одного з природних об'єктів. Розум узагальнює, комбінує дані досвіду. Але якщо закони логіки базуються на психічних законах, що мають індуктивний характер, то ні про яку безумовної, абсолютної істини в ній мова йти не може. Адже індукція, в тому числі і фактів психічного життя, завжди неповна. Отже, безумовність закономірностей, які виводяться на їх основі, завжди тільки ймовірна. Якщо логіка - підстава всіх наук, то це означає, що всі вони різною мірою, але тільки вірогідні. Як, наприклад, тільки імовірний той факт, що завтра сонце зійде на сході, будучи індуктивним висновком з деякого попереднього чуттєвого досвіду. Психологізм, по Гуссерлю, веде до релятивізму - позиції, що визнає лише відносність всяких істин, використовуваних у науці. Релятивізм ж, в свою чергу, неминуче веде до скептицизму. Скептична точка зору (мається на увазі скептицизм як філософська позиція, так як скепсис в якості елемента наукового пошуку є необхідний етап будь-якого дослідження, орієнтованого на істину) означає кінець науки, бо вона ставить під сумнів саму можливість досягнення людиною істини. Ця обставина, на думку Гуссерля, робить антинауковим і психологізм. Феноменологію Гуссерля іноді називають філософією для філософів, а самого Гуссерля вважають Кантом XX ст. І для цього є певні підстави:

- феноменологія розробила оригінальну методологію дослідження свідомості, яка справила величезний вплив на подальший розвиток філософії. На засадах феноменології ґрунтується, зокрема, екзистенціалізм. Вона дала поштовх для розвитку філософської антропології, аксіології та інших філософських дисциплін. Творчість таких мислителів XX ст., як М. Шелер, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті була б неможливою без ідей, заданих феноменологією.

7. Критичність в онтології: від «Критичної філософії І. Канта» до «Критичної онтології Н.Гартмана».

Онтологія – це вчення про буття, розділ в філософії. Як вчення про буття вона характеризується цілою низкою категорій: буття, ніщо, кількість, якість, сутність, явище, матерія, субстанція, екзистенція. Буття – це реальність існування. Воно проявляється в природному, соціальному, духовному. Природне – це те, що існує об’єктивно, незалежно від свідомості. Соціальне – це штучне, набуте у відносинах між людьми.

Онтологическое обоснование теории познания впервые преодолевается только в XVIII веке. Наиболее последовательно и продуманно это проводит родоначальник немецкого идеализма Иммануил Кант (1724-1804). Тем самым Кант осуществляет своего рода переворот в философии, рассматривая познание как деятельность, протекающую по своим собственным законам. Кант возвел, таким образом, гносеологию в ранг основного и первого элемента теоретической философии. Предметом теоретической философии, по Канту, должно быть не изучение самих по себе вещей - природы, мира, человека, - а исследование познавательной деятельности, установление законов человеческого разума и его границ. В этом именно смысле Кант называет свою философию трансцендентальной. Он называет свой метод также критическим, в отличие от догматического рационализма XVII века, подчеркивая, что необходимо в первую очередь предпринять критический анализ наших познавательных способностей, чтобы выяснить их природу и возможности. Таким образом, гносеологию Кант ставит на место онтологии, тем самым осуществляя переход от метафизики субстанции к теории субъекта. Обоснование И. Кантом всеобщности и необходимости научного знания.

Знання, на його думку, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості й через свідомість Судження можуть бути аналітичними та синтетичними. Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання. Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом апріорного, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання - це знання, що передують досвіду і обумовлюють його.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ.

Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок.Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття - трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму - це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню чуттєвого досвіду.

 

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана (1882—1950) — одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розуміння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не перейшла на позицію суб'єктивізму Гайдеггера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності. На підставі такого поділу він критикує матеріалізм за зведення реальності до матерії та протяжності. Психічні та духовні явища не є матеріальними (не є протяжними), але вони належать до сфери реальності, оскільки характеризуються часовістю.

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буття — математичні та логічні предметності, а також цінності. «Реальне та ідеальне буття розрізняються радикально аж до протилежності. Числа, трикутники, цінності є чимось зовсім іншим, ніж речі, події, особи, ситуації». Ідеальні сутності характеризуються позачасовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та імматеріальністю (нематеріальністю). Їх вивчають математика, логіка, етика та естетика. На думку Гартмана, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об'єктивними: числа вступають між собою у відношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або неадекватно. Пізнання — вторинне начало.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а виявляє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають підставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії.

 

8. Структуралізм та оновлена метафізика.

Структуралізм – напрямок сучасної філософії, який грунтується на системно-структурному методі аналізу.

Основні представники: К. Леві-Стросс, М. Фуко, Р. Барт та ін

Основним об’єктом дослідження структуралізм обирає культуру як сукупність знакових систем, серед яких найважливішою є мова. Проте чільне місце у досліджуваній структурі займають міфологія, наука, мистецтво, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об’єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина.

Структуралізм виходить із визнання пріоритету символічного над реальним, що призвело до створення ним оригінальної культурологічної концепції.

 

Структуралізмом називають ряд напрямків у соціогуманітарному пізнанні, які займаються виявленням сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін.

Структуралізм привніс до філософії наступні позитивні моменти:

1) Ретельну розробку загальних механізмів комунікації

2) Вміння опертися на багатоманітність культурних утворень

 

Обмеженістю в структуралізмі є те, що він виявився не здатним синтезуватися з іншими науками. Це завдання виконав постструктуралізм.

 

Постструктуралізм - визначає філософію як метафізику свідомості, суб’єктивності та гуманізму.

Основні представники постструктуралізму: Ж. Дерріда, Х. Блум, Ж. Бодріяр та ін.

Постструктуралісти звертають свою увагу на дослідження несвідомого. Але на противагу класичному психоаналізу постструктуралізм розглядає несвідоме, як таке, що не має визначеного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається у діяльність свідомого, викликаючи в ній своєю грою сум’яття та безладдя.

Постструктуралізм - визначає філософію як метафізику свідомості, суб’єктивності та гуманізму. Основною вадою цієї філософії постструктуралізм бачить догматизм. Позбутися догматизму філософія зможе вважає постструктуралізм завдяки зверненню уваги на цікавість до несвідомого, в трактуванні його З. Фрейдом.

 

 

9. Критичність постмодерну.

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Постмодернізм власне і виник як альтернатива такого роду негативному тлумаченню дійсності, що не вписувалася в концепції ні філософської класики, ні філософського модерну, які претендували на універсальність.

Постмодернізм залучив до філософії ірраціоналізм переважно у вигляді семантичної теорії та інтуїтивістської методології.

Це спричинило звільнення власної думки від будь-яких обмежень епохи, призвело до деконструювання таких складових компонентів світогляду, як "Бог", "я", "мета", "зміст", "реальний світ", "істина", "абсолютна істина" та ін.

Водночас філософський постмодернізм реконструює, іноді абсолютизуючи до абсурду, такі наріжні положення класичної філософії, як вчення про відносну істину (заміняючи гносеологічний детермінізм релятивізмом); потребує посилення антидогматизму; наголошує на відмові від жорсткого доктринерського монополізму; заперечує пошук штучних протилежностей (що взагалі розглядаються тільки як символічні); наполягає на відмові від подвійного розгляду явищ світу, тобто пропонує відмовитися від бінарних опозицій типу "раціональне — ірраціональне", "скінченне — нескінченне", "старе — нове", "дух — матерія", "матеріалізм — ідеалізм" та іп.; рекомендує перехід з позицій класичного антропоцентристського гуманізму на позиції гуманізму універсального, екологічний вимір якого охоплює все людство, природу, космос, Всесвіт (постмодернізм широко використовує метафори; метафорична свідомість для його представників є нормою); стверджує ірраціоналістичний статус мислення.

Отже, постмодернізм відмовляється від логіцизму, від абсолютної істини, релятивізує теорію, переходить, по суті, на позиції агностицизму. Для його прибічників знання не просто стають кумулятивними, а все більше базуються на незнанні, що набуває поширення. Оволодіваючи світом, ми розширюємо горизонти знань про нього, однак збільшується і наше незнання про світ. На підставі цього постмодерністи роблять висновок про неможливість існування в змісті знань елементів абсолютної істини або результатів діалектики абсолютного і відносного знания. Думки і знання в постмодернізмі — ідеологізовані тотальності текстів і лінгвістичних конструкцій.

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Визначальні риси постмодернізму:

ü культ незалежної особистості;

ü потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

ü прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

ü бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

ü використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

ü зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

ü суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

ü запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

ü як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; - іронічність та пародійність. Філософська тенденція в постмодернізмі — факт, що відбувся. Вона виражає умонастрої тієї частини суспільства, яка критичне ставлення до світу людського буття поєднує з творчим пошуком альтернативних рішень.

 

10. Людина як предмет філософської рефлексії.

Природа людини як істоти розумної, що вільно самовизначається, рано чи пізно неминуче вимага­тиме самостійних роздумів над основами свого світогляду, свого способу життя, тобто над власними поняттями про світ і про життя, над власним світоглядом. Через накопичення життєвого досвіду і духовне дозрівання неминуче настає момент, коли несвідомо, непомітно і некритично засвоєні поняття втрачають свою силу і безпосередність, — і тоді людині вже недостатньо того, що її «так вчили», що «так написано в книжках», що «така віра наших батьків і дідів», що «так прийнято робити», що так говорять авто­ритетні й знамениті люди — вчитель, священик, учений, письменник, «зірки» або кумири. Ми починаємо розумі­ти, що перебували в духовній залежності, під духовною опікою, що про нас піклувалися, нами розпоряджалися і маніпулювали. Якщо людина прагне звільнитися від цієї залежності, нехай і доброзичливої, і стати духовно само­стійною, то вона звертає увагу на свої власні поняття, що керують її життям у цілому, робить їх предметом свідомо­го, раціонального аналізу та обґрунтування.

Ця здатність людини робити власні уявлення про світ і про життя пред­метом роздумів називається рефлексією. Рефлексія — це самосвідомість, це здатність свідомості, неначе відштовх­нувшись і відбившись від усвідомлюваних предметів, на які свідомість зазвичай направлена, звернутися до самої себе — тобто до усвідомлення того, що це «Я» усвідомлюю предмет, а також до того, як я його усвідомлюю. Рефлек­сія — це здатність свідомості до «роздвоєння» і критичного ставлення до самої себе.

У плині цих сумнівів і самостійних роздумів про влас­ний світогляд, про головні цінності життя, про свій шлях у світі і народжується «філософування». Філософія — це рефлексія над «здоровим глуздом» і світоглядом. Це — прагнення до ясності і самостійності в своєму уявленні про світ і про себе самого, про своє місце в світі. Результатом філософських роздумів може бути відмова від звичного, некритично засвоєного світогляду або ж його прояснення, поглиблення і раціональне обґрунтування, або формування принципово нового світогляду тощо. Лише філософія може зробити світогляд ясним, цілісним, впорядкованим, про­думаним, раціонально обґрунтованим. Філософи — люди, які змогли самі створити новий світогляд, створити новий спосіб мислити, новий спосіб уявляти собі світ. Усе, що входить сьогодні в поняття «здоровий глузд» і вважається «само собою зрозумілим», було колись уперше придумано вільним і оригінальним розумом.

У повсякденному житті ця фундаментальна рефлексія може бути пробуджена кризою громадського чи особистого, глибокими і несподіваними змінами, незвичайними яви­щами, що виводять з кола звичного, сильним потрясінням, тією чи іншою «граничною ситуацією» у житті — важкою хворобою, зустріччю зі смертю, зі стражданням, з непере­борним злом, розчаруванням у дійсності, в самому собі, з втратою «сенсу життя», крахом найголовніших надій, з усвідомленням ілюзорності своїх прагнень до «щастя», «успіху» тощо — одним словом, усім тим, що змушує по­ставити під сумнів найважливіше, найпростіше, первинне і навіть «очевидне», те, що «само собою зрозуміло». Лю­дина має здатність, що нескінченно піднімає її над усіма іншими створіннями в світі, — самосвідомість. Людина не тільки існує, а й знає про своє існування. Вона, на відміну від тварини, є не тільки індивідуальністю, а й особистіс­тю — це означає насамперед те, що вона має поняття про своє «Я», що вона здатна усвідомлювати саму себе, і тим самим «вийти з ситуації», в якій знаходиться і діє, і неначе подивитися на саму себе збоку, тобто бути «на дистанції» від самої себе. У цій нетотожності людини самій собі — секрет свободи та універсальності людини, її здатності постійно змінювати способи власної діяльності. Це «відсторонення» людини від самої себе, від своїх власних способів мислення та поведінки робить для неї звичне і повсякденне дивним. Філософувати — означає опинитися в такому стані, коли людина зупиняється в подиві і замислюється над тим, що становило основу її життя, її суть. Коли людину охоплюють сумніви і захоплює суть речей, тоді філософія і вихоплює її з повсякденності, із звичних способів життя [Хайдеггер М. Основньїе понятия метафизики // Вопросьі философии. — 1989. № 9]. Філософія — це присутність у світі, яка вимагає постійного зусилля розуміння, вимагає виходу зі звично­го і буденного. Для філософа стає проблематичним і світ, і власна присутність у ньому. Філософія — знання про своє незнання, «знане незнання». Як вказував Бертран Рассел, філософія являє собою міркування про предмети, знання про які ще неможливе [Рассел Б. Что такое философия? Интервью 1959 г.]. Коли до нас раптом приходить усві­домлення незрозумілості, таємничості, загадковості сві­ту — тоді ми і філософуємо. Філософування — це здатність людини усвідомлювати дистанцію, «шпарину» між світом, яким він є сам по собі, і нашими уявленнями про нього, між відомим і невідомим. Це — спроба зрозуміти світ «за­ново», «спочатку».

Філософія являє собою передусім роботу розуму — це роздуми, або рефлексія.

Філософська рефлексія — це особливе розуміння світу за допомогою пізнання і переживання, коли пізнані закономірності переломлюються крізь призму інтересів людини, а ціннісно-емоційне сприйняття світу піддається раціональному осмисленню. «Це пошук логічних та інших (моральних, ціннісних, емоційних тощо) основ і форм духовного життя, культури в цілому».

Конкретне здійснення рефлексії може бути різним, що і створює багатство філософських підходів до світу. У той самий час різноманітність підходів реалізується в рамках відносно єдиної філософської проблематики, приводячи до постійного збагачення філософської рефлексії новими методами. Таким чином здійснюється процес самопізнання і самосвідомості людини та людської культури в цілому.

 

11. Марксистське та неомарксистське осмислення людського буття.

Буття– філософська категорія, яка означає реальність у різноманітних її проявах. Співвідноситься з категоріями “суще”, “сутність” та “існування”.

Марксистська філософія розглядає проблему буття з точки зору багаторівневої його організації. Так, Енгельс виділяв існування таких рівнів організації буття матеріального світу, як органічна і неорганічна природа; жива природа; суспільне буття; буття особистості.

Особливе місце в марксистській філософії відводиться осмисленню суспільного буття. Зокрема, Маркс відкрив об’єктивний закон суспільного розвитку – визначальної ролі суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості. А саме суспільне буття постає як реальний процес життєдіяльності людей, як “виробництво самого матеріального життя” (Маркс. “Німецька ідеологія”).

У марксистський філософії проблема буття аналізується у двох напрямках: у загальнофілософському і соціально-філософському.

У загальнофілософському смислі буття розглядається яксукупна реальність, представлена об’єктивною реальністю – матерією і суб’єктивною реальністю – свідомістю. Співвідношення між цими двома видами буття марксисти вважають основним, головним питанням філософії, вирішуючи його на користь первинності матерії, об’єктивної реальності, а суб’єктивну реальність, свідомість розуміючи як вторинне буття, продукт, функцію високорозвиненої матерії-мозку суспільної людини. При цьому у бутті (у об’єктивній реальності) виділяються різноманітні сфери – основні форми буття: природа (органічна і неорганічна), людина і суспільство.

У соціально-філософськомусмислі буття розглядається як діалектична єдність суспільного буття і суспільної свідомості.

Суспільне буття – матеріальна, предметно-чуттєва сторона життя суспільства, соціально-практична діяльність людей і її продукти-світ культури як теоретично і практично освоєної природи.

Суспільна свідомість – ідеальна, духовна сторона життя суспільства, сукупність поглядів, ідей, вчень, теорій, якими люди керуються у своїй практичній діяльності (наукові знання, політичні, правові ідеї, моральні принципи і норми, художні образи, релігійні переконання, філософські погляди).

В проблемі взаємозв'язку природного і соціального (суспільного) буття марксизм виходить з первинності природного, а в проблемі взаємозв'язку суспільного буття і суспільної свідомості з первинності суспільного буття, розглядаючи суспільну свідомість як творче відображення суспільного буття.

У неомарксистській філософії кінця ХІХ-ХХ сторіччя продовжувала розвиватися настанова на розгляд буття як продукту діяльності духу. Однак при цьому по-новому тлумачиться саме буття: натуралістично-об'єктивістський і субстанціональний підходи до його розуміння поступилися місцем функціональному: ні “що воно є”, а “як воно існує”. У ряді філософських концепцій поняття буття зводиться до специфічної форми буття-людського існуванні.

У Ф.Ніцше буття тлумачиться як узагальнення поняття життя. У В.Дільтея (“філософія життя”) справжнє буття співпадає з цілісністю життя, що осягається науками про дух. Г.Ріккерт (“неокантіанство”) розрізняє чуттєво-реальне буття, з яким, має справу природознавство, і реальне буття (світ духовних цінностей), з яким має справу філософія. Е.Гуссерль (феноменологія) розрізняє реальне і ідеальне буття. Перше є зовнішнім, фактичним, тимчасовим, а друге – світ чистих суттєвостей (“ейдосів”), які мають справжню явність. Н.Гартман протиставляє матеріальне буття як емпіричне, тимчасове ідеальному буттю як надісторичному, вічному.

Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.

Представники гуманістичного неомарксизму вважали, що проблема буття людини в суспільстві має бути центральною в будь-якій філософській концепції. Та вважали цю проблему недостатньо дослідженою в марксизмі.

ПОЛОЖЕННЯ МАРКСИЗМУ: Вчення марксизму створювалося в середині XIX ст., і на ньому чітко проглядається відбиток культури свого часу, своєї епохи. Теоретична діяльність Карла Маркса (1818— 1883) розпочинається в 40-х роках XIX ст., коли з пози­цій революційного демократизму він виступає з ідеєю світової гармонії, яку називає комунізмом, або «реальним гуманізмом». Комунізм базується на ідеї вільної універ­сальної творчої сутності людини. Перешкодою на шляху до реалізації цієї ідеї виступають різні види відчуження: людини від природи, людини від своєї власної «родової» сутності, людини від людини і людини від суспільства. Основою всіх форм відчуження є відчуження праці, яке базується на приватновласницьких відносинах. Для докорінної зміни ставлення людини до природи та інших людей необхідно стати на шлях присвоєння своєї дійсної родової сутності. На основі теорії присвоєння Маркс створює гуманістичне, величне вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. Визнаючи людину природною істотою і одночасно суспільною (природа — «частина» людини, її «неорганічне тіло»), Маркс вважає, що людина — природна істота особливого роду, вищий продукт розвитку природи. Людина — це універсально-загальна сила природи, здатна до активного її перетворення («соціалізації»). Цю здатність Маркс називає практикою. Людська діяльність становить процес «олюднення світу», перетворення природи відповід­но до її законів. У той самий час накладення на природу людських характеристик, без яких вона не змогла б стати фактором людського буття.

Історія розглядається Марксом як процес взаємодії людини і природи. Субстанцією історичних змін висту­пає спосіб виробництва матеріальних благ, а як провідна тенденція історії виступає поступальний розвиток — сус­пільний прогрес. На цій підставі Маркс розробляє теорію матеріалістичного розуміння історії. Суть його в тому, що систему виробничих відносин між людьми слід поясню­вати, виходячи з виробництва безпосередніх засобів для життя, а потім на цій основі — і політичний устрій сус­пільства, мораль, право, філософію та інші духовні явища. Залежність свідомості людей від їхнього суспільного буття змінює роль духовної діяльності людини. На основі матеріалістичної концепції історії Маркс створює теорію суспільно-економічної формації. Узагальню­ючи історію розвитку людства, Маркс виділяє такі основні суспільно-економічні формації, що утворюють ступені історичного прогресу: первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний.Формація охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв’язку. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва. Виробничі відносини, взяті в їх су­купності, утворюють сутність даної формації; структу­ру формації складає економічний базис і відповідна йому політико-юридична, ідеологічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вона визнає поступовий, прогресивний характер суспільного розвитку і приводить до висновку про неминучість загибелі капіталізму і торжества комунізму.

Антропологія К. Маркса визнає людину вищою со­ціальною цінністю — «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». Однак ця ідея, спільна для багатьох філософських напрямків, в тому числі для індивідуалізму, нероздільно пов’язана в марксизмі з концепцією соціальної сутності людини, її діяльної природи. Людина, за Марксом, подвоює себе не тільки інтелектуально, як це має місце в свідомості, але і реально, діяльно, і споглядає саму себе в створеному нею світі. Визначивши завдання практичного перетворення світу, Маркс носієм цього перетворення вважає пролетаріат.

Упродовж багатьох років Фрідріх Енгельс (1820—1895) був безкорисливим другом і соратником К. Маркса. Після його смерті він скромно зауважував, що при житті друга завжди «грав» другу скрипку. На думку Енгельса, Маркс — геній, а він сам — всього лише талант. Енгельс ставив собі і Марксу в заслугу вироблення діалектичного матеріалістичного методу, який протиставив метафізично­му (догматичному) способу мислення. Він виступав за союз філософії та природознавства, але вважав, що в останньому панує хаотична плутанина саме внаслідок незнання при­родознавцями діалектики.

У контексті своєї концепції матеріалістичної діалектики Ф. Енгельс звертається до проблеми теорії пізнання. Практичні потреби людей — головний стимул для розвит­ку знання, вони здійснюють вирішальний вплив на вибір, напрямок, темпи розвитку знання, на характер їх вико­ристання. Пізнання світу в кінцевому підсумку служить меті його перетворення.

Метою пізнавальних зусиль є досягнення істини, що визна­чається як відповідність думки, наших знань про світ самому світу, об’єктивній дійсності. Кожна істина — об’єктивна, її оформлення (об’єктивізація) у зовнішньому світі, в сфері науки залежить від особливостей тих людей, які формулю­ють дану теорію. Таким чином, значення об’єктивної іс­тини мають усі достовірні знання людей, всі положення науки, в яких відображується об’єктивна дійсність.

Критерієм істини виступає практика. Тільки ті результа­ти пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на знання об’єктивної істини.

Заслуговує уваги сформульоване Ф. Енгельсом основне питання філософії, яке є питанням про відношення мислення до буття, що поділило філософів на два великих табори — ідеалістичний та матеріалістичний. Однак не зовсім корект­но прагнути поділити величезне і різноманітне проблемне поле філософії всього на два напрями — ідеалістів (дух або свідомість первинні, а матерія вторинна) і матеріалістів (матерія первинна, свідомість вторинна). Світ філософії складається не з білого або чорного, він багатоколірний і не підлягає поляризації.

Ф. Енгельс підводить певний підсумок взаємоузгод­ження структури буття та предметного розподілу наук. Він створює вчення про форми руху матерії, які водночас є і рівнями організації буття, і виділяє п’ять форм руху: ме­ханічний, фізичний, хімічний, біологічний та соціальний. Розвиток матерії — це рух з одного рівня на інший. Вищі форми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Обмеження самої концепції форм руху полягає, з одно­го боку, в неможливості розглянути буття людини та буття духовного, а, з іншого боку — історичністю предметного розподілу наук, на основі якого вона створена.

12. Екзистенціальний вимір людського буття.

КОНСПЕКТ

Екзистенціалізм - (від лат - існування ) один із найвпливовіших напрямків сучасної філософії ХХ століття. Сутністю філософії екзистенціалізму є те, що вона на перший план висуває ідею абсолютної унікальності людського буття, яка проявляється, насамперед, у переході (внутрішнього) душевного світу людини у (зовнішній) соціальний світ. Теоретичним принципом екзистенціалізму є творення глибинного знання про людину на основі усвідомлення нею власної недосконалості, плинності життя і невідворотності смерті

Основні представники екзистенціалізму:

а) релігійний напрямок - К.Ясперс (Німеччина), Г. Марсель

б) атеїстичний напрямок - А. Камю (Франція), Ж.П. Сартр (Франція), М. Гайдеггер (Німеччина)

Ортега-і-Гассет (Іспанія), Абаньян (Италия)

Безсумнівним досягненням екзистенціалізму є прагнення осягнути буття, як повну нерозчленовану цілісність суб’єкта і об’єкта. І несправедливо було б твердити, що екзистенціалізм не бачить об’єктивного моменту існування всього сущого. Просто екзистенція у цьому філософському вченні є буттям, яке у кінцевому підсумку спрямоване до ніщо, реальною точкою підрахунку якого є смерть. Одночасно людська екзистенція це постійне, невмируще прагнення у майбутнє.

Окрім цього, конструктивність екзистенціалізму полягає і в тому, що ця філософія по особливому тлумачить історичні людини і світу. Людина сама є історією, що своєрідно розгортається в суспільстві, природі, світі, що, безсумнівно, мають свою історію.

І, нарешті, найголовнішим в екзистенціалізмі є розкриття людини у невід’ємному від неї діянні, адже людське буття, насамперед, здатне не лише цікавитися буття взагалі, а й дбати про себе, творити власне існування.

Вершиною ж творчого характеру діяльності людини екзистенціалізм бачить - свободу. Екзистенціалізм цілком справедливо декларує себе як гуманістичну філософію. Суть цього гуманізму полягає в тому, що екзистенціалізм закликає людину вірити, любити і сподіватись не тільки на щасливе майбутнє, а вірити і діяти так, щоб у сьогоденні людина могла робити себе свідомою і хоча б на мить щасливою.

Основною ж обмеженістю екзистенціалізму слід вважати те, що цей філософський напрямок майже ігнорує думку про прогресивність взаємозв’язку філософії і науки, про раціоналізм, як цінне надбання філософської історії.

Саме ця характеристика, наприклад, екзистенціоналізм розглядає в якості основного питання своєї філософської доктрини відношення до світу людини через прагнення, через почуття, через бачення абсурду, межевою ситуацією і індивідуальної свободи. Людина в екзистенціоналізмі виокремлюється за основним питанням за проблемою свободи. Так само і феноменології особливо в етичній феноменології . Левінас, Глюксман..

 

Думки представників екзистенціалізму про людське буття

Важливе місце у некласичній філософії належить екзис­тенціалізму, витоки якого знаходяться в XIX ст. і пов’язані з іменем датського філософа Серена К’єркегора (1813—1855). Висунувши ідею «екзистенціального мислення», той вважає, що зовнішнє буття людини є «недійсним існуванням». Дійсне існування людини — її «екзистенція». Досягнення екзистенції передбачає здійснення людиною вирішального вибору, завдяки якому вона переходить від «недійсного буття» до «самої себе», єдиної і неповторної, до буття «дійсного».

Принцип естетичного — детермінація існування людини зовнішнім світом, який не залежить від її волі. Знаходячись на цій стадії в стані вибору, людина орієнтована на «насолоду».

Принципом етичного етапу є обов’язок. На цій стадії людина певною мірою звільнена від зовнішніх обставин, дійсно обирає себе.

Принципом релігійного етапу є страждання. Саме тут вибір конкретно визначений і сходження людини до самої себе завершується. Саме тут людина одержує, нарешті, всю повноту «дійсного» буття, повноту власного, унікального буття, свою екзистенцію. На цій стадії людина відмовляється від попередніх звичок існування і приймає страждання як принцип існування, приєднуючись тим самим до долі розп’ятого Христа.

Недолік сучасної йому філософії К’єркегор вбачав у тому, що в дослідженнях самої людини акцент робиться на її сутності, а саме існування переміщується на другий план. Тому завдання своє вбачав у поверненні до людини. Слід допомогти людині знайти свою правду, тобто таку істину, заради якої їй хотілося б жити і померти.

Засновником сучасного екзистенціалізму є німецький філософ Мартін Гайдегер (1889—1976). За вихідний момент всього існуючого він бере людське існування. Філософ вважає: ніщо і ніхто, крім людини, не знає про свою скінченність, смертність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття.

М.Хайдеггер, критикуючи традиційний підхід до буття, оснований на розгляді його як існуючого, як субстанції, як чогось ззовні даного і протилежного суб’єкту, вважає, що проблема, буття має сенс лише як проблема людського буття, як проблема граничних засад людського існування, дуже важливим вираженням якого є страх перед ніщо.

Структура людського бутя (екзистенція) в його цілісності позначена як «турбота». Вона становить єдність трьох моментів: «буття-у-світі», «забігання наперед» і «буття-при-внутрішньосвітовому-існуючому». Кожний з трьох розглянутих моментів «турботи» становить певний «модус» часу, «буття-у-світі» є модус минулого, «забігання наперед» — модус майбутнього, а «буття-при- внутрішньосвітовому-існуючому» — модус сьогоднішнього. Ці три модуси взаємно проникають один в одного і складають єдиний феномен «турботи».

Екзистенційне буття людини є, за Гайдеггером, принципово часовим феноменом, причому часові характеристики людини набувають значного структурного розмаїття, визначальну роль серед якого набувають часовість (Zeitlichkeit) та історичність (Geschichtlichkeit). Часовість, що виступає у трьох часових «екстазах» — теперішньому, минулому і майбутньому, переживається людиною як конечність людського існування (від народження до смерті). Людське буття буває недійсним і дійсним. Недійсне буття — це перевага моментів сьогоднішнього, завдяки чому «світ речей» закриває від людини її скінченність, людське буття повністю «поглинається» предметним або соціальним середовищем і може розглядатись як річ. У результаті ви­никає феномен «середньої», простої, пересічної людини замість справжньої, дійсної. Тобто ми маємо справу з «нівельованою індивідуальністю», яка хоче бути «такою, як інші», «як усі», а не собою.

Дійсне буття у Гайдеґґера виступає як усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається тільки «перед лицем смерті». Висуваючи ідею смерті, Гайдеґґер вважає, що єдиний засіб вирватися із сфери буденності та звернутися до самого себе — це по­дивитися в очі смерті, крайньої межі, поставленої усякому людському існуванню.

Філософія Гайдеґґера разом з тим виступає як етика. Адже заклик бути самим собою означає орієнтуватися на совість. Наскільки буде реалізована совість, залежить від рішучості. Значення філософії М. Гайдеґґера визначається насам­перед тим, що він досить яскраво репрезентував гуманіс­тичну її спрямованість: світ — твій дім, не руйнуй його. Тому буття людини в світі не може бути будь-яким, а лише людським, творчим, самодостатнім.

Нарівні з Гайдеґґером лідером екзистенціального руху був Карл Ясперс (1883—1969). Він прагнув міркувати строго у філософському контексті. Центральне запитання: що є ми, люди? Яке людське буття (екзистенція) і в чому полягає його специфіка? Ми є: а) наявне буття (подібно до всіх речей);

б) свідомість взагалі (коли мислимо предмети в загальних категоріях);

в) дух (використовуємо ідеї); можлива екзистен­ція, яка може здійснитися лише через буття в світі, тобто трансценденцію.

Екзистенція і свобода в Ясперса — поняття тотожні. Характеристика свободи полягає в тому, що вона не може бути «знайдена» на жодному рівні людського буття: ні на рівні емпіричного буття, ні на рівні свідомості взагалі, ні на рівні духу. Звідси Ясперс формулює важливий для нього принцип: «Людина існує або як предмет дослідження, або існує задля свободи».

Для вирішення цієї антиномії вводиться вчення про екзистенціальну комунікацію як універсальну умову людсь­кого буття. Все, що є істотним у людині і необхідним для людини, забезпечує комунікація. В процесі комуні­кації стає відомо, що таке — «актор» і хто грає всі ці ролі. Комунікація створює додаткові шанси для людини на благополучне існування, які різко зростають, якщо за моральне і добре люди покладають відповідальність на своє співіснування в спільноті. Але це можливо лише при комунікації. Крізь призму комунікації К. Ясперс розглядає про­блему істини. Наука не може дати нам усієї істини, ос­кільки не може вийти за межі предметного буття та сти­куватись з трансценденцією. Тому загальновідомі істини науки не мають нічого спільного з істинами філософії; перші (вони складають лише елемент істини) є істини для людського розуму, другі — для людської особистості (як екзистенція). Істина завжди особиста і тому для кожної людини своя. Критерієм істини є знову ж таки комуніка­ція, яка не є засобом її розповсюдження, а лише засобом її досягнення.

Філософія Ясперса висуває на перший план етичні орієнтири і насамперед рішуче забезпечення свободи. Він занепокоєний тим, що на фоні «в’ялого» гуманізму перева­жає сцієнтизм, техніцизм, бюрократизм і пересічність.

Лінію французького екзистенціалізму в його атеїстич­ному варіанті започатковує Жан-Поль Сартр (1905—1980). Його турбує питання про специфіку буття людини. Сартр пов’язує буття людини не з часом, як Гайдеґґер, а з ніщо. Його цікавить питання про специфіку буття людини. Буття людини полягає в тому, що воно привносить в світ своє уявне, неіснуюче. Іншими словами, в своїй суб’єктивності людина є ніщо, або свобода.

Перший принцип екзистенціалізму — положення: людина є те, що вона робить. Саме людське життя — це можливість. Немає раз і назавжди даної та незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише в тій мірі, в якій вона проявляється, тобто вона є са­модіяльність без носія. У центрі екзистенціалізму Сартра — «філософія свободи». Свобода ставить людину поза закономірністю, і причинною залежністю вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ані причини, ані основи, вона не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно вибирає. Свобода передбачає незалежність по відношенню до минулого, заперечення його, розрив з ним.

У такому разі по-іншому постає проблема відповідаль­ності людини за свій вибір, за своє життя. Вибираючи себе, людина бере на себе велетенську відповідальність як за себе, так і за все людство. Вона відповідальна «за всіх». Але тут виникає дилема, яку Сартр формулює наступним чином: хочеш жити «недійсним буттям» — живи «як усі». Хочеш жити «дійсним життям» — бунтуй проти суспільства, оби­рай «не як усі», але бери на себе і відповідальність. Людина як єдиний творець цінностей «приречена» на свободу, котра є внутрішньою свободою вибору.

 

 

13. Філософський зміст психоаналітичної антропології.

Інтерес до психоаналізу проходить під знаком філософського осмислення його основних ідей, про що свідчить розробка таких нових концепцій, як "психоаналітична філософська антропологія" (Бінсвангер), "екзистенціальний психоаналіз" (Сартр, Фромм), "синтетичні уявлення про людину, засновані на сполученні ідей психоаналізу з феноменологією Гуссерля (П. Рікьор) або феноменологічним вченням Гуссерля (Л. Рау-хала), "психоаналітична герменевтика" (А. Лоренц, Ю. Хабермас), "структурний психоаналіз" (Леві-Строс, Лакан) та ін.

Л. Бінсвангер У 30-х роках Л. Бінсвангер одним з перших почав використовувати екзистенціальний підхід у дослідженні теоретичних і клінічних проблем. Звернувшись до робіт М. Хайдеггера, він включив до арсеналу своїх конструкцій такі категорії, як «буття в світі», «стурбованість», «турбота» та ін. При цьому він по-своєму інтерпретував Хайдеггерівське вчення про людське буття, вважаючи, що осмислення справжньої природи людини з необхідністю пов'язано з виявленням смислу і значення основних форм людського існування і їх взаємодії між собою. Л. Бінсвангер і М. Бос виступили проти розгляду несвідомого в якості основної характеристики людини. З їхньої точки зору, подібна трактування несвідомого несумісна з екзистенціальної ідеєю людського буття. Це не означало, що Л. Бінсвангер і М. Бос не надавали значення несвідомому в процесі клінічної терапії. Навпаки, обидва приділяли значну увагу переходу несвідомого у свідомість і розглядали цю процедуру як необхідну передумову успішного лікування пацієнтів. Тим самим вони поділяли подібні ідеї З. Фрейда. Але вони не прийняли фрейдівського теоретичного розуміння несвідомого, яке, на їх погляд, мало загальний характер і втрачало зв'язок з унікальністю людини. Використовуючи, кожен по-своєму, хайдеггерівські ідеї, Л. Бінсвангер і М. Бос зверталися не лише до несвідомого, але і до свідомості. Вони виходили з того, що невротичний спосіб буття в світі може бути зумовлений свідомими образами і фантазіями. Різного роду фобії і ілюзії можуть бути зрозумілі в термінах екзистенціального занепокоєння. У зв'язку з цим задача екзистенціального аналізу полягає у виправленні помилок, допущених класичним психоаналізом. Основне вістря критики Л. Бінсвангера і М. Боса було спрямоване проти біологізаторських тенденцій в класичному психоаналізі. Так, вони відкинули фрейдівську теорію лібідо як натуралістичну, протиставивши їй концепцію любові в широкому сенсі цього слова. Прагнення поєднати хайдеггерівську філософію з психоаналітичною теорією сприяло осягненню буття людини в світі, в тому числі і в його патологічної формі. Бінсвангер вніс зміни в психоаналітичну метапсіхологію і в практику психотерапії, відкинувши біологізм і детермінізм у трактуванні несвідомих процесів. Людське існування розуміється Бінсвангером як єдність трьох часових модусів - минулого, сьогодення і майбутнього. Неврози і психози є осмисленими способами трансцендування, конституювання світу і самої екзистенції. Симптоми різних психічних розладів виникають у зв'язку з обмеженістю горизонту бачення: один часовий модус стає домінуючим, що перешкоджає справжньому існуванню людини і може вести до психічного захворювання. Традиційні методи клінічної психіатрії не піддаються радикальному перегляду, але вони не достатні, оскільки завданням психіатра є не стільки каузальне пояснення хвороби, скільки розуміння іншої людини.Клінічна психіатрія та психоаналіз дають нам поверхневий опис симптомів і синдромів, ігноруючи індивідуальне «буття-в-світі».

14. Уявлення про сутність людини у постмодерністській філософії.

Філософську антропологію другої половини XX — по­чатку XXI ст. представляє постмодернізм, який намагався окреслити образ людини в світі, що стрімко змінюється. Людина відчуває та вчиняє по-новому — інакше, ніж уяв­лялося так званим «проектом модерну». Виявилося, що і світ, і людина є складнішими, ніж вважалося, та продов­жують ускладнюватися.

Антропологія постмодернізму показала людину в со­ціумі, що її знеособлює, стирає особистісні відмінності. Виникає потреба нового погляду на людину. Постмодер­нізм намагався представити його, заперечуючи будь-яку тоталітарність, зокрема і «вічних цінностей».

Вбачаючи загрозу «людськості» в тотожності, узагаль­неності, постмодернізм виходить з того, що розуміння має ґрунтуватися на фіксуванні відмінностей.

Так, за Ж. Де- льозом, буття слід фіксувати через категорії відмінностей, а не через ті, що фіксують єдність, подобу речей, предметів. Відповідно і людську ідентичність слід шукати не за схожіс­тю, подобою, а за відмінностями. Постмодернізм створює теорію відмінностей — «онтологічний гетерогенез» (за ви­разом Ф. Гваттарі). Проголошується нестроге мислення, антираціональне за своїм спрямуванням, багатоманітність та хаотичність концепцій.

Тексти, мовні практики, комунікація, дискурси — ті виміри, які дозволяють представити людину в постмодер- ністській антропології. Так, для Ж. Дерріди людина — це сукупність мовних практик, основа свідомості — інтертекстуальність. Людська здатність бачити «несистемність» визначається тим, що людський досвід пов’язаний з пе­реживанням теперішнього часу, з його розщепленістю, зволіканням минулого та запізнюванням майбутнього. М. Фуко наголошує на розгляді світу та людини у дискурсі як плідному способі пізнання. Дискурс виявляє себе як сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про об’єкт, який вони представляють. Причому в дискурсі можливо вичитувати і ті значення, що маються на увазі, але залишаються невисловленими, невираженими, причаївшись за фасадом «уже сказаного». К. Апель також наголошує, що інтерсуб’єктивна комунікація не зводиться до мовної передачі.

Загалом антропологія постмодернізму демонструє від­мову від претензій