Предметна сфера філософії як науки визначається найбільш загальними законами розвитку природи, людини, мислення, суспільства.

Отже, предмет філософії як науки окреслюється колом проблем, вирішення яких дозволяє побачити людини не все у світі, а насамперед те, завдяки чому світ є цілісністю за об’ єктивним характером існування, так і за способами його осмислення людиною. І в такій предметності досить чітко виокремлюється ідея про те, що філософія є матір’ю всіх інших наук не тому, що вони відбрунькувались від неї, а беззаперечно тому, що завдяки філософському розумінню предмету взагалі вони віднайшлись у власній предметній сфері.

Філософія як духовність

У вимірах загальнолюдської культури духовність - це все те у світі, що є реальним керманичем життя людини і суспільства, а у аспекті філософського розуміння духовність - це почуття усвідомлення означення реальності того, що безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Отже, предмет філософії як духовності це відношення людина - світ у вимірах замкнутого кола, основними точками якого є дух, душа, духовність. У цьому колі діяльність людини є специфічною, ґрунтується на ідеї, що як і у будь-якому колі немає ні початку, ні кінця. Однак кожна особистість здатна творити у відповідності з обраним нею началом.

Ідеї, ідеали, віра, надія, любов, порядність і прихильність, інтелектуальність, інтелігентність, добро і зло здатні бути основою визначеності людини до дійсності, водночас вони є підґрунтям здійснювати відповідне до них перетворення цієї дійсності.

Філософія – як методологія

Окреслення предмету філософії як методології дозволяє виокремити практичність філософської думки у локальних сферах людської діяльності: політиці, економіці, праві, релігії, культурі тощо.

Коли через предмет філософії окреслюється критичність і комунікативність, то вагомим методологічним доробком є визначення загальних характерник і процедур, виокремлення традиційних підходів, способів, методів, прийомів пізнання і перетворення дійсності в нових історичних умовах.

Розгляд предмету філософії із позиції, що вона є водночас і світоглядом, і наукою, і духовністю, і методологією спонукає до наступних висновків: Предметність філософії породжує існування низки дисциплін: історія філософії, філософія історії, філософія науки, соціальна філософія, філософія економіки, філософія права

 

2. Співвідношення раціонального й ірраціонального у філософії.

Раціоналізм: Лейбніц, Спіноза, Гегель, Декарт.

Ірраціоналізм: Шопенгауер, Ніцше, Дільтей, Шеллінг, Бергсон.

Сенсуалізм: Протагор, Епікур, Локк.

Емпіризм: Локк, Юм, Бекон, Гоббс.

Раціоналізмяк філософський напрямок у філософії є протилежним такому філософському напрямку як емпіризм.

Раціональне у філософії абсолютизує в пізнавальному процесі раціональний момент – розум.

Осн. представник – фр.філософ, математик Рене Декарт. Суть його раціоналізму виклав у формулі – « Мислю, отже я існую». Людський розум діє на основі вроджених ідей. Основний метод – дедуктивний (сходження від загального до окремого).

В свою чергу , ірраціоналізм – філософський напрямок, який абсолютизує почуття в освоєнні людиною дійсності.

Причини поширення ірраціонального у філософії : розчарування у соціальному прогресі та в результатах застосування науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним, бездуховність людини.

Большинство философских систем выделяли 2 основных этапа познания. Рационалисты (Декарт, Спиноза, Лейбниц, Гегель) приписывали решающее значение рац познанию (теор знание), не отрицая и знач чувств познания в кач механизма связи разума с вн миром. Рационалисты: Если все знания формируется лишь на основе чувственного восприятия с помощью особых правил или принципов, то откуда берутся сами эти правила или принципы, ведь их нельзя воспринять с помощью органов чувств.

Рационализм - Учение в теор познания, согласно кот всеобщность и необходимость - логические признаки всеобщего знания - не могут быть выведены из опыта и его обобщений. Они могут быть почерпнуты из самого ума либо из понятий, присущих уму от рождения (Декарт) , либо из понятий, сущ только в виде задатков, предрасположений ума. Опыт стимулирует из проявление. (Спиноза, Лейбниц, Кант, Гегель, Фихте, Шеллинг.)

Сторонники эмпиризма (чуттєве пізнання) считали чувств познание главным и даже единственным источником знаний (Гоббс, Локк). Иррационализм - фил учение, настаивающее на ограниченных возможностях разума, мышления и признающее осн родом познания интуицию, чувство, инстинкт... Считает действительность хаотичной, лишенной закономерностей, подчин игре случая, слепой воле. (ирр. в частности явл экзистенциализм)

Спор этот и до сих пор не утратил своей остроты.

Це питання протягом всієї історії філософії було предметом дискусій між різними філософськими школами. Одні філософи стверджували, що логічне мислення не дає нічого нового в порівнянні з чуттєвим пізнанням. В мисленні, як говорили вони, немає нічого такого, чого раніше не було б у почуттях. Ці філософи вважали, що мислення лише об'єднує, підсумовує все те, що відомо від чуттєвих сприймань. Більше того, воно може призводити до нерозв'язних парадоксів. Наприклад, парадокс перукаря, який може голити тільки тих мешканців села, які не можуть голитися самостійно (що ж йому робити з собою?).

Інші філософи, навпаки, стверджували, що чуттєве пізнання — це пізнання темне, неправдиве, і що істинним пізнанням є лише розумне, раціональне.

Таким чином, у вченні про пізнання здавна існує два протилежних напрями: крайній сенсуалізм і крайній раціоналізм. Обидва вони характеризуються однобічністю підходу: перший надмірно звеличував чуттєве пізнання і принижував роль мислення, а другий перебільшував роль мислення і применшував значення чуттєвого пізнання.

Представники сенсуалізму вважали, що всі наші знання, зрештою, мають чуттєве походження. Однак цей напрям обмежував сферу людського знання тим, що дається безпосередньо в чуттєвому досвіді, обмежував роль мислення тільки функцією обробки чуттєвих даних і заперечував можливість того, щоб мислення виходило за межі чуттєвого змісту знання і проникало в сутність.

Логічне мислення не просто підсумовує чуттєві враження, які постачаються органами чуттів, але й критично переробляє, аналізує їх, порівнює з уже достовірно відомими результатами науки і практики, забезпечує зв'язок нових чуттєвих вражень з усім попереднім досвідом наукового пізнання і перетворення світу. Говорять, що Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння, звернувши увагу на той факт, що яблуко, зірвавшись з гілки яблуні, падає донизу. Однак між загальновідомим фактом падіння тіл і законом всесвітнього тяжіння — дистанція величезного розміру.

Наука відкриває закони природи і суспільства, які відчуттями безпосередньо не сприймаються, наприклад, фізичні закономірності атомного ядра або закони генетики. Більше того, положення науки часто суперечать безпосередньому людському сприйняттю. Наприклад, Земля обертається навколо Сонця і своєї осі, а нам здається, що Земля нерухома, а Сонце рухається навколо неї. Все це наочно свідчить про те, як багато нового дає для пізнання світу логічне мислення і як глибоко помилялися прихильники крайнього сенсуалізму.

Щодо крайнього раціоналізму, то він також не витримує критики. Середньовічний схоластичний раціоналізм, що знайшов своє відображення в релігійно-ідеалістичній філософії Фоми Аквінського, цілком заперечував будь-яке емпіричне спостереження над явищами природи і був прагненням "раціонально обґрунтувати буття Боже". Галілей наводить приклад, коли вчений-схоласт прийшов до анатома і попросив показати, де знаходиться центр, до якого сходяться всі нерви. Коли анатом показав йому, що вони сходяться до людського мозку, то чернець відповів: "Дякую тобі, це так переконливо, що я б тобі повірив, якби Арістотель не написав, що вони сходяться до серця". Ф. Бекон порівнював схоластів з павуками: "Схоласти, мов павуки, плетуть свої хитрі словесні тенета, зовсім не турбуючись про те, чи відповідає їх хитре мудрування дійсності, чи ні". Необхідно, однак, наголосити, що до числа прихильників раціоналізму у свій час належали такі мислителі, як Декарт, Лейбніц, які розробили логіко-математичний метод пізнання, висунули багато цінних ідей.

Але в світоглядному і методологічному значеннях некоректно відривати, “розводити” раціональне та ірраціональне в різні площини. Як немає буття без небуття, необхідності без випадковості, так немає у філософії раціонального без ірраціонального. Їх свідоме заперечення (в гносеологічному аспекті) веде до трагічних наслідків: виникає хибна теоретична схема протистояння буття і свідомості, формується помилкове уявлення про універсум і місце людини в ньому. Раціоналіст використовує ірраціональне в пізнанні, як ірраціоналісти використовують раціональне. Тому не можна відкидати ірраціоналізм як щось невартісне, вторинне.

Насправді чуттєвий і раціональний моменти — це дві сторони єдиного пізнавального процесу. Логічне мислення завдяки праці і мові історично виникає з конкретно-образного, чуттєвого пізнання. Воно і зараз не може бути реалізованим без усного або письмового слова або якого-небудь іншого умовного позначення.

3. Символічні й метафоричні смисли у філософії.

Смисл – філософська категорія, що позначає значення певного предмета. Це цілісний вміст виразу, що сам визначає значення елементів та частин цього виразу. Поняття смислу залежить від наших знань про предмет.

Фреге (стаття «Про смисл та значення»): протиставляє смисл та значення. Значення (денотат) – сам позначуваний предмет, а смисл – інформація про предмет (сигніфікат чи десигнат). Проте смисл не є просто уявленням, оскільки несе в собі не просто суб’єктивний образ предмета, але певну загальнозначущу інфо. Смисл не належить ні внутрішньому світу людських уявлень, ні зовнішньому світу предметів – як об’єктивна сутність (=ейдос) він створює «третій світ». Звідси: трикутник Фреге (семантичний трикутник) – розрізнення смислу (поняття), значення (предмета) та імені (слова). Один і той же смисл може виражатись по-різному не лише в різних, але навіть в одній і тій же мові.

Гуссерль: значення = лінгвістично оформлений смисл, який сам по собі є інтенцією. Він зближує смисл і значення, але протиставляє їх референту.

Вітгенштейн: визначальна роль контексту при виявленні смислу.

На відміну від тих, хто стверджував відмінність понять смисл та значення, Ф. Шлейєрмахер наголошував на їх тотожності, зокрема на рівні речення (значення окремого слова та всього речення розділяв і Г. Фреге)

Використання метафор: щоб приховати смисл; ускладнити життя (стимул для людини, втіха першовідкриття); у межах філософії – виклик людини (Сартр).

Дэвидсон отмечает, что существует разница между тем, что значат слова, и тем, чего достиг говорящий путем использования этих слов. "метафоры часто помогают нам заметить те свойства вещей и предметов, которые мы раньше не замечали; ...они раскрывают нам поразительные аналогии и сходства ".

Серль проводит различение между значением предложения и тем, что подразумевает человек, произнося это предложение. Метафорическое значение - это всегда значение высказывания говорящего". Серль отбрасывает идею, что предложение, фраза или слово могут иметь два отдельных смысла: буквальный и метафорический - смысл предложения остается тем же независимо от того, как мы будем интерпретировать его. Подход Серля требует проделать три шага в процессе понимания метафорического высказывания. Их условно можно сгруппировать в две фазы, соединяя второй и третий шаг, описанный Серлем: 1. слушатель должен решить, имеет он перед собой М. или нет. 2. слушатель должен "вычислить" смысл говоримого, отличающегося от смысла предложения. (второй шаг) человек должен подобрать набор возможных интерпретаций предложения, (третий шаг) необходимо сузить этот набор возможных интерпретаций до одной.

Символ– це знак чи зображення певної речі для позначення якості предмета, умовний знак певних понять, ідей та явищ. Тісно пов'язаний з такими категоріями як художній образ, алегорія та порівняння. Має первинне та приховане/таємне значення, а також залежить від суб’єкта.

Стародавня Греція: символ позначає речовий знак, що має таємний смисл для групи л, об’єднаних навколо якогось культу. хрест – символ хр-ва.

Лосєв: символ – субстанціальна тотожність ідеї та речі. Будь-який символ включає в себе річ (образ), але не зводиться до нього, оскільки передбачає присутність певного смислу, що нерозривно пов'язаний з образом, але не є йому тотожним. образ та смисл складають 2 ел-ти символу.

Кассірер: відносить до символічних форм широкий клас культурних явищ, таких як мова, міф, релігія, мистецтво (+ Кант), наука.

Шеллинг: Смысл символа нельзя дешифровать простым усилием рассудка, в него надо «вжиться». Именно в этом состоит принципиальное отличие символа от аллегории: смысл символа не существует в качестве некоей рациональной формулы, которую можно «вложить» в образ и затем извлечь из образа. Соотношение между значащим и означаемым в символе есть диалектическое соотношение тождества в нетождестве. Символ тем содержательнее, чем более он многозначен. Сама структура символа направлена на то, чтобы погрузить каждое частное явление в стихию «первоначал» бытия и дать через это явление целостный образ мира. Здесь заложено сродство между символом и мифом; символ и есть миф.

СИМВОЛ художественный лучше всего поддается раскрытию через сопоставление со смежными категориями образа, с одной стороны, и знака – с другой. Если для чисто утилитарной знаковой системы полисемия есть лишь бессодержательная помеха, вредящая рациональному функционированию знака, то символ тем содержательнее, чем более он многозначен:

Мифологическая стадия миропонимания предполагает как раз нерасчлененное тождество символической формы и ее смысла, исключающее всякую рефлексию над символом. Новая ситуация возникает в античной культуре после опытов Платона. Платону важно было отграничить символ не от дискурсивно-рационалистической аллегории, а от дофилософского мифа. Эллинистическое мышление также постоянно смешивает символ с аллегорией. Принципиально новый шаг к отличению символа от рассудочно-дискурсивных смысловыражений осуществляется в идеалистической диалектике неоплатонизма. Плотин противопоставляет знаковой системе алфавита символику египетского иероглифа, предлагающего нашему «узрению» (интуиции) целостный и неразложимый образ. Дионисий Ареопагит в трактатах («Об именах божьих» и др.) все зримое описывается как символ «незримой, сокровенной и неопределимой» сущности бога, причем низшие ступени мировой иерархии символически воссоздают образ верхних, делая для человеческого ума возможным восхождение по смысловой лестнице. Ренессанс обострил интуитивное восприятие символа в его незамкнутой многозначности, но не создал новой теории символа. Только эстетическая теория немецкого романтизма сознательно противопоставила классицистической аллегории символа и миф как органичное тождество идеи и образа (Ф.Шеллинг). Крейцер «Символика и мифология древних народов, в особенности греков» давший на мат древних мифологий классификацию типов символа (в частности, он различает «мистический символ», взрывающий замкнутость формы для непосредственного выражения бесконечности, и «пластический символ», стремящийся вместить смысловую бесконечность в «скромность» замкнутой формы). Гёте связывает неуловимость и нерасчленимость символа не с мистической потусторонностью, но с жизненной органичностью выражающихся через символ начал. Гегель подчеркнул в структуре символа более рационалистическую, знаковую сторону («Символ есть некоторый знак»), основанную на «условности». Кассирер сделал понятие символа предельно широким понятием человеческого мира: человек есть «животное символическое»; язык, миф, религия, искусство и наука суть «символические формы», посредством которых человек упорядочивает окружающий его хаос. Юнг, отвергший предложенное З.Фрейдом отождествление символа с психопатологическим симптомом, истолковал все богатство человеческой символики как выражение устойчивых фигур бессознательного (архетипов), в своей последней сущности неразложимых. Экзистенциалистская философия М.Хайдеггера вообще снимает проблему аналитической интерпретации символики поэзии во имя «чистого присутствия стихотворения».