Державний устрій Франції та його еволюція.

Лекція №15 Становлення буржуазної держави і права у Франції.

 

Мета:Донести до студентів інформацію про становлення буржуазної держави і права у Франції. Охарактеризувати державний устрій та його еволюцію.

 

План:

1.Державний устрій Франції та його еволюція.

 

Самостійна робота

1.Характеристика основних нормативних актів Паризької комуни.

2.Друга республіка та друга імперія у Франції.

 

Державний устрій Франції та його еволюція.

Конституція 1791 р. встановлювала державний лад, заснований на принципах, закріплених у «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р.: поділ влади, обмеження монархії, закріплення суверенітету й представницького правління. Вищим органом законодавчої влади ставали однопалатні Національні збори, що обиралися на два роки й не могли бути розпущені королем. Головним призначенням Національних зборів було прийняття законів, хоча питання особливої державної важливості також були в їх компетенції.

Виконавча влада вручалася королю, котрий здійснював її за допомогою призначуваних ним міністрів. Влада короля була обмеженою: він міг діяти тільки у межах закону; вводилася контрасигнатура, тобто розпорядження короля набувало законної сили тільки після його підписання відповідним міністром, котрий і ніс відповідальність за прийняте рішення; міністри призначалися королем, але могли за неправомірні дії бути передані суду Національних зборів; король мав тільки право відкладного вета на законопроекти Національних зборів. У той же час місце уряду залишилося в Конституції нез’ясованим. Посадові особи вважалися «агентами народу», обраними на відповідний термін, вони підлягали відповідальності, в тому числі кримінальній, перед законодавцями. Отже, за Конституцією 1791 р. у Франції встановилася форма правління, яка за своїми ознаками нагадувала парламентарну монархію.

Політичний режим, закріплений у Конституції, для того часу був максимально демократичним. Він знайшов відображення в першому з її семи розділів, що відтворював і розвивав основні положення «Декларації прав людини та громадянина». Тут містилися й нові положення про громадянські права, яких не було в Декларації: гарантувалася свобода пересування, свобода зборів і петицій, держава брала на себе турботу про загальну безкоштовну початкову освіту. Більш виразно проголошувалася свобода друку з забороною попередньої цензури. Принципово важливими стали правові положення про нові відносини держави та церкви: з одного боку, прямо проголошувалася свобода відправлення культів, з іншого — вилучення майна в церкви і права громадян вибирати чи призначати служителів культу. Новим було положення преамбули про характер громадянських прав, що не можуть бути обмеженими навіть конституцією.

У той же час Конституція закріпила раніше встановлені законами 1789 р. деякі обмеження у правах: обирати могли тільки громадяни — чоловіки, яким виповнилося 25 років і які мали відповідне майно. Однак цей майновий ценз, порівняно з Англією і США, був незначним, що додавало виборчому праву досить високий рівень демократизму. Право брати участь у первинній організації законодавчої влади отримали 4,3 млн чол. з 26 млн населення країни. Для свого часу це було значним прогресом. Стосовно форми державно-територіального устрою, Конституція 1791 р. по суті, закріпила зміни, що вже мали місце в адміністративно-територіальному розподілі країни та місцевих інститутів управління. На місце старої прийшла трирівнева адміністративно-територіальна система з переважно виборними інститутами. Основною й типовою адміністративною одиницею Франції став департамент. Реально у країні сформувалися 83 департаменти. Кожний поділявся на 3—9 повітів залежно від чисельності населення. Найнижча одиниця — кантон — створювалась умовно (у ній не було своєї

адміністрації) як виборчий і судовий округ.

Адміністрації департаменту й повіту формувалися за принципом самоврядування, хоча й незавершеного, оскільки не було сталої компетенції. Кардинальної перебудови зазнала система міського управління, в тому числі й Парижа. Були скасовані всі колишні інститути, сформовано єдине муніципальне управління. Порядок формування місцевої влади всіх рівнів був досить демократичний — департаментська рада та директорія ради, аналогічні органи повіту, муніципальні (міські) ради та мери обиралися.

Королівська (виконавча) влада лише теоретично мала визначені важелі впливу на директорії департаментів і повітів. Усе це говорило про формування та конституційне закріплення унітарної форми державно-територіального устрою.

Від конституційної монархії до республіки

Законодавчі збори, що відкрилися 01 жовтня 1791 р., за своїм складом відображали нове соціально-політичне розмежування в суспільстві. Воно проявилося в діяльності політичних клубів — зародків політичних течій і партій: кордельєри (ліві радикали на чолі з Дантоном і Демуленом — лідерами Паризької комуни); якобінці (Робесп’єр, Марат, Сен Жюст та ін.); фейяни, котрі згодом відкололися від останніх. Політичне розмежування у столиці та країні відображало різні уявлення лібералів і народних мас про досягнення цілей революції і стало тим фоном, на якому визрівала конституційна криза.

У новому законодавчому органі практично не було відкритих роялістів, значна частина депутатів належала до течії фейянів, ліві були представлені якобінцями, більшість із котрих представляли провінцію Жиронда («жирондисти»); майже половина депутатів не мала точної політичної орієнтації («болото»). Поступово під тиском обставин лідерство все більш захоплювали жирондисти-республіканці.

Перед ними постали проблеми організації влади за Конституцією, насамперед протидія з боку корони, права і статус якої конституціоналісти намагалися всіляко зберегти. Людовик XVI шукав підтримки за кордоном, серед емігрантів, і тільки під тиском погодився з Конституцією. Законодавча діяльність Установчих, а потім і Законодавчих зборів сприяла посиленню суспільної напруженості і, як наслідок, появі могутнього реакційного руху, що згуртувався навколо корони. До цього додалося загострення зовнішньополітичних відносин Франції з Австрією і Пруссією, що в результаті призвело до початку війни. Перші військові поразки стали певним прикриттям бажання Людовика XVI змінити Конституцію, посиливши монархічні елементи. З цією метою він звільнив з уряду жирондистів.

Спроби жирондистів і Зборів у цілому зберегти Конституцію відіграли тільки провокаційну роль для наростаючого ліворадикального руху. У ніч з 9 на 10 серпня Паризька комуна організувала повстання, результатом якого стала ліквідація монархії й анулювання Конституції 1791 року. До влади прийшли представники радикальних кіл торгово-промислової буржуазії — жирондисти.

Перехід до нових форм організації влади здійснювався з 10 серпня 1792 р. по 2 червня 1793 р. (другий етап революції) в обстановці подальшого посилення революційних настроїв і розширення народного руху. Протягом серпня-вересня 1792 р. фактично встановилася республіка на основі рішень Законодавчих зборів. У системі зв’язків елементів форми правління був ліквідований головний юридичний обмежувач законодавчої влади — право королівського вета на прийняті закони; управління державою доручалося надзвичайному органові — Виконавчому комітету з 6 чоловік. Було також ухвалено скликання Національного конвенту з конституційною владою. Законодавчо встановлений новий порядок проведення виборів у конвент говорив про посилення демократичного змісту політичного режиму. Вони мали проводитися на основі загального виборчого права (чоловічого), за яким правом обирати наділялися всі французи віком 21 року з річним цензом осілості, котрі працювали (тільки не обслугою) і мали самостійний заробіток.

return false">ссылка скрыта

З вересня 1792 р. — по червень 1793 р. юридично конституювалася республіка на основі нових конституційних рішень Національного конвенту. Вибори до Конвенту завершились у вересні 1792 року. Найбільш серйозним показником радикального політичного процесу, що відбувався у країні, була відсутність у Конвенті конституціоналістів (фейянів).

Конвент відкрився 21 вересня 1792 р. в обстановці національного піднесення з приводу перших перемог реорганізованої патріотичної армії над монархічною інтервенцією. Першими його рішеннями були скасування монархії, анулювання Конституції

1791 р. і проголошення 25 вересня 1792 р. Франції республікою. Встановлена у Франції республіка з цього часу й до відновлення монархії Наполеоном Бонапартом отримала узагальнену назву — Перша республіка.

Перша республіка та її модифікації

Жирондистська республіка. Цей вид республіки характеризувався наявністю двох

основних органів влади: Національного Конвенту і Тимчасової виконавчої ради, що замінила усунутий уряд. У новій системі виконавчої влади відсутня посада глави держави. Його функції були зосереджені в руках уряду. Очевидно, це відбулося за двома причинами: а) ще не було достатнього позитивного досвіду в цій сфері існував т.зв. синдром «проти-єдиновладдя», обумовлений негативним досвідом правління монархів.

Утворена республіка проголошувалась єдиною й неподільною, що значно посилювало унітаризм у Франції. Для тих, хто замірявся на ці початки державно-політичного устрою, покаранням встановлювалася страта. Треба відзначити, що ця доля спіткала колишнього короля — Людовика XVI, котрий за вироком суду був страчений 21 січня 1793 року.

Паралельно з законодавчою діяльністю конвенту велася робота над новою конституцією. Вона супроводжувалася політичною боротьбою між жирондистами-республіканцями і ліворадикальним крилом якобінців. Переможцями в цій боротьбі стали якобінці, які на початку червня 1793 р. змогли відтіснити з уряду і Конвент жирондистів.

На третьому етапі (2 червня 1793 р. — 27 липня 1794 р.) з приходом до влади широкого блоку революційно-демократичних сил — якобінців революційна боротьба досягла своєї кульмінації, завдяки чому були знищені самі корені феодальної системи, проведені глибокі демократичні перетворення, ліквідована погроза контрреволюційної інтервенції коаліції європейських держав та реставрації монархії. 24 червня 1793 р. була прийнята нова Конституція, в якій підтверджувалося встановлення республіканського ладу у Франції. Форма правління цього періоду отримала назву якобінської республіки.

Якобінська республіка. Конституція якобінців відкинула принцип поділу влади як такий, що суперечив, на думку Ж.-Ж. Руссо, ідеї народного суверенітету, котрий виступає як єдине ціле. Прагнення якобінців об’єднати представницькі органи з безпосередньою демократією знайшло відображення в тому, що обраний на один рік Законодавчий корпус (Національні збори) з ряду найважливіших державних питань (кримінальне, цивільне, фінансове законодавство) міг лише пропонувати закони. Набували вони чинності лише тоді, коли «ратифікувалися» на місцях у відповідному порядку . Національні збори зі списків, висунутих первинними департаментськими зборами, мали обирати Виконавчу раду з 24 чоловік, що була відповідальною перед ними. Передбачені конституцією нові органи влади, на практиці однак не були створені, що пояснювалося нестабільністю як внутрішньої, так і зовнішньої ситуації у країні.

Передбачена Конституцією 1793 р. специфічна форма правління французької держави представляє певний інтерес. Але набагато цікавішим і за своїми наслідками досить повчальним для сьогодення є зміст політичного режиму, котрий за часів якобінського правління визначався «революційною практикою». У системі органів державної влади головне місце посідав Конвент, у межах якого, по суті, воєдино злилися законодавча й урядова влада. Влада на місцях передавалася комісарам, яких призначав уряд.

Діяльність уряду мала надзвичайний характер і підпорядкувалася менш суворим правилам. Зайнятий, головним чином, суспільною безпекою, він узагалі міг бути осторонь від права, оскільки всі дії урядовців визначалися революційною необхідністю. Ці принципи революційного уряду, котрі, на думку Робесп’єра, відрізнялися від конституційного, були сформульовані ним 25 грудня 1793 р. і стали фактично ідейно-політичною і практичною програмою якобінського режиму, заснованого: 1) на диктатурі виконавчої влади, що практично злилася з законодавчою; 2) на диктатурі однієї політичної течії —якобінців, що привласнили собі право тлумачити революційну необхідність.

Радикалізм політичної перебудови закономірно супроводжувався ліворадикальною соціальною політикою. У тих умовах вона мала частково утопічний, частково популістський характер загравання з міськими низами, що поступово залишилися єдиною соціальною опорою уряду і течії якобінців. Уряд здійснив серію примусових позик у багатих людей, що були замаскованою конфіскацією; увів тверді заходи для обмеження

торгівлі, особливо продуктами першої необхідності (максимуми цін), трудову повинність, заборону на створення будь-яких робочих об’єднань і страйку.

Ця політика, що супроводжувалася утопічними на той час спробами соціальної перебудови, закономірно приводила революційний уряд якобінців і Конвент до ізоляції.

Подолання її насильницькими засобами, тим більше в умовах воєнного часу, закономірно переростало у громадянську війну. В особливих умовах Франції кінця XVIII ст. основною формою цієї війни стала політика відкритого терору, що обдумано проводився якобінцями та революційним урядом під приводом боротьби за нову мораль і «порятунок батьківщини».

Основним знаряддям цього терору стала нова революційна юстиція на чолі з надзвичайним кримінальним судом — Революційним трибуналом, що як міру покарання

застосовував тільки страту. Декретом від 10 червня 1794 р. терористичній спрямованості Ревтрибуналу була додана законна підстава. Відповідно до декрету, «революційний трибунал заснований для того, щоб карати ворогів народу». До них зараховували всіх, хто закликав до відновлення королівської влади, підтримував зносини з ворогами республіки, поширював чутки проти влади, «послабляв чистоту революційних принципів» тощо.

Одночасно обвинувачення у ворожій діяльності розкололи і сам урядовий табір. Внутрішні чвари й терор остаточно ізолювали угруповання Робесп’єра, Сен-Жюста, Кутона від лівоцентристської частини Конвенту. Спираючись на зростаюче невдоволення у країні, на зміцнілу армію, що стала реальною політичною силою під командуванням нових революційних генералів, центристи на чолі з Тальєном і Баррасом вчинили т. зв. термідоріанський переворот. Наприкінці липня [26—27 липня (8—9 термідора)] 1794 р. диктатура якобінців була ліквідована: Робесп’єр і його 22 найближчих соратники страчені. Велика Французька революція вступила в останній, четвертий етап свого розвитку.

Директоріальна республіка (1794—1799 рр.). Поразка якобінців, прихід до влади термідоріанців суттєво видозмінили республіканську форму правління у Франції. За прийнятою в 1795 р. новою Конституцією, вищим органом законодавчої влади ставав Законодавчий корпус, котрий складався з двох палат: верхньої — ради старійшин і нижньої — ради п’ятисот. Нижня палата складала законопроекти, які затверджувалися чи відхилялися радою старійшин. Члени Законодавчого корпусу обиралися виборщиками, якими могли бути особи, котрі досягли 25-річного віку, мали права громадянина та володіли майном, вартість якого була б не нижче заробітної плати робітника за 200 днів.

Виконавча влада доручалася Директорії у складі п’яти членів, що призначалися радою старійшин з кандидатів, висунутих радою п’ятисот. Директорії належало право призначення міністрів, командуючих арміями та інших вищих посадових осіб. Щорічно Директорія поновлювалася одним членом. Головували в ній по черзі всі члени протягом трьох місяців.

Оскільки в системі владних відносин цієї республіки провідну роль відігравала Директорія, форму правління Франції цього періоду визначимо як директоріальну республіку.

Консульська республіка (1799—1804 рр.). Директоріальна республіка виявилася недовговічною. Ситуація в державі склалася так, що термідоріанці опинилися між двома конфронтуючими соціально-політичними силами: з одного боку, міські трудящі, які страждали від безробіття й загального триваючого погіршення рівня життя, а з іншого — дворянство, котре активізувала свої реакційні дії. Це змушувало термідоріанців боротися на два фронти: виступаючи проти народу, вони шукали підтримки правих; страх перед дворянською реакцією змушував їх іти на тимчасову угоду з лівим крилом демократів. «Політика гойдалки», як називали її сучасники, свідчила про внутрішню неміцність директоріальної республіки.

Свій політичний порятунок правлячі кола бачили насамперед у встановленні такої форми правління, за якої на чолі держави стояла б «сильна особистість», котра б за необхідністю могла захистити інтереси великих підприємців від правих та лівих з допомогою навіть зброї. У стабілізації була зацікавлена і значна частина селянства, що прагнула зберегти придбану в ході революції землю.

Найбільшу підтримку й довіру одержав генерал Наполеон Бонапарт, котрий мав широку популярність завдяки перемогам, здобутим французькими військами під його командуванням (особливо в Італії та Єгипті).

У 1799 р. (9—10 листопада або 18—19 брюмера за республіканським календарем)

Бонапарт за допомогою військ розігнав Законодавчий корпус, скасував Директорію й

незабаром замінив конституцію 1795 р. новою Конституцією 1799 року.

Конституція заклала принципи нової влади: верховенство уряду й представництво за плебісцитом, а також визначила її формальні атрибути. Останнє було зроблено з урахуванням досвіду римських часів: їх прихильником був Наполеон Бонапарт.

Уряд складався з 3-х консулів, обраних терміном на 10 років. Перший консул наділявся особливими повноваженнями: він здійснював виконавчу владу, призначав і зміщав на власний розсуд міністрів, членів Державної ради, послів, генералів, вищих чиновників місцевого управління, суддів. Йому належало право законодавчої ініціативи.

Другий і третій консули мали дорадчі повноваження. Конституція призначила першим консулом Наполеона Бонапарта.

Як органи законодавчої влади засновувалися: Державна рада, Трибунат, Законодавчий корпус та Охоронний сенат. Законопроекти могли пропонуватися тільки урядом, тобто першим консулом. Державна рада здійснювала редагування цих законопроектів.

Трибунат їх обговорював. Законодавчий корпус приймав або відкидав їх цілком без дискусій. Охоронний сенат їх затверджував.

Змушені розглядати тільки те, що пропонувалося урядом, ці органи (жоден з них не мав самостійного значення) лише маскували єдиновладдя першого консула. Процедура їх формування ще більше підсилювала їх залежність від виконавчої влади. Члени Державної ради призначалися першим консулом. Охоронний сенат складався з довічно призначених членів (надалі вони обиралися самим Сенатом із кандидатів, висунутих першим консулом, Законодавчим корпусом і Трибунатом). Члени Законодавчого корпусу і Трибунату призначалися Сенатом.

Державний апарат формувався на виборчому праві, яке зазнало суттєвих змін. Усі чоловіки, котрі мали французьке громадянство, повинні були брати участь у виборах по комунах. Особи, включені до цих списків, призначалися вищими чиновниками на вакантні посади в державному апараті відповідного рівня (з комунального списку на посади в комуні, з департаментського — в департаменті і т. д.).

Така система ліквідувала всі прогресивні завоювання у сфері виборчого права часів революції. Вибори були фікцією, оскільки чиновники мали практично свободу вибору при призначенні на відповідні посади. Подібна система в цілому стала відома як «представництво за плебісцитом». З парламентським ладом було покінчено, мінімум демократичних свобод, що ще залишалися, був знищений.

Через рік було скасовано виборне місцеве самоврядування: встановлювалася ієрархічна підпорядкованість усіх посадових осіб першому консулові. Процес централізації та бюрократизації державного апарату досяг свого логічного завершення.

 

Питання для перевірки знань.:

1. Як була обмежена влада короля?

2. Що таке «кантон»?

3. Що таке «Виконавчий комітет»?

4. Що таке «Революційний трибунал»?

5. Охарактеризуйте Директоріальну республіку.

6. Охарактеризуйте Консульську республіку.