Українські думи – гордість народного епосу України.

Дума– народний ліро-епічний твір, що розробляє теми і сюжети реального життя, насамперед героїчного спрямування, виконуваний мелодійним речитативом (напівсловом-напівдекламацією) у супроводі національного музичного інструмента – кобзи, бандури чи ліри.

Виконавці дум – найчастіше незрячі кобзарі, бандуристи, лірники, у яких, вважалося, був добре розвинений внутрішній, духовний зір. У старовину це були поважні й шановані люди, носії козацького духу і слави. Дума – це самобутньо український фольклорний жанр, який не має аналогів в інших народів, у їхніх фольклорах.

§ Зміст дум – уславлення героїчної боротьби українського народу проти зовнішніх і внутрішніх ворогів, звеличення епічних героїв, подвигів, самопожертви в ім´я рідної землі і свого народу (“Отаман Матяш Старий”, “Іван Богуславець”, “Івась Удовиченко, Коновченко”, “Перемога Корсунська” та ін.).

§ Історичною основою дум, як й історичних пісень, є дивно стійка, уперта, затята і звитяжна війна українців проти поневолювачів, яка тривала століттями і не йде в жодне порівняння з війнами, що точились на теренах Європи. Українські родючі чорноземи, райський клімат, безкраї степи, повноводі ріки, тінява високопорідних лісів завжди були і є таким безцінним скарбом, що привертав сюди пожадливі погляди завойовників. Одна хвиля чужинців змінювалася на іншу, і цю зловісну повінь міг зупинити лише непереборний потяг українців до волі, незбориме прагнення бути господарями на своїй землі.

“Терпкими соками суворої і величної історії, волелюбністю народного серця і незміреною любов´ю до рідної, навпіл засіяної зерном і кров´ю землі вирошена українська дума. Не в затишку біля домашнього вогнища, а на сплюндрованих вогнем і мечем поселеннях, не під дзвін золотої бджоли, а під гадючий посвист татарського ординця і зловісний блиск турецького ятагана народжувався наш героїчний епос. Народжувався він там, де жив, страждав і боровся український народ: на велелюдних, розколиханих тяжкими звістками майданах і в орлиних гніздах Запорозької Січі, в турецькій неволі і в кривавих січах проти чужоземних людоловів і поневолювачів. Тому ми й крізь віки вчуваємо в українській думі кипучу пристрасть наших предків, разючий свист козацьких щабель, брязкіт невільницьких кайданів і ясу перемог” (Михайло Стельмах).

б) Неповторність, самобутність форми народної думи. Яскраві стильові відмінності, що відрізняють думу від інших фольклорних жанрів, ще не вдалося перейняти найталановитішим нашим поетам та імітаторам.

§ Найперше, рядки в думі різні за довжиною (за кількістю складів); рима (здебільшого дієслівна) майже обов´язкова, римуються по кілька рядків; думам властиві складні синтаксичні конструкції або, як їх називають, періоди чи тиради; все це чітко відрізняє їх від пісень; як правило, період чи тирада “містить в собі закінчений образ або закруглену думку” (Філарет Колесса).

Тогді козаки добре мали: Всіх турків у Чорне море пометали, Тільки ляха Бутурлака не зрубали,

Между військом для порядку за яризу військового зоставляли, Тогді галеру од пристані одпускали, Самі Чорним морем далеко гуляли. (“Самійло Кішка”)

§ Вживання постійних народнопоетичних зворотів.

Постійні епітети:

То визволь нас, Господи, Із тяжкої неволі, Гей, на тихі води,

На ясні зорі, На край веселий, Между мир хрещений! (Маруся Богуславка”)

Епітет– художнє означення, яке надає собливої виразності та емоційності означувальному слову, підкреслює у ньому якусь важливу, суттєву рису чи ознаку.

§ Постійні народнопоетичні вирази, що переходять із думи в думу:

Бо вже я потурчилась, Побусурманилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного. (“Маруся Богуславка”)

Потурчився, побусурманився Для панства великого, Для лакомства нещасного!… (“Самійло Кішка”)

§ Своя система тавтологічних пар.

Тавтологія – повтор; слово, яке в іншій формі раніше сказане.

Синонімічна тавтологія: срібло-золото, кайдани-залізо, козацька-молодецька, плаче-ридає.

Однокоренева тавтологія: чужа чужаниця, сира сириця, квилить-проквиляє, біжить-пробігає.

§ Паралелізми, іноді заперечні:

Ой у святую неділеньку рано-пораненьку Не синії тумани уставали, Не буйнії вітри повівали, Не чорнії хмари наступали,

Не дрібнії дощі накрапали, Коли три брати із города Озова З турецької бусурменської Великої неволі утікали. (“Втеча трьох братів з Азова”)

Редартація – художній прийом уповільнення розвитку дії, ступінчата побудова розповіді, повтори однотипних епізодів з поступовим, частіше трикратним підсиленням.

У думі “Маруся Богуславка” героїня тричі звертається до козаків – “бідних невольників”, і кожного разу її зверненя більшає, поки третього разу не завершує думу. Таким чином, ця дума, власне, й складається з трьох однотипних епізодів – розмов “дівки-бранки, Марусі, попівни Богуславки” з невольниками, які кожного разу підсилюються, загострюються.

§ Архаїзми і старослов´янізми, що надають текстам дум урочистої поважності: глас (голос), глава (голова), злато (золото), перст (палець) тощо.

§ Вживання кличної форми замість називного відмінка, іноді вельми своєрідної (“Алкане-пашо, трапезоцький княжату, молодий паняту”).

§ Гіперболізми – Самійло Кішка був “п´ятдесят років у неволі”.

§ Реалізм описів у думах доходить до дивовижної точності. Історики твердять, що опис галери на початку думи “Самійло Кішка” дуже точно передає вигляд старовинної турецької “каторги”:

Ой із города із Трапезонта виступала галера, Трьома цвітами процвітана, мальована; Ой первим цвітом процвітана – Злато-синіми киндяками побивана;

А другим цвітом процвітана – Гарматами рештована; Третім цвітом процвітана – Турецькою білою ґабою покровена.

(Киндяк – прапор; рештована – споряджена; ґаба – біле сукно).

в) Думи поділяються на два величезні тематичні періоди:

думи про боротьбу з татарсько-турецькими поневолювачами: “Козак Голота”, “Самійло Кішка”, “Маруся Богуславка”, “Плач невольника”, “Смерть Корецького” та ін.; їх виникнення відносять до ХУ-ХУІ ст.;

думи про боротьбу з польською шляхтою: “”Хмельницький та Барабаш”, “Корсунська перемога”, “Іван Богун” (ХУІІ-ХУІІІ ст.).