Теорії походження київської держави
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
[ред.]Давні літописи про походження Київської Русі
Найдавніший руський літопис – «Повість минулих літ» - заснування державності на східнослов’янських теренах приписує норманам (варягам), яких звали «русь». Запросили їх «княжити і володіти» ними племена чудь, словени, кривичі та весь. Відгукнувшись на це запрошення, три норманських брати Рюрик, Синеус і Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували місто Лагоду, залишивши в ньому найстаршого Рюрика. Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик. Прийшовши до озера Ільменя, він заклав Новгород і сів там княжити. Першими поселенцями в Новгороді були словени, в Полоцьку – кривичі, в Ростові – весь, в Муромі – мурома. Були в Рюрика двоє мужів не його племені – бояри Аскольд і Дір, які, підпросившись до Царгорода, з родом своїм рушили по Дніпру. У дорозі побачили вони городок, який поставили троє братів Кий, Щек іХорив. Жителі того городка платили данину хозарам. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською землею.
[ред.]Норманська та антинорманська теорії
Довкола цього літописного твердження, а заразом – і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична за ангажованість ставали на заваді об’єктивного дослідження процесу виникнення Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.
Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.
Хоча, як видно з літопису, автор під «варягами» розумів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською в тому числі й тих, що осіли в Західній Європі. Та русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська – корінною, метропольною. «Варязьку русь» і вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров’я.
Але назва держави не обов’язково відображає сутність її походження. Це простежується на багатьох прикладах з європейської історії, коли назви держав виникли під впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілювалися з місцевими. Так, назва Болгарії походить від імені кочівників-завойовників тюркського походження – болгар; Франції – від імені германського племінного союзу, очоленого франками, які захопили Галлію; Британії – від германського племені бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення.
Не має принципового значення й етнічне походження вояків-ватажків, які були причетні до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов’янення скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те, що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим слов’янським іменем – Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир – норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, – у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.
Це дає підстави вважати норманську теорію спростованою. Без сумніву, нормани в IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але східнослов’янське суспільство ще до появи варягів мало свої продержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.
[ред.]Хозарська гіпотеза
Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.
Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.
Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов’янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.
ПОХОДЖЕННЯ РУСІ
Описуючи події гото-гунської війни 376 року, Іордан зазначає, що однією з її причин була стара ворожнеча меж росомонами (русами) і готським конунгом Германаріхом, за наказом якого в 332 році була страчена їх княжна Сва: нільда (Либідь). Це перша згадка про русів у письмовому джерелі, їх ім'я періодично згадується в письмових джерелах до часів князя Аскольда.
Є вагомі підстави вважати, що назва «руси»— кельтського походження. Матеріалами археологічних досліджень встановлено, що кельтські племена на території Західної України з'явилися вже в VI ст. до н. е. Римському Історику Таціту в І ст. було відоме в Прикарпатті кельтське плем'я бастарнів. Так їх називали германці.
Римляни кельтів називали галами, тобто поклонниками півня. Півень у кельтів був ритуальним птахом. З даним Іменем зв'язане походження назви Галичина і міста Галича. Назви, які дожили до наших днів, свідчать, що в ті давні часи кельтське плем'я злилося з місцевим слов'янським населенням Прикарпаття, поклавши початок Галиць-'кому князівству.
Сусідні народи називали змішане слов'яно-кельтське населення Прикарпаття галичанами. Так їх називав і Нестор. Мову воно зберегло слов'янську, але в ній і зараз значна домішка кельтської лексики. За населенням Прикарпаття назва «галичан» збереглася до наших днів. Однак населення себе називає русинами. Ім'я походить від самоназви rutheni , яку принесли з собою кельтські пришельці. Підтвердження цього знаходимо в арабських, візантійських, французьких джерелах.
Кельтське плем'я, яке Таціт з подання германців називав бастарнами, у себе на батьківщині, в Провансі, мало ім'я rutheni. Племінна назва бастарни була поняттям більш широким, ніж русини. Це видно з того, що бастарни в Подунав'ї відомі вже були з II ст. до н. е. Русини ж мігрували на Дунай в 56 році до н. е. після підкорення Галії Юлієм Цезарем '. З цього видно, що етнонім «русини» варто розглядати як частину масиву бастарнів.
Значна частина племені русинів, не бажаючи підкоритися римському консулу, залишила свою батьківщину і рушила вниз по Дунаю на пошук вільної землі для поселення. В першому столітті вони осіли в Карпатах.
Але тут була тільки частина племені русинів. Друга — осіла в дельті Дунаю. Кельтські племена, які мешкали по Дунаю, завдавали багато клопоту римській владі. Вони брали участь в Маркоманській війні 166—169 років проти римських військ. З метою безпеки дунайського кордону імператор Проб частину кельтського племені, яке жило в гирлі Дунаю, в 279 році переселив до Фракії. Частина його, яка залишилася, рушила на схід і після довгих митарств по Криму і Кубані досягла землі полян. Переселенців поляни прийняли як союзників проти готів. Це були русини, княжна яких стала дружиною Германаріха. З цього часу назва « русини» виступає також в короткій формі «руси».
Про кельтське походження Русі свідчать як письмові джерела, так І численні етнографічні і лінгвістичні матеріали, включаючи топоніміку. Тут дамо посилання на деякі письмові джерела, які свідчать про переселення Русі з Провансу. Константинопольський логофет, свідок походів Олега та Ігоря з русами на Константинополь, зазначав, що ця Русь походить від франків. Кельтів він назвав франками, оскільки в його час земля кельтів називалась Франкським королівством. Арабський географ тієї епохи аль-Мукадесі, оповідаючи про похід князя Святослава проти хазарів, вказав на західноєвропейське походження його дружини: "Народ з Руму, який називається Руссю". Тут аль-Мукадесі Ру-мом називає, як було прийнято в арабів, Римську імперію. Зрозуміло, що руси є пришельцями із заходу.
Грецькі хроністи Скиліца і Кедрін, сучасники Нестора, вказують, що Київська Русь, за походженням,— кельти2. Аналогічні відомості подають різні автори, аж до XVII ст. Свідчення про переселення русинів з берегів Рони на Полянську землю подає хроніст паризького королівського двору Жак Шароп, який жив в правління ЛюдовІка XIII. Описуючи Україну початку XVII ст., він її називає Руте-нією. З цього приводу він каже, «що стосується цих (київських) давніх рутенів, то достовірно відомо, що більша частина їх веде своє походження від галів, які колись прийшли в їх краї... і що їх країна зберігає назву «Рутенія» від народу рутенів»..,1.
Таким чином, безумовно, етнонім «Руси» е трансформацією племінної назви rutheni. Відомо також, що населення Закарпатської України (колишньої Галичини) до цього часу в Західній Європі відоме під назвою rutheni, саме ж себе називає русинами2. Наведені відомості надто очевидні, щоб їх можна було відкинути без пояснення , обійти мовчанкою.
Після Іордана назву «Русь» (ерос) зустрічаємо в сірійського історика Захарія Ритора (555 р.): «Сусідній з ІІимц (амазонками) народ ерос — чоловіки з великими кінцівками, у яких немає зброї і яких не можуть носити коні через (величину) їх кінцівок»3. Зближенню народу ерос з руса-ми відповідає місцезнаходження цього народу — поряд з районом мешкання сарматів, на землях яких, за словами історика, жили амазонки. Є також натяк па піше шикування їх військ, що вже відмічали багато разів історики різних епох. Варто взяти до уваги й богатирський ріст слов'янської раси, про що із захопленням пишуть стародавні письменники.
Надзвичайно цінні відомості про русів IV ст. подає «Степенна книга», джерело XVI століття, її автори етнонім «руси», як і «Гетика» Іордана, зв'язують з подіями гото-гунської війни. «Степенна книга» подає відомості про війну русів з військами імператора Феодосія І після захоплення земель Північного Подунав'я. «Еще же древле. й царь Феодосий Великий имеяще брань с рускими вои»4. Історичні документи підтверджують, що слов'янське військо, яке стояло в Панонії після вигнання готів з Нижнього Подніпров'я, воювало в 379 році з військом Феодосія І. Коли Граціан «помітив, що Фракією і Данією заволоділи готи і тайфали, а також гуни і алани. ...він покликав з Іспанії Феодосія і при загальному співчутті вручив йому на 33 році від роду владу» .
Повідомлення Созомена про війну Феодосія з гунами в Панонії підтверджує, що «Степенна книга» наводить достовірні відомості про русів. Гунів тюркомовних у той час на Дунаї ще не було. Цими гунами були руси. Нам невідоме джерело, звідки взятий літописцем запис у «Степенній книзі». Але, безсумнівно, таке джерело існувало, бо без нього запис не міг з'явитися. Тому, хто перший зробив запис, цей історичний факт був відомий. Він записаний очевидцем або сучасником подій.
Достовірність свідчень «Степенної книги» про русів підтверджується надійністю Іншого запису з неї, який розповідає про участь русів як союзників імператора Іраклія у війні з персами: «При Ираклии цари ходиша Русь й на царя Хоздроя Перського».
Руси стали союзниками Іраклія після невдалого походу на Константинополь у 626 році. Озвірілий від невдачі аварський правитель (каган) віддав наказ вирізати своїх союзників слов'ян. Розгнівані слов'яни залишили облогу міста і повернулися додому. Після цього з візантійцями вони уклали угоду про відновлення дружніх стосунків. Тому через два роки слов'янська дружина вже брала участь на боці Візантії у війні з персами.
А ось ще один документ, який свідчить, що ім'я «руси» було широковідоме в першій половині VII ст. Арабський історик ат-Табарі наводить розмову між ханом Дербента Шахріаром і арабським полководцем Абдурахманом. Шах-ріар пропонує Абдурахману замість данини, яку він виплачує халіфату, зобов'язання захищати з допомогою своєї дружини Дербентський прохід від нападів хазарів і русів. «Я перебуваю між двома ворогами,— говорить він,—• один — хазари, а другий — руси, які суть вороги цілому світу, особливо ж арабам, а воювати з ними, крім тутешніх людей, ніхто не вміє. Замість того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами самі і власною зброєю будемо їх утримувати, щоб вони не вийшли з власної країни»2. Мова йде про події, які відбувалися в 644 році.
Таким чином, три джерела — Созомен, «Степенна книга» і арабський історик розповідають про участь русів у подіях, які відбувалися в ту далеку епоху, коли про норманів і варягів ніхто поняття не мав. Вони називають русів власним Іменем.
Після арабського джерела наступною віхою в хронологічному ланцюжку про русів варто назвати описаний сурозьким епіскопом Стефапом напад русів у 760 році яа південний берег Криму на чолі з князем Бравліном. Єпископ Стефан був очевидцем нападу русів на Сурож (Судак), їх загін, спустившись униз по Дніпру на човнах, напав на південний берег Криму і спустошив його від Сурожа до Корчева (Керчі).
Інтервал часу між подіями, про які пишуть ат-Табарі і епіскоп Стефан, становить більше століття. В проміжок між ними невідомо жодного спогаду про русів і слов'ян взагалі. Чим пояснити таке довге мовчання письмових джерел того часу? Це пояснюється великими змінами в розміщенні політичних сил на південному сході Європи і в районі Близького Сходу в другій половині VII І на початку VIII ст.
В 640 році хан Кубрат об'єднав усі болгарські племена від Кубані до Дунаю у племінний союз, відомий в Історії під назвою Великої Болгарії. На північних кордонах Візантійської імперії з'явився новий небезпечний сусід, який перекрив комунікації між слов'янськими землями і традиційними ринками на Чорному морі. Політичне становище самої Візантії дуже ускладнилось внаслідок виснажливої війни з Персією. Візантія змушена була напружувати всі сили в боротьбі на Близькому Сході.
Після смерті хана Кубрата болгарський племінний союз в 680 році розпався. Болгарське населення на Кубані і в Приазовських степах, включаючи Крим, підпадає під владу Хазарського каганату. Хазарська держава швидко зміцнюється і робить спробу встановити свою владу на слов'янських землях Подніпров'я. Потерпівши невдачу, хазари все ж таки беруть під контроль землі по Нижньому Дніпру і ставлять перешкоди для виходу човнів з слов'янських земель у Чорне море. Тому слов'яни в цей період були рідкими гостями на Чорному морі. Вступити в боротьбу з хазарами вони ще не були готовими. І тільки в середині VIII ст. у слов'ян з'явилася можливість виходу в море, про що й свідчить морський похід князя Бравліна. Про те ж саме свідчить інша подія, яка трапилася на п'ятнадцять років пізніше. Грецький історик Менандр повідомляє про поїздку в 775 році по Дунаю візантійського імператора на судні флотилії русів.
Протягом VIII ст. Візантія вела невдалі війни з арабами, які захопили її володіння на Близькому Сході і а Північній Африці. Болгари в 679 році перейшли Дунай і осіли в Добруджі. Об'єднавшись з місцевим слов'янським і фракійським населенням, вони утворили нову державу в північно-східній частині Балканського півострова. Між Болгарським царством і Візантією з самого початку відносини мали напружений характер. Візантія не хотіла миритися з втратою кращої частини земель імперії. В цій ситуації Візантія, очевидно, просила допомоги у русів. І слов'янська флотилія в складі двох тисяч однодеревок прибула на Дунай. У зв'язку з таким розвитком подій стає зрозумілою фраза , яка викликала гострі суперечки між дослідниками.
Одні цю фразу тлумачать як «руські хеландії», інші вважають, що вона означає «червоні хеландії». Але ніхто не звертає уваги на ту обставину, що слово вжито Менандром як власна назва.
Дійсно, звернемо увагу на написання слова і на його місце в реченні. Воно стоїть в середині його і пишеться з великої літери. Як відомо, прикметники, в тому числі і в грецькій мові, з великої літери не пишуться. Тому слово не може виступати як епітет «червоні», так само як і «руські».
У цьому випадку — це Русь, назва племені, від якого прибула воєнна дружина на допомогу Візантії, її хеландії використав імператор для поїздки по Дунаю. Отже, дослівний переклад грецького тексту буде таким: «І сам Сів па Русі хеландії». Однак у відповідності із законами побудови слов'янської мови варто читати: «І сам сів на руські хеландії». Про перебування флотилії русів на Дунаї видно із описання цієї ж події сучасником Менандра Феофаном Ісповідником. Він сповіщає, що в 774 році в травні... «Констянтин ' повів флот з двох тисяч хеландіїв проти Болгарії і сам, зійшовши на Роосіа, вирушив до гирла рікн Дунаю...» 2.
Чисельність суден вказує на належність флотилії русам. Тут хеландіями, за традицією греків, названі човпи-однодеревкн, в яких могло вміститися до п'яти чоловік. Греки на таких суднах не плавали. На грецькій хеландії екіпаж складався з 100 веслярів і 200 воїнів. При наявності армади в дві тисячі грецьких хеландій чисельний склад її перевищив би півмільйона чоловік, що, звичайно, нереально. Але в слов'янській флотилії могло бути кілька великих суден, на одному з яких імператор плив по Дунаю.
Після Менандра і Феофана повідомлень про русів у VIII ст. не зустрічаємо. І тільки в 839 році знаходимо відомості Пруденція про русів у Бертинських аналах (літописах). У цьому році від візантійського імператора Феофіла прибуло посольство до короля Франції Людовіка Благочестивого. З посольством із Константинополя приїхали люди, яких візантійський імператор просив направити на батьківщину через Балтійське море, оскільки шлях суходолом в їх країну дуже небезпечний. ЦІ люди сказали французькому королю, що їх «називають Рос і яких, як вони говорили, цар їх хакан відправив до Феофіла заради дружби». Далі аиали оповідають, Іцо ці посли до візантійського імператора були родом з шведів.
Бертинські знали після їх опублікування стали основ&ним козирем у руках норманістів для доказу скандінавського походження Русі. Крім того, норманісти стверджували, що в аналах вказано навіть власне ім'я шведського короля — Хакон.
Однак при уважному розгляді цей найважливіший козир норманістів виявився безпідставним. Руські князі для посольської служби часто користувались послугами скандинавів як досвідчених дипломатів. Достатньо згадати особовий склад посольства Ігоря, яке направилось в Константинополь в 907 році для підписання мирного договору.
Відносно терміна «хакан» варто сказати, що це не особисте ім'я, а титул великого князя Русі. Як видно, великим князем полян на той час був Дір, попередник Аскольда. Фразу «цар їх хакан» необхідно розуміти, що цар їх ти: тулуеться хаканом. На таке значення поняття «хакан» вказує арабський історик IX ст. ібн-Хордадбе .
В основному джерелі з історії Київської Русі «Повісті временних літ» утворення Руської держави та її назву Нес-тор пов'язує із запрошенням на князювання до новгородських слов'ян варягів. Однак дослідження останніх десятиліть XX ст. дають змогу виявити в цій частині літопису підробку і фальсифікацію тексту. При читанні документа насамперед кидається у вічі відсутність логічного зв'язку і послідовності у викладі подій. З тексту літопису видно, що Нестору добре були відомі події, які відбулися на Русі та її периферії, починаючи з V ст. Він розповідає про прихід болгар на Балкани і аварів на Дунай, про війни аварів з Візантією і слов'янами, про посольство князя Кия в Константинополь, про будівництво Київського городища. Якщо літописцю відомі такі далекі від нього події, то, безсумнівно, що він добре був обізнаний про більш пізні події, зокрема, про князювання династії Кия в Полянській землі та її останніх князів Діра і Аскольда, про існування першої слов'янської держави до появи варягів. На жаль, розповідь про ці події була вилучена з тексту за велінням Володимира Мономаха і замінена оповіданням про запрошення варягів на князювання в Новгородську землю. Інші місця літопису теж були перероблені і скорочені.
З уцілілих уривкових фраз можна зрозуміти, що Нестор на кількох сторінках своєї праці слідкував за долею однієї І тієї ж групи слов'янських племен, тієї, яка об'єдналася раніше за інших племен в державу під егідою полян. І все-таки в «Повісті временних літ» збереглись сліди, які вказують на існування держави на слов'янських землях задовго до Київської Русі. Спочатку літописець сказав про розміщення племен, а потім, що кожне з цих племен мало своє княжіння, а далі об'єднав їх у Велику Скіфію. Нестору добре була відома Полянська Русь, попередниця Київської Русі.
Її-то він і називав Великою Скіфією.
Редакторам літопису треба було якось пояснити, звідки взялася столиця держави. Тому про Кия залишили спогад. Про останніх київських князів Діра і Аскольда створена видимість, що це були приблудні правителі, які захопили владу в Києві до приходу Олега. А Київ зображений глухим закутком, що нагадував жалюгідне поселення. Начебто після смерті Кия більше трьох століть тут не було ніякої влади, а поляни були зубожілими данниками хозарів.
Відомості, які подає «Повість временних літ» про взаємовідносини між хазарами і полянами у VIII ст., суперечливі і не дають правильного уявлення про події. В оповіданні про князювання Аскольда в Києві літопис повідомляє, що його мешканці були данниками хозар. Але перед цим подана розповідь, як слов'яни відбили бажання хозарським баскакам одержувати данину з Русі, вручивши їм замість неї дволезий меч. Це оповідання дає уявлення про воєнну силу Русі, яка гарантувала її незалежність.
Фальсифікацію "Повісті временних літ" виявляє арабський історик аль-Масуді, який жив на два століття раніше Нестора. Він у своїй книзі подає відомості про економічне становище Полянської Русі в часи правління князя Діра. "Першим серед слов'янських царів є цар Діра, йому належать великі міста і багато населених країн: мусульманські купці прибувають до столиці держави з різними близькими, ніж скандинави, яких прогнали три роки тому, не давши данини. І природно, якщо суперечки між місцевими претендентами на владу не можна було вирішити по-доброму, то звернулися з пропозицією до родичів, а не до тих, яких напередодні прогнали. Чужинцям влади не вручають.
Пам'ять народна спогад про запрошення князів пов'язувала з іменем Гостимисла — першого новгородського посадника. Гостомисл - особа історична, але в Новгороді він не був посадником. Гостомисл був князем бодричів із слов'янського Помор'я, вмер в 844 році'.
Треба думати, що населення чинило опір стягненню данини варягами, скоріше всього норманами, і протягом чотирьох років — з 859 по 862 — робилися спроби створити владу на місцях. Однак з погляду змагання претендентів за владу було вирішено запросити князів із Помор'я, із варягів-слов'ян, від землі, де правив Гостомисл. Тому народний переказ зв'язував рішення про покликання князів з порадою Гостомисла. І це знайшло відгомін у Іпатіївському літописі: «Неции же глаголют яко Гостомисл, иже бе у словян си єсть новгородцов старейшина, умирая повєлел им пойти в прускую землю во град Малброк, поискать себе князя, еже й сотвориша.
Соб.рашася от варяг три брата Рюрик, Синеус й Трувор с родьі своими, поемше со собою дружину много Руси: сице бо звахуся тьи варяги нарицахуся Русь... Сице й наша Русь от Рюрика князя своего, иже из руския к ним при-шед...» Зв'язуючи запрошення князів в новгородську землю з Іменем Гостомисла, народний переказ називає точну адресу, куди «за море до варягів» відправились новгородські посли шукати князя. Вони їхали до поморських варягів, родичів Гостомисла, а не в Скандінавію до норманів.
Повідомлення Іпатіївського літопису підкріплює історик Гельмольд, який всю другу половину свого життя провів в землі вагрів, одного з колін племені бодричів. У своїх записах історик згадує, що «рід вагрських князів, де столицею було Старе місто 2, володів землею далекого народу». В скандінавських сагах ІХ—XI ст. немає згадки про запрошення князів до Новгорода. Якби таке трапилось, то це було б для Скандінавії епохальною подією, рівною по значенню переселенню туди Одіна із слов'янської землі в І ст. до н. е. Однак скандінавам про це нічого невідомо, їх джерела мовчать. Очевидно, йдеться про переселення в давні часи князівського роду бодричів на землі східних слов'ян.
Тепер послухаємо російських Істориків, які спеціально займались дослідженням цього питання. С. Гедеонов відмічає подібність способу життя поморських слов'ян і новгородців. «Західнослов'янським пронизане все домашнє новгородське життя. Новгородські місцевості мають західні назви: Волотово (від велети), Пруська вулиця, Боркова, Біскупля, Іворова, Боркова вулиця називалася іменем знаменитого й стародавнього в Помор'ї роду Борків» '.
У тому ж плані висловлюється О. О. Котляревський: «Ім'я Новгорода стає цілком зрозумілим, коли згадуєш про Старгард, який знаходиться на Балтійському Помор'ї; ім'я Славно видається двійником такого ж балтійського Славна, характер новгородської вольниці і торгової знаті той же, що і поморський: характер віча, вічевого устрою і вічевого чину подібний до дрібниць, однакове і упорядкування княжого двора».
У світлі наведених даних важко заперечувати проти існування тісних зв'язків між слов'янським Помор'ям і Новгородом до запрошення князів. Всі свідоцтва вказують на давній і постійний характер відносин між Новгородом і слов'янським Помор'ям. Тому питання про місце, звідки були запрошені заморські князі до Новгорода, може вирішуватись однозначно. Вони були виходцями з поморян.
Зміна династії в Київській Русі за престижним інтересом князівської сім'ї Мономаха була представлена як початок слов'янської державності. Для цього була допущена фальсифікація початкового літопису. Таким чином, героїчна епоха слов'янського життя раннього середньовіччя була викреслена з історії східних слов'ян. Норманізм зробив спробу увічнити і узаконити підробку. Проте вітчизняна історична наука і в минулому, і сучасна показала неспроможність цього намагання.