Філософія життя» (Ф. Ніцше)

Ірраціоналізм XX століття починається з «Філософії життя»,що формується у другій половині XIX ст. Основними представниками цієї філософії стали А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей, О. Шпенглерта ін. «Філософія життя» відверто відмовляється від раціоналістичної традиції, проголошує себе принципово іншим типом філософування, пропонує нове бачення світу і людини.

Центральним поняттям стає поняття життя.

Світ розуміється тут не як впорядковане і закономірне у своїй основі буття, а як «життєва реальність», тобто щось таке, що неможливо осягнути «холодним» розумом, «мертвими», застиглими раціоналістичними схемами та принципами.

Життя несе у собі творчий імпульс, воно є вічним потоком, рухомим, мінливим, невизначеним, хаотичним процесом. Тому і людину потрібно розуміти як живу істоту, а не просто як «втілений інтелект», тільки як суб'єкт мислення і пізнання.

Зовсім не розум визначає специфіку людини, є більш глибинні основи її суб'єктивності - воля, життєвий порив, прагнення до життя, жадоба могутності тощо.

Як вважають представники цього напрямку, життя неможливо пізнати, визначити в поняттях розуму. Життєву реальність можна збагнути тільки через інтуїцію, переживання. Тому філософія повинна свідомо відмежуватися від науки, перетворитися з філософії пізнання на філософію «переживання повноти життя». Основним її предметом повинна стати людина, історія, культура. Своє призначення філософія життя вбачає у тому, щоб бути пізнанням «про спасіння», відповідати на питання: «як жити?».

Започатковує «філософію життя» А. Шопенгауер, але по-справжньому відомим і популярним це вчення стає завдяки творчості німецького філософа Фрідріха Ніцше(1844 - 1900)

Свою філософську концепцію Ф. Ніцше викладає у формі есе, афоризмів. Найбільш відомими його творами стали «По той бік добра і зла», «Переоцінка цінностей», «Так казав Заратустра», «Антихристиянин», «Воля до влади». Головним своїм завданням Ніцше вважав створення філософії, яка б давала життєвий орієнтир, тому центральне місце в ній належить морально-практичній проблематиці.

Провідною ідеєю ніишеанської концепції стає вчення про волю як першооснову всього існуючого, а основним поняттям - «воля до влади».

Світ, за Ніцше, не є впорядкованим космосом, він є хаосом, перехрестям боротьби різних життєвих сил і воль. Усе в ньому спрямоване на «вперте існування», усе пронизано інстинктом самозбереження, «волею до влади». «Воля до влади» - поняття-символ, яким Ніцше позначає основний чинник людського духу. «Воля до влади» є прагненням до могутності, проявом життєздатності людини, здатністю до виживання і боротьби, жадобою самореалізації в житті. Воля до влади і життя загалом протилежні розуму. Там, де домінує інтелект, вважає Ніцше, там паралізується воля, розсудливість і міркування підміняють собою діяльність.

Бурхливий потік життя, в якому точиться боротьба за існування, вимагає від людини напруження сил і волі, активності, творчості. Людина - істота, що сама створює власний життєвий світ, саме вона вносить у нього певний сенс, якого світ сам по собі позбавлений. «Істина - це не те, що потрібно довести або спростувати, істина - це те, що потрібно створити», - говорить Ніцше.

Ніцше був першим, хто помітив початок кризи європейської культури XX століття. Зміни у духовній ситуації європейського суспільства він визначив як симптоми хвороби і дав їй назву - нігілізм. «Нігілізм»походить від латинського слова «ніщо» і означає заперечення загальновизнаних цінностей, ідеалів, моральних норм, культури.

Ознаками кризи культури, на думку Ніцше, стало поширення настроїв розчарування і зневіри у науку і прогрес, невпевненість у майбутньому, песимізм, відчуження людей, падіння рівня моральності у суспільстві, відсутність сильних характерів, яскравих особистостей, високих ідеалів.

Воля до влади перетворюється на волю до небуття, до «ніщо». Активна, динамічна, творча сила вироджується в апатію і повне безсилля.

Причина нігілізму і кризи культури, робить висновок Ніцше, - в ілюзорності тих цінностей та ідеалів, на яких побудована вся європейська культура. Занепад культури свідчить про нежиттєздатність класичної духовної традиції, заснованої на «тиранії розуму».

Цей мотив ніцшеанської філософії пізніше буде продовжений його послідовниками: О. Шпенглером у його «Занепаді Європи», Ортегою-І-Гассетом у «Бунті мас»,екзистенційною філософією і так званою «філософією постмодерну».

Ніцше розпочинає викривання всіх цінностей та ідеалів старого суспільства, проголошуючи необхідність активного нігілізму, «зривання масок» з «вічних Абсолютів», з того, що вже «дозріло до загибелі». Стара культура «зжила» себе, потрібно допомогти їй загинути.

Гасла своєї «нової моралі» -«хай гине все слабке», «падаючого - підштовхни» - Ніцше здійснює в критиці традиційних цінностей та ідеалів.

Так, істина, на пошук якої була орієнтована класична філософія і наука, є завжди певною ілюзією, вважає Ніцше. Все людське знання є відбитком не дійсності самої по собі, а наших потреб, уподобань, смаків. Процес пізнання виступає створенням корисних для суб'єкта фікцій, «корисних заблуджень». Не існує об'єктивної точки зору на предмет, будь-яке знання завжди є результатом інтерпретації, витлумачення, суб'єктивної оцінки.

Не тільки істина, але й всі релігійні заповіді, моральні норми та ідеали цілком відносні, всі вони виявляються лише засобом у боротьбі людських інтересів. З цієї позиції підходить Ніцше до створення своєї етичної концепції.

Уся європейська культура, відзначає Ніцше, є продуктом християнських ідей. Загальноприйнята мораль тотожна моралі християнській - «рабській моралі». Вона культивує цінності покори, самозречення, співчуття до слабких, зневажає діяльне життя і проповідує життя спотворене. Християнська мораль, стверджує Ніцше у своєму «Антихристиянині», захищає усе «слабке, потворне, хворе», обіцяє одужання найслабшим і найхворобливішим формам життя, підтримує життя у тому, що вже «дозріло до загибелі». Цінності та ідеали моралі є мертвими цінностями, вважав Ніцше. При перевірці виявляється, що вони є лише виправданням людської слабкості, нікчемності, убогості.

«Рабська мораль» потрібна для тих, кому не вистачає «волі до влади», У будь-якій людській спільноті таких - більшість. Вони є тією «сірою» масою, «натовпом», тими пересічними людьми, які не здатні на культурну та історичну творчість. Саме цей тип людей Ніцше називає «расою рабів».

Інша частина - невелика меншість ліпших людей, «духовних аристократів», «раси панів» - це ті, хто фактично створює історію і збагачує культуру. Від цієї меншості сильних, обдарованих, творчих людей залежить майбутнє людства, поява нового типу людини - «надлюдини»

Ніцше шукав прообраз майбутньої «надлюдини» у минулому, яке було «прекрасним і величним», в якому були героїчні народи (римляни, стародавні арії, вікінги, арабські завойовники) і героїчні особистості (Цезар, Макіавеллі, Кромвель, Наполеон тощо). Відсутність у сучасності великих, сильних і яскравих особистостей є свідоцтвом деградації людства, згасання у ньому волі до влади.

Симптоми цієї хвороби Ніцше знаходить у поширенні ідей рівності і рівноправ'я. Для нього є неприйнятними не тільки релігія і мораль, але й ідеї соціалізму, ліберальної демократії, емансипації жінок, - усе, що спрямоване на зрівняння у правах «сильних» і «слабких». Не всім рівною мірою притаманна воля до влади. Існує природна нерівність людей, народів, культур, зумовлена рівнем «життєвих сил». Право сильного стає наріжним каменем ніцшеанської «моралі панів». «Що добре? - Усе, що підвищує почуття могутності, волю до влади, саму владу в людині. Що погане? - Усе, що походить від слабкості».

Позбавити людину, що відважується на вільну побудову власного життя, «химери совісті», сприяти розквіту її життєвих сил заради свободи і творчості, заради майбутньої «надлюдини», заради «любові до дальнього» є метою нової моралі. Але етика «любові до дальнього» неминуче буде суперечити християнській етиці «любові до ближнього».

Людина, що відважується бути господарем власної долі, повинна відважитися переступити через перепони релігійних, моральних, соціальних цінностей, не зв'язувати себе нормами «рабської моралі», бути «по той бік добра і зла».

Парадоксальність філософських ідей Ніцше до цього часу викликає неоднозначні, часто діаметрально протилежні оцінки його творчості.