Вчення Аристотеля

Аристотель (384—322 pp. до н.е.) — провідний філософ кла­сичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософсь­ку школу — Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків (від грец. «прогулянка»).

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Аристотеля, суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; відносно живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність і цілісність усіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, — активне начало, тоді як матерія — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі, найвищою сутністю Аристотель вважає чисту (очищену, звіль­нену від матерії) форму. Врешті-решт Аристотель доводить від­рив матерії від форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм у філософії Аристотеля. Саме через те, що Аристотель вважав першоосновою форму, а не матерію, філософи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов'я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога. Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох начал: буття і небуття — у Па­рменіда атомів і пустоти — у Демокріта, ідеї і матерії — у Платона, форми і матерії — у Аристотеля. За допомогою цих двох начал філософи намагалися пояснити буття світу та людини. І інший важливий момент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їхні погляди були спрямовані нарозкриття таємниць природи, космосу.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, — значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Універсалії (категорії) структурують хаос уявлень (чуттєву цілісність) і роб­лять останню пізнаваною. Арістотель визначає 10 основних кате­горій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, во­лодіння, дія, страждання.

Аристотель — фундатор (засновник) формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1.Закон тотожності. 2.Закон усунення протиріччя. 3.Закон виключеного третього.

Учення про людину та суспільство. За Аристотелем, проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох час­тин — етики та політики. Аристотель — фундатор етики евдемо­нізму, згідно з якою найвище благо людини — щастя (на відміну від етики гедонізму — філософії насолоди). Щасливою людину робить добродійність {арете). Чим вище арете, тим повніше ща­стя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відчаєм і боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та полі­тичною свідомістю. Найкраще державне об'єднання — це поліс. Остаточна мета полісу — щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення «раб — господар», але рабами повинні бути не

елліни, а варвари.

Епоха еллінізму і Римської імперії.

Згадаємо, що перший період ранньої грецької філософії охоплює понад 150 років. Другий — класичної філософської думки — близько 100 років. Останній. третій період історії античної філософії, пов'язаний з епохою ел-лінізму і Римської імперії. Він починається з кінця IV ст. до н.е. і закінчується уV—VI ст. н. є. Цей період охоплює близько восьми віків. Філософія цього періоду має кілька основних напрямів. І мало пов'язаних один з одним. Це такі: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного фі - лософського дослідження. Завершився цей період розвитку філософії у 529 р. н. є., коли за указом візантійського імператора Юстініана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософам було заборонено їхню діяльність.

Епікур (341—270pp., до н. є.) — філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу «Сад».Вчення Епікура поділяється на три частини — «каноніку» — вчення про пізнання, «фізику» — вчення про природу та «етику».

Вчення про буття. За Епікуром, у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються з неподільних часток — атомів (згадаємо вчення Демократа). Ці атоми різняться за величиною та формою. Вони пе­ребувають у постійному русі. Проте, на відміну від поглядів Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, на думку Епікура, вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасним розумінням руху елементарних частинок. Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у без­межному просторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що ко­лись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними розпадається і людська душа. «Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настане, — нас уже не­має». Поділяючи загальновизнану думку, Епікур визнавав існу­вання богів, яких не треба боятися, але слід поклонятися їм і не чекати від них допомоги.

Етичні погляди Епікура перебували під впливом засновника школи кіренаїків Аристіппа: насолода — єдине благо для люди­ни. Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб уни­кнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у громадських та державних справах. Багато уваги епіку­рейці приділяють боротьбі із забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх смерті.

Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальненні уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають внаслідок поми­лок нашого мислення. Епікуреїзм мав досить широкий вплив на свідомість мислителів наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі 5ув Tim Лукрецій Кар (96—55 pp. до н. є.). До нас дійшла його поема «Про природу речей», у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.

 

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 pp. до н. є.). Ця школа гула логічним продовженням школи софістів, але мала свої особ­ливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення жорстких норм морально-етичного виховання громадян у су­спільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити-основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відпові­дальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, приро­ді. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить», мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, неви­багливість, невблаганність, мужність і таким чином можна вироби­ти ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію(відсутність пе­реживань, безпристрасність, загальне блаженство).

 

В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого на­пряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360—270 pp. до н. є.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.

 

6) особливості філософії середньовіччя:

 

1. Особливості епохи середньовіччя і його філософських роздумів

Середньовіччі називають «темними», «похмурими». Ставлення до середньовічної культурі амбівалентне: від визнання грубої й нелюдської різанини чеченців до прославляння до її религиозно-мистические пориви. «Чи могло середньовіччя загалом бути суцільним пеклом, у якому людство пробуло тисячу років і з яких це бідне людство витягнув Ренесанс?» — замислювався над тим академік М. І. Конрад. І відповідав: «Думати так — отже передусім недооцінювати людини. Готична архітектура, промениста поезія трубадурів, лицарський роман, життєрадісні народні фарси, захоплюючі видовища — містерії і міраклі… Середньовіччя — одне з великих епох історії людства».

У історичної науки період середньовіччя у Європі датують V–ХV ст. Проте з відношення до філософії така датування ні коректна. Середньовічна європейська філософія — це християнська філософія. Християнська ж філософія початку складатися набагато швидше. Перші християнські філософи розробляли свої ідеї в ІІ. зв. е. Філософія раннього християнства називалася апологетикою, та її представники — апологетами, оскільки з їхньою твори були спрямовані право на захист і виправдання християнського вероучения.[1]

Межі між античністю і середніми століттями розмиті і нечіткі. Тому, хоч і парадоксально, середньовічна філософія почалася раніше, ніж завершилася антична. Кілька століть паралельно існували дві способу філософствування, взаємно впливали друг на друга.

Особливості стилю філософського мислення середньовіччя:

1. Якщо античне світогляд було космоцентричным, то середньовічне — теоцентрично. Реальністю, визначальною все суще у світі, для християнства не природа, космос, а Бог. Бог є постаттю, що є з цього світом.

2. Своєрідність філософського мислення середньовіччя полягала у його тісного зв'язку з релігією. Церковна догма була вихідним пунктом і залишається основою філософського мислення. Зміст у філософській думці набуло релігійну форму.

3. Ставлення до існуванні надприродного початку (Бога) змушує дивитися під особливим кутом зору світ, смисл історії, людські цілі й цінності. У основі середньовічного світогляду лежить ідея твори (вчення про створення світу Богом з нічого — креационизм).

Християнство принесло в філософське середовище ідею лінійності історії. Історія рухається вперед до Судному Дня. Історія тлумачать як прояв волі Бога, як здійснення заздалегідь передбаченого божественного плану порятунку людини (провіденціалізм).

Християнська філософія прагне осмислити внутрішні особистісні механізми оцінки — совість, релігійний мотив, самосвідомість. Орієнтація усього життя особи на одне порятунок душі — це нова, проповедуемая християнством цінність.

4. Філософське мислення середньовіччя було ретроспективним, навернених у минуле. Для середньовічного свідомості «ніж древнє, тим довшою, ніж довшою, тим истиннее».

5. Стиль філософського мислення середньовіччя вирізнявся традиціоналізмом. Для середньовічного філософа будь-яка форма новаторства вважалася ознакою гордині, тому, максимально виключаючи суб'єктивність із творчої процесу, він повинен дотримуватися встановленого зразка, канону, традиції. Ценилось не творчість й оцінити оригінальність думки, а ерудиція та традиціям.

6. Філософське мислення середньовіччя було авторитарним, потрібно було на авторитети. Найавторитетніший джерело — Біблія. Середньовічний філософ звертається за підтвердженням свою думку до біблійного авторитету.

7. Філософія середньовіччя — коментаторська філософія. У формі коментарю написана значної частини середньовічних творів. Комментировалось переважно Святе Письмо. Перевагу, отдаваемое в релігії авторитету, висловом, освяченому традицією, перед думкою, викладеним від своєї особи, спонукало до аналогічного поведінці й у сфері філософського творчості. Провідним жанром філософської літератури у середні віки був жанр коментарів.

8. Як особливість треба сказати экзегетический характер середньовічного філософствування. Для середньовічного мислителя вихідним пунктом теоретизування стає текст Святого Письма. Цей текст є джерелом істини і кінцевої пояснювальній інстанцією. Мислитель ставить своїм завданням не аналіз стану і критику тексту, лише його тлумачення. Текст, освячений традицією, у якому не можна змінити немає нічого, деспотично править думкою філософа, встановлює їй межа й визначає міру. Тому християнське філософування можна зрозуміти як філософська экзегеза (тлумачення) священного тексту. Філософія середньовіччя — це філософія тексту.

9. Стиль філософського мислення середньовіччя відрізняє прагнення безособовості. Багато творів цієї епохи сягнули нас анонімними. Середньовічний філософ вона каже від власного імені, розмірковує від імені «християнської філософії».

10. Философскому мисленню середньовіччя був притаманний дидактизм (учительство, повчальність). Майже всі відомі мислителі на той час були або проповідниками, або викладачами богословських шкіл. Звідси, зазвичай, «учительський», повчальний характер філософських систем.

11. Середньовічна філософія, на відміну античної, виділяє:

— буття (існування) — экзистенцию;

— сутність — есенцію. [2]

Екзистенція (буття, існування) показує, чи є річ взагалі (тобто чи немає). Эссенция (сутність) характеризує річ.

Якщо античні філософи бачили суть і стала існування у нерозривній єдності, відповідно до християнської філософії, сутність може бути і без буття (без існування). Щоб стати існуючим (буттям), сутність мусить бути створена Богом.

Середньовічна філософська думку пройшов у її розвитку три етапу:

1. Патристика (латів. pater — батько) — твори батьків церкви.

Спочатку «батьком церкви» іменувався духовний наставник, у якого визнаним учительським авторитетом. Згодом цей поняття було уточнено і став містити чотири ознаки: 1) святість життя; 2) давнина; 3) ортодоксальність вчення; 4) офіційне визнання церкви.

У творах, написаних батьками церкви, було закладено основи християнських догматів. Справжня філософія з погляду батьків церкви тотожна теології, віра завжди першенствує над розумом, а істина — це істина Одкровення. Патристику у тій ролі, що вона грала у суспільстві, ділять на апологетичний і систематичну. По мовною критерію — на грецьку і латинську, чи (кілька більш умовно) на західну і східну. На Сході переважала систематика, у країнах — апологетика.

Вершина латинської патристики — творчість Аврелія Августина, класику грецької патристики представляють Василь Великий, Григорій Назианзин і Григорій Нисский.

2. Схоластика — тип релігійної філософії, характеризується принциповим підпорядкуванням примату теології, з'єднанням догматичних передумов з раціоналістичній методикою та особливим інтересом до формально-логічної проблематики.

Найбільшим схоластом західноєвропейської філософії був Хома Аквінський. Схоластическим власне був, наприклад, суперечка Фоми Аквінського і Альберта Великого у дворику Паризького університету на задану тему «Чи є в крота очі»? Кілька годин тривав цей словесний турнір — і всі безрезультатно. Кожен стояв своєму, ревно й не вагаючись. Однак станься садівник, випадково подслушавший цей учений диспут, візьми та й запропонуй свої послуги. «Хочете, — говорить він про, — я вам цей ж мить принесу справжнього живого крота. Так і вирішиться ваш суперечка». «У жодному разі. Ніколи! І ми сперечаємося у принципі: чи є в принципового крота принципові очі».

Під схоластикою розуміється (очевидно з прикладу) також формальне знання, марна розумування, відірвана від життя, від практики. Звідси й відбувається вираз «схоластичне теоретизування». Образчиком схоластичного мислення можуть бути запитання що така: чи може Бог створити таке камінь, яка сама неспроможна підняти? Або: що з'явилася раніше — курка чи яйце? Скільки чортів може розміститися на вістрі однієї голки? (Останнє запитання звучить особливо на часі сьогодні, під час розгулу наркоманії).

3. Містика — філософія, осмысляющая релігійну практику єднання людини з Богом, занурення созерцающего духу в океан божественного світла. Якщо схоластиці переважав спекулятивно-логический аспект, то містиці — споглядальний. Усі містичні вчення тяжіють до ірраціоналізму, інтуїтивізму, навмисній парадоксальності; вони висловлюють не так мові понять, скільки мовою символів. Яскравим представником містики пізнього середньовіччя у Європі був німецький мислитель Мейстер Экхарт.

2. Патристика. Формування теоцентрического типу філософствування

Перш ніж християнство завоювало людські уми, їх треба було очистити від поганських уявлень, і навіть розробити зважену та обгрунтувати нове віровчення, як і зробили основоположники християнського світогляду, які називають його батьками. У грецьких мові батько – це “патэр”, тому їх філософська діяльність отримав назву патристики, датована першими століттями нашої ери можна назвати початковим періодом середньовічної філософії, її становленням і формированием.[3]

Однією з основних питань патристики була проблема співвідношення ще віри і знання, релігію та філософію. Зрозуміло, що знання – це прийняття чогось з обгрунтування й докази, тобто - опосередковано й в разі потреби, тоді як віра – це прийняття чогось крім будь-яких обгрунтувань і доказів, тобто - безпосередньо та вільно. Вірити і чути – зовсім різні речі. Релігія спирається на віру, філософія – на знання, і тому відмінність між ними також очевидна. Оскільки Середньовіччі – це епоха безумовного ідейного панування у Європі християнства, проблема полягала у можливість застосування філософського знання до релігійної вірі. Ні про яке пріоритеті філософії неможливо було мови, оскільки верховенство релігії було собою зрозумілим. Тому варто було лише з'ясувати – може бути філософія хоча у якійсь мірі сумісна з релігією і тож слід її залишити, зробивши підпорою віри, “служницею богослов'я” або ж, навпаки, необхідно відкинути зовсім будь-яке філософування, як заняття шкідливе і богопротивне.

Приміром, з перших представників патристики Климент Олександрійський вважав, що філософія який суперечить релігії, і є підготовкою до неї, сходинкою шляху до досконалішого способу пізнання – вірі. Бог призначив людям філософствувати, каже Климент, щоб самому підготувати їх до вищої - релігійному - етапу духовного життя. Інший відомий християнський автор Тертуллиан думав, що філософське знання і релігійна віра несумісні і виключають одне одного. Основні становища віри, вважав він, є у принципі незбагненними і поза будь-якого розуміння, у на них можна і обов'язково має лише вірити з і благоговінням, в жодному разі намагаючись зрозуміти їх, усвідомити чи обгрунтувати, оскільки будь-яка така спроба призведе лише у непорозуміння і обернеться абсурдом. Тертуллиану приписують знамениту формулу: “Вірую, бо абсурдно (Credo, quia absurdum)”, тобто слід лише вірити, хоча сліпа віра безглузда і абсурдна з погляду розуму і; слід лише вірити, оскільки безглуздо чи абсурдно намагатися зрозуміти що-небудь у сверхразумных й у принципі недоступних усвідомлення положеннях віри. Або, інакше кажучи, Тертуллиан стверджує, що замість абсурдніше предмет віри з погляду розуму, тим більше нас впевненості, що він сверхразумного, надприродного походження і, отже, тим більше нас рішучості й натхнення вірити до нього. Філософія, яка спирається знання, чому повинна бути всіляко истребляема як діяльність, злонамеренно що відводить людську душу від справжнього і чистої віри.

Якщо Тертуллиан вважав неможливим застосувати логічне розуміння до релігійним предметів, то інший - представник патристики Ориген, думав це здійсненним. Цілком з позицій розуму розмірковує так: чоловік був створено Богом, але порушивши заборона, відпав він його й покарали; відтоді весь рід людський грішний, але між людьми є деякі праведні, які рятуються в раю, тоді як грішники мучаться у пеклі. Однак людина, хоч би яким він був згодом, спочатку вийшов із рук всеблагого Творця, отже, по-крупному рахунку, усе є хорошим, і тому коли-небудь він усе одно повернеться до Бога, тобто врятуються, а пекла зовсім не від буде. З іншого боку, каже Ориген, перші люди, які поклали край своїм непослухом початок гріха, недостатньо і винні: навіщо їм було надано свобода вибрати – порушити заборону або не порушити, адже заборонений плід завжди солодкий і кожному зрозуміло, що вони повинні були відчути, використовувати свою волю бік зла, тобто їх гріх був у якійсь мірі визначений. Однак, то "за що перших людей жорстоко і вона навічно карати? Отже їх, а водночас і й усе людський рід, зрештою, вибачити, виправдати й намагаючись врятувати в раю.