Острозька школа - осередок освіти в Україні

Створений в 1576 р. в Острозі з ініціативи князя Василя Констянтина Острозького, представника старовинного українського православного роду, культурно-освітній осередок згодом перетворено в школу. Старі слов' янські й греко-візантійські традиції тут поєднувались з надбанням тогочасної європейської освіти: вивчались латинь, грецька, слов' янська мови, запроваджувались "сім вільних наук": граматика, рито-рика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, тобто острозька школа передбачала початкову, середню, з елементами вищої, освіту. Першим ректором став Герасим Смотрицький - знавець літератури, письменник, "великий в руському народі муж". Народився Герасим Смотрицький у с. Смотрич на Поділлі, в сім' ї дрібного шляхтича. Переклав і сприяв виданню "острозької біблії". З 1594 р. ректором острозької школи став Кирило Лукаріс, грек за походженням. Мав блискучу європейську освіту. Один з найактивніших борців проти унії та католицизму. Тут же в Острозі працювали Іван Княгинецький - відомий учений, Дем' ян Наливайко - письменник та ін. Серед вихованців школи - Максим та Степан Смотрицькі, полеміки Клірик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Зенон Копистенський та ін. Тут навчались не тільки покоління духівництва, а й представники всіх верств населення; вивчались філософія, історія; працювали відомі математики, астрономи, філософи, богослови та ін. Острозька школа припинила діяльність зі смертю князя Василя Констянтина Острозького, а його внучка Анна Алоїза Ходкевич, вихованка єзуїтів, відкрила натомість єзуїтську колегію.

1. Основні напрямки розвитку політичної думки в Україні у XVIII ст.

Національно зорієнтоване Просвітництво домінувало в українській політичній думці на зламі XVIII-XIX ст., грунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з критикою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії - В.Каразин (1773—1842), В.Капніст (1758-1823), Я.Козельський (1729-1795), П.Лодій (1764-1829), В.Лукашевич (1783-1886), М.Рєпнін-Волконський (1778-1845), І.Тимковський (1772-1853), Ф.Туманський (?-1805) були нечисленними захисниками державних традицій України. Саме в цьому середовищі з'явилася "Історія Русів". Відповідно до часткової лібералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за Олександра I, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства. Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого "юридичного" світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль. Свобода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної особистості.

1. Основні напрямки розвитку політичної думки в Україні у ХІХ ст.

З кінця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала під владою двох імперій: Росії та Австро-Угорщини. Таким чином, українці опинилися в незвичній для них політичній системі. А це, в свою чергу, відбилося на розвитку політичних ідей. Під впливом декабристів, які своїм програмним завданням вважали повалення самодержавства і встановлення конституційного правління, в Києві наприкінці 1845 — початку 1846 р. виникла перша таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство. Ця організація виробила першу політичну програму для українців. Засновниками товариства були професор Київського університету Микола Костомаров, студент Василь Білозерський і чиновник, генерал-губернатор Микола Гулак. Активну участь у діяльності товариства брав Тарас Шевченко. Організація проіснувала недовго. Царський уряд розкрив і розгромив Кирило-Мефодіївське товариство, а Тараса Шевченка за революційну діяльність заарештували й у 1847 р. віддали в солдати.

Основні ідеї організації й програмні положення викладені у «Книзі буття українського народу» й «Уставі Слов’янського товариства святих Кирила й Мефодія». Завданням товариства було національне й соціальне звільнення України: ліквідація кріпосництва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті і т. д. До складу слов’янської федерації передбачалося ввійти Україні, Росії, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії. Вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча — президентові. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, втілення якого принесло б,насамперед, волю Україні.

Політичні погляди представників Кирило-Мефодіївського товариства на державу і право мали велике значення. Рушійною силою історії вони вважали народ, а його інтереси — єдиним критерієм історичної оцінки, що було дуже важливим для усвідомлення необхідності заміни монархії демократією.

У другій половині XIX ст. в історії суспільно-політичної думки України видне місце займає творчість Михайла Драгоманова (1841-1895 pp.). Його суспільно-політична концепція поєднувала соціалістичні ідеї соціальної рівності й справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоврядування, необхідністю політичної боротьби й т. ін.

Спираючись на ідеї західного класичного лібералізму, Драгоманов запропонував систему політичного реформування Російської імперії. Ця система, по суті, становила першу програму конституційного характеру, яка базувалась на принципах демократизму, федералізму і народного самоврядування.

Драгоманов вважав, що російська імперія лише тоді зможе перейти на шлях демократії, коли російські соціалісти стануть на шлях знищення і розхитування централізму і перебудови Росії на засадах федерації. Причому Драгоманов не тільки проголошував необхідність перетворення державного ладу в Росії, а й показав, як це зробити. З цією метою він уперше в історії Росії створив проект федеративної конституції Російської імперії — «Вільна Спілка» — «Вільний союз». Вчений вважав, що Росія стане на шлях справжньої демократичної перебудови, коли повалить свою централістичну ідеологію, коли надасть усім народам право на самостійне політичне та культурне життя.

Щодо форм правління, Драгоманов пропонував парламентську державу з засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.

Із соціально-політичною проблематикою пов’язувалися погляди на національне питання. Драгоманов поставив національну свободу в безпосередню залежність від політичної свободи і рівня освіченості людей.

Одним із представників революційно-демократичного руху аполітичній думці України був І. Франко (1856-1916 рр.). Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв’язання селянського питання, робітнича, національна проблеми. І. Франка був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентував увагу не на класових, а на загальнолюдських цінностях. Соціалізм, на думку І. Франка, має базуватися на широкому самоврядуванні. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об’єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, основою яких була б солідарність інтересів.

1. Новонародницький напрямок в українській політичній думці першої половини ХХ ст.

Особливості української політичної думки ХІХ-ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського національного відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов, П.Вигодовський, І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва:

- ворожість до кріпацтва й самодержавства;

- думки щодо демократизації суспільного та державного життя; конституційного перевлаштування імперії;

- створення демократичної панслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федеральних, демократичних і соціалістичних (немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму - український соціалізм.

1. Консервативний напрямок в українській політичній думці першої половини ХХ ст.

Процес становлення ідейно-політичної доктрини українського консерватизму був складним і довготривалим. Це пояснювалося особливостями історичного розвитку України, зокрема тривалим бездержавним статусом, а також відмінностями у менталітеті українців сходу і заходу, що посилювало роз’єднувальні тенденції в українському суспільстві. Як наслідок – велика неоднорідність соціальної бази консервативного руху та її часта зміна, розвиток окремих консервативних ідей і постулатів, які важко оформити у чітку політичну доктрину. Окрім того, розвиток консерватизму не був неперервним, особливо в часи тоталітаризму. Характерними рисами українського консерватизму є його національна спрямованість, історична та просторова поліваріантність форм і напрямів, недостатня внутрішня організація консервативної доктрини на початках її становлення.

В Україні консерватизм набув ще меншого поширення, ніж лібера­лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід­ченням існування нетривких монархічних традицій. Безпосе­редня його поява була викликана необхідністю захисту націо­нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі­каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині).

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став переломним етапом у розвитку українського консерватизму, адже саме в цей час виникають перші політичні партії, програми окремих з яких базуються на консервативних позиціях. Український консерватизм отримав реальне втілення у документах політичних організацій, і, таким чином, закріпився у політичній сфері суспільства. Для порівняння – в країнах Західної Європи такі партії з’явилися на 50-70 років раніше. Лише в першій половині ХХ ст. з’являються перші спроби теоретичного обгрунтування українського консерватизму як ідейно політичної доктрини.

У структурі українського консерватизму 1900-1930-х рр. можна виділити три напрями: поміркований, традиційний і радикальний.

Поміркований напрям українського консерватизму включав національно-демократичну і християнсько-демократичну гілки. Основними завданнями політичних організацій національно-демократичного спрямування, які виникли переважно в Галичині, були захист прав української мови, освіти, культури, вимога автономії краю, а в майбутньому – відродження соборної національної держави у формі конституційної монархії. Ці консервативні засади поєднува-лися з ліберальними принципами поділу влад, федеративного устрою, основних свобод тощо. До національно-демократичної гілки поміркованого консерва-тизму можна віднести певні кола Національно-демократичної партії, Союзу Визволення України, Головну Визвольну Раду, Українську Національну Раду.

Християнсько-демократична гілка характеризувалася меншою політичною заангажованістю і опиралася на демократичні засади гармонійного розвитку українського народу в дусі християнської етики і моралі, піднесення ролі релігії в житті суспільства, утвердження національної ідеї як основи національної свідомості українців. Ця гілка об’єднувала Християнсько-суспільну партію, Українську Християнську Організацію, Український Католицький Союз.

Значний розвиток у 1900-1930-х рр. отримав традиційний напрям українського консерватизму, який базувався на консервативних постулатах природної нерівності людей, а відтак, необхідності існування еліти, пріоритету приватної власності, побудови ієрархічного суспільства тощо.

Тут можна виокремити три гілки: космополітичну, клерикальну та найчисленнішу монархічну. Москвофіли, представлені Російською народною партією та Руською народною організацією, висловлювалися за духовну і політичну єдність з російським народом, виступали проти вживання української мови, однак не поривали з правлячим австро-угорським урядом. Клерикальну гілку представляла Українська католицька народна партія, перейменована згодом в Українську народну обнову. Основними ідейними засадами організації були абсолютизація католицької віри як основи вселюдської культури і прогресу, соціальна і національна гармонія, якої можна досягти лише консервативним шляхом, автономія Галичини в складі Польщі, та лояльне ставлення до існуючого ладу. Основою матеріальної і духовної свободи людини була приватна власність. Національне виховання та освіта мали засновуватися на моральних, релігійних засадах.

Радикальний напрям українського консерватизму від початку ХХ ст. до 30-х рр. включно, не відзначався особливим розвитком, адже радикалізм як метод політичної діяльності, більшою мірою, був притаманний організаціям соціал-демократичної орієнтації. До прихильників радикального консерватизму можна віднести військові об’єднання Вільного Козацтва та утвореного згодом Українського Національного Козачого Товариства. Створене для захисту насе-лення від хаосу і руйнувань революції, Вільне Козацтво, базуючись на сильних історичних традиціях відіграло провідну роль у Гетьманському перевороті.

Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів» (1818-1822 рр.) — полемічна праця з виразним антиросійським спряму-ванням. У XIX ст. до консервативної течії української полі­тичної думки нале-жали Г.Галаган (1819-1888), Г.Милорадович (1839-1905), В.Горленко (1853-1907), П.Куліш (1819-1897), М.Гарасевич (1763-1836), Д. Зубрицький (1777-1862), І.Могильницький (1771-?), Й. Лозинський (1807-1889), Й. Левицький (1801-1860) та ін. На галицьких теренах особ­ливо помітний внесок у розвиток консервативного напряму зробила «Руська трійця» — М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які поєд­нували неприйняття й засудження тогочасної дійсності з апологетизацією минулого.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П. Скоро­падського (1918). Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційни­ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-Волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.).

Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консерва­тивної концепції. На концептуальному рівні ця концепція постала переважно завдяки діяльності трьох найвидатніших представників консерватизму — В. Липинського (1882-1931), С.Томашівського (1875-1930), В.Кучабського (1895-1945). На консервативних позиціях у першій половині XX ст. перебували також такі відомі мислителі, як О.Назарук (1883—1940), Д.Дорошенко (1882-1951) та А.Шептицький (1865-1944)

Найбільшим і найвпливовішим представником українсько­го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці — «Україна на переломі», 1657-1659; «За­мітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь­кого монархізму», 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В. Липинського були держава і нація. "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути", — таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа­ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук­раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж­ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою гетьманською владою — монархії англійського взір­ця.

До такої форми правління як оптимального способу органі­зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана­лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу­дівництва: демократія з республікою, охлократія з диктату­рою, класократія з правовою — «законом обмеженою і зако­ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу­мій нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією — необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією — владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність (релігійну, регіональну, полі­тичну, національну, організаційну). Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) — єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до тво­рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти.

Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечити стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільств­ва; християнська етика — ірраціональний чинник, що має спри­яти процесові державотворення.

Відсутність української державності та поразку національ­ної революції 1917-1920 рр. В. Липинський розглядав як зако­номірні результати хибного курсу, неправильної стра­тегії та браку об'єднавчої національної ідеї.

Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці — «Під колеса-ми історії», 1925; «Про історію, героїв і політику», 1929) складалася з уявлень про консервативні традиції Га­лицько-Волинського князівства, апології діяль-ності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних засад (клерика­лізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки життя він перейшов на позиції полонофільства). Причинами втрати Україною шансу на здобуття державної незалежності в 1917—1920 рр. мислитель важав відсутність єднальної державної ідеї, брак політико-економічної та культурної рівноваги між містом і селом, політичну гіпертрофію українського народу (над­мірну політизацію мас).

С. Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про необхідність адаптації запозичених західноєвро­пейських здобутків до реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична політика має рунтуватися лише на апробованих історичним досвідом зразках політичного життя країн Західної Європи, зокрема Англії. На відміну від В. Липинського, С. Томашівський не розмежовував монархії та республіки і не ототожнював їх із демократіями. Він уважав, що монархія сумісна з демократією, якщо вона не є абсолют­ною; республіка є прийнятною для України формою правлін­ня, якщо вона еволюціонуватиме спочатку від традиційної мо­нархії — гетьманату.

В. Кучабський (основні праці — «Більшовизм і сучасне за­вдання українського заходу», 1925; «Україна і Польща», 1933) назвав свою концепцію «позитивним мілітаризмом»; вона була пройнята вірою в те, що провідну роль у заснуванні монархіч­ної держави мають відігравати люди військового духу та орга­нізації. Програма В. Кучабського містила в собі такі вимоги: подолання анархізму української еліти, підвищення освітнього рівня, насампе­ред молоді, відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з представників різних верств сус­пільства, усунення декласованої інтелігенції від проводу в на­ціональному русі. Особлива надія на відродження української державності покладалася на Гали­чину.

Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона­лізму та російського більшовизму, визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових мето­дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред­ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про­цесі

Український консерватизм у 1900-1930-х рр. викристалізувався як ідейно-політична доктрина. Попри внутрішню складність і недостатню організованість, значну ідейно-просторову диференціацію, він відіграв величезну роль в житті української нації як доктрина збереження національних традицій, мови, культури, освіти, захисту релігії та церкви, відродження історичних форм державності. Його принципи розглядалися як наріжний камінь побудови нової незалежної Української держави, характерними рисами якої були б міцність, стабільність та порядок.

1. Національно-державний напрямок

Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в політичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів.

Ще одним важливим стимулом стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо назиали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайомився з «підривними» ідеями, ліберально настроєний викладач давав йому контрабандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В університеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад, київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеологій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяльністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання.

Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для українських політичних організацій.

Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р., коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців».

Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському радикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, постановку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавничого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української літератури. І. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.

Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї «українськості» вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання в школах української мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію культурної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і незабаром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.

Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх українських активістів імперії.

Внаслідок цього постала «Українська загальна організація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студентських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За даними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання до українців». Це стало, зокрема, причиною заснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала святкування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письменників, що сприяло піднесенню морального духу українців.

Особливо знаменними були святкування ювілеїв І. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в т. ч. з Західної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки, - політичної партії.

І знову саме в Харкові ініціативу взяла група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Ю. Коллард, О. Коваленко та сини кількох старих українофілів — Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом.

До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернівцях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селянин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політизувати селянство.

Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вдалася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала проблема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Самостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало, що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом, з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців» на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань. До того ж багато її членів стали на позиції марксизму, поступово перетворюючи партію на соціально-демократичну організацію.

Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення націоальних, політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консервативна точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що змушувало українців відпо-відних переконань вступати до російських консервативних партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.

1. Український інтегральний націоналізм.

Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під­става організованого (чинного) націоналістичного руху проми­нув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873-1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883-1973), М. Сціборський (1897-1941), С. Бандера (1906-1959), Я. Стецько (1912-1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя. Уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА—УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх поперед­ників.

Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці — «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УНП», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва — суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом.

Ран­ній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са­мостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бакинсь­кого (праця останнього — «Україна ірредента», 1890) та знач­ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці­онал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).

Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се­ред широкого загалу». Завдання-мінімум, поставлене перед ук­раїнством М. Міхновським, — відновлення історичного легіти­мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 р — перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре­альних підстав для реалізації.

Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не­від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх­новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.

Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор іде­ології "інтегрального" (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були: вольовий принцип; постійне прагнення до боротьби за незалежність; романтизм і фанатизм у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання нової політичної еліти; орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Опираючись на вчення Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інших, Д. Донцов обсто­ював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос­новні праці — «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур­ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957; «Клич доби», 1968).

Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при­нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі­цистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз­му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни­чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь­ким цінностям, імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

Свою модель май­бутньої української державності запропонував один із чіль­них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці — «Націократія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук­раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра­тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство­рення альтернативної державної форми — націократії як «ре­жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально корисних верств, об'єднаних — відпо­відно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представ­ницьких органах державного управління».

М.Сціборський, об­стоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз­глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав­ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На­селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга­нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту — Дер­жавної Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль­но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу­ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо­вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо­відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок­ратизація» інтегрального націоналізму.

1. Соціально-політична думка Росії (XVI-XIX ст.)

Розвиток вітчизняної політичної думки мало власні специфічні особливості в порівнянні із західною політичною традицією, які були обумовлені певним своєрідністю історичного шляху Росії. Займаючи за своїм географічним розташуванням серединна, проміжне положення між Європою і Азією, між Заходом і Сходом, російський етнос формувався під впливом цих протиборчих цивілізацій, відчуваючи постійну напругу в пошуках культурної та політичної самоідентифікації. Прав був у своїх оцінках Н.А. Бердяєв, який стверджував, що "російський народ є не суто європейський і не чисто азіатський народ. Росія є ціла частина світу, величезний Схід-Захід, вона з'єднує два світи. І завжди в російській душі боролися два начала - східне і західне" (Про Росію та російської філософської культури. М., 1990. С.44). Ця внутрішня суперечливість характеру російської культури, багато в чому предопределившая зигзагоподібні і уривчастість вітчизняної історії, сприяла, з одного боку, її відкритості і "чуйності" іншим культурам, про яку писали багато російські мислителі (звідси, наприклад, ідеалізація Заходу в деяких напрямках вітчизняної філософської та політичної думки), а, з іншого, сильно розвиненому месіанське свідомість, яка знайшла своє вираження і в російській політичній традиції.

Величезний простір з потенційно багатими ресурсами, на якій спочатку співіснували різні народи з дуже несхожими типами культур багато в чому визначило специфіку і роль російської держави, який виступив "збирачем землі російської", головним інструментом її культурної консолідації та політичного єднання. Сформувався на цій основі культ сильної держави (держави) і відповідно сильної персоніфікованої влади, в рамках якої суверен держави одночасно виступав і його власником ("вотчинний", відповідно до Р. Пайпс, тип держави), оформив етатистським і патерналістські тенденції вітчизняної політичної культури, які стали об'єктом рефлексії для багатьох представників російської політичної думки.

Необхідно відзначити, що історія російської держави була тісно пов'язана з історією російської православної церкви і православ'я в цілому. Хрещення язичницької Русі послужило в свій час точкою відліку для серйозних політичних формоутворень та ідеологічних зрушень. Правлячі кола отримали в християнській релігії потужне ідеологічне засіб для зміцнення свого панування, а в особі православної церкви - нову розгалужену організацію, яка на різних етапах розвитку російської державності здійснювала завдання освячення існуючого соціально-політичного ладу та ідеологічного закріплення державної єдності. При цьому надалі до XVIII ст. російська політична думка розвивалася в цілому в релігійній формі, і згодом зберігши у своєму дискурсі релігійно-есхатологічні елементи і певний морально-етичний пафос.

Ілюстрацією цього процесу може послужити приклад теорії старця псковського Єлізарова монастиря Філофея "Москва - третій Рим", яка, не будучи офіційною ідеологемою Московської держави в XVI ст., Тим не менш виникла в релігійних колах для ідеологічного обгрунтування почався в цей період формування російської централізованої держави . Відповідно до цієї теорії, в світі існує вічне царство Рим, яке послідовно переходить з однієї країни в іншу. Рим в Італії, перший Рим, загинув від католицтва, на зміну йому з'явився другий Рим - Візантія, яка була потім захоплена турками. На зміну Візантії прийшла Москва - третій Рим, а "четвертому Риму не бувати". У позначеній формулі були виражені дві фундаментальні ідеї того часу: богообраності російського народу і спадкоємства царств, які давали прийнятне для того часу обгрунтування піднесення Москви, її месіанської ролі у майбутньому. Ця ідея про Москву - третій Рим лише у XVIII ст., І те неостаточно, поглинається більш світською імперською ідеологією петербурзької Росії, продовжуючи існувати на периферії російської суспільної свідомості.

З XVII-XVIII ст. західноєвропейські ідеї Нового часу починають робити істотний вплив на політичну думку в Росії (Ф. Прокопович, В. М. Татищев, Я. П. Козельський та ін), яка, відділяючись від релігії, переходить поступово у процесі розвитку реальної політики і духовного життя суспільства на світські позиції. У чималому ступені прискоренню цього процесу сприяли реформи Петра I, які, на переконання багатьох дослідників, з'явилися радикальним перетворенням, за типом "революції зверху", доповнивши церковний розкол XVII ст. розколом соціальним, в результаті якого ще більше збільшується розрив між владою та іншою частиною суспільства: "Петру вдалося на століття розколоти Росію: на два товариства, два народи, які перестали розуміти один одного" (Федотов Г. П. Новий град. Нью-Йорк, 1952. С.57). Історія Росії як би розпалася на дві частини - історію допетрівською патріархальної Русі та історію Росії петровської, "об'европеізірованной", в рамках якої разом із цінностями нового порядку (відчутне збільшення значення особистості, вдосконалення структур держави, зміна ролі Церкви, форсування розвитку вітчизняного промислового, науково -технічного, військового потенціалу тощо), продовжували паралельно існувати і розвиватися на рівні народної культури патріархально-традиційні цінності: общинний колективізм, соборність, підпорядкованість особистості релігії і державі, правовий нігілізм при одночасній схильності до авторитаризму і сильному політичному лідерству та ін Таким чином європеїзація Росії торкнулася лише певну частину соціального тіла, не торкнувшись нижчих верств суспільства: селянська Росія майже до самого кінця XIX ст. залишалася у своєму традиційному бутті в сільській громаді, де поведінка кожного її члена було обумовлено колективістськими традиціями і системою контролю з боку зборів сільського "світу", де практикувалися позаекономічний примус до праці, а відносини з державою будувалися за принципом безумовного підпорядкування, спираючись на ідеї " наївного монархізму ". У зв'язку з цим специфіку вітчизняної політичної традиції багато в чому прийнято визначати крізь призму бачення Росії як проміжної цивілізації - перехідна форма від традиційної статичної цивілізації до цивілізації нетрадиційної, динамічною: у результаті декількох спроб капіталістичної модернізації російське суспільство виявилося нездатним повною мірою завершити цей перехід. Модернізація в Росії здійснювалася "зверху", за імперської моделі, вибірково, в основному на рівні засобів при ігноруванні необхідності відповідного масового зрушення в цінностях: розвиток промисловості не супроводжувалося зростанням цивільних свобод, вільнодумство неухильно викорінювалося, примус до праці здійснювалося позаекономічними засобами і т.д . У результаті перетворення "зверху" не отримували зворотного імпульсу, що, не сприяючи укоріненню цінностей приватної власності й ініціативи, правових норм, інститутів самоврядування та громадянського суспільства, лише збільшувало розрив між двома системами ціннісних орієнтацій - порівняно вузької управлінської та культурної еліти і іншого населення. У результаті політичну історію Росії можна уявити як картину постійного протиборства ліберальних і патріархально-традиційних цінностей, що й знайшло своє відображення в ідейних пошуках вітчизняних політичних мислителів, перш за все періоду XIX - початку ХХ ст., Для яких відношення до справи Петра стає пробним каменем самовизначення і розмежування різних напрямів вітчизняної політичної традиції. Все чіткіше у російської політичної думки починають виділятися три головні напрями: консервативне, ліберальне і радикальне.

До початку XIX ст. російська держава (з часів Петра I) залишалося модернізуються, тримаючи курс, хай і з перемінним успіхом, на європеїзацію. Тому консервативні ідеї та власне традиціоналістська критика цього курсу мала опозиційний, напівлегальний характер. Але у першій третині XIX ст. відбуваються певні зміни в російській свідомості та практиці, які були обумовлені цілим рядом факторів: перемога у війні з Наполеоном, а також лідируючі позиції в антинаполеонівської коаліції призвели до переоцінки ролі Росії в Європі, а деякі трагічні події та наслідки французької революції викликали певний песимізм і настороженість в російській суспільстві до європейських ідеалів і цінностей. Все це послужило приводом до постановки у вітчизняній філософській та політичній думці проблеми національної самосвідомості і самовизначення, яка сконцентрувалася в традиціоналістської тезі: "У Росії особливий шлях".

Консервативна політична традиція в Росії, отримавши такий імпульс, розвивалася в напрямку захисту інтересів національної єдності та державної цілісності, виправдання сильної політичної влади і самодержавної форми правління, збереження самобутніх соціальних і політичних інститутів, акцентуючи увагу на наступності історичного розвитку та неприйнятті радикалізму як зліва, так і справа, як у політичній теорії, так і в політичній практиці. У цілому російський консерватизм у XIX ст. апелює, перш за все, до практичного життєвого досвіду народу, який оголошується історичною традицією, а консервативним ідеалом виступає єдність самодержавства і народу: відповідність духу і характеру російського народу робить самодержавство і правління сакральними і законними з історичної точки зору.

Разом з тим, не можна розглядати російських консерваторів як якусь єдину ідейну спільність. Під впливом процесів модернізації, періодично відбувалися в Росії, російський консерватизм, як і інші напрямки вітчизняної політичної думки, піддавався трансформаційних змін, в результаті яких його ідеологи могли еволюціонувати від помірно-консервативних поглядів до охоронних (М. Н. Катков, К.П. Побєдоносцев), і навіть намагалися знайти спосіб вирішення проблем модернізації у "союзі соціалізму з російським самодержавством" (К. М. Леонтьєв). Усередині самого консерватизму були "праві" і "ліві" течії: на правому фланзі консерватизм плавно перетікав у Охранітельство і реакцію, яка на початку ХХ ст. вилилася в рух чорносотенства, а на лівому набував явні ліберальні риси. У типології російського консерватизму умовно можна виділити: історіософську ідеологему самодержавства Н.М. Карамзіна; політичну філософію слов'янофільства (К.С. та І. С. Аксаков, І. В. Киреєвський, А. С. Хомяков); концепції (в тому числі геополітичні) неославянофіла Н.Я. Данилевського і Ф.І. Тютчева; теорію російського візантизму "К. М. Леонтьєва; напрямок" офіційного монархізму "(М. Н. Катков, К. П. Побєдоносцев, Л. А. Тихомиров); концепції неомонархізма (І. А. Ільїн, І.Л. Солоневич).

Лібералізм, будучи плодом західноєвропейської культури і не маючи глибоких історичних коренів у Росії, тим не менш став однією з інтелектуальних традицій російської політичної думки. Однак через відсутність широкої соціальної бази масового відгуку в Росії ідеї лібералізму не знаходили, залишаючись за своїм статусом досить елітарним проектом суспільного розвитку певних груп російського суспільства. Тільки на початку ХХ ст., В період революції 1905 р. російський лібералізм зміг остаточно оформитися як політичний рух.

"Лібералізм стверджує свободу особи, стверджує її - у разі необхідності - і проти влади, і проти інших осіб. Які можуть і повинні бути межі цієї свободи, - питання, звичайно, дуже складний", - писав російський ліберальний мислитель П.Б. Струве. Дійсно, представники всіх течій російського лібералізму в якості соціального ідеалу брали ідеал буржуазного суспільства, де інтереси окремої особистості та її невід'ємних прав мають безсумнівним пріоритетом. Відстоюючи ідею єдності шляхів розвитку Росії та західноєвропейських країн, вони ратували за здійснення соціальних реформ, що перетворять самодержавство в конституційну монархію, за здійснення на практиці ідеалу правової держави і громадянського суспільства. Не приймаючи революцію як спосіб перетворення існуючого суспільно-політичного ладу, російські ліберали пропагували теорію і практику реформізму. При цьому ідеї парламентаризму, конституціоналізму та верховенства права розвивалися з урахуванням сформованих традицій російської державності та громадськості.

У своєму історичному розвитку російський лібералізм, витоки якого деякі дослідники відносять до XVIII ст., Пройшов три етапи:

1) "урядовий" лібералізм, ініційований "зверху" і надіється на самообмеження освіченої монархії (конституційні проекти М. М. Сперанського);

2) консервативний лібералізм пореформеного періоду, який виник як проект поміркованої інтелігенції, яка прагнула закріпити і розширити суспільні перетворення на основі діалогу з владою, програми просвіти народу і участі в місцевому самоврядуванні (Б. М. Чичерін, К. Д. Кавелін, п.б . Струве);

3) "новий" (соціальний) лібералізм початку ХХ ст., Що почав спробу синтезувати ліберальні принципи і деякі ідеї соціалізму в руслі традицій європейської соціал-демократії (П. І. Новгородцев, П. І. Кареєв, Б. О. Кістяківський, З . І. Гессен і ін.) Захищаючи ідею правової держави від критики як справа, так і зліва, теоретики "нового" лібералізму створюють концепції, в яких осмислюються основні принципи і перспективи розвитку конституціоналізму і правової державності, насамперед у російському контексті.

Революційний радикалізм був одним з основних напрямків суспільно-політичної думки Росії XIX - початку ХХ ст., Включаючи в себе політичні концепції декабризму, революційного демократизму, народництва та марксизму. Будучи специфічною ідейної та практичної реакцією інтелігенції на процеси модернізації Росії, на суперечливі умови її соціально-економічного та політичного розвитку, російська радикалізм був критично налаштований на подолання несправедливих і антигуманних сторін як феодально-кріпосницьких, так і нових буржуазних відносин. Недооцінка еволюційних чинників соціального розвитку, революціонаризм, а також нігілізм, атеїзм, волюнтаризм і антиісторизм - ось основні характерні риси, властиві радикального мислення. Прагнучи будь-яку ціну прискорити соціальні перетворення і реалізувати на практиці свій метафізично сконструйований суспільний ідеал, представники російського радикалізму сподівалися на особливу роль вітчизняної інтелігенції в цьому процесі, покликану, з їхньої точки зору, організувати й очолити рух суспільства до прогресу. У зв'язку з цим політична теорія розроблялася як сукупність знань про способи впливу на маси та їх організації. У цілому ж напрям російського радикалізму, поступово втрачаючи демократичні і гуманістичні риси, еволюціонувало закономірно до волюнтаристським і тоталітарним концепціям (анархізм, більшовизм).

Найбільш значною і яскравою формою політичного радикалізму в Росії початку ХХ ст. з'явилася політична ідеологія більшовизму, становлення і формування якої було безпосередньо пов'язано насамперед з теоретичної та практичної діяльністю В.І. Леніна (Ульянова), а також його соратників по партії - Л.Д. Троцького, Н.І. Бухаріна, І.В. Сталіна та ін Стрижнем цієї ідеології стала ідея здійснення пролетарської революції і встановлення диктатури пролетаріату під керівництвом більшовицької партії, для членів якої революція стала "професійною справою" і яка зуміла в жовтні 1917 р., скористатися ситуацією в Росії історичною ситуацією для захоплення влади.

Таким чином, зазначені особливості еволюції вітчизняної політичної думки та загальна характеристика її основних напрямків у XIX - на початку ХХ ст. дозволяють нам говорити про надзвичайний різноманітті, оригінальності і разом з тим суперечливості різних ідей, теорій і концепцій, що склали простір політичної традиції в Росії.

1. Політична думка ХХ ст.

На початку ХХ ст. у світі виникла нова політична реальність, яка характеризувалася змінами у механізмах і способах органі-зації політичного процесу. Вона пов’язана з розвитком індус-тріального суспільства, оформленням і діяльністю масових політич-них партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових засобів масової інформації та комунікації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість людей; потребою перебудови традиційних відносин пануван-ня/підпорядкування у суспільстві. ХХ ст. багате на політичні події. Революції, світові війни та їх наслідки, утвердження тоталітарних режимів, демократизація громадського життя, господарське взаємопроникнення розвине-них держав, зростаюче фінансове переплетіння і політична взає-модія, що розвивається, призвели до появи нових політологіч-них концепцій. Існуючі класичні політичні теорії стають все більш неефективними. Новий час вимагав по новому подивитися на державу і політику, перейти від аналізу формальної структу-ри влади до досліджень її реальної організації, виявити її прихо-вані структури, мотиви і підвалини. Фундамент нової реалістич-ної політичної науки було закладено у концептуальних побудовах Г. Моски (1858 – 1941 рр.), В. Парето (1848 – 1923 рр.), М. Вебера (1864 – 1920 рр.), Р. Міхельса (1876 – 1936 рр.), які значною мірою визначили загальний напрямок подальших дос-ліджень сфери політики у ХХ ст.

1. Консерватизм і неоконсерватизм.

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда Берка (1729—1797), Жозе де Мест-ра (1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 р. есе Е. Берка «Міркування про Французьку революцію». А термін «консерватизм» увійшов до наукового обігу після заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу «Консерватор».

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об´єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, «держави добробуту». Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв´язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда. У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм. Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганом/ка», «тетчеризм»).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов´язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріне-ними в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.

Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію «обмеженої» демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

В історії України найвідоміпіими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

1. Лібералізм і неолібералізм.

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об´єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:

- абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;

- автономія індивідуальної свободи;

- раціоналізація й доброчинність діяльності людини;

- визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;

- існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;

- договірний характер відносин між державою та індивідом;

- обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

- захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;

- утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов´язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або “соціальний” лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дис. Дьюї та ін.). Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberals — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

1. Соціалізм і сучасна соціал-демократія.

Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму. Найпоширеніші з них — з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії:

Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — сусіпльно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.

Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В´єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.

Соціал-демократична концепція соціалізму. Визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.

Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.