СТРУКТУРА ПОЛІТОЛОГІЇ.
– теорія політики і політичних систем;
– міжнародні відносини і світова політика;
– управління соціальними процесами;
– політична ідеологія;
– історія політичних учень.
- Методологія політики, її функції.
Діалектичний метод – для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Політичні явища розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвитку та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і революцій. Історичне тлумачення політичних явищ дає змогу зрозуміти логіку їх розвитку.
Синергетичний метод (грец. sinergetikos – спільний, узгоджено діючий). Передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку, його не лінійність та можливості самоорганізації.
Системний метод – розглядає суспільство та його складові як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв’язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати.
Системно-історичний метод – передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства. Дає змогу не лише пізнати закономірності й особливості розвитку різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв’язок і, навпаки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подібність політичних систем.
Структурно-функціональний метод – полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з’ясування особливостей їхнього функціонування та зв’язку між ними.
Порівняльний метод – орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох.
Біхевіористський метод – (англ. behaviour – “поведінка”) полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп, передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо.
ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ.
Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід політичної діяльності, політичне мистецтво.
Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань.
Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури.
Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо.
Інтегруюча функція.Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості.
Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм.
- Політологія в системі політичних наук.
Політичне життя е об´єктом вивчення багатьох суспільних наук, позаяк у суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним. Певна специфіка політики, а також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища пов´язані з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспільних наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження політичного життя. Провідною серед них є політологія. Політика не може існувати ізольовано. Вона тісно переплітається з іншими соціальними феноменами. Тому політологія акумулює та використовує результати напрацювань суміжних з політологією суспільних наук, зокрема:
філософії – щодо розуміння основ суспільного та людського розвитку;
правознавства – щодо визначення політичних інститутів і норм;
психології – щодо тлумачення політичної поведінки, політичної свідомості, раціонального та ірраціонального ставлення до політичних процесів;
культурології – щодо усвідомлення політичних традицій та цінностей як основи політичної культури;
соціології – щодо дослідження соціальної структури суспільства, демографічних процесів, політичних настроїв та уподобань;
антропології та етнографії – щодо походження публічної влади та політики.
- Політичні ідеї Стародавнього Сходу.
Найдавнішими державами в історії людства були держави і правові системи Стародавнього Сходу. Вони виникли у південно-західній частині Азії та північно-східній Африці. Саме тут була «колиска» людської цивілізації, письменності, культури тощо. Це такі держави як Вавилонія, Ассирія, Персія, Єгипет, Стародавня Індія, Китай та ін. Найбільш відомими мислителями цього історичного періоду були Конфуцій, Мо-цзи, Лао-цзи, Шан Ян (Китай), Заратустра (Персія), Будда (Індія) та ін. Так, Заратустра (VIII—VII ст. до н. е.) розглядав суспільний процес як боротьбу двох протилежних сил: Добра (царства світлого божества) і Зла (царства темного божества). На його думку, Добро є метою людського існування, оскільки воно є не що інше, як справедливість, порядок і добробут. Своєрідними ідеями збагатили світову політичну думку давньо китайські мислителі. Вони першими почали відходити від міфічного світорозуміння, божественних настанов, переводячи політичні доктрини на раціональний ґрунт, земну основу. Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція (551-479 рр. до н. е.), викладене в укладеній його учнями книзі «Бесіди та висловлювання». Конфуцій розвиває патріархальну концепцію держави: держава — це велика сім’я, а влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини правителів і підданих схожі на відносини у сім’ї, де молодші залежні від старших. Соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей: «темні люди» (простолюдини) повинні підпорядковуватися благородним мужам. Конфуцій виступав за аристократичну форму правління; його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не походження та багатство. Конфуцій був прихильником ненасильницьких методів правління, відданості правителю, абсолютного послуху усім «старшим»; Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами та низами суспільства; він відкидав бунти, війни, завойовницькі походи, боротьбу за владу. Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 р. н. е. було офіційною ідеологією Китаю. Хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася. Школа даосизму була заснована в VI ст. до н. е. китайським мислителем Лао-цзи. Згідно з його вченням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та ЇЇ надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держави мають бути маленькі, з нечисельним населенням. Лао-цзи називають одним із перших анархістів за його засудження доцільності існування держави. Однією з провідних течій давньо китайської політичної думки є легізм, засновником якої є Шан Ян (400-338 рр, до н, е.). Легісти вважали, що держава має ліквідувати розпущеність народу, встановлювати певні еталони в думках і діях усіх громадян. Вони виступали за укріплення чиновницького та карального апарату, запровадження жорстких норм, що регламентують усі сфери життя і виконання яких забезпечується під загрозою покарання. Легісти були проти нагромадження громадянами приватної власності. Апарат управління був суворо централізований. Будь-яке прагнення особи до самостійності, творчості вважалося злочином. Легісти ділили суспільство на два класи: ті, хто правлять, і ті, ким управляють. Легізм сприяв утвердженню деспотії. Китайський мислитель Мо-цзи (479-400 рр. до н. е.) виступав із ідеями виборності правителя, соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправедливість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь народу. Він вважав, що здійснення реформ передбачає не тільки використання звичаїв, а й запровадження законів.
- Політична думка Стародавньої Греції: періодизація та загальна характеристика етапів.
Державність в Стародавній Греції виникла на початку I тисячоліття до н.е. у формі самостійних і незалежних полісів - окремих міст-держав. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового суспільства і політичної формі організації суспільного життя супроводжувався процесом класової диференціації населення, загостренням боротьби між різними верствами - родовою знаттю і зубожілих общинниками, вільними і рабами. У цих умовах в давньогрецьких полісах розгортається запекла боротьба за владу, за установа однієї з форм правління - аристократії (влади старої або нової знаті, "Кращих"), олігархії (влади багатих і заможних), або демократії (влади народу, тобто всіх дорослих вільних уродженців поліса). Ця боротьба різних шарів знайшла своє відображення в боротьбі різних течій політичної і правової думки. В історії давньогрецької політико-правової думки виділяються три періоду:
Ранній період (IX-VI ст. до н.е.) пов'язаний з часом виникнення давньогрецької державності. У цей період спостерігається помітна раціоналізація політико-правових уявлень (Гомер, Гесіод і В«мудреціВ») і формується філософський підхід до проблем держави і права (Піфагор і піфагорійці, Геракліт).
Другий період (V - перша половина IV в. до н.е.) - це час розквіту старогрецької філософської та політико-правової думки, яка знайшла своє вираження у навчаннях Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля.
Третій період (друга половина IV-II в. до н.е.) - період еллінізму, час розпочатого занепаду давньогрецької державності, подпаденія грецьких полісів під владу спершу Македонії, а потім і Риму. Погляди цього періоду представлені у вченнях Епікура, стоїків і Полібія.
- Політичне вчення Платона.
Платон (427-347 рр. до н.е.) - один з найбільших мислителів в історії людства. Основу вчення старогрецького філософа про суспільство і державу склали діалоги «Держава», «Політик», «Закони». Основні положення політичного вчення Платона:
- існує вічний і незмінний світ ідей й і світ явищ; останній є спотвореною копією світу ідей;
- суспільство є віддзеркаленням вічних ідей, існуючих незалежно від дійсності; найважливіша безпосередня форма існування суспільства - держава;
- ідеальне суспільство складається з трьох станів: правителів-філософів, воїнів-вартових, а також ремісників і землеробів;
- кожний стан зайнятий своєю справою: філософи-мудреці здійснюють справедливе правління; варта захищає суспільство; ремісники і землероби створюють матеріальні засоби життя. Перші два стани не мають ні власності, ні сім'ї;
- держава регулює все життя громадян аж до висновку браку і народження дітей. Ідеальною державою є досконала аристократія - правління філософів-мудреців. Інші чотири форми держави - тимократія (правління честолюбців), олігархія, демократія і тиранія - не є досконалими.
- Вчення Арістотеля про державу і політику.
Арістотель (384-322 рр. до н.е.) – видатний старогрецький філософ, учень Платона. Свої основні соціально-політичні погляди висловив в роботі «Політика». Політична теорія Арістотеля:
- затверджувала, що держава є результатом природного розвитку людини (сім'ї, селища), а не божого промислу, і тим самим заперечувала можливість існування ідеальної держави;
- розглядала місто-державу як вищу форму спілкування людей, що відображає сутність людини («політичної тварини»), - в людині закладено інстинктивне прагнення до спільного мешкання, результатом чого є сім'я, община і, нарешті, держава;
- визначала головну мету держави як досягнення «кращого життя», загального блага для всіх громадян.
Форми державного устрою Арістотель класифікував за двома критеріями:
- кількості правлячих;
- мета правління.
Серед них:
- монархія, аристократія і політія є правильними формами, оскільки правителі в таких державах переслідують загальне благо для всіх громадян;
- тиранія, олігархія, демократія - неправильні, оскільки служать корисливим інтересам правителів;
- кращою формою є політія - правління більшості, що володіє майновим і освітнім цензом. Політія була конкретним виразом ідеї про змішаний режим, що втілює всі кращі риси аристократії (чесноти правителів), олігархію (багатство) і демократію (свобода). Переводячи цю думку Арістотеля на сучасну мову, можна сказати, що це - правління на користь середнього класу.
- Політичні вчення в Стародавньому Римі.
Давньоримська політична думка знаходилась під помітним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. При цьому, римські автори не обмежувалися лише простим запозиченням досвіду Давньої Греції, розвивали ці ідеї з урахуванням завдань Стародавнього Риму. Виокремлюють три основні напрямки політичної думки Стародавнього Риму:
- епікуреїзм;
- стоїцизм;
- еклектизм.
Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Марк Туллій Цицерон (106-43 рр до н.е.) - знаменитий римський мислитель, юрист, державний діяч і оратор, консул. Основні роботи: “Про державу”, “Про закони”, “Про обов'язки”.
Державу Цицерон визначав як “справа народу” - республіка. При цьому Цицерон підкреслює, що “народ це не довільне об'єднання людей, що зібрані разом будь-яким чином, а об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів”. Таким чином, Цицерон стоїть у витоків юридизації поняття держава. Ця ідея мала багато прихильників у майбутньому, зокрема, концепція правової держави є розвиток концепції Цицерона. На думку Цицерона, завдяки тому, що люди наділені розумом, їм доступне розуміння божественних начал, виходячи з чого стало можливим виникнення держави та права. Цицерон вирізняв три прості форми правління: царська влада(монархія), влада оптиматів (аристократів), народна влада (демократія). Найкращою формою вважав змішану, зразком якої є Римська сенатська республіка. Цицерон вважав рабство справедливим, тому що рабам їх пригнічене положення є корисним, тому що самою природою зумовлене володарювання над слабкими для їх користі. Цицерон розробляє концепцію істинного та найкращого державного діяча та ідеального громадянина. Державний діяч має бути мудрим, справедливим, стриманим і красномовним. Крім того, державний діяч має бути ознайомлений із вченням про державу і володіти основами права, “без знання яких ніхто не може бути справедливим”. Ідеальний громадянин має слідувати таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духа. Цицерон є одним з авторів концепції природного права. В основі права лежить притаманна природі справедливість. Справедливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу власність.
Основні представники стоїцизму: Луцій Анней Сенека (3-65 рр), Епіктет(50-138 роки), Марк Аврелій Антоній (121-180 роки). На думку Сенеки усі люди рівні тому,що вони є «співтоваришами по рабству,оскільки знаходиться у владі долі». Вважає долю,яка для нього = богу,природі причиною всіх причин. Виходячи із людей, єдності божественного та людського світу, Сенека вважає,що всі люди є рівними один одному, виходить з того , що всі люди наділені розумом, а розум – це божественний дух,занурений у тіло людини. Закон долі грає роль природного права, якому підлеглі всі людські установи. У концепції Сенеки важливу роль відіграє ідея космополітизму; вважає всесвіт природною д-вою та своїм природним правом, членами цієї д-ви,згідно з природним правом, є всі люди. Епіктет закликає до особистого етичного вдосконалення і до належної виконання тієї ролі,яка надана кожному долею. Різко критикує багатство та засуджує рабство,вважаючи його аморальним. Марк Аврелій розвивав уявлення про д-ву з рівнем для всіх законів і при цьому,свобода підданих є найважливішою для цієї д-ви. Виходив з ідеї про те, що всі люди є розумні істоти.
- Теологічні концепції політики.
Різноманітні підходи до трактування джерел політики, причин її виникнення та розвитку знайшли своє відображення в окремих концепціях політики. їх можна звести до трьох: теологічних, натуралістичних і соціальних. Теологічні концепції, які формуються починаючи з І тисячоліття до н.е., зводяться до божественного трактування політики. Вже Платон і Аристотель стверджували, що політика є результатом як божественних сил, так і людських прагнень. У Стародавньому Китаї вважали, що взаємозв'язок порядку небесного і земного здійснюється через імператора, який є наступником Бога на землі. У Стародавній Персії, де поширилося вчення Заратустри, суспільний процес розглядався як боротьба двох протилежних сил: Добра (царства світлого божества) і Зла (царства темного божества). На період Середньовіччя припадає панування теологічних концепцій Аврелія Августина та Фоми Аквінського, які твердили, що влада монарха від Бога і тому є вічною.
- Проблеми теорії політики в епоху Відродження.
Звільнення політичної думки з рамок філософії і теології починається в епоху відродження (Ренесансу) – період в культурному і ідейному розвитку країн Західної і Центральної Європи, що охоплює в Італії XIV - XVI ст., а в інших країнах - кінець XV - XVI ст.Основний вміст цієї епохи - розкладання феодалізму і формування нових буржуазних стосунків, що супроводиться звільненням від релігійних вистав і формуванням світського світогляду. Основа ідеології Відродження - гуманізм, антропоцентризм: человек - центр Всесвіту, богорівний по своїх творчих здібностях. Це увага до людини, його долі, до його земного життя, до його потреб і устремлінь визначили шукання у всіх сферах, у тому числі і в політичній, де відправною крапкою стає індивід-громадянин, що наводить до витіснення теологічної концепції - цивільною. Звернення до розуму як інструменту пізнання реального політичного досвіду плідно позначилося на розвитку теоретичних основ політології.
Перші кроки по шляху перетворення політичних знань на наукових зробив Никколо Макиавеллі (1469-1527 г.г.) - великий італійський гуманіст, видатний діяч епохи Відродження, що виклав свої політичні погляди в роботах "Держава", "Історія флоренції" і ін.
Саме Макіавеллі першим спробував визначити предмет політичної науки, її метод і у визначеній міри-закони. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і право. "Государ" - це дослідження про владу: її завоюванні, утриманні, розширенні і втраті. Італійський гуманіст вперше ввів в політичну думку термін "stato" (держава) не в сенсі древнього полісу, країни, суспільства, а в сенсі специфічно політичній організації. Рішуче звільнившись від теології і відкинувши середньовічне вчення про державу і право, він приходить до висновку, що стержнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода, інтерес, сила. "Доля, - писав Макіавеллі, - завжди на тій стороні, де краща армія".
Середньовічну концепцію божественної всемогутності Макіавеллі замінив ідеєю об'єктивної історичної необхідності, що він назвав долею. У історичному процесі велике місце він відводить вільній волі особи і націлює людей на активну творчу участь в політиці. Так, на його думку, історія залежить від двох чинників. Перший він назвав "fortune (доля), маючи на увазі під цим не сліпу силу долі, а природний хід подій, їх причинний зв'язок, необхідну послідовність і тому подібне Другий він назвав "virtu" (воля, талант, енергія). Таким чином Макіавеллі поставив питання про закономірності історичного і політичного процесу і про необхідність враховувати в політиці як об'єктивні умови, так і роль людського чинника, учасників політичної діяльності.
У розробці теорії політики Н. Макиавеллі стояв на прагматичних позиціях, чітко обмежуючи політику і мораль, ратував за з'єднання в політиці рис "лева і лисиці": "необхідно бути лисицею, аби розгледіти пастку, і левом, аби скрушити вовків". Ці і інші аналогічні вислови в дусі "мета виправдовує засоби" однобічно тлумачили як нібито прояву аморалізму, віроломства і навіть злочинності політики у зв'язку з чим з'явився термін "макіавеллізм" - політика, заснована на куксі грубої сили, зневазі нормами моралі. Але тлумачення цього терміну лише в негативному, антигуманістичному сенсі спотворює дійсну позицію Макіавеллі, який хоча і був прибічником рішучого і сміливого досягнення поставлених політичних цілей, але не стояв на позиції беззастережного визнання, що будь-яка мета завжди і скрізь виправдовує будь-які засоби її досягнення.
У своїй головній праці "Государ" Макіавеллі, дійсно, допускає можливість порушення релігійних і етичних норм, але не в принципі і не в будь-якій ситуації, а єдино ради створення і збереження держави. (Зокрема, ради об'єднання його роздробленою тоді Батьківщина - Италии, яку він гаряче любив). На жаль, цим положенням, але вже з іншими цілями керувалися діячі Французької революції 1789 р., гітлерівці, більшовики.
Використання методу, заснованого на реалістичному, прагматичному підході до політики, постановка ряду теоретичних проблем (про державу, про взаємодію суб'єктивного і об'єктивного в політиці і ін.) дозволяє рахувати П. Макіавеллі, услід за Арістотелем, засновником політичної науки на новому етапі її розвитку.
- Політичні вчення в епоху Реформації.
Ідеї епохи Реформації періоду широкого антифеодального і антикатолицького руху в Європі стали важливим поштовхом у розвитку соціально-політичної думки XV - першої половини XVI ст. Реформація поклала початок протестантизму. Протестантизм - це третій після православ'я і католицизму різновид християнства, сукупність самостійних і різноманітних релігій, церкви, які відрізняються один від одного догмами і канонами. Головна риса, що відрізняє протестантизм від православ'я і католицизму, це вчення про безпосередній зв'язок Бога й людини. Мислителі Реформації велику увагу приділяли соціально-політичним проблемам і, перш за все, устрою держави, незважаючи на те, що соціальний рух проти феодалізму мав релігійний характер і наносив удар по католицизму й папству, відкидаючи культові атрибути католицької церкви. Основу доктрин М. Лютера складало вчення про два світи - духовний і земний, в яких водночас живе і від влади яких залежить людина. Порятунок людини, стверджував М. Лютер, залежить від того, як вона вірить, і якщо люди були б добропорядні, то не потрібна була б влада і держава.. Але цього нема, тому люди повинні підкорятися владі і державі. Реформаторський рух розколовся на бюргерсько-князівський на чолі з М. Лютером і плебейсько-селянський на чолі з Томасом Мюнцером. Т. Мюнцер (1490-1528) був переконаний в тому, що реформаторство - це соціально-політичний переворот найбідніших верств суспільства - селян й міської бідноти. На його думку, всі люди рівні перед Богом, тому вони повинні бути рівні і на землі. Політична програма Т. Мюнцера була близька до комунізму: з гвинтівкою в руках боротися за "царство боже на землі", де не буде приватної власності, класів, державної влади, а буде повна рівність усіх. Ж. Кальвін пропагував незалежність держави від церкви, а заснована ним система протестантизму -кальвінізм відображала потреби буржуазії. Аналізуючи форми держави (монархію, аристократію, демократію), Кальвін симпатизував аристократичному устрою держави і тлумачив це за допомогою релігійних догм, нібито історія і підтримка Бога довели доцільність аристократичного правління. Ідеальною моделлю держави він вважав республіку. Ідеї сучасного протестантизму широко розповсюджені у Скандинавії, Німеччині, Швейцарії, Англії, США.
- Політичні ідеї європейського соціалізму ХVI – XVIІI ст.
У XVII-XVIII ст. сформувалася політико-правова теорія поділу влади. Її зміст полягав в обґрунтуванні відповідної організації державності, яка дозволяла б творити додаткові гарантії проти тиранії і порушення політичних свобод. Дж. Локк, противник абсолютної монархії, запропонував поділити суверенітет між двома гілками влади: законодавчою і виконавчою. Законодавча влада хоча і є верховною, не носить абсолютного характеру. Серед умов, які її обмежують, він називає рівність закону для всіх - багатих і бідних, а також спрямованість закону на досягнення блага людей.
Функції виконавчої влади належать монарху і міністрам. Теоретична модель Локка відображала, як йому здавалося, форму політичного управління, що склалося в Британії після Славної революції 1688 р. Насправді гілки влади були не настільки незалежні одна від одної: суд був частиною виконавчої системи, а монарх через міністрів здійснював вплив на роботу парламенту.
Шарль Луї де Монтеск'є. Класичний варіант теорії поділу влади був створений французьким просвітником Шарлем Луї де Монтеск'є. Він захоплювався римською республікою і конституційною монархією Англії, бачачи в них втілення змішаного правління. Прибічник врівноваженої конституції та поділу влади, він ідеалізував форму правління в Англії, вважаючи, що в ній поєднуються кращі риси монархії у виконавчій владі, аристократії у палаті лордів як верховному суді і демократії в законодавчій владі палати общин. У подібному поділі повноважень він побачив гарантії проти свавілля. Монтеск'є сформулював базові положення доктрини поділу влади. Кожна гілка влади відповідає за виконання певних функцій:
- законодавча влада приймає закони, обов'язкові для всіх громадян;
- виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів;
- судова влада відповідає за безпеку громадян.
Взаємоконтроль гілок влади, що дозволяє досягти балансу сил. Прибічник народовладдя, він розумів, що сам народ через організаційні складнощі не зможе постійно виконувати функцію контролю над владою, тому запропонував, що більш ефективним буде взаємоконтроль гілок влади по горизонталі. Монтеск'є розробив теорію народного представництва, обґрунтувавши право кожного громадянина вибирати своїх представників в органи влади. Збори представників, володіючи законодавчою владою, виражають народну (спільну) волю.
- Просвітництво. Політичні ідеї англійських просвітників.
Традиційно XVIII століття називають "Віком Просвіти". Саме з просвітницькою ідеологією пов'язують всі найбільш прогресивні досягнення цього часу в галузі реформування державного устрою, демократизації суспільних установлений, формування типу державності, близького в нашому розумінні до поняттю "правового". Ідеали Просвітництва грали далеко не останню роль у процесах, що відбувалися в другій половині XVIII століття на "острові Розуму" (саме так назвав Англію того часу Вольтер) - будь то зміни в соціально-економічній сфері, зародження інститутів парламентської демократії або ж новий виток у розвитку колоніалізму. Політики шукали в просвітницьких постулатах теоретичне обгрунтування політичних курсів і виправдання своїм діям. Саме з теми "правильними" принципами політичного устрою, які, на думку сучасників, відповідали ідеям Просвітництва, пов'язувалося рішення самих злободенних проблем. Тому всім найвидатнішим державним і громадським діячам, - незалежно від того, виступали вони за необхідність перетворень або ж протистояли реформам, - доводилося підкріплювати свої аргументи просвітницькими догматами. Зародившись в Англії в XVII в., просвітницька ідеологія знаходилася в постійному розвитку і до другої половині XVIII століття зазнала суттєвих змін, по-друге, тому, що в даний час багато фахівців вказують на наявність ряду істотних особливостей, що відрізняють англійську просвітницьку думку від західноєвропейської, незважаючи на спільність філософської проблематики і світоглядних установок мислителів XVIII ст. Перша з таких особливостей полягає в тому, що просвітницький рух в Англії було дуже неоднорідним, а переконання тих, кого зазвичай зараховують до англійських просвітителям, часто були прямо протилежні. Пояснити це можна відомим практицизмом англійської Освіти, його тісним зв'язком з конкретними політичними проблемами, адже всі відомі мислителі того часу так чи інакше брали участь у політичній боротьбі. Багато хто з просвітницьких мислителів, захищаючи інтереси протилежних політичних сил і угруповань, продовжували зберігати теплі дружні відносини між собою - як, наприклад, прихильник торі Самюель Джонсон і стійкий виг Едмунд Берк. Цікаво, що деякі історики пояснюють це з дещо інших позицій. Так, відомий фахівець у цій галузі Л. Немір писав, що в другій половині XVIII ст. відмінності партійних ідеологій не носили принципового характеру, та й самі партії насправді представляли собою нестійкості "об'єднання за інтересами", що створювалися на підтримку будь-якого лідера; членів таких угруповань пов'язували, як правило, узи шлюбу, сім'ї, фінансових зобов'язань і т.п. Не дивно тому, що ідеї Просвітництва вельми органічно "накладалися" на будь-яку партійну ідеологію. Наступна риса, яка позначалася на специфіку політичного життя країни, - це "Розумний", компромісний характер англійського Просвітництва, якому, за словами історика, "не потрібно було штурмувати барикади". Всі просвітителі схилялися перед "унікальним рівновагою" трьох елементів конституційної системи - короля, уряду і парламенту, встановленим у ході "Славної революції "1688 -" священними, досконалими основами існування нашої вільної нації "(2). Може бути, тому в політичному лексиконі другу половини XVIII ст. поняття конституційного балансу було набагато більше вживаною, ніж близьке до нього за змістом поняття "поділу влади", яке, як відомо, вперше сформулював англійський просвітитель Джон Локк. Більш того, саме в порушення конституційного балансу - "міцного механізму, створеного на віки "(3) - всі, або майже все, мислителі і політики бачили причини криз і заворушень в Англії. Однак, визнаючи злободенність проблеми, суть її різні політичні сили трактували по-різному. Якщо для опозиції баланс був порушений Георгом III, обмежив повноваження палати громад, то прихильники короля бачили вирішення проблеми в обмеженні самоуправства корумпованого парламенту в умовах недосконалості виборчої системи. Але, як би там не було, гаслом всіх проектів реформ, що висувалися в другій половині XVIII ст., було або збереження, або відновлення "священного балансу конституції ". Всі це замикається з третьою особливістю англійської просвітницької думки - її історичної спрямованістю. Ця унікальна у своєму роді підкріплене політичної теорії історичним досвідом Великобританії була властива більшості англійських просвітителів, чи належали вони до консервативного, ліберального або радикального напрямками суспільно-політичної думки. Різниця була лише в тому, що під "підкріплення історією" одні розуміли збереження в незмінності або дуже обережне - "підрізають гілки, але не чіпати коренів "зміна встановленого в 1688 р. рівноваги, інші ж (наприклад, радикали XVIII століття) - здійснення реформ або навіть революції, але - знову ж - для того, щоб відродити колишню чистоту англійської конституції. Характерно, що певною мірою схиляння реформаторів перед історичним досвідом Великобританії зобов'язане своїм існуванням "батька" англійського Освіти Джона Локка. Головною ідеєю знаменитого "Нарису про людський розважності "було те, що в людині немає нічого природженого і всі наші якості умовні, тому що придбані дослідним шляхом. Але тоді, на думку ряду мислителів Освіти (наприклад, Д. Юма), умовними виявляються і такі якості, як мораль і релігійна віра. Де ж взяти моральну впевненість у правильності проведених перетворень? Відповідь була очевидна: в історичному досвіді країни, в прецедент. Тому своєрідним кредо англійських реформаторів XVIII ст. стала відома фраза мислителя того часу Е. Берка "We must reform in order to preserve "-" ми повинні реформувати, щоб зберігати ", в якій лише по-різному розставлялися смислові акценти. І, нарешті, необхідно відзначити етичну забарвленість англійської політичної думки XVIII ст., підвищена увага політиків до питань моралі та релігії. Характерно, що поняття "доброчесність", "благо", "справедливість", а також основні цінності протестантської релігії - працьовитість, розсудливість і ощадливість - найчастіше використовувалися політиками того часу для доведення своєї правоти. "Практичні наслідки будь-якого курсу, а не "Істинність" або "хибність" його з політичної точки зору - ось що мало першорядне значення, - пише англійський історик, - Політичні проблеми -- це питання добра і зла. Що в підсумку веде до злу - політично помилково; те, що виробляє добро - політично істинно "(4). Зрозуміло, це аж ніяк не позбавляло англійське Просвещение його раціоналізму. Просто до другої половини XVIII сторіччя в "англійському варіанті" просвітницького світогляду схиляння перед Розумом доповнилося "морально-етичними" критеріями оцінки політики: "Відповідальність", "державна мораль", "взаємну довіру і згоду", "Добродійне представництво".
- Раціоналістичне трактування політики у працях французьких просвітників.
Одним із перших французьких працівників був Ш.Л. Монтеск’є. Його політичні погляди викладені у працях “Перські листи” (1721), “Роздуми про причи6ни величі і падіння римлян” (1734), Про дух законів” (1ё748). Монтеск’є виділив три форми правління: республіку, монархію, деспотизм. Кожну форму правління, на його думку, характеризує певний розмір території держави: монархії 0 невеликі, республіки – середнього розміру, імперії величезні.сРеспубліці притаманні недостатньо ієрархізований порядок, поміркованість, законність, участь усіх у реалізації вищої влади. Монархія вирізняється ієрархічністю, диференціацією громадян. Проте тут також була й поміркованість та законність. Для деспотій характерна відчуженість громадян від влади. Беззаконне, страх перед сваволею диктатора.сШ.Л. Монтеск’є відстоював необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Мислитель дав одне із пластичних визначень поняття “свобода” – це право “робити все що дозволено законом”, однак він зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.сВажливу роль у Просвітництві відіграв французький філософ Ж.Ж. Руссо, погляди якого викладені в працях “Судження про вічний мир”, “Проект конституції для корсіки” (1782 р. публікації), “Про суспільний договір, а принципи політичного права” (1762). Він вважав, що держава покликана виконувати загальн4у волю; його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найважливіші суспільні проблеми Ж.-Ж. Руссо пропонував розглядати на всенародних плебісцитах. Мислитель вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви), бо вони ніби-то перешкоджають висловленню громадянами “головної загальної волі”.сФранцузький ідеолог і філософ К.А. Гельвецій, обґрунтував ідеї політичної свободи, рівності усіх перед законом, свободи слова, думки, совісті. Держава на думку Тельвеція повинна захищати інтереси більшості. Його політичним ідеалом була федеративна республіка. Представник французького Просвітництва П.Гольбах розглядав суспільство як об’єднання людей для спільної праці з метою взаємо забезпечення одне одному щасливого життя. Суспільство не може існувати без влади, яка є “право керувати вчинками і скеровувати волю тих, кому забезпечуються засоби для самозбереження і можливість щастя”. Мольбах виділяв такі форми правління як монархію, аристократію, демократію, а ідеалом вважав поєднання позитивних рис усіх трьох форм у вигляді змішаної монархії.
- Американські просвітники та громадянські права і політичні свободи.
З початку XVII і до кінця XVIII ст. англійські колоністи в Північній Америці вели самовіддану боротьбу за виживання, самоврядування, а потім і незалежність від метрополії. У результаті визвольної війни 1775—1783 pp. виникла незалежна держава – Сполучені Штати Америки. Вирішальний вплив на формування американської політичної і правової думки під час боротьби 13 англійських колоній за незалежність справили ідеї європейського Просвітництва. Вони надихали активних учасників визвольного руху в колоніях, його ідеологів — Б. Франкліна, Т. Пейна, Т. Джефферсона, О. Гамільтона та інших, хто вніс вирішальний вклад у розробку Декларації незалежності, Конституції США, концепції федералізму. їх імена нерозривно пов´язані із закладкою фундаменту демократичної традиції сучасної теорії держави і права, розробкою сучасного демократичного трактування політичних і громадянських прав особистості.
- Політико-правові вчення у Німеччині XVII-XIX ст.
. За своїм соціально-політичним розвитком у в Німеччина значно відставала від передових країн тогочасної Європи. Лише наприкінці цього століття під впливом Великої французької революції в ній активізувалися соціальні й політичні рухи. Проте німецька буржуазія, яка була провідною силою опозиції феодальному режиму, боялась радикальних суспільних перетворень з участю широких народних мас. її ідеологи намагалися адаптувати революційні ідеї епохи до німецької дійсності, перевести їх у сферу спекулятивної філософії. Вищими цінностями вони проголошували свідомість, розум, дух тощо, не обходячи при цьому й актуальних питань соціально-політичного розвитку. Найпомітнішими постатями в філософії другої половини XVIII — першої третини XIX ст. були видатні німецькі філософи І. Кант, І. Г. Фіхте, Г. В. Ф. Гегель. І. Кант визначає державу як об´єднання «множинності людей, підпорядкованих правовим законам». Призначення держави він пов´язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом: державний устрій має максимально відповідати принципам досконалого права. Мислитель неодноразово наголошував на необхідності для держави спиратися на право, орієнтуватися на нього, узгоджувати з ним свої акції. Як і багато інших мислителів того часу, І. Кант вважав, Що держава прийшла на зміну природному стану, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей залишити цей стан і перейти до життя в громадянському суспільстві. Цей перехід, тобто утворення держави, є результатом договору. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди. Саме в державі вони отримують справжню свободу. Державі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають морального закону й не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядковуватися державі. Філософ категорично заперечує право народу на повстання, припускаючи лише легальний і пасивний спротив існуючій владі. Визнаючи ідею поділу влади, І. Кант виходив з необхідності ієрархії її видів. Верховною владою він вважав законодавчу, яка має належати лише суверенній «колективній волі народу». Виконавча влада зосереджується в законного правителя й підпорядковується законодавчій. Судова влада призначається виконавчою владою. На думку мислителя, субординація і згода цих видів влади здатні запобігти деспотизму й гарантувати благополуччя держави. Залежно від числа тих, хто приймає закони, І. Кант розрізняв три форми правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділові особливого значення. Головним він вважав не форму, а методи й засоби здійснення влади. У зв´язку з цим мислитель розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга — на їх злитті. За І. Кантом, республіка сама по собі ще не означає демократії, а автократія — деспотії. Самодержавна форма влади може бути й республікою, якщо в ній виконавча влада відокремлена від законодавчої, а демократія в разі відсутності розмежування цих видів влади може бути й деспотизмом. Висунення та обґрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю,що індивіди відмовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо, дає підстави вважати його одним із основних творців теорії правової держави і представником ліберального напряму в історії політичної думки. На відміну від І. Канта, його співвітчизник — геніальний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) виступав з консервативних позицій. У цілісному й систематизованому вигляді його політико-правове вчення викладено у праці «Філософія права» (1820). Обґрунтування ним необхідності і тлумачення сутності держави і права, як і його філософія в цілому, дуже складні за змістом, а особливо за формою, тому розглянемо лише ключові питання гегелівського вчення про державу. Держава, за Гегелем, — це ідея розуму, свободи і права. Він вважав, що «держава — це хода Бога в світі; її основою служить влада розуму, який реалізує себе як волю». Держава, отже, за своєю природою є ідеальним, «дійсно розумним» утворенням. Гегель заперечує договірну теорію походження держави. Свобода особи, на його думку, знаходить свою реалізацію передусім у праві приватної власності. Необхідним моментом у здійсненні розуму є договір, у якому самостійні індивіди протистоять один одному як приватні власники. Предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ, яка тільки й може бути довільно відчужена її власником, тобто договір виходить із волі окремих осіб. Всезагальне ж, представлене у моральності й державі, не є результатом волі об´єднаних у державу осіб, отже, й держава не є результатом суспільного договору. Опосередковану працею систему потреб, яка базується на пануванні приватної власності і загальній формальній, правовій рівності людей, Гегель визначає як громадянське суспільство й пов´язує його формування лише з утворенням буржуазного ладу. На його думку, буття держави як абсолютної самої по собі цінності, що не потребує ніякого утилітарного обґрунтування, передує розвиткові громадянського суспільства. Держава не залежить від громадянського суспільства, навпаки, суспільство неможливе без держави. Проведення одним із перших в історії політичної думки чіткого розмежування громадянського суспільства й держави є безумовною заслугою Гегеля. Однак відповідно до логіки своєї філософії він виходить з пріоритету держави стосовно громадянського суспільства, тоді як у дійсності наявне протилежне їх співвідношення: не держава творить громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство творить державу. За своєю сутністю гегелівська ідея держави є правовою Дійсністю, в ієрархічній структурі якої держава виступає як найбільш конкретне право, як правова держава. Ідея держави, за Гегелем, виявляється трояко: по-перше, як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, державного ладу, внутрішнього державного права; по-друге, у відносинах між державами як зовнішнє державне право; по-третє, у всесвітній історії. Індивідуальна держава — це держава як дійсність конкретної свободи. У своєму розвиненому й розумному вигляді така держава є заснованою на поділі влади конституційною монархією. Наявність ідеї держави Гегель пов´язував лише з тодішніми розвиненими європейськими державами, в яких реалізована християнська ідея свободи, досягнуті особиста незалежність і рівність усіх перед законом, запроваджені представництво та конституційне правління. Трьома видами державної влади Гегель вважав законодавчу владу, урядову владу і владу правителя. Він заперечував ідею самостійності і взаємного обмеження видів влади, за якої, на його думку, ніби заздалегідь передбачаються їхні взаємна ворожість і протидія. Гегель виступав за органічну єдність різних видів влади, підпорядкованість кожного з них пануванню цілого — державній єдності, в якій і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави. Законодавча влада, за Гегелем, — це влада визначати і встановлювати всезагальне. Вона належить законодавчому зібранню. Урядова влада, до якої належить і влада судова, полягає в тому, щоб підводити особливі сфери та окремі випадки під всезагальне. Завдання урядової влади — виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів та установ. Пояснюючи характер компетенції монарха, Гегель зазначає, що в досконалій конституційній монархії об´єктивний бік державної справи визначається законами, а монархові залишається лише приєднати до цього свою волю. Всесвітню історію Гегель розумів як прогрес в усвідомленні свободи і трактував її як історію суверенних держав, розвитку форм держави. Відповідно до цього він поділяв всесвітню історію на чотири історичних світи: східний, грецький, римський і германський, яким відповідають такі форми держави: східна теократія, античні демократія та аристократія, сучасна конституційна монархія. Носієм світового духу є пануючий на даному ступені історії народ. Таким народом з часів Реформації Гегель вважав германську націю, під якою розумів передусім німців. Таким чином, Гегель підносить державу як ідею, дійсність права, як правову державу — таку організацію свободи, в якій механізм насильства та апарат політичного панування опосередковані й обмежені правом. У цьому його незаперечна заслуга. Водночас мислитель ставив державу над суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність прав і свобод особи, вивищував германську націю над іншими, що складає консервативні й антидемократичні елементи його політичного вчення. Отже, в XVII—XVIII ст., які були періодом ранніх буржуазних революцій, у Західній Європі сформувалися два найважливіших напрями суспільно-політичної думки — лібералізм і соціалізм. Перший із них мав антифеодальну спрямованість, другий — анти капіталістичну. Ці основні напрями суспільно-політичної думки набули подальшого розвитку в наступні століття.
- Критично-утопічний соціалізм ХІХ ст..
Після здійснення буржуазних революцій в Англії, Франції та інших країнах Європи, розвиток капіталістичних відносин пішов ще швидше. Захопивши владу, буржуазія вивільнила промислове виробництво з феодальних пут. Перехід до машинного виробництва ще більше сприяв зростанню промисловості, розвитку ринкових відносин. Для розвитку промислового виробництва створювали широкі можливості та зростаючі прибутки підприємців, які прагнули до збагачення і нагромадження капіталів. Дедалі більше поляризується і суспільство на багатих і бідних: на одному полюсі суспільства піднімається клас буржуазії, а на другому - внаслідок розорення ремісників і селян - росте клас найманих робітників, позбавлених власності та засобів виробництва. Буржуазні революції у Франції, Англії, Італії та інших країнах Європи не принесли суспільству обіцяного загального братства, рівності та щастя благовлаштованого життя. Зростаюча зневіра у буржуазній дійсності, марні мрії робочого люду про інше, справедливе, гуманне майбутнє привели до появи у Західній Європі соціалістичних систем Сен-Сімона, Фур'є, Оу-ена - особливого напрямку в соціально-політичній думці - критично-утопічного соціалізму. Ця важливіша, найзмістовніша історична форма соціалістичних і політичних вчень виникає з сповненого передчуття пориву пролетаріату до загального революційного перетворення суспільства. Політичні і соціально-економічні вчення початку ХІХ ст. виступають як дальший і послідовніший розвиток ідей та теорій, висунутих в ХVІІІ ст. просвітниками Франції, Англії, Італії та ін. Критично-утопічний соціалізм відрізняється від попередників - соціалістичних, комуністичних та інших політичних учень тим, що його представники уже сучасники більш або менш розвинутого капіталізму, який виявив властиві йому антагоністичні суперечності капіталістичних відносин, найсильнішим в їх ученні стала ґрунтовна критика пороків капіталістичного суспільства, буржуазних моральних норм і звичаїв. Суперечності між лозунгами буржуазної революції та їх фактичними результатами - початок тієї критики капіталізму, що її розгорнули соціалісти-утопісти, які фактично виражали інтереси робітничого класу і твердили, що виступають в ім' я Розуму і блага людства. Соціалісти вважали, що соціалізм - вираження розуму, істини, справедливості - відкритий ними, Сен-Сімоном, Фур' є, Оуеном, і залишалось те, чому присвятили значну частину життя: переконати усіх в історичній значимості свого відкриття, насущній необхідності його реалізації. Соціалісти-утопісти наївно гадали, що від лихоліть бурхливого розвитку капіталізму страждають всі соціальні спільності. Анархія виробництва, безробіття, економічні кризи, політичні перевороти, революції і реставрації, формальність проголошених прав і свобод, війни і загарбання чужих територій - все це зазнавало нищівної критики з позицій розуму, в ім' я загальних, спільних інтересів народу. В галузі політико-правової теорії утопічний соціалізм зв' язував критику тодішньої держави і права з розкриттям виявлених вад капіталістичного суспільства, що бурхливо розвивається. Абстрактно конструюючи соціалістичний ідеал, соціалісти-утопісти висловили тоді ряд геніальних догадок про співвідносини політики і економіки, про закономірності розвитку суспільства і держави. Разом з тим їх соціалізм залишався утопічним, його основною заслугою стала критика капіталізму. Соціалісти-утопісти глибоко і блискуче викрили болячки і вади капіталізму, щиро прагнули до принципово нового, розумного соціального устрою, що несе справедливість в суспільних відносинах і благо кожній людині. У своїх уявленнях про соціалізм утопісти багато в чому піднялись над сучасним їм рівнем науки про людське суспільство в усіх його сферах - економіці, політиці, ідеології. Незважаючи на ілюзії можливості збереження приватної власності (Сен-Сімон), гармонію праці та капіталу (Фур'є) для великих соціалістів-утопістів розумно організоване виробництво має базуватися на зовсім нових, колективістських і планових засадах, причому, на думку Оуе-на, це можуть зробити самі трудящі, без капіталістів. Якщо ж помилкою була недооцінка політичного фактору в боротьбі проти капіталізму, то цікавими виявились думки про перспективи відмирання політичних функцій влади в майбутньому суспільстві. У працях великих утопістів ідея подолання політичного відчуження вперше одержала всебічне обґрунтування. Сен-Сімон вважав відсутність потреби у державі результатом розпливання політики в економіці, заміни управління людьми керівництвом виробничими процесами. Фур' є обґрунтував ідею поступової заміни державної влади владою ненасильницькою, тим, що неминуче гігантське зростання виробництва, досягнення справжньої свободи, гармонічного розвитку та задоволення пристрастей кожної людини за умов нового ладу. Для Оуена відмирання політичної влади - результат ототожнення суспільних і особистих інтересів у майбутньому суспільстві. Від ідей попередніх представників раннього комунізму про "відмирання держави" (Мел'є, Дешан, Марешаль) великі соці-алісти-утопісти істотно відрізнялись тим, що відмирання держави ставили у залежність з промисловим прогресом, досягненнями культури і цивілізації. Історичні заслуги соціалістів-утопістів безперечні. Консервативні, ліберальні та соціалістичні напрямки у соціальній думці кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. ще не можна віднести до соціології, як науки про суспільство, внаслідок їх відверто неакадемічного характеру і чітко вираженої політичної тенденційності.
- Марксистське вчення про політику.
Соціально-економічними і політичними підвалинами марксистського вчення про політику стали суперечності суспільного поступу, зокрема між власниками засобів виробництва і тими, хто був позбавлений їх, між уже добре розвинутими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, також суперечності в духовній сфері. Відомо, що в основному марксизм спирався на досягнення класичної філософії, політичної економіки та соціально-політичної думки. Ця нова ідейна течія живилася й тогочасними революційно-демократичними та гуманістичними тенденціями. К. Маркс (1818 1883) і Ф. Енгельс (1820—1895) у своїх дослідженнях доводили, що правові відносини, як і форми держави, не можна зрозуміти поза історичним контекстом, умовами матеріального життя. Вони пояснювали опосередкованість політико-правових відносин економічною сферою, а також співвідношенням суспільства і держави. Держава — офіційний представник громадянського суспільства. При цьому виявляється її подвійна природа: з одного боку, вона виступає як універсальна політична організація, що зберігає цілісність суспільства, а з іншого — як спеціальний апарат управління. Марксизм формулює положення про подолання відчуження держави від народу, від людини, про необхідність запровадження демократичної державності, самоврядування народу. Шлях до нього пролягає через перехідний період, політичною формою якого є держава диктатури пролетаріату. Щоб досягти цієї мети, пролетаріат повинен здійснити політичну революцію, в процесі якої має бути ліквідована стара й створена нова державна машина. Вона втілюватиме одвічні ідеї справедливості, рівності, демократії в інтересах більшості народу шляхом примусу стосовно незначної меншості.
- Ленінська концепція політики.
Розробляючи й розвиваючи марксистську теорію, В. Ленін (1870—1924) особливу увагу приділяв її політичному аспектові, потрактованому як теорія класової боротьби держави, опертої на диктатуру пролетаріату. У політичній доктрині марксизму, яку взяв за основу В. Ленін, загальне поняття політики вживається в широкому й вузькому трактуванні. З одного боку, політика — це сфера відносин між політичними силами, а з іншого — участь в управлінні державою, визначення форм, завдань і змісту її діяльності. Ленін спочатку висунув ідею революційно-демократичної держави як перехідного етапу, що триватиме доти, доки не будуть знищені економічні основи панування класів. У цей період треба здійснити такі заходи, як злам буржуазних інститутів влади, розпуск постійної армії, виборність і змінність усіх посадових осіб, вирівнювання заробітної плати тощо. Напередодні 1917 р. й пізніше державотворчі уявлення були розкриті ним чіткіше. Відповідно до конкретних умов Росії він обґрунтував теорію диктатури пролетаріату, розвинувши концепцію демократичного устрою держави. При цьому слід підкреслити, що в ленінізмі демократія й держава розглядаються як явища перехідні, тимчасові. У майбутньому суспільстві, після періоду розвитку, демократія, як і держава, мають відмерти. В.І. Ленін велику увагу приділяв національному питанню, умовам його розв´язання в багатонаціональній країні, виділив основні аспекти національно-державного будівництва. Це лише окремі елементи ленінської політичної доктрини. Багато з них, навіть закріплених у правових актах, не були реалізовані. Більше того, деякі ленінські положення стали стереотипом й догмами, відірваними від політичних реалій, окремі з них перекручено й сфальсифіковано. Оцінюючи місце ленінської соціалістичної теорії, М. Бердяев підкреслював, що метафізика соціалізму спирається на примат суспільства над особою, на віру в те, що особа формується виключно суспільством. Це є метафізика колективістська й спокуса колективізму. "Соціалісти, — писав він, — сповідують монізм, заперечують відмінність природно-соціального та духовного. Тоталітарний, інтегральний соціалізм є помилковим світоуявленням. Але соціальний, економічний бік соціалізму є елементарною справедливістю". У цьому розумінні соціалізм — це соціальна проекція християнського персоналізму.
- Зародження і становлення політичної думки в Україні (Київська доба).
Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об’єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.
“СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ” митрополита ІЛАРІОНА.
Вихідною проблемою “Слова” Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною – Новий.
Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою.
Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вважав, що влада повинна концентруватись у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: пам’ятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милостивим до підданих.
КИРИЛО ТУРОВСЬКИЙ. Проблема співвідношення церковної та світської влади на початку ХІІ ст. привернула увагу єпископа Кирила Туровського. Він обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею “одного володаря”, закликав до єднання Русі. Ці ідеї він виклав у “Кирила ченця притчі про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про страшний суд, і про муки”, “Повісті про сліпого і кульгавого”, а також в інших творах.
“ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ” монаха Києво-Печерської лаври НЕСТОРА-ЛІТОПИСЦЯ.
Одним із найважливіших питань політичного характеру є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Особлива увага в “Повісті...” приділяється обґрунтуванню законності й необхідності князівської влади. Автор подає схему коллективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів.
Ідея єдності руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних. Причиною княжих міжусобиць у “Повісті...” вважається “спокутування” дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедними і гріховними.
“РУСЬКА ПРАВДА” князя ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019–1054). Офіційну політико-правову ідеологію тих часів було закріплено в першій пам’ятці права – “Руській правді”, де викладено норми, що регулювали ранньо феодальні відносини.
“Руська правда” складалася з трьох частин: “Правди Ярослава”, “Правди Ярославичів” (1073–1076) та широкої редакції “Руської правди” (початок XII ст.). Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід’ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни – штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней і підпал. “Руська правда” регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.
“ПОВЧАННЯ” князя ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА (1053–1125). “Повчання” написане у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. Цей досвід він намагається передати своїм синам. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію.
Крім моральних настанов, “Повчання” містить також практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. За політичними традиціями слов’янства князь був не тільки правителем і воєначальником, а й верховним суддею в державі. Мономах звертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них, особливо про знедолених і беззахисних.
“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” (1187).
У цій поемі знайшла своє відображення низка актуальних політичних проблем.
В обстановці загострення міжусобної боротьби розповідається про локальне явище – похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку. Невідомий автор “Слова...” у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст зосереджений у так званому золотому слові великого київського князя Святослава. Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців “собі слави шукати”, а не захищати інтереси всієї держави. Автор “Слова...” наголошує, що для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.
Виходячи з вищевикладеного, підкреслимо, що в пам’ятках літератури Київської Русі знайшли відображення найгостріші проблеми соціально-політичного життя тогочасного суспільства: покріплення державності, збереження єдності першої слов’янської держави, обстоювання її міжнародного авторитету, вирішення проблеми співвідношення світської та церковної гілок влади.