ПРЕДМЕТ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Тема 1. ПОНЯТТЯ

ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

План

1. Предмет римського приватного права.

2. Рецепція римського права.

3. Значення римського приватного права для сучасного правника.

4. Поняття та види джерел права.

5. Звичаєве право і закон.

6. Едикти магістратів.

7. Діяльність юристів.

Мета та завдання розділу: надати уявлення студентам про римське приватне право, його історичну роль у становленні цивільного права ряду європейських держав, у тому числі в нашій країні, сконцентрувати увагу студентів на значенні римського приват­ного права для сучасного правника.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Ця тема є оглядовою і охоплює не тільки інформацію власне про рим­ське право як систему стародавніх норм і навчальний курс, а й передба­чає з'ясування виключності римського права як результату інтенсивного розвитку суспільства, його культури, ринкових відносин.

ПРЕДМЕТ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Зміни у житті рабовласницького суспільства відбувалися протя­гом усього історичного періоду, та ці зміни спричиняли відповідні зміни у римському праві, яке не було сталим. Класичне Римське право сформувалося в епоху найбільшого розквіту Стародавньої Римської держави, історичний розвиток якої та римського права охоплював тисячоліття. Рим був заснований приблизно у 800 р. до н.е. Західна Римська імперія проіснувала до приблизно 500 р. н.е. Надалі протягом тисячі років вдосконалювала римське право Візан­тія. Римське суспільство приділяло праву виключну роль у справі розбудови держави і підтримання моральних устоїв. Римське право грунтується на окремих правових явищах повсякденного життя, є ре­зультатом титанічної творчості інтелектуальної еліти. Воно розглядало­ся як інструмент справедливості. Справедливість полягає в тому, щоб

кожному дати те, що йому належить (Дігести). Не випадково, саме в Римі були вироблені чотири заповіді юриста: Говори правду, веди справу чесно, роби потрібне, стійко перенось труднощі. Римське пра­во класичної доби, принаймні зовнішньо, декларувало й утверджува­ло рівність усіх вільних громадян перед законом. Тим самим в уяв­ленні повноправних римських громадян це право бачилося позакласо-вим, максимально об'єктивним. Було проголошено положення, що всі люді або вільні, або раби.

З плином часу римське законодавство ставало досконалішим. Ре­цепція (запозичення) римського права в нових історичних умовах відроджувала саме цей забутий принцип рівності серед громадян. Розвиток права залежав від розвитку продуктивних сил та виробни­чих відносин у Римській державі. Європейські країни зуміли вийти на подібні об'єми економіки та характер економічних відносин (оренда, позика, фрахт, іпотека, товариства тощо) аж в період раннього капіта­лізму. При цьому виявилося, що цілком допустимі прямі запозичення з римського права, звичайно, з урахуванням окремих національних особливостей кожної держави римського права.

Сучасне приватне право ґрунтується на принципах стародавнього римського права - це сукупність правових норм, що регулюють май­нові відносини між учасниками обігу методом рівності сторін. Сучас­не приватне право регулює також деякі особисті немайнові відноси­ни. Не регулюються сучасним цивільним правом майнові відносини, основані на підпорядкуванні однієї сторони іншій — фінансові, бю­джетні, сімейні тощо. У Стародавньому Римі розподілення приватно­го і публічного права проводилося за дещо іншим принципом. Так, римський юрист Ульпіан запровадив таке розмежування: публічне право - це те, яке звернене до статусу: публічне право стосується інтересів держави, приватне - окремих осіб. Норми публічного права не можуть змінюватися угодами окремих осіб, більше того — окремі особи (включаючи посадових), взагалі не можуть коригувати най­менші норми публічного права.

Імперативні норми права - ті, які встановлюються і регулюються виключно законом. У приватному праві також можливі імперативні норми, наприклад, в тому, що стосується відносин опікуна й опікува­ної, шлюбів між родичами по прямій лінії тощо, але в основному ді­ють т.зв. уповноважуючі норми.

Уповноважуючі норми основані на взаємній згоді сторін або на осно­ві волі власника майна (заповіт). Уповноважуючі норми доповнюються т.зв. диспозитивними, які вступають у дію тоді, коли особа не скориста­лася власним правом на встановлення уповноважуючої норми.

У Стародавньому Римі цивільне право регулює правові відносини, що виникають з приводу створення, набуття, використання, передачі і відчуження різноманітного майна у відносинах між приватними осо­бами - перегрінами, а також між самими іноземцями. Тоді використо­вуються паралельно терміни "цивільне право" \ "приватне право" (та їх похідні). В основу поділу покладається принцип поділу населення на громадян та негромадян — латинів, перегрінів, а також рабів. По­няття "приватне право" ширше — воно охоплює особисті майнові і немайнові відносини між усіма фізичними особами: громадянами, латинами, перегрінами і (у певних випадках) навіть рабами.

У Стародавньому Римі приватне право включає у себе право вла­сності, інститут володіння, інші, більш обмежені, права на речі (сервітути, емфітевзис і суперфіцій, заставне право), договори та інші зобов'язання, сімейні відносини, спадкове право.

Римське цивільне право у сукупності складалося із трьох систем: цивільного права, права народів, преторського права.