Фортепіанна творчість.

Прокоф’єв – видатний піаніст. Зробив великий внесок в розвиток світової фортепіанної музики. Написав : 5 концертів для фп. з оркестром; 9 фортепіанних сонат; 75 п’єс, серед них 6 циклів; 3 сонатини; 50 транскрипцій з музики до балетів, спектаклів, опер.

Виконавська діяльність охоплює біля 35 років. Почав виступати у концертах петербурзьких «Вечорів сучасної музики» у 1908 році. У 1915 році вперше виступив за кордоном – у Римі.

1918-1922 роки – американський період.

1922-1938 роки – виступи в Європі, Африці, Америці.

З 1939 року піаністична діяльність скорочується. У період Великої Вітчизняної війни брав участь у шефських концертах у військових частинах. Останній виступ 6 жовтня 1944 року в Москві у спілці композиторів.

Таку характеристику виконавської манери Прокоф’єва дав поет К. Бальмонт: «Це було чарування. Це був тріумф. І грає він ди-во-виж-но. Коли він кидає свої сильні руки на рояль, нібито не дивиться і не бачить, але влучний, як сокіл, який падає зверху на добич». (42. с. 96).

У ранніх п’єсах з’являються нові образи, зв’язані з «варварством», «дикістю». Композитор використовує токатні прийоми. Фортепіано трактується як ударний інструмент.

Навождення (1910-12), з циклу 4 п’єси опус 4, C-dur. Це різноманітне проявлення токатності. Характер картинно-зображальний. Вплив «мефістофільських» образів Ліста і Скрябіна, фантастичних образів Мусоргського, але у дусі «скіфського варварства». Форму побудовано на варіаційному розвитку однієї короткої теми. Варіації фактурні, гармонічні, ритмічні. Форма строфічна (дві строфи) з вступом та закінченням.

Токата (опус 11, 1912) d-moll. Зразок нового типу токатності. Форма з рисами сонатності та рондальності. Метроритм керує рухом драматургії – це видно особливо у головній партії. Побічна партія – це могутня, стримана у своєму русі сила.

Швидкоплинності (опус 22, 1915-17 р.).

«В каждой мимолётности вижу я миры,

Полные изменчивой, радужной игры».

К. Бальмонт

Цикл з двадцяти мініатюр. У використанні жанру програмного фортепіанного циклу продовжує традиції романтизму. Афористичне мислення, лаконічне вираження близькі манері Шумана. Сюжету або системи послідовності тональностей нема. Об’єднуючим є ліричний тон та тональність C-dur (хоча багато відхилень). Прокоф’єв використовує різноманітні форми: періоду, двочастинні, тричастинні. Гармонічні засоби: народні лади, полі-функціональні з’єднання, дванадцятиступенева діатоніка. Розвиток йде шляхом підсилення контрасту між п’єсами. Розповідний тон, нешвидкі темпи.

№ 1. Лірична, казкова. Фригійський e-moll, 3/4. Форма – період. Російські кварто-квінтові наспівки. Прозора фактура.

№ 4. Скерцозна токата. Animato. Форма тричастинна з динамізованою репризою. 6/8, 3/4,

№ 7. «Арфа». Pittoresco («живописно»). Імпресіоністичний характер, тричастинна форма. Гармонія складна, невизначена. Звукозображальність – імітація звучання арфи (арпеджіато, 6/4).

№ 10. Фантастичний марш Ridicolosamente («посміхаючись»). b-moll. Період з доповненням, 2/4. Казковий, театральний характер, з гумором.

№ 11. Гротескний танець. Con vivacita. Тричастинна форма з контрастною серединою (в середньому розділі – лірична російська мелодія).

№ 14. Дике, динамічне скерцо. Feroce. C-dur, тричастинна репризна форма. Груба стихія, відчуття тривоги.

№ 16. Dolente, e фригійський. Тричастинна форма. У крайніх розділах – жіночі народні причитування, 4/4, в басу нисхідний рух паралельними тризвуками, синкопований пульс. У середньому розділі – колискова.

№ 19. Presto agitatissimo 3/4. Це замальовка з натури – схвильованість петроградських вулиць у лютому 1917 року. Ладова нестійкість, C-dur з’являється лише наприкінці. Гострі акценти, синкопи, вольові інтонації.

№ 20. Lento. Irrealmente. 9/8 . Мрійливий характер. Тричастинна форма. У крайніх розділах – помірний рух, у середньому більш рухливо. Віддалені регістри підсилюють фантастичний колорит.

Сьома соната опус 83, (1939-42 р.) B-dur. Входить у тріаду сонат (Шоста, Сьома, Восьма), зв’язаних спільною ідеєю боротьби гуманістичних сил з фашизмом. «Ритм долі» пронизує усі три сонати. Композитор прагнув повернути фортепіанній сонаті характер монументальної звукової драми – «симфонії для фортепіано», як це було притаманно сонатам Бетховена. В Сьомій сонаті втілюється бетховенська ідея здолання.

У сонаті три частини. У першій частині відображено тривогу та збудженість перед натиском ворога. У другій частині – краса та гуманізм народного духу. Третя частина – стійкість народу-богатиря, впевненість у перемозі.

І ч. Allegro. Тема головної партії драматична, тонально невизначена, напружена, 6/8 . Тема побічної партії. Andantino. Лірична, виразна, охоплює великий діапазон, з широкими стрибками, тонально теж невизначена. Ритм долі звучить повільно.

Розробка побудована на інтонаціях головної та побічної партій – енергійна, динамічна, бурхлива, злобна.

У репризі головної партії нема, побічна скорочена.

У коді стверджується тривожна головна партія.

ІІ ч. Andante caloroso. E-dur. Тричастинна форма. Основна тема задумлива, благородна, викладена у дециму. Середній розділ великий. Спочатку пісенний, потім розробковий характер та кульмінація. Реприза-кода – спокійного характеру.

ІІІ ч. Precipitato – це богатирська могутня російська токата в традиціях Бородіна. Форма тричастинна з епізодом та кодою. Основна тема рішуча, 7/8 , в басу – лейтінтонація, хід на збільшену секунду. У середньому епізоді – ремінісценція теми головної партії першої частини.

У репризі – тріумф самовираження, волі. Музика оптимістична, проникнута вірою у перемогу. Це велична пам’ятка повоєнних років.

Вперше Сьому сонату виконав С. Ріхтер у січні 1943 р. Вона отримала назву «Сталінградська». У 1942 р. А. Ахматова присвятила Сьомій сонаті такі рядки:

Мы знаем, что нынче лежит на весах,

И что совершается ныне.

Час мужества пробил на наших часах,

И мужество нас не покинет.

У 1945 році Ріхтер вперше зіграв усі три сонати в одному концерті.

Святослав Ріхтер був незрівнянним виконавцем музики Прокоф’єва. Йому належить яскраве визначення стилю шостої сонати, яке можливо віднести до всієї фортепіанної музики Прокоф’єва.

«С варвар ской смелостью композитор порывает с идеалами романтики и включает в свою музыку сокрушающий пульс XX века».

Ріхтер був першим виконавцем сьомий сонати (1943), сонати для віолончелі та фортепіано (1950), дев'ятої сонати (1951), "Симфонії-концерту" для віолончелі з оркестром (1952), де він виступив як диригент, і ряду інших творів. Більш докладно див. на сайті sviatoslavrichter.ru.

Симфонічна творчість.

У творчості Прокоф’єва жанр симфонії займає важливе місце, хоча і не є основним. Симфонії тісно зв’язані з образним світом сценічних та ораторіальних творів. Наприклад:

Третя симфонія – опера «Вогняний янгол».

Четверта – балет «Блудний син».

П’ята – кантата «Олександр Невський», опера «Війна і мир».

Сьома – балет «Попелюшка».

Періодизація.

І період – Перша симфонія, «Класична». (D-dur, 1917 р.).

return false">ссылка скрыта

ІІ період – Друга симфонія (d-moll, 1924 р.), Третя симфонія c-moll (1928 р.), Четверта симфонія (C-dur, 1930 р.).

ІІІ період – П’ята симфонія (B-dur, 1944 р.).

IV період – Шоста симфонія (Es-moll, 1945-47 р.), Сьома симфонія cis-moll (1951-52 р.).

Симфонія № 1 «Класична». (D-dur, 1917).

Композитор прагнув написати симфонію в стилі Гайдна, але щоб в музиці відчувався сучасний погляд.

І частина. Allegro. D-dur. Форма сонатного allegro. Веселий характер, гумор, посмішка – у примхливих ладогармонічних зрушеннях. Мелодії прості, по-гайднівськи симетричні.

ІІ частина. Largetto. A-dur. Три-п’ятичастинна форма, aba1b1a2. Милування красою старовинних менуетів. Вишуканий танець з гумористичним підкреслюванням поклонів та присідань.

ІІІ частина. Гавот. D-dur. Його включено у партитуру балету «Ромео і Джульєтта». Форма складна тричастинна з тріо a||:bc:||d abc. Незвичайність – у зіставленні простої мелодії та неочікуваних її згинів, звичайних тризвуків та гострих тональних співвідношень. Розділ d – старовинний танець мюзет (з фр. – волинка), танець з супроводом волинки.

IV частина. Molto vivace. D-dur. Сонатне allegro вертає до життєрадісного характеру першої частини.

Музика «Класичної» симфонії нагадує про спектаклі італійської комедії масок з їх примхливими персонажами та гумором.

Особливості неокласицизму Прокоф’єва – він звертається до моделей власне класицизму (а не барокко, як Стравінський); нема антиромантизму, навпаки, він продовжує традиції романтизму як складової частини класицизму.

Симфонія № 5.(B-dur, 1944 р.).

«Симфонія величі людського духу».

С. Прокоф’єв.

Втілює силу народного пориву. Це епічно-драматична симфонія в традиціях Бородіна, Глазунова. Найбільш монументальна з усіх.

Прем’єра П’ятої симфонії відбулася у січні 1945 року у Москві. На початку симфонії прозвучали залпи артилерійського салюту на честь перемог Радянської армії, що було символічно. Це був останній твір, яким диригував Прокоф’єв.

І частина. Andante. B-dur. Головна партія – мужня, гордовита, неспішна. Побічна партія – лірична, заключна – казкова. В розробці розвивається головна партія. Реприза скорочена. У коді стверджується головна партія як образ перемоги.

ІІ частина. Allegro marcato. d-moll. Тричастинна форма. Це симфонічне скерцо. Головна тема з чітким ритмом, вишукана мелодія, примхливий тембр кларнета in es. Риси фантастики. Середній розділ. Meno mosso – пісенні та танцювальні мотиви, прозора оркестровка. В репризі головна тема більш драматична, вона набуває характеру злого навождення, (тема – перевертень).

ІІІ частина. Adagio. F-dur. Тричастинна форма. Образи російської природи. У середньому розділі – скорботні роздуми.

IV частина. Allegro giocoso. B-dur. Форма з рисами рондо. У вступі звучить головна тема першої частини. Основна тема енергійна, вольова. Стрімке чергування контрастних епізодів створює святковий настрій. Атмосфера свята перемоги.

Симфонія № 7(cis-moll, 1952 р.). Останній твір. Після смерті удостоєна Ленінської премії. Образи дитинства та юності.

І частина. Moderato. cis-moll. Форма сонатного allegro.

Головна партія – у тричастинній формі, співуча. Задумлива у струнних. Середній розділ розвивального типу, розповідь драматизується. Сполучена партія – невелика (п’ять тактів) виразна фраза у віолончелі. Побічна партія – елегійна, f-dur, форма періоду. Звучить у мідних духових, охоплює широкий діапазон. Заключна партія – фантастичного характеру, нагадує бій старовинного годинника. Розробку починає нова тема в басу, мужня, з ритмом заключної партії. Далі звучать великі фрагменти основних тем: головної, побічної, заключної. Реприза – головна партія скорочена, у cis-moll. Побічна та заключна не змінюють свого характеру, звучать у Des-dur. Кода – на темі головної партії у cis-moll, змінна терція передає гру мажору та мінору.

ІІ частина. Вальс. F-dur. Сонатне allegro без розробки. Вступ – діалог скрипок та кларнета у повільному темпі, далі – стрімкий рух в оркестрі. Головна партія – починається окремими інтонаціями у гобоя та кларнета. Тема цілком звучить у скрипок, легка, летюча, стрімка. F-dur. Сполучена партія – гостра, колюча, у фагота. Побічна партія – сумна, лірична, як спомин про чудове минуле. Політональне з’єднання – тема у cis-moll, супровід у A-dur – надає темі характеру космічного польоту. Тема темброво багатоскладова, звучить по фразах: скрипки – гобой – кларнет – флейта. Далі тема вступу, головної партії у тій же послідовності, завершується святковою кодою.

ІІІ частина. Ліричний центр. As-dur. Тричастинна форма з варіаціями. А – тема та перша варіація. В – нова тема-марш. А1 – друга та третя варіації. Тема спокійна, співуча у струнних. Це тема Тетяни з музики до спектаклю «Євгеній Онєгін». Перша варіація – більш прозора фактура: струнні та арфа. В – марш у гобоя, Des-dur. Тема дещо примітивна: струнні імітують бій барабана потім підтримує увесь оркестр. Іграшковий характер. А1 – друга варіація у струнних, E-dur; Третя варіація – романтична, піднесена. Прозора, ніжна оркестровка: арфа, фортепіано, тремоло скрипок.

IV частина. Фінал. Рондо-соната. Des-dur.

Вступ – скерцозного характеру. Головна партія – вона ж рефрен. У простій тричастинній формі: крайні розділи – галоп, стрімкий, бешкетний. Струнні та сплески арфи. Середній розділ – швидкий марш з пунктирним ритмом. Побічна партія – вона ж перший епізод. Близька до важкого галопу. Масивні баси у мідних духових, рух мелодії – наче розкручується пружина.

Головна партія – рефрен, звучить середній розділ та реприза.

Заключна партія – лірична у скрипки, а-moll.

Другий епізод – марш у англійського ріжка. G-dur. Гострі хроматичні стрибки та акценти. Нагадує заключний марш з казки «Петя і вовк».

Знов звучить тема вступу.

Головна партія без репризи.

Побічна партія у тих же інструментів.

Головна партія починається з середини.

Заключна партія а-moll.

Кода – як висновок. Звучить побічна партія з першої частини як образ Вітчизни, після неї – заключна партія з першої частини як символ часу. Є другий варіант закінчення – бадьорою темою галопу.

 

Особливості творчого методу – композитор займався написанням музики систематично, кожного дня. Син Святослав згадує: «Методичність в роботі відбивалася і в тому, що усі думки, усі мелодії, яки приходили йому в голову протягом дня, він записував у записну книжку. Пізніше, коли він задумував новий опус, відразу починав перегортати свої книжки та завжди щось знаходив». (35, с. 21).

Прокоф’єв був глибоко переконаний, що найкращім може стати тількі той, хто здатний створити нову, свою музичну систему.

Стиль Прокоф’єва – вишуканий, тонкий, яскраво індивідуальний. Складові стилю:

- найбільш типові образи: радість життя, гордовите самоствердження, висока лірика, яскраві театральні маски а також глибинні властивості слов’янської душі – патріотизм, героїзм, елегійність, шляхетність. Композитор уникає зображення негативних образів (напр., відмовився від задуму «Отелло» – «Не хочу мати нічого спільного з Яго»);

- типові риси музичної мови: яскраві національні риси мелодики; ренесанс тоніки; широко розповсюджені зрушення-відхилення, в основі яких – вводнотонні домінанти до основних функцій ладу; велика і різнобічна роль ostinato; використовуються імпресіоністичні прийоми; велику роль відіграє мажорно-мінорна система (однойменних, паралельних або однотерцієвих ладів), причому мажоромінор частіше змінюєтся на світлий, мажорний бік.

Прокоф’єв не займався педагогічною діяльністю та не залишив

своєї школи. Але вплив його музики на подальший розвиток світового музичного мистецтва неможливо переоцінити.

Вивченню творчості Прокоф’єва присвячена велика кількість наукових робіт. Це монографії І. Нестьєва, І Мартинова. Протягом всього ХХ століття з’являлися роботи по творчості Прокоф’єва: одним з перших критиків та пропагандистів творчості Прокоф’єва був його сучасник, академік Б. Асаф’єв; у семидесяті роки з’являются статті композиторів – авангардистів Е. Денисова і А. Шнітке та багатьох інших. Не всі таємниці музики Прокоф’єва відкриті, вони щє чекають своїх дослідників.

 

Самостійна робота №25

Тема: С.Прокоф'єв – класик XX століття.

Мета: Ознайомитися з життєвим і творчим шляхом.

ПЛАН

1. Традиції і новаторство.

2. Основні жанри.

3. Своєрідність музичної мови.

4. Життєвий і творчий шлях. Характеристика кожного періоду.

Література:

1. Советская музыкальная литература. Вып. 1. – М., 1977.

2. Данько Л., С. Прокофьев. Очерки жизни и творчества. – М., 1966.

3. Мартынов И., Сергей Прокофьев. Жизнь и творчество. – М., 1974.

4. Нестьев И., Жизнь Сергея Прокофьева. – М., 1973.

5. Савина Н. С., Прокофьев. – М., 1983.

6. Энтелис Л., «Силуэты композиторов ХХ века». – Л., 1975.

7. Навчальний посібник з світової музичної літератури. Укладач – Остапенко О. Н. Сєверодонецьк, 2004, с.83–85.

Завдання: Скласти хронологічну таблицю.