Методика калькулювання собівартості продукції
Залежно від характеру виробів і послуг, особливостей організації й технології їх виробництва розрізняють два основних методи калькулювання собівартості продукції:
- метод послідовного підсумовування прямих витрат і витрат, що розподіляються, по видах продукції (позамовна калькуляція);
- метод розподілу (поділу) сукупних витрат по калькульованих об'єктах, заснований на групуванні витрат по процесах (періодах, стадіях, фазах) виробництва (попроцесна калькуляція).
Залежно від прийнятого методу розподілу витрат у теорії й практиці застосовують наступні методи:
- метод загальної калькуляції (розподіл на калькульований об'єкт всіх витрат як змінних, так і постійних);
- метод «величини покриття» (розподіл тільки змінних витрат).
Метод позамовної калькуляції застосовується тоді, коли продукція виробляється окремими партіями чи серіями, або коли вона виготовляється відповідно до технічних умов замовника. У цьому випадку собівартість виробництва одиниці продукції для різних замовлень може бути різною.
Позамовна калькуляція широко використовується виробниками, що працюють на основі замовлень у таких сферах, як друкарська справа, авіаційна промисловість, суднобудування, будівництво, ремонт автомобілів, професійні послуги, машинобудування, меблева та інші галузі промисловості з індивідуальним асортиментом виробів і послуг. Крім калькулювання основної товарної продукції, цей метод використовують при обчисленні собівартості виробів і робіт для капітального будівництва, житлово-комунального й інших непромислових господарств підприємства, при освоєнні нової продукції, при виготовленні нестандартного устаткування й т.п.
При методі позамовного калькулювання виділяються із загальної сукупності витрат на виробництво такі витрати, які можна прямо віднести на об'єкти калькуляції. Інші витрати включаються в собівартість окремих виробів відповідно до прийнятого методу розподілу непрямих витрат. Для кожного замовлення складається своя відомість калькуляції, де містяться прямі і накладні витрати, що відносяться на даний вид продукції.
При попроцесній калькуляції виробничі витрати групуються по підрозділах або виробничих процесах. Повні виробничі витрати акумулюються по основних статтях витрат, що включають вартість матеріальних і трудових ресурсів і величину заводських накладних витрат. При попроцесній калькуляції загальні витрати на виробництво діляться на кількість планової чи виготовленої продукції в минулому або звітному році. Тому собівартість одиниці продукції (або питома собівартість) - це усереднений показник. Попроцесна калькуляція використовується для підприємств, які виготовляють суцільну масу однакової (однорідної) продукції за допомогою ряду операцій або процесів. Попроцесна калькуляція в основному використовується в таких галузях, як нафтова, вугільна, хімічна, паперова, виробництво електроенергії, будматеріалів, скла і харчових продуктів.
Звичайно вибір того або іншого методу калькулювання в значній мірі залежить від характеристик виробничого процесу і видів виробленої продукції. Крім цих двох методів у практиці планування й обліку використовуються модифікації цих методів при виробництві спільно вироблених (сполучених) продуктів.
"Метод загальної калькуляції" - передбачає розподіл як змінних так і постійних витрат на одиницю продукції. Цим методом користувалися в умовах «командно-адміністративної» системи управління, і дотепер він залишається основним методом калькулювання витрат на вітчизняних підприємствах.
У ринковому господарстві, як вважає більшість західних економістів, перевагу варто віддавати складанню калькуляцій собівартості продукції "методом величини покриття". Суть цього методу полягає в тому, що по окремих видах продукції розподіляються тільки змінні витрати, розраховуються розмір виручки й маржинальний прибуток (власне це і є величина покриття). А в цілому по підприємству розраховуються умовно-постійні витрати, повна собівартість і прибуток.
Економічний зміст "величини покриття" полягає в тому, що його величина є тією частиною виручки від реалізації продукції, яку підприємство, з одного боку, використовує для покриття умовно-постійних витрат, а з іншого боку - по можливості для утворення прибутку. Величина покриття (маржинальний прибуток) ніби-то покриває собою умовно-постійні витрати й прибуток. Коли умовно-постійні витрати менші за маржинальний прибуток, то вироби будуть прибутковими, в іншому випадку - збитковими. Саме цією залежністю обґрунтовується застосування такого терміна, як калькуляція "методом величини покриття".
Планування зведеного кошторису витрат на виробництво
Кошторис витрат — це зведений план усіх витрат підприємства на плановий період виробничо-фінансової діяльності. Він є загальною сумою витрат виробництва за видами ресурсів, які буде використано в плановому періоді незалежно від місця. У зведений кошторис включають витрати підрозділів основного виробництва, підрозділів виробничої інфраструктури та витрати на утримання адміністративно-управлінського персоналу.
Зведений кошторис узгоджує всі витрати за основними розділами річного плану діяльності підприємства в грошовій формі. Взаємозв’язок кошторису на виробництво з іншими розділами внутрішньофірмового планування ілюструє рис. 10.2.
Витрати на виробництво продукції у вартісному вираженні формують виробничу собівартість.
Планування витрати на виробництво виконують у такій послідовності:
· складають кошторис витрат і калькулюють собівартість продукції та послуг допоміжних цехів;
· формують баланс розподілу продукції та послуг допоміжного виробництва за калькуляційними напрямами й за внутрішньозаводськими підрозділами;
· складають кошториси та розраховують:
ü витрати на сировину, матеріали, купівельні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо й енергію в основному виробництві;
ü основну та додаткову заробітну плату робітників, зайнятих у виробництві продукції, з відрахуванням на соціальні заходи;
ü кошториси витрат цехів допоміжного виробництва;
ü кошториси витрат, пов’язаних із підготовкою та освоєнням виробництва нової продукції;
ü кошториси витрат на утримання, експлуатацію та ремонт устаткування;
ü кошториси витрат, пов’язаних із відшкодуванням зно-
шування спеціальних інструментів і пристроїв цільового призначення;
ü кошториси загальновиробничих витрат.
Складаючи зведений кошторис, ураховують усі операційні витрати планового періоду.
У процесі розроблення кошторису витрат на виробництво застосовують три основні методи:
1) кошторисний — на основі розрахунку витрат у межах усього підприємства за даними інших розділів плану;
2) зведений — додаванням кошторисів витрат виробництва окремих цехів;
3) калькуляційний — на основі планових розрахунків за всією номенклатурою продукції, робіт і послуг з розподілом комплексних статей на прості елементи витрат.
У практиці вітчизняних підприємств кошторисний метод є найпоширенішим, його застосування забезпечує взаємозв’язок і приведення в єдину систему розрахунків зведеного кошторису.
Розрахунки витрат на сировину, матеріали, куповані напів-
фабрикати й комплектуючі вироби, технологічне паливо та енергію в основному виробництві складають на основі даних про обсяги виробництва окремих виробів і технічно обґрунтованих норм витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції або робіт, затверджених для планового періоду.
У планових розрахунках можуть використовуватися укрупнені натуральні норми витрат на одиницю продукції або групові норми, розроблені для використання на ряді робочих місць, які мають однакові або подібні виробничі умови, застосовують однорідну сировину або матеріали й виробляють однакову продукцію.
47. Зміст і завдання фінансового плану.
Фінансове планування — це процес визначення обсягу фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямками їх цільового використання згідно з виробничими та маркетинговими показниками підприємства у плановому періоді.
Метою фінансового планування є забезпечення господарської діяльності необхідними джерелами фінансування.
Основними завданнями фінансового планування на підприємстві є:
• забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;
• установлення раціональних фінансових відносин з суб'єктами господарювання, банками, страховими компаніями тощо;
• визначення шляхів ефективного вкладення капіталу, оцінювання раціональності його використання;
• виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок раціонального використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів;
• здійснення контролю за утворенням та використанням платіжних засобів.