Ключові терміни і поняття

ПЛАН

Нормативно-правові акти та його види.

3.2. Законотворчість та стадії законотворчого процесу.

3.3. Поняття, способи та види тлумачення законодавства.

3.4. Дія нормативно-правових актів по колу осіб, простіру.

Ключові терміни і поняття

Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади.

конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею.

звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства.

Накази — розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжується строк їх дії.

Локальні нормативно-правові акти — це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність

Тлумачення законодавства - правозастосувачеві роз'яснення нормативно-правових актів, що дають різні органи й особи в офіційному і неофіційному порядку.
І з'ясування вимог норм, як внутрішній інтелектуальний процес, і роз'яснення їх, як вираження зовні своїх висновків про зміст права з метою показати, як треба розуміти правовий акт.

Інструкції — нормативно-правовий акт, який встановлює порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.

Спеціально-юридичне тлумачення — сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

Дія нормативно-правових актів по колу осіб - це поширення нормативних вимог на всіх адресатів у рамках територіальної сфери дії того чи іншого акта.

Питання для експрес-опитування.

Які існують види нормативно-правових актів?
Що таке тлумачення правових норм?
Які існують види тлумачення нормативно-правових акті?
Які існують способи тлумачення нормативно-правових актів?
Дія нормативно-правових актів в часі, просторі та по колу осіб.
Ієрархія нормативно-правових актів.
Міжнародні договори. Загальна характеристика.
Законотворчий процес.

Самостійна робота.

Вступ

В даній темі розглядається види нормативно-правових актів, їх ієрархія. Важливим на сьогодні є поняття, форми, способів, видів тлумачення нормативно-правових актів.

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року міжнародний договір - це врегульована міжнародними правом угода, укладена державами та іншими суб'єктами міжнародного права у письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її найменування. Як правило, міжнародний договір є угодою двох або більше держав щодо встановлення, зміни або припинення взаємних прав та обов'язків у політичних, економічних, соціальних, культурних або інших відносинах.

Хоча у визначенні не зазначається про договори в усній формі, держави та інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою розповсюдити на усні договори дію положень згаданих Віденських конвенцій. Однак в усній формі договір (джентльменська угода) в сучасному міжнародному праві зустрічається рідко, оскільки тільки договір у письмовій формі чітко і конкретно фіксує права й обов'язки сторін.

Об'єктом міжнародного договору є відносини суб'єктів міжнародного права з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій і утримання від дій. Будь-який об'єкт міжнародного права може бути об'єктом міжнародного договору. Самі держави визначають, що є об'єктом міжнародного договору, проте вони утримуються від того, щоб об'єктом договорів були питання, що становлять виключно внутрішню компетенцію держав. Як правило, об'єкт договору відображається в найменуванні договору.

Найважливіший елемент договірних правовідносин - сторони. На думку, 1.1. Лукашука, "склад і характер сторін визначають зміст і роль договору. Із зміною складу сторін може змінюватися реальний зміст і значення договору".

Як випливає з Віденської конвенції 1969 р., "кожна держава володіє правоздатністю укладати договір" (ст. 6). У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати міжнародні договори " реалізується правилами цієї організації - зокрема, установчими актами організації, прийнятими відповідно до них рішеннями і резолюціями, а також сталою практикою цієї організації (ст. 1,6 Віденської конвенції 1986 р.).

Держави — члени міжнародної організації можуть шляхом міжнародної угоди створювати для неї права і обов'язки.

Договори зобов'язують тільки учасників. Для третіх сторін, тобто держав, що не беруть участь, вони не створюють ні прав, ні зобов'язань. Договір може встановити правові наслідки для третіх держав тільки у разі їх згоди. Якщо така держава користується правами, що витікають з договору, вона повинна дотримуватись і пов'язаних з цим обов'язків[2, C. 124].

Так, держава, що користується правами згідно із Конвенцією про судноплавство по Дунаю, повинна дотримуватись встановлених нею правил. Сторони мають право змінювати зміст договору без згоди третіх держав, що користуються витікаючими з нього правами.

До структури договору відносяться його складові частини, а саме назва договору, преамбула (зазначаються цілі укладення даного договору, сторони договору й ін.), основна частина (предмет договору, права та обов'язки сторін), заключна частина (передбачаються умови вступу договору в силу, строк його дії, порядок припинення і т.д.). Договір переважно складається з розділів, глав, статей, пунктів.

Іноді договори супроводжуються застереженнями сторін, додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури, вирішення суперечок (протоколи, описи, технічні умови, стандарти, карти тощо). Усі частини договору мають однакову юридичну силу.

Обов'язковим елементом є підписи уповноважених сторін договору.

Міжнародний договір, як правило, складається в одному документі. Проте текст договору, укладеного, наприклад, шляхом обміну нотами або листами, міститься в двох або більше пов'язаних між собою документах.

Мова, на якій складається текст договору, визначається договірними сторонами. Двосторонній договір складається зазвичай мовами обох договірних сторін, хоча вони можуть вибрати й іншу мову. Іноді крім двох мов договірних сторін вони складають текст і третьою (нейтральною) мовою. На пострадянському просторі міжнародні договори укладаються мовами договірних сторін, а також російською мовою.

return false">ссылка скрыта

Багатосторонні договори укладаються мовами, які визначаються договірними країнами. Встановилася практика укладання договорів під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій офіційними мовами цих організацій (англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, німецькою, французькою).

Договори, в яких можуть брати участь інші сторони без надання згоди сторін, які уклали цей міжнародний договір, та не передбачається виконання особливих умов, називають відкритими. Договори, де є обмеження для участі в ньому, називають закритими. Він припускає, насамперед, участь тільки держав, що уклали такий договір. Деякі автори виділяють також напіввідкриті договори, до яких можуть приєднатися Й інші держави, але за згодою сторін, які уклали цей міжнародний договір та виконання м особливих процедур.

4. За географічною чи просторовою ознакою: універсальні, регіональні, локальні. Договори, кодифікуючі міжнародно-правові норми, об'єкт і цілі яких представляють інтерес для всіх держав, називають загальними або універсальними договорами. Такі договори повинні бути відкритими, тобто в них має право брати участь будь-яка держава. У той же час Північноатлантичний договір 1949 року є універсальним закритим міжнародним договором. Договори держав певного географічного району називають регіональними (угоди, укладені в рамках СНГ, Римський договір про ЄЕС 1957 р.).

Ст. 3 Закону "Про міжнародні договори України" 2004 р. виділяє міжнародні договори України, укладені:

- Президентом України або за його дорученням - від імені України;

- Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду України;

- міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Так, від імені України укладаються міжнародні договори України:

а) політичні, мирні, територіальні, стосовно державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер. У свою чергу, від імені Уряду України укладаються міжнародні

договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету

Міністрів України. Міжвідомчими є міжнародні договори України з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади[2-4].

1.1. Нормативно-правовий акт та його види.

Нормативно-правові акти займають особливе місце у системі правових актів. Їх необхідно відрізняти від актів застосування й тлумачення права (докладніше про це див. в інших розділах підручника).

За юридичною . силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи:

Закон - це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку органом законодавчої влади або референдумом, має вищу юридичну чинність і регулює найбільш важливі суспільні відносиниОсновні ознаки закону: закон являє собою різновид нормативно-правових актів (у їхній системі є закони й підзаконні акти) і як усякий інший нормативний акт містить норми права (загальні правила поведінки), адресовані відповідним суб'єктам права; закон приймається органом законодавчої влади (вищим представницьким органом державної влади) - парламентом країни або всенародним голосуванням (референдумом); закон приймається органом законодавчої влади в особливому процедурному порядку (стадії законотворчості), передбаченому Конституцією й регламентом парламенту (див. п.4 ст.82 Конституції України); закон у системі нормативно-правових актів (системі законодавства) має вищу юридичну чинність. Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших правових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Конституції України закони приймає Верховна Рада України. Класифікація законів може проводитися за різними критеріями: за їх юридичною силою: 1) Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріплює коло суб'єктів нормотворчої діяльності). Термін "конституція" латинського походження і означає "устрій", "установлення". Це слово вживали ще античні мислителі (один із декретів римських імператорів мав назву "конституція"), але сучасне розуміння конституції як основного закону держави з'явилося в XVIII сторіччі.

2) конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство»);

3) звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про електроенергетику»);

за суб'єктами законотворчості: закони, що приймаються представницькими державними органами влади; іншими центральними органами влади, які займаються правотворчістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів; уповноваженими громадськими організаціями (муніципальними органами, профспілками тощо); спільними (державних органів та інших соціальних структур); народом України, прийняті на референдумі;

за терміном дії: постійні (Конституція України) і тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України), надзвичайні — їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;

за структурою: прості (Закон України «Про освіту»), кодифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодавства України про культуру);

за сферою дії: загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»), окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим).

Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, володіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.

Незважаючи на те, що в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин головне й визначальне місце займає закон, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення у житті будь-якого суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль. Відповідно до Конституції України повноваження з прийняття підзаконних нормативно-правових актів закріплені за Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади (ст. 127). У обмеженому обсязі та у випадках, передбачених конституцією і законами України, право підзаконної правотворчості має Верховна Рада України та Рада міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 135), голови місцевих державних адміністрацій (ст. 118), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144).

Виділяють наступні види підзаконних актів, розташовані за ієрархією:

1) Укази й розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України підзаконного характеру, обов'язкові для виконання на всій території України, приймаються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам України. Акти Президента скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, і тільки тоді набувають юридичної сили. Це — принцип контрасигнатури, відповідно до якого Прем'єр-міністр чи міністр беруть на себе юридичну відповідальність за виконання даного акта. Президент, будучи главою держави, видає акти, які займають наступне після законів місце. Важлива роль приділяється указам, багато у чому завдяки їм глава держави реалізує повноваження та елементи свого правового статусу. У сучасний період сфера правового регулювання, охоплена указами, дуже широка. Як правило, вони видаються у випадку прогалин у праві. Розпорядження — це другі за значенням підзаконні акти глави держави. Звичайно, вони приймаються з поточних чи процедурних питань. Акти Президента публікуються в офіційних виданнях. Наприклад, Указ Президента України «Про Збройні Сили України», Розпорядження Президента України «Про призначення Л. Каденюка помічником Президента України з питань авіації та космонавтики».

2) Постанови і розпорядження Уряду України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі постанов. Акти з оперативних та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Усі акти Уряду України обов'язкові до виконання в Україні. Особливістю актів Уряду є те, що вони можуть бути прийняті лише на підставі і на виконання законів України, а також указів Президента України. Змістом постанов уряду є норми права, що встановлюють основи управлінської діяльності в галузі фінансів, освіти, культури, охорони здоров'я тощо, як основні напрями його діяльності. Розпорядження уряду, як правило, мають характер індивідуального правового регулювання. Акти Уряду України підписуються Головою Уряду України і підлягають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів із дня їх прийняття. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі нафтопродуктами» або постанова Кабінету міністрів України «Про підвищення заробітної плати працівників культури та архівів», Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції державної політики у сфері постачання газу та нафти в Україну», «Про заходи щодо завершення будівництва недобудованих житлових будинків»[2-5].

3) Накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних комітетів — це підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, зміст яких не повинен суперечити законам України та нормативно-правовим актам Президента і Уряду України.

Інструкції — встановлюють порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.

Положення, статути — закріплюють правове становище, структуру, функції і компетенцію певної державної організації.

Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні відносини, що перебувають, як правило, у межах компетенції даної виконавчої структури. Однак є серед них і такі, котрі мають загальне значення, виходять за межі конкретного міністерства й відомства, поширюються на широке коло суб'єктів. Наприклад, акти Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації тощо.

4) Рішення і постанови органів місцевого самоврядування — приймаються у межах компетенції і діють на території відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо. Як правило, ці акти регулюють відносини у сфері громадського порядку, охорони здоров'я, торгівлі у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

5) Локальні нормативно-правові акти — це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність.

У деяких правових системах залишається діяти одне з найдавніших джерел права — правова доктрина як сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загальнообов'язкове значення.

1.2. Законотворчість та стадії законотворчого процесу.

Законодавчий процес - це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій - самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій.

В Україні до основних стадій законотворчості ставляться:

Законодавча ініціатива;

Обговорення законопроекту;

Прийняття закону;

Оприлюднення закону.

Законодавча ініціатива є передбаченим ст.93 Конституції України правом певних суб'єктів (Президент України, народні депутати України й т.д.) внести для розгляду у Верховну Раду України відповідний законопроект (основна форма реалізації законодавчої ініціативи), що породжує обов'язок парламенту розглянути цей законопроект відповідно до передбаченої процедури.

Обговорення законопроекту - у Верховній Раді України починається після його включення до порядку денного (затверджуваною Верховною Радою). Попередньо законопроект розглядається у відповідним (профільних) постійних комітетах Верховної Ради, які ухвалюють рішення щодо його готовності для обговорення в парламенті. Ці комітети допрацьовують законопроект у випадку його несхвалення Верховною Радою в першому читанні (здійснюють його підготовку до другого читання). Обговоривши законопроект Верховна Рада ухвалює рішення щодо його схваленні в першому читанні (інше рішення - законопроект відхиляється й направляється на доробку).

Прийняття закону - здійснюється шляхом голосування: закон приймається більшістю голосів від загальної кількості народних депутатів, зміна Конституції України вимагає не простого, а кваліфікованої більшості голосів (приймається не менш 2/3 від загальної кількості народних депутатів України).

Прийнятий закон підписує Голова Верховної Ради України й передає його на підпис Президентові України (ст. 104 Конституції України).

Підстадия стадії прийняття закону - підписання закону Президентом України. Президент України підписує закон протягом 10 днів від дня його одержання. У цей строк він може скористатися правом відкладеного вето й повернути Верховній Раді закон із зауваженнями для його повторного розгляду. Закон, прийнятий при його повторному розгляді, президент України зобов'язаний підписати протягом 7 днів.

4. Оприлюднення закону - відбувається, за загальним правилом, шляхом його офіційного опублікування, тобто опублікування в офіційних друкованих виданнях. Офіційне опублікування закону - це оголошення (оголошення) від імені Верховної Ради України його повного й точного тексту для загального ведена й повсюдною реалізацією. Опублікований закон набуває чинності через 10 днів від дня його офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ст. 34 Конституції України). Закон як і інший нормативно-правовий акт, що визначає права й обов'язки громадян, не доведений до відомості населення в порядку, установленому законом, є недіючим (ст. 57 Конституції України).

3.3. Поняття, способи та види тлумачення законодавства.

Вибір правових норм у ході правозастосування неминуче зв'язаний із з'ясуванням їхнього змісту. Часто в цьому допомагають правозастосувачеві роз'яснення нормативно-правових актів, що дають різні органи й особи в офіційному і неофіційному порядку.
І з'ясування вимог норм, як внутрішній інтелектуальний процес, і роз'яснення їх, як вираження зовні своїх висновків про зміст права з метою показати, як треба розуміти правовий акт, найчастіше поєднують одним поняттям — “тлумачення права”.
Проблема тлумачення виходить за рамки чи правозастосування реалізації права. По-перше, вона має самостійне значення в процесі наукового чи повсякденного пізнання державно-правового життя. По-друге, необхідність чіткого представлення про зміст діючих норм виникає в ході правотворчих робіт. Ні видати новий акт, ні систематизувати наявні не можна без знання справжньої волі законодавця, що одержала офіційне вираження[1-3].
Об'єктом тлумачення є закони і підзаконні акти, Важливе значення мають не тільки сформульовані в них норми, але і преамбули актів, інші правоположення, що містяться в них.
Предметом тлумачення є історична воля законодавця (нормодавця), виражена в законі (у нормативному акті). Воля законодавця часу застосування закону також враховується, тому що в тілі тлумачуємих актів можуть міститися норми, чи прямо побічно змінюють зміст попередніх актів. Історія різних держав дає приклади такої практики, коли під видом тлумачення проголошувалися нові норми. Режим твердої законності і нормальний правопорядок у принципі виключають змішання правотворчої і правороз‘яснювального процесів.
Тлумачення підрозділяється на види насамперед у залежності від того, чи йде мова про з'ясування нормативних чи актів про їхнє роз'яснення.
З'ясування актів досягається рядом способів. Способи тлумачення — це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу правових актів.
Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, телеологічне, спеціально-юридичне тлумачення.
Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з'ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з'ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п.
Логічне тлумачення — припускає самостійне використання законів і правил логіки для з'ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм.
Систематичне тлумачення — з'ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв'язку, у зв'язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні, особливо норми відсильні і бланкетні.
Історико-політичне тлумачення — з'ясування змісту законодавчої волі в зв'язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта.
Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих.
Спеціально-юридичне тлумачення — сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.
Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне, обмежувальне, розширювальне.
Як правило, має місце адекватне тлумачення. Обмежувальне і розширювальне допускаються завжди при одній неодмінній умові — розбіжності дійсного (сьогодення, справжнього) змісту норми з буквальним. Норма витлумачується чи ширше вже буквального її змісту, але обов'язково відповідно до того, що знайдено в підсумку з'ясування щирого змісту норми.
При оцінці значення і ролі розширювального й обмежувального тлумачення норм не слід змішувати їх з аналогією закону і права, коли відбувається поширення дії норм на не передбачені ними обставини.
Визначальним моментом у визначенні видів роз'яснення правових актів є суб'єкт — особа чи орган, що дає це роз'яснення.
Офіційне тлумачення чи дається тим органом, що видав даний акт (і тоді воно зветься автентичного), чи ж органами, на які покладений обов'язок тлумачити чи закони інші нормативні акти (легальне тлумачення). Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосувачів.
Серед актів офіційного нормативного тлумачення виділяються акти конституційного тлумачення. У багатьох державах його дає конституційний суд.
Суб'єктами офіційного автентичного тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Коло їх широке, тому юридична чинність актів тлумачення неоднакові.
Вищою юридичною чинністю володіють акти тлумачення парламентських органів і вищих судових інстанцій, якщо вони уповноважені на тлумачення законів.
У зв'язку зі здійсненням виконавчо-розпорядницьких функцій, організацією правовідносин і контролем за дотриманням законодавства тлумачення підзаконних актів здійснюють уряд, міністри й інші виконавчі органи.
У правоохоронній сфері велику роль грають роз'яснення (інструктивні і директивні листи, накази й інструкції) таких відомств, як Міністерство юстиції. Вищий арбітражний суд, прокуратура, органи внутрішніх справ. Більшість з них є внутрішньовідомчими, але є і такі роз'яснення, що приймаються до посібника громадянами. Такі, наприклад, офіційні роз'яснення органами внутрішніх справ правил дорожнього руху.
Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості. Відповідно виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями); доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку.
У залежності від сфери дії актів роз'яснення правових норм проводиться розподіл тлумачення на нормативне і казуальне.
Нормативне тлумачення споконвічне призначено для поширення його результатів на невизначене коло осіб і випадків. Воно, подібно правовій нормі, має абстрактний характер, тобто не прив'язується до конкретної ситуації.
Казуальне тлумачення, навпроти, викликано цілком визначеним випадком і переслідує основною метою правильне рішення саме даної справи.

Зміст тлумачення правової норми фіксується, як правило, опосередковано, неявно — через відповідний правозастосувальний акт, в якому це тлумачення використано. Проте іноді, воно може виражатися в окремому самостійному документі (акті), якщо є потреба роз’яснити іншим особам своє розуміння правової норми. Інтерпретиаційно-правовий акт (акт офіційного тлумачення правових норм) — це спосіб зовнішнього прояву встановленого компетентним органом формально-обов’язкового правила розуміння змісту правової норми. Ознаки акта тлумачення норм права полягають у тому, що він: 1) діє разом з тим нормативно-правовим актом, у якому містяться норми права, що тлумачаться, залежить від них і, як правило, поділяє їх долю; 2) є формально-обов'язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються; 3) закріплюються в цих актах правила розуміння норми, а не правила фізичної поведінки; 4) приймається лише правотворчими або спеціально уповноваженими суб'єктами; 5) має спеціальну письмову форму вираження акта-документа (роз'яснення, інструктивні листи та ін.) 6) має не тільки пряму дію в часі, а й зворотну.Ітерпретаційно-правові поділяються на види відповідно до видів та способів тлумачення правових норм[3-4].

3.4. Дія нормативно-правових актів по колу осіб, простіру.

у собі чотири питання:
1) на які суспільні відносини даний акт поширюється (предметну дію);
2) з якого часу і по який час нормативний акт має юридичну чинність (дія в часі);
3) на яку територію він поширює свій регулюючий вплив (дія в просторі);
4) які його адресати (дія по колу осіб).
1. Предметна дія. Нормативні акти регулюють різні за своїм характером відносини. При цьому, наприклад, акти, розраховані на регулювання майнових і зв'язаних з ними особистих немайнових відносин, не мають сили у відносинах між державними органами, і навпаки.
Іншими словами, тільки як виключення (у ситуації так називаного субсидіарного застосування права) норми однієї галузі можуть поширити своя дія на відносини, регульовані нормативними актами іншої галузі права.
У предмет правового регулювання входять вольові суспільні відносини, що виключає дію актів у відношенні чи подій інших станів, у яких не може брати участь волаючи людини. Такого роду обставини можуть виступати тільки як юридичні факти, тобто закон може зв'язати з ними настання юридичних наслідків, але вплинути на їхній хід норми права неспроможні.
Законодавець виключає залучення до відповідальності за напрям думок, вважаючи таку практику реакційної. Він виходить з формули: “Крім своїх дій я зовсім не існую для закону, зовсім не є його об'єктом”.
2. Дія в часі зв'язано з вступом нормативного акта в силу і моментом утрати їм юридичної чинності. У кожній державі діють норми про порядок опублікування і вступу в сипу законів і інших актів. У Росії — це федеральний закон від 14 червня 1994 р. “Про порядок опублікування і вступу в силу федеральних конституційних законів, федеральних законів, актів палат Федеральних Зборів”. Офіційним опублікуванням актів, прийнятих законодавчими органами, вважається опублікування їх у спеціальних офіційних виданнях, а також у визначених газетах (у Росії — у “Зборах законодавства Російської Федерації” і “Російській газеті”). Названі акти публікуються у встановлений у законі термін після їхнього прийняття. Офіційні видання мають і інші державні органи.
Всі акти нормативного характеру набирають сили після закінчення визначеного часу після офіційного опублікування, якщо при прийнятті акта не встановлений інший термін уведення його в дію (у Росії після закінчення десяти днів на всій її території). Часто приймаються спеціальні постанови про введення акта в дію, що мають серйозне, хоча і допоміжне значення. У них можуть міститися доручення уряду про розробку підзаконних актів, що конкретизують закон, про приведення у відповідність із законом всіх інших актів; приводитися переліки актів, що втрачають силу; даватися вказівки про долю відносин, що склалися до вступу знову прийнятого акта в силу; визначатися коло суб'єктів, уповноважених (тимчасово чи постійно) робити угоди на основі прийнятого акта. Постанови можуть також зобов'язати визначені органи і посадові особи сприяти розвитку нових правовідносин, дати інші доручення.
Акти, що не мають загального значення, можуть бути не опубліковані, а спрямовані відповідним органам і організаціям для доведення до зведення всіх заснувань і осіб, на яких поширюється їхня дія. Ці акти набирають сили з моменту одержання їхніми державними органами і громадськими організаціями, якщо не встановлений інший термін уведення їх у дію.
Для практичних працівників іноді дуже важливо ознайомитися не тільки із самим нормативним актом, але і з матеріалами по його обговоренню. Щоб правильно витлумачити закон, приходиться, наприклад/ звертатися до альтернативних проектів і пропозицій по окремих статтях, висловленим депутатами. Тому треба дивитися стенографічні звіти відкритих засідань законодавчих органів.
Постанови і розпорядження уряду, що носять нормативний характер, здобувають силу з того терміну, що у них зазначений. Якщо ж така вказівка відсутня, то з моменту їхнього прийняття. Такий порядок встановлений у більшості держав, хоча можуть бути й інші правила.
Нормативні акти центральних відомств вводяться в дію з моменту їхнього чи прийняття після одержання адресатами.
Не урегульований належним образом порядок вступу в силу рішень представницьких органів на місцях, а також рішень і розпоряджень місцевої адміністрації, наказів керівників відділів і керувань, нормативних актів керівників підприємств, заснувань, організацій. Практично вони набирають сили з моменту їхнього прийняття. Рішення з питань боротьби зі стихійними лихами, епідеміями й епізоотіями набирають сили з моменту їхнього чи опублікування оповіщення населення по радіо, телебаченню.
Існують три способи припинення дії нормативних актів у часі:
а) указати термін, протягом якого акт буде діяти, і не продовжувати його;
б) скасувати даний акт;
в) замінити даний акт іншим, регулюючим фактично ті ж питання.
На жаль, останній спосіб одержав значне поширення. Оскільки при цьому переліки актів, що втратили сипу, чи не складаються з запізненням, практика поставлена в скрутне положення. З загальних правил дії нормативних актів у часі є два виключення. Іноді (скоріше, у сфері цивільного права) скасовані акти продовжують як би регулювати існуючі відносини, тому що необхідний визначений термін для їхнього приведення у відповідність з новим законодавством. Це так називане переживання нормативного акта. И. навпаки, іноді знову прийнятий нормативний акт (у виді виключення) поширює своя дія на відносини, що виникли до вступу його в юридичну чинність. Це зворотна сторона закону. Зворотна сила закону надається тільки законодавцем. Сваволя в цій справі неприпустимий. За загальним правилом зворотну силу здобуває закон, що усуває караність чи діяння зм'якшує покарання.
3. Дія нормативних актів у просторі зв'язується з їхнім поширенням на державну територію. До неї відносяться земна територія, її надра, внутрішні і територіальні води, повітряний простір над земною і водяною територією, території посольств, військових кораблів, усіх кораблів у відкритому морі, кабіни літальних апаратів над територією, що не входить до складу іншої держави. Територіальні межі дії нормативних актів виявляють суверенітет держави і його юрисдикцію. Іноземне законодавство застосовується на території конкретної держави лише остільки, оскільки воно саме це допускає в загальній чи формі в конкретних угодах із закордонними державами. Міжнародними договорами регулюється і так називана екстериторіальна дія правових актів, коли законодавство даної держави поширюється за межами його території (діє у відношенні громадян і організацій, що знаходяться на території інших держав). У федеративних державах територіальні межі дії нормативних актів обумовлені внутрішньополітичними відносинами. Як загальне правило нормативні акти членів федерації діють на власній території, акти місцевих органів влади і керування — на керованій ними території. Однак поширене й інше: юридичні акти, прийняті державними органами одних адміністративних і політичних одиниць, визнаються в якості таких на території інших. Зіткнення нормативних актів рівноправних (однопорядкових) органів зважуються на основі колізійних норм, установлених федеральною владою. Колізійні норми існують також на випадок зіткнення актів, виданих у різний час, у різному обсязі, різними органами.
4. Дія нормативно-правових актів по колу осіб означає за загальним правилом поширення нормативних вимог на всіх адресатів у рамках територіальної сфери дії того чи іншого акта. Але з даного правила є три виключення.
По-перше, глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв і деякі інші іноземні громадяни користаються правом екстериторіальності (наділені дипломатичним імунітетом), і, отже, до них не можуть бути застосовані міри відповідальності і примусового заходу за порушення карного законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення.
По-друге, що проживають на території держави іноземні особи й особи без громадянства, хоча і користаються широким колом прав і воль поряд із громадянами, у деяких правовідносинах не можуть виступати носіями прав: Вони не можуть, наприклад, обирати і бути обраними в органи державної влади, у судді; не можуть перебувати на службі в збройних силах і органах внутрішніх справ.
По-третє, деякі нормативні акти, що наприклад передбачають кримінальна відповідальність, поширюються на громадян незалежно від місця їхнього перебування і незалежно від того, понесли вони вже покарання по нормах іноземного чи законодавства немає.
Адресатами нормативних актів можуть бути всі чи громадяни визначені групи населення, усі посадові чи особи окремі їхні категорії[2-3].

Тема № 3. Цивільне право України (2 год.)

ПЛАН

4.1. Поняття, зміна, припинення цивільних правовідносин.

4.2. Цивільно-правовий договір.

4.3. Цивільно-правова відповідальність.

4.4. Захист цивільних прав.

Питання для експрес-опитування.

Поняття Цивільного Права України.
Цивільні правовідносини.
Фізичні особи, як суб’єкт цивільних правовідносин.
Дєздатність. Її види. Правоздатнысть.
Юридична особа, як суб’єкт цивільних правовідносин.
Цивільно-правовий договір.
Цивільно-правові відповідальність.
Припинення юридичної особи.

Самостійна робота.

1. Джерела Цивільного права України.

Вступ

В даній темі розглядається сутність Цивільного права України, його ознак, поняття цивільних правовідносин. Важливим є вивчення курсантами субєктного складу цивільних правовідлносин, поняття дієздатності та првавоздатності фізичних осіб, ознак юридичних осіб. В аспекті вищезазначеного важливим є засвоєння курсантами поняття та основнихз охнак цивільно-правової відповідальності, та цивільно-правового договору.

4.1.Поняття Цивільного права України.

Цивільне право - одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.
Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.
Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.
Майновими відносинами є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.
Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), що поділяються на дві групи:
- особисті права, пов'язані з майновими (скажімо, права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);
- особисті права, не пов'язані з майновими (приміром, права особи на честь, гідність, ім'я, листування тощо).
Сторони цих відносин виступають як юридичне рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи та держава як у цілому, так і окремі соціальні утворення (адміністративно-територіальні одиниці, в тому числі автономні утворення). З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості й ціни товару).
Отже, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін[2, C, 45].

4.2. Поняття, зміна, припинення цивільних правовідносин.

Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між майнові відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями цивільних прав і обов‘язків, які виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Елементами цивільних правовідносин є: 1) суб‘єкти відносин; 2) об‘єкти відносин; 3) зміст відносин, що складається зі конкретних прав і обов‘язків.
Суб‘єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи і держава. Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права. Вона виникає з народженням особи і припиняється із смертю особи. Цивільна правоздатність юридичних осіб – з моменту створення до моменту ліквідації юридичної особи. Цивільна дієздатність – здатність особи власними діями набувати цивільних прав та обов‘язків і нести правову відповідальність за правопорушення.

Субєкти цивільних правовідносин.

Суб’єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ.
В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб’єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб’єктності, тобто їх правоздатності та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов’язки. Правоздатність у громадянина України виникає у момент його народження і припиняється з його смертю (або визнання громадянина померлим). Цивільна правоздатність закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній.

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатність; неповна дієздатність; часткова дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним[2, С 121].

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття — 18 років. Згідно з чинним законодавством у разі одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту реєстрації шлюбу.

Неповну цивільну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років. Вони мають право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати авторські права на результати літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що охороняються законом; бути учасником та засновником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи. Крім того, неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. У разі заперечення того з батьків, з яким проживає дитина, правочин може бути здійснений з дозволу органів опіки та піклування.

Часткова цивільна дієздатність характерна для осіб віком до 14 років (малолітні), які мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпоряджатися ними; здійснювати особисті немайнові права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об’єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом. Якщо кошти внесені на ім’я дитини іншими особами, ними мають право розпоряджатися батьки або один з них, що проживає з дитиною, або опікун. Малолітні не несуть цивільно-правової відповідальності за заподіяну ними шкоду.

Обмежена цивільна дієздатність визначається судом щодо фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоров’я, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Крім того, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. При цьому обмежена цивільна дієздатність фізичної особи настає з моменту набуття чинності відповідним рішенням суду. Правовими наслідками зазначеного рішення є те, що над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклування; вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини (правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, яка обмежена у дієздатності, за згодою піклувальника). Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, яка обмежена у дієздатності, та розпорядженнями здійснюються піклувальником. У той же час піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, яка обмежена у дієздатності, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Крім того, особи, які обмежені у дієздатності, самостійно відповідають за невиконання нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що заподіяна ними іншій особі[2, С. 123].

Громадянин, який внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров’я не здатний усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, у зв’язку з чим над ним встановлюється опіка, що призводить до втрати ним можливості вчиняти будь-який правочин. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача довіреності і т. п.), які були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. У разі одужання чи значного поліпшення психічного стану громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його у дієздатності.

У разі, коли громадянин зникає, його місце перебування невідоме та його розшуки не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці його проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначеному чинним законодавством. Суб'єктом цивільних правовідносин може бути не лише фізична особа, й юридична особа, тобто організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК).

Для того, щоб певну організацію було визнано юридичною особою, вона повинна мати такі ознаки:

• організаційна єдність, тобто юридична особа повинна мати певну структуру, яка характеризується наявністю системи соціальних взаємозв'язків членів юридичної особи та їх структурною і функціональною диференціацією (органи управління, структурні підрозділи тощо). Переважно зазначена організаційна структура закріплюється в установчих документах організації;

• реєстрація у встановленому законом порядку, тобто юридичну особу має бути легалізовано державою, шляхом засвідчення факту її створення. Державна реєстрація юридичної особи здійснюється на підставі Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Дані державної реєстрації вносяться до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення;

• наявність цивільної правоздатності та дієздатності, тобто юридична особа повинна мати соціально-правову можливість бути визнаною учасником цивільних правовідносин;

• майнова відокремленість, тобто юридична особа повинна мати в наявності відокремлене майно. При цьому, вказане майно має бути відокремлено як від майна колективу, так і від майна держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади та інших юридичних осіб, в тому числі й вищого рівня. Це майно може перебувати в особи як на праві власності, так і на інших речових правах;

• самостійна майнова відповідальність за зобов'язаннями, тобто юридична особа повинна нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями всім своїм майном. При цьому, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом;

• виступ у цивільному обігу та при вирішенні спорів в судах від власного імені, тобто кожна юридична особа виступає в правовідносинах від свого імені. При цьому, найменування юридичної особи має містити інформацію про її організаційно-правову форму (AT, ТзОВ тощо) та характер діяльності. Крім повного найменування юридична особа може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи (ст. 90 ЦК).

Як і будь-який учасник цивільного обороту, юридична особа має бути наділена правоздатністю та дієздатністю.

Цивільна правоздатність юридичної особи має загальний (універсальний) характер, тобто вона здатна мати такий самий обсяг цивільної правоздатності, що й фізична особа, крім тих прав, які за своєю природою можуть належати лише людині, наприклад, право на життя, здоров'я, честь, гідність тощо. При цьому, окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Іноді за рішенням суду обсяг цивільної правоздатності юридичної особи може бути обмежено. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст. 91 ЦК).

Цивільна дієздатність юридичної особи виникає одночасно з виникненням у неї цивільної правоздатності. Цивільна дієздатність юридичної особи здійснюється або через систему органів юридичної особи, або, у випадках, встановлених законом, через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (ст. 92 ЦК).

Що ж до цивільної деліктоздатності юридичної особи, то юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним їй майном, тобто учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Однак, переважно, юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчого документа, формують та виражають зовні волю юридичної особи як самостійного суб'єкта права. Органи юридичної особи можуть бути одноособовими (директор, президент, генеральний директор тощо) та колегіальними (правління, спостережна рада, загальні збори тощо). Одноособові органи або призначають засновники, або обирають учасники чи створений ними колективний орган. Колективні органи або обираються всіма учасниками, або складаються з них. Органи створюються з метою формування волі юридичної особи та її вираження зовні, щодо всіх третіх осіб. Склад та компетенція органів визначаються в законодавстві або в установчих документах[3-4].

Важливу роль для участі юридичної особи в цивільних правовідносинах відіграє її місцезнаходження, яке визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місце знаходження юридичної особи вказується в її, установчих документах (ст. 93 ЦК).

Іноді юридичні особи здійснюють певну діяльність і за межами свого місця знаходження. З цією метою вони створюють відособлені підрозділи — представництво та філію.

Представництво — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Юридичну особу може бути створено шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Моментом створення юридичної особи є день її державної реєстрації. Першим етапом створення юридичної особи є розробка її учасниками (засновниками) установчих документів, які викладаються письмово та підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Другим етапом створення юридичної особи є її державна реєстрація, яка здійснюється на підставі Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є єдиною підставою для відмови в державній реєстрації юридичної особи. Після проведення державної реєстрації її дані вносяться до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Діяльність юридичної особи може бути припинено в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) чи ліквідації юридичної особи.

Для припинення юридичної особи передбачено чітку процедуру. Першим етапом є прийняття рішення про припинення. Це рішення можуть приймати учасники юридичної особи, суд або відповідний орган. Вказані особи зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, з метою внесення до єдиного державного реєстру відомостей про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення діяльності. Другим етапом є призначення зазначеними органами за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційної комісії, ліквідатора тощо) та встановлення порядку і строків припинення юридичної особи. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється, поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї, який не може становити менше 2 місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи. Третім етапом є внесення до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи. І саме з цього моменту юридична особа є такою, діяльність якої припинено.

Реорганізація юридичної особи — це спосіб її припинення, за якого припиняє існування одна юридична особа, проте її права та обов'язки не припиняються, а переходять до інших юридичних осіб у порядку правонаступництва. Реорганізація юридичної особи здійснюється у формі злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення.

Злиття має місце, коли дві або більше юридичних особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Приєднання має місце, коли одна юридична особа входить до складу іншої, що продовжує існування далі. За поділу на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше і при цьому перша припиняє свої існування. При перетворенні на базі однієї юридичної особи створюється інша, яка має інший профіль діяльності, структуру, цілі проте переймає всі пасиви та активи свого попередника. Однак лише у разі реорганізації шляхом виділення, яке відбувається шляхом відокремлення зі складу однієї юридичної особи іншої, жодна з юридичних осіб не припиняє своє існування, і лише в цьому випадку реорганізація не є способом припинення юридичної особи.

При припиненні юридичної особи шляхом реорганізації кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, та мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється (ст. 107 ЦК України).

Ліквідація — це спосіб припинення юридичної особи за відсутності правонаступників. Ліквідація може проводитись добровільно або примусово. Добровільна ліквідація можлива за рішенням учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, у разі, якщо збіг строк існування юридичної особи, якщо досягнуто мети, задля якої її було створено тощо. Примусова ліквідація здійснюється за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом (ст. 110 ЦК). Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, може бути покладено обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, в порядку, що встановлюються Конституцією України та законом. Юридичні особи публічного права створюються, як правило, для здійснення спеціальних публічних функцій, не зумовлених їх участю у цивільному обороті (міністерства та відомства тощо). Однак це не означає, що вони не можуть вступати у цивільний оборот.

Юридичні особи приватного права створюються з ініціативи приватних осіб на підставі установчих документів з метою участі в цивільних правовідносинах. Юридичні особи приватного права створюються в організаційно-правових формах товариств, установ чи інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може бути створено і однією особою, якщо інше не встановлено законом.

За загальним правилом, установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Законодавець висуває загальні вимоги до змісту установчих документів товариства. Наприклад, у статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. Натомість, у засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників. Додаткові вимоги щодо змісту статуту чи засновницького договору окремих видів товариств встановлюються ЦК України або іншим законом.

Ще одним різновидом господарського товариства є виробничий кооператив. Під виробничим кооперативом розуміють добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Особливістю є додаткова регламентація діяльності виробничих кооперативів Законом України "Про кооперацію".

Установчим документом виробничого кооперативу є його статут, що затверджується загальними зборами його членів. Окрім загальних положень, статут виробничого кооперативу повинен містити відомості про:

• розмір пайового внеску члена кооперативу;

• склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків;

• характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі;

• порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу;

• розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу;

• склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.