Норми наголошування.

Наголос – це виділення одного зі складів слова за допомогою посилення голосу.

Наголошуваність – це властивість усього складу, а не тільки голосного звука, тому в наголошеному складі і голосні, і приголосні вимовляться чітко й виразно.

Наголос притаманний кожному повнозначному слову; службові слова, як правило, не наголошуються.

Наголос в українській мові вільний, тобто не закріплений в слові за якимось складом, як, наприклад, в польській мові на передостанньому складі.

Деякі складні слова, крім основного, можуть мати ще й побічний (додатковий) наголос: зо́лотоволо́ска, висо́кокваліфіко́ваний.

В українській мові наголос рухомий, оскільки при змінюванні слова може переходити з одного складу на інший: ха́та – хати́, земля́ – зе́млю, книжка – книжки́.

Наголос може виконувати словорозрізнювальну функцію, коли звукова оболонка цих слів тотожна: по́тяг – потя́г, о́бід – обі́д.

Правильність наголошування є однією з ознак культури мовлення. При виробленні норм наголошування укранїська мова має далеко більше труднощів, ніж у формуванні лексики. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також впливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Ще один чинник, що не сприяє закріпленню нормативного наголошування серед широкого загалу мовців – надуживання в творах багатьох авторів, особливо сучасних, поетичними вільностями. Нерідко це просто мовна безграмотність, неохайність.

У всіх цивілізованих народів акцентуаційним зразком є мова акторів національних театрів та кіно, мова радіо- та теледикторів.

А в Україні часто українські артисти говорять українською мовою тільки на сцені. Коли, приміром, в українській мові є подвійний наголос, вибирають спільний з російською мовою: завжди́, догові́р, алфаві́т (замість за́вжди, до́говір, алфа́віт).

Займенник той, цей в Р.в. однини мають наголос на закінченні: того́, цього́. Але: до то́го, після цьо́го.

Треба пам’ятати, що наголос падає на той склад, на який падає в слові, від якого це слово утворене: імпе́рія – імпе́рський, ри́нок – ри́нковий.

Найчастіше порушують наголос у словах:

нови́й, близьки́й. тонки́й, ви́падок, сере́дина, нена́висть, текстови́й, фахови́й, ви́балок, ви́няток, ви́сновок.

О́зеро – озе́ра, але два о́зера.

Де́рево – дере́ва, але два де́рева.

Жі́нка – жінки́, але три жі́нки.

Правильно: візьму́, кажу́, роблю́, ідемо́, йдете́, пі́де, при́йду.

Стосовно акцентуаційних норм, то тут дуже відчутний вплив діалектів та інших мов.

В українській мові є слова з подвійним наголосом: завжди, помилка, алфавіт, весняний, усмішка, байдуже.

В офіційно-діловому стилі слів із подвійним наголосом нема: новий, близький, середина, чотирнадцять, фаховий, випадок, ненависть.

Візьму́, кажу́, роблю́, було́, взяла́, прийду́, 2 шля́хи, 3 бра́ти.

Іменники на –ання наголошуються так, як дієслова, від яких вони утворюються: чита́ння, писа́ння.

Але в двоскладових словах наголос падає на останній склад: знання́, звання́.

В іншомовних словах на –метр наголос падає на останній склад у назвах мір: сантиме́тр, дециме́тр, кіломе́тр.

Але на передостанній склад у назвах вимірювальних приладів: баро́метр, спідо́метр.

Іншомовні власні назви наголошуються так, як у своїй мові:

французькі – на останньому складі: Бальза́к, Стенда́ль;

англійські – на першому складі: Га́млет, Нью́тон, Ді́ккенс;

польські – на передостанньому складі: Міцке́вич, Сенке́вич.

У запозичених словах наголос є постійним для однієї моделі:

демокра́́тія, бюрокра́тія, аристокра́тія;

діало́г, катало́г, моноло́г;

данти́ст, ради́ст, спеціалі́ст.

У числівниках від 11 до 19 наголос падає на на.

Абстрактні іменники на –ина мають наголос на закінченні: старовина́, глибина́, новина́.

Географічні назви на –ина наголошуються на корені твірного слова: Ки́ївщина, Оде́щина, Терно́пільщина.