Соціальна педагогіка як наука про розвиток особистості в соціумі

Розділ 2. Теоретичні основи соціальної педагогіки

Ключові слова: соціальна педагогіка, соціалізація, особистість, соціальна адаптація, соціальне середовище.

 

Соціальна педагогіка в Україні розвивається у контексті загальної психології, педагогіки і соціальних наук та обумовлюється соціальною політикою держави. Виникнення соцiальної педагогiки як нового напряму педагогiчних знань є результатом посилення соцiальної функцiї загальної педагогiки. Об’єктивнi умови цього процесу криються в особливостях розвитку сучасного суспiльства й необхiдностi розв’язання тих актуальних завдань, яких воно вимагає на даному етапi свого розвитку.

Соціальна педагогіка - наука про закономірності й механізми становлення і розвитку особистості в процесі освіти та виховання у різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтована діяльність освітніх, наукових, культурних та інших уповноважених закладів і установ, соціальних служб, які здійснюють формування соціальної активності дітей, молоді та дорослих у вирішенні політичних, економічних, соціальних та інших проблем суспільства.

Головними завданнями соцiальної педагогiки є:

§ визначення ефективних умов соціалізації особистості в сучасному суспільстві;

§ вивчення дiї об’єктивних і суб’єктивних факторiв соцiального середовища, характеру їх впливу на формування особистостi;

§ дослiдження закономiрностей та перспектив соцiально-педагогiчної взаємодiї особистостi та середовища;

§ розробка механiзмiв регулювання та корекцiї вiдносин особистостi та суспiльства.

Розв’язання цих завдань покладено на соцiальну педагогiку з урахуванням найближчих перспектив її розвитку. Указані завдання реалізуються у соцiально-педагогічній діяльності суспільства. Це, зокрема: визначення шляхiв створення оптимального режиму навчально-виховного процесу навчальних закладiв в умовах мiкросередовища; створення педагогiчних технологiй iнтеграцiї виховних зусиль суспiльства ("педагогiка середовища", за визначенням Шацького С.Т.); дослiдження факторів, що впливають на вiдхилення у поведiнцi неповнолiтнiх; вивчення впливу соцiального середовища на формування рiвня соцiальної зрiлостi особистостi та готовностi випускникiв шкіл, ПТУ, технiкумiв, коледжiв до виконання необхiдних суспiльству соцiальних функцiй i ролей; пiдтримка та соцiальна реабiлiтацiя дiтей, яку живуть у несприятливих умовах соцiалiзацiї.

Важливим аспектом соцiальної педагогiки виступає керування обставинами, якi прямо чи опосередковано впливають на вихованцiв, поєднання цих обставин в оптимальну систему, що забезпечує суспiльству необхiдний виховний ефект.

Розвитковi соцiальної педагогiки значною мiрою сприяли педагогiчнi iдеї минулого, соцiальнi та педагогiчнi iнiцiативи, якi були тiсно пов’язанi мiж собою [3]. Серед них, зокрема, великий інтерес становлять соцiально-педагогiчнi iнiцiативи релiгiйних дiячiв. Широко вiдома, наприклад, дiяльнiсть нiмецького пастора Оберлiна I.Ф. (1740-1826), який в одному з ельзаських селищ спробував створити, говорячи сучасною мовою - "виховуюче соцiальне середовище". Він вiдкрив своєрiдний дошкiльний заклад і розпочав пiдготовку жiнок для роботи в ньому. Оберлiн I.Ф. вважав органiзацiю дошкiльного виховання важливим фактором духовного та економiчного вiдродження села. В планах Оберлiна I.Ф. було також створення будiвничих проектiв, сiльськогосподарського кредитного союзу, до яких вiн намагався залучити "освiчених" промисловцiв. Дiяльнiсть Оберлiна I.Ф. надихнула Оуена Р., в соцiальних експериментах якого теж виявлявся яскраво виражений освiтньо-виховний ефект. У цих та iнших соцiальних експериментах, що проводилися в країнах Європи, органiзацiя виховання та освiти розглядалась як необхiдна умова формування високорозвиненої особистостi та нового суспiльства в цiлому.

Значний вплив на розвиток соцiальної педагогiки справили iдеї швейцарського вченого Песталоццi I.Г. (1746-1827). Всi його проекти – модель сiльськогосподарської общини, приймальникiв для сирiт і найбiднiших дiтей та школи – мали соцiальну спрямованiсть. Вiн стверджував, що кожна людина мусить вiдчувати свою належнiсть до суспiльства, iнших людей, виявляти своє розумiння та любов. Поведiнка "соцiально травмованих дiтей" (сирiт, безпритульних) змiнюється, на думку Песталоццi, не в результаті примусових дiй або настанов, а лише як наслідок прихільного, дружнього прийняття їх, одночасного задоволення матерiальних та емоційних потреб.

Серед вiдомих просвiтителiв минулого, чиї iдеї та дiяльнiсть мають безпосереднє вiдношення до розвитку соцiальної педагогiки, варто назвати iм’я нiмецького педагога Ф. Фребеля (1782-1852), який увiйшов у iсторiю педагогiки як реформатор дошкiльного виховання. Відповідають сучасності фiлософськi мiркування нiмецьких фiлософiв-просвiтителiв ХIХ ст. Гербарта Й., Шлейєрмахера Ф., якi лежать в основi як загальної, так і соцiальної педагогiки. Зокрема, на думку Гербарта Й. (1776-1841), завдання педагогiки – це сприяння моральному саморозвитку людини, однак без примусової спрямованостi її в первiсно задану форму. Виховний процес, як уважає Гербарт Й., не повинен обмежуватись лише шкiльним уроком, вiн має бути тісно пов’язаний із практикою, з реальним життям. Здiйснення цього зв’язку – одне з головних педагогiчних завдань.

Шлейєрмахер Ф. (1768-1834) – фiлософ, теолог із Сілезії – подiляв принципи природного саморозвитку, в той же час не виключав "виховання заради суспiльства". Він вважав, що тiльки демократiя сприяє формуванню особистості й що органiзацiя суспiльного життя не повинна суперечити педагогiчним та психологiчним умовам, необхiдним для її розвитку.

Цi та багато iнших iдей просвiтникiв минулого пiдготували теоретичне підґрунтя для формування соцiальної педагогiки як самостiйної науки. Свою iсторiю має також i термiн "соцiальна педагогiка". Однi автори вважають, що першим запропонував цей термiн нiмецький педагог А. Дистервег, на думку якого реформування суспільства є можливим не завдяки церковним умовлянням, а завдяки використанню педагогiчних засобiв. Звертаючи увагу на важливість учительської професії, він, зокрема, стверджував, що саме вчителі несуть вiдповiдальнiсть за виховання в учнiв соцiальних умiнь.

Вiдповiдно до iнших лiтературних джерел, першим, хто використав розглядуваний термiн, був Магер К., який спецiально дослiджував соцiальнi аспекти освiти i виховання. Ще у 1844 роцi вiн зазначав, що соцiальна педагогiка – це досить широке поняття, яке передбачає виховання суспiльства в цiлому.

На початку ХХ ст. з ідеєю об’єднання всіх виховних можливостей суспiльства виступив професор з Німеччини Пауль Наторп (1854-1924). Вiн уважав, що "виховання народу не є ізольованим завданням, а має бути поєнане з усім народним життям" [5]. Значний вплив на розробку рiзних аспектiв соцiального обслуговування, соцiальної педагогiки 20-х рокiв ХХ ст. мала дiяльнiсть нiмецьких фахiвцiв Германа Нола та Гертруди Боймер. Так, Нол Г. вважав, що для реалiзацiї iдей соцiальної педагогiки потрiбні спецiально пiдготовлені фахівці. Він значно розширив сфери соцiальної педагогiки, вийшовши за межi сiм’ї та школи. На думку Нола Г., використання термiна "соцiальна педагогiка" має вiдношення до таких сфер, як робота в дитячих садках та яслах, молодіжних клубах, робота з правопорушниками, професiйне навчання безробiтних, церковна діяльність тощо. Г. Нол видав перший пiдручник із соцiальної педагогiки.

Одним із провідних спеціалістів у сфері соцiальної роботи i соцiальної педагогiки в Нiмеччинi була також Боймер Г.. Вона вiдома своєю участю в розробцi програм для соцiальних служб Європи. Гертруда Боймер визначала соцiальну педагогiку як iнструмент соцiальної полiтики. На її думку, слово "соцiальний" у словосполученнi „соцiальна педагогiка" означає спрямованiсть педагогiки на соцiалiзацiю дiтей вiдповiдно до їх потреб i безвiдносно до матерiального стану та статусу їхнiх батькiв. В однiй iз своїх програм Боймер Г. визначила три основні напрями соцiально-педагогiчної дiяльностi: монiторинг (наставництво) i корекцiйну діяльність (мається на увазі соцiальна корекція); виявлення причин (полiтичних, культурних, економiчних та iнших) соцiальних проблем і наслiдкiв їх впливу на сiм’ю та окремих клiєнтiв; забезпечення "лiкувальною" допомогою дiтей, якi мають труднощi у навчаннi та розвитку.

Прогресивні iдеї та методи соцiальної педагогiки Нiмеччини знайшли вiдображення в англо-американських системах соцiальної роботи. Певною мiрою, завдяки англо-американським зусиллям вiдбувся процес вiдновлення дiяльностi соцiальних і соцiально-педагогiчних служб, зокрема молодiжних, у Німеччині після другої світової війни. Вони розглядались як засiб реалiзацiї американської програми, що була спрямована на "звiльнення" Нiмеччини вiд нацистської ідеології. В цей самий час у США та Європі набули поширення погляди американського педагога, філософа, засновника педагогіки прагматизму Дьюї Дж. Пiдкреслюючи значення освiти та виховання, Дьюї Дж. в однiй iз своїх раннiх праць "Моє педагогiчне кредо" вказував на те, що саме виховання є головним методом соцiального прогресу та соцiальних реформ. Значне мiсце в роботах Дьюї Дж. відведено проблемi взаємодiї школи та середовища, зокрема, общини. Вiн стверджував, що все соцiальне оточення дитини впливає на неї, допомагає або ускладнює її виховання. Завдання, яке прагнув розв’язати Дж. Дьюї, зводилося до того, аби перетворити школу в общину в мiнiатюрi, суспiльство в зародку". Вiн розглядав школу як один із механізмів, який може допомогти дитині пройнятися духом служіння суспiльству [1, с. 25].

50-60-тi роки ХХ ст. були відзначені дискусiєю про предмет соцiальної педагогiки. Її розпочав нiмецький педагог Е.Моленхауер. Учасники дискусiї висловлювали заперечення проти термiну "соцiальна педагогiка", оскільки вважали, що його змiст полягає в соціальному патронажі, соцiальнiй допомозi безпритульним тощо. Деякi автори виступали за обмеження сфери соцiально-педагогiчної дiяльностi до рiвня "iндивiдуальної кризової роботи". Виникло навiть відповідне термiноутворення для позначення цього iндивiдуалiзованого впливу: „виховнi заходи у виключних обставинах", якi мають здійснюватись у певних закладах із метою заповнення "дефіциту" в процесi соцiалiзацiї молодi.

Цiкавi та перспективнi погляди на функцiї соцiальної педагогiки були представленi в працях Мерiнгера А.та Флютнера А., які виходили з того, що дитина є не об’єктом виховання, а насамперед людиною, яка має певнi життєвi потреби. I коли в школi ми сприймаємо її як школяра, то це лише часткове сприйняття. Управління школою починається з соцiально-педагогiчного дослiдження "поля" класу, створення умов для зацiкавленої роботи з батьками по спільному вихованню iндивiдуальностi в дитинi, допомозi їй у самоствердженнi.

На початку 70-х років нiмецькi вченi Кюхенгорф В., Вайншкен Ф., Вольф А. на теоретичному рiвнi також пiдiйшли до соцiальних програм виховання, але розглядали їх із позицiй iнтеграцiї педагогiв із суспiльством.

Процес усвiдомлення проблем соцiального виховання, нових пiдходiв до їх вирiшення, становлення соцiальної педагогiки як науки у цiлому вiдбувався разом із процесом реорганiзацiї системи пiдготовки соцiальних працiвникiв, соцiальних педагогiв. Професiйна освiта в цих галузях, зокрема у Нiмеччинi, була пiднесена до рiвня "фах-хох-шуле" (вищого навчального закладу), курси соцiальної педагогiки i соцiальної роботи існували як паралельнi потоки. Головна вiдмiннiсть у пiдготовцi соцiальних працiвникiв i соцiальних педагогiв полягала в тому, що перших готували до посад у державних установах, що займалися соціальним забезпеченням, а других – до "творчого" і "терапевтичного" обслуговування. В 70-х роках ця вiдмiннiсть стала менш вираженою. Одночасно розпочалась фахова пiдготовка соцiальних педагогiв на базі університетів. У наш час у багатьох землях Нiмеччини "соцiальний педагог" – це загальна назва професiї для всiх, хто закiнчує спецiальні вiддiлення соцiальної роботи у вищих навчальних закладах.

Соцiальна педагогiка має давнi традицiї. Зараз вона набуває все бiльшої значущостi як у системi педагогiчних дисциплiн, так i в соцiальній роботі. Сучаснi публiкацiї ряснiють термінами "соцiальна педагогiка", "соцiальне виховання", "соцiальна робота з дітьми та молоддю", „соціальна робота з сім’єю”, що свiдчить, як вiдмiчає вiдомий нiмецький педагог Герман Рьорс, про проголошення соцiально-педагогiчної ери. Так, у Нiмеччинi, близько половини соцiальних працiвникiв мають квалiфiкацiю соцiального педагога. Випускники навчальних закладiв одержують диплом із спецiальності "соцiальний педагог/соцiальний працiвник". У Францiї та Iталiї переважна частина спецiалiстiв, які працюють у соцiальнiй сферi, отримують квалiфiкацiю "анiматор" (фр. animer – надихати, спонукати до якої-небудь дiяльностi) i "педагог". У Швецiї в пiдлiткових клубах працюють штатнi педагоги. В Данiї разом із подготовкою соцiальних працiвників здійснюють професiйну пiдготовку соцiальних педагогiв. Що стосується англомовних країн, то в англiйськiй мовi термiн education (освiта, виховання) протягом багатьох рокiв асоцiювався лише з шкiльною та позашкiльною освiтою. Однак в останнi роки вiдбуваються змiни у поглядах на цей термiн, його межi, чому сприяло поширення iдей "педагогiки поневолених" Паоло Фрейє. Деякi автори пов’язують педагогiку, а також соцiальну педагогiку лише з дитинством. Як альтернатива з’явився термiн "андрагогiка", яким позначається та сфера педагогiки, що має вiдношення до дорослої особи i розглядає проблеми освiти i виховання людини протягом усього життя ("andros" – людина). Однак загальне завдання соціальної педагогіки полягає у сприянні розкриттю того позитивного потенцiалу, який є в кожнiй людинi. Незважаючи на зовнiшню вiдмiннiсть соцiальної педагогiки i загальної педагогiки, вони тiсно взаємопов’язанi. Педагогiчна дiяльнiсть завжди була однiєю з декiлькох рiвних за своєю значущістю сфер соцiальної роботи. Сучаснi педагогiчнi iдеї мають вiдношення не тiльки до системи шкiльної або позашкiльної освiти i виховання, а й до практики соцiального обслуговування. Педагогiчна пiдготовка виступає в цьому процесi обов’язковою складовою частиною навчання соцiальних працiвникiв.

Теорiя i практика соцiальної педагогiки, соцiальної роботи мають свою специфiку в кожнiй країнi, як i кожна країна має свою модель соцiального виховання. Це зумовлене соцiально-економiчними умовами, iсторичними, культурними особливостями i традицiями тощо. Є рiзниця в статусi соцiального педагога i соцiального працiвника, структурi, системi їх пiдготовки, навiть назвi професії: це працiвники "соціальних клінік", педагоги вільного часу, педагоги з дошкiльного виховання, "компенсаторної освіти", з урегулювання конфліктів із батьками, шкiльнi, сiмейнi соцiальнi працiвники тощо. Всi цi термiни, однак, розкривають рiзнi сфери соцiальної педагогiки, соцiальної роботи, показують її багатограннiсть.

Соцiально-педагогiчнi проблеми в Українi пов’язанi з реалiзацiєю тих вимог i завдань, якi ставить перед особистістю життєва реальність: подолання або послаблення негативних явищ у дитячому, підлітковому, молодiжному середовищi; розвиток особистостi, прийняття нею самостійних рiшень, прояв вiдповiдальної поведiнки упродовж свого життя.

Ідеї соціальної педагогіки в Україні зародилися на початку ХХ ст. Це виявлялось у соціально-педагогічній діяльності церков і благодійних організацій, поступовому виокремленні уявлень про створення різноманітних інститутів виховання як осередку соціалізації особистості. В той час питання, пов’язані з суспільною опікою, належали до компетенції держави. У педагогічній галузі був сформований соціально-педагогічний напрям досліджень (С. Русова, О. Музиченко, Я. Чепіга, П. Холодний, С. Сірополко). Як свідчить аналіз наукових джерел і досліджень фахівців щодо генезису школи соціальної педагогіки і науки в Україні, даний процес здійснювався в декілька етапів [4]. Умовно розрізняють три етапи розвитку: перший – 60-ті роки ХХ ст., другий – 70-80-ті роки, третій – кінець 80-х років ХХ ст. і до наших днів. Однак є підстави стверджувати, що соціальна педагогіка як наука сформувалася значно раніше. Витоки соціальної педагогіки в Україні описано в працях автентичних просвітників кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Брика, М. Галущинського, М. Дужого, А. Животка, І. Калиновича, А. Шептицького, І. Ющишина) [4]. Характерною ознакою цього етапу розвитку школи соціальної педагогіки є зосередження уваги на стійкості дитини до несприятливих, асиміляційних впливів оточення. Зокрема, А. Животко, узагальнюючи досвід організації дошкільних закладів різних типів у сільській і міській місцевості, диференціював умови, що впливали на специфіку життя дітей у різних родинах; теоретично обґрунтував систему позашкільної освіти дітей та молоді, провідними структурними компонентами якої були клуби для дітей 8-15 років. У цей період з’являються перші підручники з педагогіки для дорослих: „Народна освіта й виховання народу” (1920), „Позашкільна освіта” (1927), видані фахівцем з позашкільної освіти М. Галущинським.

Офіційне введення інституту соціальних педагогів в Україні відбулося 1992 року із затвердженням нової спеціальності “Соціальна педагогіка”. Вища атестаційна комісія при Кабінеті Міністрів України затвердила спеціальний науковий напрям і шифр спеціальності “Соціальна педагогіка” (13.00.05). Цього ж року зареєстровано Українську асоціацію соціальних педагогів і спеціалістів із соціальної роботи. З 1994 року Українська асоціація є повноправним членом Міжнародної федерації соціальних працівників.

Науковці-практики України у сфері соціальної педагогіки і соціальної роботи (Т. Алєксєєнко, О. Безпалько, Н. Бура, А. Капська, Л. Коваль, Г. Лактіонова, І. Мигович, Л. Міщик, С. Савченко, В. Сидоров, С. Харченко та інш.) започаткували цикл експериментальних досліджень, які стосуються варіантів кваліфікації й етичних стандартів нових професій, розпоряджень про соціальну службу. Видаються журнали “Психологія і педагогіка соціальної роботи”, “Соціальна робота: теорія і практика”, науковий громадсько-політичний часопис “Соціальна політика і соціальна робота”, проводяться конференції з проблем соціальної педагогіки і соціальної роботи. Соціально-педагогічним проблемам поступово надається все більш вагоме місце в розпорядженнях і правових актах, ухвалених урядом України протягом останніх років. Зокрема, видано збірники нормативних документів із проблематики соціально-педагогічної роботи; навчальні посібники та науково-методичні збірники. А починаючи з 1992 року у вищих навчальних закладах країни здійснюється підготовка соціальних педагогів.

Не дивлячись на те, що професія соціального педагога, інтенсивно почала розвиватися в Україні лише в 90-ті роки ХХ ст., зараз ми можемо говорити про певні наукові школи з напряму „соціальна педагогіка”. Це обумовлено, перш за все, тим, що, по-перше, існують характерні для соціальної педагогіки концептуальні засади і підходи до соціалізації особистості як взаємодії індивіда і соціуму, а також до соціально-педагогічно-орієнтованої діяльності суспільних інститутів. По-друге, соціальна педагогіка існує як інноваційний напрям у педагогічній науці на межі психології, педагогіки та соціології. По-третє, на сьогодні визначено головні завдання наукового пошуку, напрямів, проблем, спільних принципів й методичних прийомів. І останнє, створена і розвивається система професійної підготовки фахівців за різними спеціалізаціями соціальної педагогіки [4].

У 90-х роках ХХ ст. почала інтенсивно розвиватися система соціальних служб, у тому числі в загальноосвітніх закладах, і соціально-педагогічна діяльність набувала більш прикладного характеру, розв’язуючи конкретні завдання, спрямовані на підготовку особистості до життя в умовах, що змінюються, з метою забезпечення їй можливостей для суспільного розвитку, активної участі в науці, професійній діяльності та в дієвому відпочинку. Нині соціальна педагогіка пов’язана з такими сферами суспільного життя, як освіта, наука, культура, праця молодого і старшого поколінь. Особлива увага приділяється проблемам опіки і виховання особистості та її соціальної адаптації у довкіллі, школі, позашкільних закладах. У сучасній теорії соціальної педагогіки основні дослідження спрямовані на вивчення виховно-опікунської і культурно-творчої діяльності родини, школи, громадських організацій, церкви, закладів праці, судових інстенцій та комісій у справах неповнолітніх.

Для практики соціально-педагогічної роботи характерною є домінуюча роль соціальної педагогіки та соціального виховання. При цьому важливо пояснити, що поняття "соцiальна педагогiка" не є тотожним поняттю "шкiльна соцiальна робота". Соцiальна педагогiка, і зокрема, соцiально-педагогiчна служба (педагогiка вiдносин у соцiумi) розглядається як базова iнтегративна основа в системi служб соцiальної допомоги населенню, що дає змогу своєчасно дiагностувати, виявляти i педагогiчно доцiльно впливати на вiдносини в соцiумi, розвиток рiзноманiтних iнiціатив, формування цiннiсних орiєнтацiй особистостi, її ставлення до себе, свого фiзичного i морального здоров'я, до оточуючого i соцiального середовища.

Провiдною функцiєю соцiальної педагогiки є функцiя iнтегративна. Вона покликана забезпечити iнтеграцiю наукових знань про виховання людини як соцiальної iстоти, розвинути духовнi взаємини між особистістю i суспiльством. Сферу соцiально-педагогiчних дослiджень становить науково-практичний аналiз виховного потенцiалу суспiльства, напрями його актуалiзацiї, визначення рiзних форм iнтеграції суспiльно-виховних зусиль, спрямованих на соціалізацію особистості.

Реальнi можливостi виховного потенцiалу суспiльства соцiальна педагогiка розглядає в зв’язку із системою дiючих соцiальних чинників. Серед них першорядне значення мають сiм’я, громада, навчальний i трудовий колектив, друзi, неформальнi групи, засоби масової iнформацiї, мистецтво, полiтичнi подiї, економiка, екологiя. Врахування перелічених чинників, а також забезпечення педагогiчно доцiльної органiзацiї відносин у ході взаємодiї iндивiда з середовищем і є головним завданням соцiального педагога. У зв’язку з цим школа має стати вiдкритою соцiально-педагогiчною системою, яка орієнтована на формування особистості.

Соцiальна педагогiка, як i кожна наука, має свій понятійно-категоріальний апарат [2]. Провiдними категорiями цієї педагогiчної галузi є: соцiальне середовище та соцiалiзацiя особистостi. Їх доповнюють категорiї соцiальної ситуацiї у формуваннi особистостi та соцiальної адаптацiї. Безумовно, цi провiднi категорiї тiсно пов’язанi iз загальнопедагогiчними та загальнопсихологiчними категорiями, що у зарубiжнiй та вiтчизняній практицi розглядаються як форми i методи соцiальної педагогiки: соцiальне виховання, соцiальне навчання, самовиховання, самоосвiта, соцiальна допомога, самодопомога, соцiальна активнiсть, самозбереження, самоконтроль, самооцiнка, саморегуляцiя, самопiзнання, самовладання та iншi.

Соцiалiзацiя (лат. socialis – суспiльний). Соцiалiзацiя – iсторично зумовлений процес розвитку особистостi, надання та засвоєння iндивiдом цiнностей, норм, установок, зразкiв поведiнки, що притаманнi даному суспiльству. Його результатом є активне вiдтворення особистiстю набутого соцiального досвiду в своїй дiяльностi та спiлкуваннi. Соцiалiзацiя може вiдбуватися як в умовах виховання, тобто цiлеспрямованого формування вихованця, так i в умовах стихiйного впливу на особистiсть.

Мета соцiалiзацiї полягає в тому, щоб допомогти вихованцевi вижити в суспiльному потоцi криз i революцiй (екологiчній, енергетичній, iнформаційній, комп’ютерній та iн.), оволодiти досвiдом старших, зрозумiти своє покликання, визначити власне мiсце в суспiльствi, самостiйно знайти шляхи найефективнiшого самовизначення в ньому.

Людина в процесi соцiалiзацiї прагне до самопiзнання, самоосмислення, самовдосконалення. Цi процеси стимулюють не пасивну адаптацiю, а розвиток активного, творчого самоствердження у суспiльствi. Процес включення iндивiда у систему суспiльних вiдносин має двостороннiй характер. З одного боку, iндивiд засвоює соцiальний досвiд, притаманний даному суспiльству, а з іншого – активно вiдтворює у своїй дiяльностi та стосунках систему соцiальних зв’язкiв, яка закодована у соцiальному досвiдi людства.

Соцiально-психологiчнi механiзми соцiалiзацiї пiдростаючих поколiнь виявляються в iдентифiкацiї та iнтерiоризацiї.

Iдентифiкацiя (лат. identifico – ототожнювати) – процес ототожнення iндивiдом себе з iншими людьми, групою, колективом, який допомагає оволодiвати рiзними видами дiяльностi, засвоювати соцiальнi норми та цiнностi, приймати соцiальнi ролi. Розрізняють три форми iдентифiкацiї:

· пряме емоцiйне ототожнення з реальною або нереальною людиною (наприклад, уподібнення одному з батькiв у ранньому дитинствi або кiногерою – у пiдлiтковому вiцi). Ця форма домiнує на початкових етапах соцiалiзацiї особистостi;

· прирахування до певної номiнальної соцiальної групи (вiкової, нацiональної тощо). Наприклад, визначення соцiальних меж поведiнки у зв’язку iз прирахуванням себе до тiєї чи iншої вiкової групи (порiвняно з реальним вiком особи) може формуватися вiд iнфантильностi до акселеративностi, "дорослостi";

· зарахування (з вiдчуттям належностi) себе особою певної соцiальної групи, колективу, малої групи. Активне засвоєння iндивiдом соцiальної поведiнки, групових норм і цiнностей відбувається у спiльнiй дiяльностi, насамперед, у трудових колективах. Тому цей механiзм соцiалiзацiї дiє на бiльш свiдомих етапах розвитку людини.

Iнтерiоризацiя (лат. interio – внутрішний) суспiльних iдеалiв у молодiжному середовищi пов’язана з пошуками реальних "прикладiв для наслiдування" та з характером уявлень про шляхи їх досягнення. Кризова ситуація в державi, крах суспiльних iдеалiв обумовлюють розвиток у молодiжному середовищi аморальних явищ. Бажання "жити не гiрше за iнших" нерiдко ототожнюється у свiдомостi молодi не з працею, як головним джерелом матерiального добробуту, а з неправомірною дiяльнiстю. У зв’язку з цим особливого значення набуває такий механiзм соцiалiзацiї, як переконання. Соцiалiзована людина мусить умiти протистояти тим чи iншим несприятливим життєвим обставинам. "Повна" соцiалiзацiя, тобто розчинення в соцiумi деякої частини молодi, свiдчить про вiдсутнiсть тiєї активностi, яка дозволяє вибiрково сприймати та оцiнювати навколишню дiйснiсть. У зв’язку з цим переконання як умiння логiчно впорядковувати факти, робити відповідні висновки, аналiзувати їх, використовувати методи пiзнання суспiльства та самопiзнання є важливим механiзмом соцiалiзацiї особистостi.

Вирiшальне значення у формуваннi поведiнки, яка б вiдповiдала суспiльному iдеалу, в переорiєнтацiї та перебудовi свiдомостi особи належить самовихованню. Воно починається з осмислення себе як члена суспiльства, свого ставлення до нього, взаємодії з сiм’єю, ровесниками, довкіллям. Процес самовиховання є успiшним лише тоді, коли дитина навчається розумiти себе, осмислювати своє мiсце в свiтi, замислюватись над своїм майбутнiм.

Засвоєння певних норм, оцiнок, типових соціальних ситуацiй, вирiшення типових проблем шляхом використання певних засобiв стимулювання соцiальної поведiнки та дiй називається соцiальною адаптацiєю. Завдяки дiї цього механiзму iндивiд виявляє свою соцiальну активнiсть (або пасивнiсть), виробляє навички творчої спрямованостi в соцiальнiй ситуацiї, тобто процес соцiалiзацiї здiйснюється бiльш активно i динамiчно.

Друга провiдна категорiя соцiальної педагогiки – це соцiальне середовище. У психологiї та педагогiцi соцiальне середовище визначається як суб’єктивно пережита людиною об’єктивна реальнiсть. Соцiальне середовище – це своєрiдний показник iнтерiоризацiї особистiстю культури, рiвня соцiального розвитку, способу життя, цінностей суспiльства. Вплив соцiального середовища на формування особистостi здiйснюється лише в тому випадку i в тiй мiрi, в якiй особистiсть сама в результатi активного ставлення до соцiального середовища здатна взяти його як орiєнтир у своїй життєдiяльностi. В такому разі правомiрно говорити про спiввiдношення провiдного впливу соціального середовища i конкретного ставлення до нього особистостi. Цi характеристики складають змiст соцiальної ситуацiї. Залежно вiд вiкових особливостей, умов проживання , внутрiшнiх процесів розвитку особистості змiнюються її переживання, ставлення до навколишнього свiту, тобто формується соцiальна ситуацiя розвитку.

Соцiальна адаптацiя – процес активного пристосування iндивiда до середовища за допомогою рiзних засобiв. В умовах нестабiльного соцiально-економiчного розвитку суспiльства проблеми соцiальної адаптацiї мають важливе значення. Це пов’язане з тим, що соцiальна адаптацiя особистостi має двi форми: активну, коли iндивiд прагне вплинути на середовище, змiнити його, тобто активно входить у процес соцiалiзацiї, i пасивну, коли вiн не вступає у взаємодiю з середовищем, не прагне змiнити його, визнати пануючі у ньому норми, оцiнки, засоби дiяльностi. Показником низької соцiальної адаптацiї є перехiд в iнше соцiальне середовище, аномалiї (рiзнi види порушень у цiннiсно-нормативнiй системi суспiльства), вiдхилення у поведiнці.

Проблеми соцiальної адаптацiї особливо гостро вiдчуваються у молодiжному середовищi. Вони позначаються i на психiчному здоров’ї молодої людини, i на формуваннi її цiннiсних норм, i на формах поведiнки. Зростання кiлькостi дiтей, схильних до девiантної поведiнки, свiдчить про домiнування саме низької соцiальної адаптацiї в їх соцiальному розвитку. Тому категорiя соцiальної адаптацiї стає важливою категорiєю понятiйного апарату соцiальної педагогiки, а також предметом глибокого практичного вивчення i втручення.

Таким чином, соцiальна педагогiка як наука про розвиток особистості має чiтко визначений змiст, предмет, завдання, принципи, категорiї. Її науково-теоретичну структуру складають:

агогiка – наука, що вивчає проблеми попередження вiдхилень у поведiнцi неповнолiтнiх;

герогіка – наука про соцiально-педагогiчнi проблеми людей похилого вiку;

андрагогiка – наука про освiту та виховання людини протягом усього життя;

вiктимологiя – наука, що вивчає рiзнi категорiї людей, якi стали жертвами несприятливих умов соцiалiзацiї та насильства.

До кола питань, що розглядаються соцiальною педагогiкою, входять питання правового захисту дитини та сiм’ї, розвитку дитячих iнiціатив, виховання дiтей з девiантною поведiнкою, груп "ризику"; рiзнi аспекти допомоги дiтям-iнвалiдам, дiтям-сиротам, а також дітям, позбавленим батьківського піклування, жертвам обставин тощо.

Необхідно зазначити, що в Україні розвиваються два професійних напрями у підготовки спеціалістів до роботи у соціальній сфері [6]. До першого відносять підготовку соціальних працівників за спеціальністю „Соціальна робота” в освітньому напрямі „соціологія”. Другий напрям пов’язаний з підготовкою соціального педагога в межах спеціальності „педагогіка”. Але фактично теоретико-методологічні та практичні основи підготовки є ідентичними для цих спеціальностей. Сфера діяльності соціального педагога, як і соціального працівника, спрямована на здійснення соціальної підтримки різним категоріям населення. І хоча передбачається, що соціальний педагог має здійснювати професійну діяльність у закладах освіти, більшість з випускників вищих закладів освіти працюють у сфері соціального обслуговування населення, а саме у системі державних центрів соціальних служб для сімей, дітей та молоді, у спеціалізованих соціальних службах тощо. Саме тому нині важко розмежувати специфіку соціальної роботи соціального працівника і соціально-педагогічної діяльності соціального педагога. У нещодавно прийнятому Міжнародною федерацією соціальних працівників визначенні „соціальної роботи” соціальна педагогіка виступає однією з її складових, а саме як одна з основ соціальної роботи.

 

Запитання для самоконтролю

1. Які головні завдання соціальної педагогіки?

2. Які етапи пройшла соціальна педагогіка в Україні у своєму становленні та розвитку?

1. Які основні поняття і категорії соціальної педагогіки?

 

 

Завдання для самостійної роботи

 

1. Доведіть залежність соціального становлення особистості від історичного, соціального, культурного потенціалу суспільства.

2. Зробіть порівняльний аналіз поняття «соціальна педагогіка» за посібниками і підручниками, поданими у списку літератури для самостійного опрацювання.

3. Поріняйте соціальну педагогіку та соціальну роботу як галузі наукових знань.