Поетичний світ п.тичини

Не дивися так привітно,Яблуневоцвітно.

Не знаю чому, але ще з дитячих літ у цих рядках було для мене щось заворожливе, дією своєю справді схоже на чари. Поетичність української мови, її музика й краса, мені здається, відтворилися тут ідеально.

Не милуй мене шовково.Ясно-соколово...Ні, це таки чари!

 

Шукати нових, ще не виявлених можливостей українського слова, шукати й знаходити їх після Шевченкових шедеврів, коли, здавалось, досягнуто було вже всіх поетичних вершин,— для цього мав з'явитись митець особливий, поет здібностей унікальних. І хіба ж не таким прийшов у наше письменство Павло Тичина, чиїми устами в новітній поезії, може, найчутливіше виповів себе цей сповнений величі й драматизму XX вік?

 

З ім'ям Тичини пов'язані в нашій літературі відкриття епохальні, він приніс нам образність нового часу, поетику, здатну відтворити музику космічних оркестрів, найніжнішу красу людського почуття й грозову, вкрай наелектризовану атмосферу творення нового світу. Тичина для нас — співець гуманізму, співець високого й людяного «чуття єдиної родини».Не перестають дивувати властивості його слова. В ньому, ніби вперше мовленому, виникають раніше не , знані ритми й видіння, що можуть сприйматись як первопочатки буття, як образ одвічного руху.

Прокинувсь я — і я вже Ти:Над мною, піді мноюГорять світи, біжать світи Музичною рікою.

 

Жага осягання світу й людини — чи не це становить душу його поезії? І чи не цим пояснюється такий тривалий інтерес автора «Сонячних кларнетів» до свого духовного предтечі, до того мандрівного українського Сократа, ім'я якому — Григорій Сковорода?Кожна поетична індивідуальність тому й індивідуальність, що в чомусь вона виявить себе найприкметніше.Тичина — це музика й барви, це чистота душі. Так принаймні мав би сприймати його творчість кожен, кому вона відкривається вперше.Ясноока поетова муза з дитинною мудрістю прагне зазирнути в глибини й праглибини сутнього, все довколишнє її щиро дивує, бо ж стільки життя таїть у собі речей значних, загадкових, бо ж, якщо уважніше вгледітись, вслухатись, то взагалі в житті нічого нема неістотного... «Ви знаєте, як липа шелестить?» А це ж, виявляється, диво, це рідкість, це те, що завдяки поетові може стати й для вас відкриттям!«Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця на мріяла, душа причастилася кротості трав...» Яким треба було володіти чуттям естетичним, психологічним, щоб рідне слово, ледь торкнуте, враз сяйнуло такою красою свіжості й новизни!Мова народу була для Тичини силою невичерпно творчою. З чутливістю диригента вловлював він живі її тони й могутнє багатоголосся, з розмаїтих її звучань поет видобував злагодженість симфоній.Навряд чи кому іншому було під силу те, що брала на себе тендітна муза українського Орфея. Поет, що словами пелюсткової ніжності виспівав найтонші порухи людської душі, її прагнення до ідеалу, зачарованість красою життя, Тичина, однак, ніколи не був поетом інтимних затишків, він не малював нам ідилій, його поезія, виповнюючись революційною пристрастю, не уникала найдраматичніших конфліктів епохи. Слово Тичини то з болем, то з прокляттям чи захватом відтворювало грізні дисонанси життя, і навіть тоді, коли інші «тікали в печери, озера, ліси», його муза, хай навіть зранена, кров'ю облита, мужньо й відкрито виходила навстріч ураганам часу, навстріч найпотужнішим бурям та борінням епохи:

 

Хто має право примусить людину?Хто може ніч обернути на днину? І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх

Повісив за правду, єдиний наш гріх?(«Паліть універсали»)

 

Відомо, як охоче й напружено поет експериментував, хай не всі його новаторські зусилля увінчувались успіхом, але ж ясно, що саме на цьому шляху — шляху постійних пошуків, сміливих випробів — могла наша поезія сподіватись на справжні відкриття.Дух невтоленності, це він був рушійною силою всіх поетичних новацій Павла Тичини. Носячи в собі суцільний неспокій, поет постійно прагнув мистецьких оновлень, він не мислив себе інакше, як у ролі першопрохідця, в ролі майстра, чиї зусилля спрямовані на те, щоб розширити свої поетичні плацдарми, видобути з рідної мови нову художню якість. І читач почуває, як музі Тичини раз у раз прагнетьсяспозирнути в незвідане, в заобрійне, де, може, їй відкриються нові поетичні світи. Свідченням цих безнастанних експериментувань митця є більшість його книг, і зокрема ця його посмертна велична симфонія «Сковорода», твір, до якого ще не раз буде звертатися думка дослідників.Не все в його творчості рівноцінне, з відстані часу нині це видно кожному. Новаторство Павла Тичини найплідніше виявлялося там, де воно природно виростало з народної поезії, з народнопісенної стихії, де його живила вся багатюща художня творчість українського народу. На ґрунті національної поетики якраз і формуються великі художники. Могутній дух шукань єднає Тичину з такими поетами, як Елюар, Лорка, Незвал, Хікмет, з усіма тими, ким пишається світова поезія нинішнього століття. Авторові книг «Плуг», «Вітер з України», як небагатьом, вдалось у своїй творчості поєднати найкращі досягнення сучасної світової поезії з українською національною традицією, і саме в органічності цього художнього синтезу маємо вбачати суть новаторства нашого славетного поета. Змінювались ритми доби, зазнавала відповідно до цього змін і поезія Павла Тичини. Незмінною лишалася тільки безмежна любов поета до свого народу, гуманістична сила і пристрасть його духовних устремлінь. З'явились речі, що вражали місткістю своїх художніх узагальнень: такі твори, як «Чуття єдиної родини», «Похорон друга», як сповнений незламної віри в народ вірш «Я утверждаюсь», ставали суспільними подіями, знаменням часу. Виповідаючи глибинні почуття, поет вистраждав своє право сказати за всіх, сказати від імені цілого народу:

 

Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла.

Павло Григорович як людина був мовби продовженням своєї поезії. Обдарований винятковим артистизмом, співець отієї яблуневоцвітності, яка, переходячи з покоління в покоління, і нині здатна хвилювати підростаючу юнь, очищати й наснажувати кожного, чия душа сприйнятлива до прекрасного.

 

Є в доробку Павла Григоровича твір особливий, твір, що поряд з Шевченковим «Журналом» та щоденниками Олександра Довженка належить у нашій літературі до найвизначніших явищ цього жанру; маю на увазі щоденникові записи поета про його подорож з капелою Стеценка по Україні. Щойно закінчилася громадянська війна, ще рідна земля лежить у руїнах, ще Україна виснажена тифами, голодом, стероризована бандами, але по розчищених коліях, назустріч мовби самим світанкам життя вирушають молоді найспівучіші голоси народу, вирушають із золотоверхого Києва, і серед них поет, що здатен в натхненному слові відтворити, як оживає, набирає снаги душа народна, як силу руїни й жорстокості перемагає сила краси, незнищенний геній людяності й добра.Тріумфує пісня! Над злиднями, над блокадами, над люттю старого споживацького світу переможно встає її небесна, сонячна міць...Бачиться мені навіть фільм про ту дивовижну подорож, коли трудовий люд, затамувавши подих, слухав капелу на станціях, по селах і містах, слухав під відкритим небом, і навіть десь стрілянина в лісах не могла розлякати, розігнати людей, яким відкривалась найбільша краса України — її пісенна душа.Хтось назвав Тичину останнім поетом Розстріляного Відродження, поетом, розстріляним хай не фізично, але морально. Важко з цим не погодитись. В моєму сприйнятті автор «Сонячних кларнетів» — постать глибоко трагічна. Від спілкування з ним залишилось враження, що ця людина постійно носить у собі якийсь незникаючий біль, думки, що вічно тривожать.Одного разу після якогось засідання Павло Григорович запрошує мене проїхатись на схили Дніпра. Зупинилися десь біля Аскольдової могили, вийшли з машини. Вечоріло. Тихо було, безлюдно. Все небо в хмарах. Павло Григорович, як завжди внутрішньо напружений, по-пташиному сторожкий, до чогось прислухається.

 

Раптом каже:— Чуєте? Дзвонять...Я глянув нагору, в бік Лаври — може, звідти? Однак нічого не чути.

— Таж таки дзвонять,— повторює він. — Десь отам...Погляд його спрямований на Аскольдову.

Було це ще задовго до того, як люди мого покоління дізнались про бій з військами Муравйова під Крутами і що загиблих у тім бою київських студентів було пізніше поховано саме на Аскольдовій могилі та що на уславлення їх молодий Тичина написав хвилюючі рядки:

На Аскольдовій могиліУкраїнський цвіт! — По кривавій по дорозі.Нам іти у світ.

То, може, дзвони з тих трагедійних літ вчуваються поетові й тепер, відлунням болю озвавшись у його чулому серці?

Цей поетичний реквієм його після 1918 року ніколи більше не друкувався. Вульгарно-соціологічна критика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини, щоб його замовчати або спотворити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школі, перед школярські наївні очі якісь і справді невдалі рядки поета. Певне, нікому в українській поезії фальсифікатори не завдали більшої шкоди, як авторові «Сонячних кларнетів», вилучаючи, безсоромно окрадаючи багатство його ранніх невмирущих поезій, де увічнено золотий гомін визвольної боротьби українського народу.Сьогодні, на щастя, поет повертається до читачів неушкодженим, незнівеченим, повертається до нас той, кому доступно було пізнати божественну красу гармонійності світу, відчути весь трагізм епохи, зіткнення сил світлих, творчих і чорних, руйнівних в їх вічнім борінні.

Молодий я, молодий.Повний сили та одваги!..

Таким вічномолодим, непорочно-чистим повертається до нових поколінь наш найчутливіший поет, сонячний, яблуневоцвітний геній України.

16. М. Хвильовий – провідна постать дискусії 1925-1928 рр. Літературна публіцистика письменникаМикола Хвильовий у перші пореволюційні роки був одним із найпопулярніших письменників. Його вірші й новели вміщували в шкільні підручники й хрестоматії, його пісні співав народ… І раптом все це, як і його твори, було зачинено за сімома замками, його ім’я викреслювали із національних енциклопедій. Оцінка його постаті була однозначною, добре відредагованою (її дав Сталін). Слова вождя воістину стали дороговказом для «синів»-літературознавців, які задурманювали голови читачам. Безглуздість звинувачень була очевидною, але хто тоді посмів б їх спростувати?20 листопада 1925 р. — разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури); започатковує літературну дискусію 1925–1927 рр., яка від питання про якість літературних творів, порушеного М. Хвильовим, швидко перейшла на ідеологічні засади й принципи розвитку української культури: «Ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап» (Микола Хвильовий).У 1925 р. він пише "Листи до молодої молоді", де порушує проблему мистецького рівня письменника і відзначає, що в більшості сучасних авторів - членів спілок, що проголосили "масовізм" своїм головним принципом ("масовізм" - гасло, за яким у літературу мусять прийти сотні, тисячі й тисячі письменників від плуга й рала, станка й трактора), цей рівень дуже низький.Опоненти Хвильового не забарилися. Григорій Яковенко звинуватив його в "олімпійстві", а ображений випадами Хвильового керівник "Плугу" Іван Пилипенко висунув політичні звинувачення і висловив власне розуміння мистецтва і "масовізму". Дискусія розпочалася і невдовзі набрала широкого громадського розголосу. В неї були втягнені митці різних спілок і об'єднань, поглядів і смаків, включилися й студенти...Хвильовий висловив свої думки щодо розвитку української літератури в циклах памфлетів "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія?".Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925–1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми.Важливою подією літературно-громадського життя стала дискусія 1925- 1928 років, головним учасником якої був М. Хвильовий. У своїх памфлетах він виступив проти низького художнього рівня радянської літератури й закликав письменників орієнтуватися на вершинні зразки західноєвропейського мистецтва. М. Хвильовий проголосив гасла «Геть від Москви», «За психологічну Європу». Під час дискусії свою позицію висловили майже всі провідні письменники та літературні критики, включаючи представників еміграційної літератури. Однак у дискусію втрутилася влада, побачивши в ідеях М. Хвильового серйозну загрозу. Радянський диктатор Й. Сталін особисто засудив погляди М. Хвильового. Під жорстким політичним і моральним тиском письменник мусив публічно зректися своїх поглядів, визнавши їх помилковими.

17. Творчий шлях М. Хвильового, особливості світосприймання, трагізм долі митця.Нещодавно повернулась із забуття творчість прекрасного українського письменника Миколи Хвильового. Він у перші пореволюційні роки був одним із найпопулярніших письменників, але своїми памфлетами не угамовував пристрасті, а навпаки, розпалював їх. Трагедія митця, мабуть, почалася з того часу, коли він уперше в розпачі вигукнув: "Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?" Печатку приреченості він ніс усе життя. Цькування письменника почалось після публікації його статті "Україна чи Малоросія?", а його гасло "Геть від Москви!" стало предметом обговорень у літературних колах і підставою для нападок і звинувачень у тому, що він хоче відірвати українську літературу від російської. Марно намагався пояснити письменник свою позицію, що він не ворог своєму народові... Його не чули і не хотіли чути. Фатальний постріл пролунав 13 травня 1933 року. Перестало битися серце вірного сина України. Хіба це не трагічний вибір? Але його продовжували вбивати і після смерті, що додає трагізму його життєвій долі. Втім, нерівною і трагічно заплутаною була не лише його особиста біографія, але й процес літературно-психологічного становлення Хвильового-письменника. Лише нещодавно ми дістали можливість познайомитися з його творчістю і гідно її оцінити. У своїй творчості, залишаючись романтиком у душі, Хвильовий продовжує бути реалістом і викриває всі ті негативні явища, що заважають будувати нове життя. Інколи ця дійсність неприваблива і жорстока, наштовхує на сумні узагальнення. У його повістях, новелах, етюдах поряд із романтичним пафосом лунає ядуча іронія. Читаючи Миколу Хвильового, часом важко позбутися відчуття дивної двозначності. Мене не кидало враження того, що автор, переповнюючись словами, думками, почуттями, намагається якнайшвидше виговоритися, передати читачеві якщо не все, що має за душею, то принаймні найголовніше. Вражаючим у творчості М. Хвильового є те, що він передбачав переродження комуністичної моралі в мораль, яка ненавидить людяну. Наприклад, герой твору "Я (Романтика)", вірний революційному обов'язку, без суду і слідства розстрілює власну матір. Героїня твору "Кіт у чоботях" віддала свої найкращі роки молодості на благо революції, боролася за якісь ідеї, часто для неї самої незрозумілі. Тому і герої його творів несуть у собі відбиток трагічного суспільства, яке буде знищувати і цькувати, забувати всіх і все нібито заради ідеї. Майстерний реалізм М. Хвильового допомагає зрозуміти час, коли почалася руйнація моральних цінностей на догоду комуністичній ідеї.I. М. Хвильовий — центральна фігура літературної боротьби 20-х років XX століття. (М. Хвильовий належав до тих митців, хто в бурхливі роки революції, національно-визвольних змагань, громадянської війни повірив у комуністичну ідею, самовіддано боровся за світле майбутнє, утверджуючи гуманістичні принципи. Високі ідеали майбутнього, відродження й українізація, творчі дискусії захопили талановитого письменника, і він опинився в центрі літературного життя країни.)

II. Доля М. Хвильового — трагедія знівечених ідеалів.

1. Життєве кредо письменника. (М. Хвильовий — людина темпераментна, запальна, яку все в житті хвилювало, обрав життєвим кредом слова: «Хай живе дух неспокою». Мрії про побудову нового суспільства, героїка й романтика боротьби за високі ідеали в житті і в літературі повністю захопили митця, якого називають романтиком революції і нового світлого життя.)

2. Неприйняття творів письменника. (Глибоко і щиро вірив М. Хвильовий у комуністичні ідеали і коли побачив і відчув; що життя не таке, про яке мріяв, то в своїх творах порушив то тему. Його статті у журналах про проблеми національного відродження викликали скандали, неприйняття роману «Вальдшнепи» тогочасною владою загнало митця в глухий кут. Він змушений був каятись і зрікатись своїх творів, визнавати помилки, присягатися у вірності комуністичній ідеї. М. Хвильовий усвідомив крах романтичної віри у прекрасну комуну.)3. Показ трагізму української нації в роки громадянської війни в творчості М. Хвильового. (У своїх новелах про громадянську війну в Україні «Я (Романтика)», «Кіт у чоботях» показано потворну сутність комуни, розстріли мирних людей, братовбивство, бездушний фанатизм, вбивство заради якихось химерних ідеалів дітьми батьків і навпаки. Чому це сталося? Що в житті було зроблено не так? Чому його, вірного комуніста, оголосили ворогом народу? А він не міг жити і мовчати, коли розстрілювали його друзів...) III. М. Хвильовий і трагедія його творів. (Твори письменника тривалий час були заборонені, декілька разів руйнували і могилу письменника в Харкові. Тоталітарна система хотіла знищити все, що нагадувало про митця. Але, на щастя, це не вдалося, і ми сьогодні маємо можливість знайомитись з правдивими творами талановитого письменника.)