Найдавніші риси української мови.
Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах. В епоху середньовіччя в ролі літературної мови могла виступати не тільки своя, але й зовсім чужа мова, як, наприклад, латинська в народів Середньої та Західної Європи.
Щодо походження української літературної мови в сучасному мовознавстві особливих проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її нормалізація пов'язана з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забіли та ін. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських та слобожанських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська писемна мова (XIII-XVIII ст.). яка сформувалася на основі давньокиївських (давньоруських) літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов'янської (церковнослов'янської) мови, запозиченої від болгар разом з прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про давність української мови й шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.
Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — це насамперед з'ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови.
Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов'янського (тобто спільнослов'янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (у VI-IX ст.), ще інші — в Київській Русі IX-XII ст. і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов'янських мов, тобто після XI-XII ст.
За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:
1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов'янської мови;
2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI-X ст.);
3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом зредукованих ъ та ь.
На особливостях формування ранніх українських діалектів істотно позначився насамперед той факт, що більша частина протоукраїнської етномовної території містилася в межах східної частини прабатьківщини слов'ян (між Прип'яттю, Середнім Дніпром, Карпатами і зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відбилися всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов'янських діалектах цього ареалу.
Після поділу на початку н. е. праслов'янської мовної спільності на західну й східну діалектні зони розпочався останній, пізньопраслов'янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетичному й інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов'янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тенденціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впливами іншомовних (балтського та фінно-угорського) субстратів. На півдні, на слов'янському ареалі черняхівської культури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це спричинилося до того, що при подальшому паралельному розвиткові в усіх пізньопраслов'янських діалектах тих фонетичних, граматичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час і в ранній та середній праслов'янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих процесів у пізньопраслов'янську епоху (І-V ст. н. е.) в різних діалектах були не однаковими. Зростали відмінності на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов'янськими діалектними масивами, але і в середині самого східнослов'янського діалектного ареалу. Усе більше поширюючись на величезних і слабо пов'язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип'яті й Десни на місцеві балтський та фінно-угорський субстрати, східнослов'янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але неухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функціонуванняна первісній слов'янській прабатьківщині між Карпатами і Дніпром та між Прип'яттю й зайнятою кочовими племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь-який ґрунт для спільної східнослов'янської народнорозмовної мови навіть у пізніших умовах спільної східнослов'янської держави — Київської імперії.
Протягом І-V ст. н. е. (пізньопраслов'янський період) у слов'янських говірках на території сучасної України, як свідчить порівняльно-історичне мовознавство, відбувалися такі фонетичні й граматичні зміни, які відбилися й на пізнішій структурі українських діалектів, а значна їх частина — й на особливостях інших східнослов'янських мов:
1. Перетворення (приблизно в І ст. до н. е.) дифтонгів ort, olt, ert, elt (де t — будь-який приголосний) у rot, ret, let з подовженням або без подовження голосного: *orbota > робота.
2. Розвиток тенденції до зміни початкового ё в о перед наступним складом з голосними і, е (у західнослов'янському ареалі — в je): праслов'ян. *ědinъ,*ělenь, *ěsenь, *ězero > укр. одúн, óлень, óсінь, óзеро, рос. одúн, олéнь, óсень, óзеро, білор. адзúн, алéнь, вóсень, вóзера, але польськ. jeden, jeleń, jeseń, jezioro, чеськ. jeden, jelen, jeseň, jezero, верхньолуж. jedyn, jelenk, jězor.
3. Перехід (приблизно протягом II-III ст. н. e.) задньоязикових приголосних ґ, к, x, перед Ђ, утвореним з дифтонга а oi в середині слова перед приголосним та з дифтонгів а oі, еі, в закінченнях слів, у дз' (> з'), ц', с' (у західнослов'янському ареалі - в dz', c', š): укр. нога - на нозі, рука — в руцí, мýха — мýсі.
4. Завершення процесу перехідного пом'якшення і злиття праслов'янських сполук dj, tj, kt' у м'які шиплячі африкати дж' (іноді ж'), ч': *medja > межа,*svĕtja > свЂча > свіча, *поktь > ночь > ніч.
5. Зміщення артикуляції праслов'янського звука ы в напрямку її зближення з артикуляцією і.
6. Спрощення в сполученнях dl, tl проривних компонентів d, t у середині слова: праслов'ян. *vedla > укр., рос. велá, білор. вялá; праслов'ян. *sadlo > укр. сáло, білор. сáла; праслов'ян. *pletla > укр., рос. плелá, білор. плялá.
7. Поява додаткового (епентетичного) звука l у сполученнях pj, bj, mj, vj: праслов'ян. *lubjo > укр., рос., білор. люблю; праслов'ян. *zemja > укр., рос. земля, білор. зямля.
8. Початок змін носових голосних o, ę у звичайні ротові голосні у, 'a: pętb > р'а ntь > р'аtь > п'ять, dobъ > du mbъ > dub > дуб.
У другій половині І тис. н. е. діалектна ситуація на протоукраїнських землях, як нам здається, була досить складною і строкатою. На V-VI ст. н. е. припадає остаточний розпад праслов'янської етномовної спільності. Постає закономірне питання: а що було після неї?
За традиційною версією східнослов'янського глотогенезу, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення спільнослов'янської (праслов'янської) епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад півтисячоліття й закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався не стільки на наукових фактах, як на певних ідеологічних настановах. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.
Звичайно, слід мати на увазі, що праслов'янська етномовна спільність зникла не раптово й не безслідно. Навпаки, у другій половині І тис. н. е. ще зберігалися деякі спільні тенденції мовного розвитку в східнослов'янській діалектній зоні, яка виділилася на самому початку н. е. в епоху зарубинецької культури й існувала протягом усього пізнього (й останнього) періоду праслов'янської мови (І-V ст. н. е.). У цьому діалектному ареалі поряд з його дальшою диференціацією з'являлися деякі нові мовні особливості, що згодом стали характерними для всіх східнослов'янських мов, і завершувалося формування тих діалектних рис, що започаткувалися або розвивалися, але не закінчилися в попередні епохи. На другу половину І тис. н. е. припадають, зокрема, такі процеси, спільні для всього східнослов'янського мовного ареалу:
1) перехід праслов'янських сполучень gt', kt' у середині слів у č (=чь): праслов'ян. *bergti, *pekti > укр. діал. беречú, печú, рос. беречь, печь, білор. берагчы, пячы;
2) розвиток приблизно у VIII — на початку IX ст. східнослов'янського повноголосся, тобто перехід праслов'янських сполучень -or-, -ol-, -er-, -el- між приголосними в -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: праслов'ян. *korva > корова, *gо1sъ > голос, *dervo > дерево;
3) завершення (мабуть, наприкінці IX — на початку X ст.) переходу праслов'янських носових голосних q, ę , (ж, а) у ротові голосні у (ю), а (я): праслов'ян. *roка > укр., рос., білор. рука; праслов'ян. *męso > укр. м'ясо, рос. мясо, білор. мяса (паралельні процеси відбувалися і в деяких західнослов'янських діалектах, що зумовлено походженням слов'янських мов зі спільного праслов'янського джерела; пор. верхньолуж. ruka < roка, mjaso < m'ęso);
4) початок (приблизно з VI ст. н. е.) тенденції до кількісного скорочення ъ і ь у так званій слабкій позиції і прояснення їх у голосні ъ° , ь е у сильній позиції [така сама тенденція виявилася також у верхньолужицькій, македонській і частково у словацькій мовах; пор. верхньолуж. moch, dźen, макед. мов (< мохъ), ден, словацьк. [moch], den].
5) оформлення на кінець X ст. основних особливостей східнослов'янського наголосу, відмінного від принципів наголошування слів у західних і південних слов'янських діалектах;
6) поступова втрата (як і в більшості інших слов'янських мов) аориста й імперфекта дієслів, формування східнослов'янської системи формо- і словотвірних префіксів та суфіксів;
7) утворення спільного східнослов'янського лексичного фонду.
Проте формування всіх цих і деяких інших рис та особливостей, в основному спільних для всіх східнослов'янських мов, не було визначальним у глотогенетичних процесах другої половини І тис. н. е. на східній території давньої прабатьківщини слов'ян. Безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях від середини І тис. н. е. до нашого часу свідчить про те, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності в цьому ареалі, як було вже сказано, почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова.
Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов'янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предків-праслов'ян цього реґіону, а українська мова перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей. Серед них найважливіші:
1) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду з давньою основою на u: солоду, мéду, дóму, вéрху, пóлу;
2) закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду цієї самої групи типу сóлодові, мéдові, дóмові, а потім — і всіх інших іменників чол. роду;
3) чергування приголосних г, к, x зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дЂвцЂ» слузЂ, на березЂ, на рЂцЂ, в книзЂ;
4) кличний відмінок іменників: жено, друже, княже, брате, земле, владико, учителю;
5) закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: велúкої, дóброї, святої, пáгубної;
6) форми дав. відмінка займенників мені, тобі, собі;
7) форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни: мóже, убивáє, ідé, живé, поучáє;
8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємó, постáвимо, не питáємо, помагáємо та ін.;
Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо від праслов'янської мови, тобто від V-VI ст. н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості: 1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний γ (кінець VI — перша половина VII ст.), і замість goлoвá, нogá, gopoдъти стали вимовляти γоловá, ноγá, γородúти;
2) у деяких говорах з'явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: вóсінь, вóзеро, вýхо, вузькúй; гóсінь, гóзеро, говéс, горáти (можливо, ще в племінних діалектах волинян і деревлян);
3) давні звуки ы, і злилися у специфічно український и (від IX-X до XII ст.);
4) відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е-и: ве иснá, се илó, з илéний, ве илúкий, ожи евé;
5) голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвічно твердим приголосним перейшов в о: женáтый - жонáтий, человЂк — чоловíк, єгó — йогó, пшенó — пшонó (IX-X ст.):
6) так званий «ять» (тобто специфічний дифтонг ie, який на письмі позначався літерою Ђ) на більшій частині української етнічної території перетворився на і, унаслідок чого замість віéче, гріéх, діéти, ліéс, лесóк, дедóк стали вимовляти вíче, грíх, дíти, лíс, лісóк, дідóк (X — перша половина XI ст.) та ін.
Характерні риси, притаманні українській мові, формувалися і в сфері морфології, з'являлися суто місцеві слова, невідомі в інших слов'янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфіки й виразної самобутності.
Дослідники, які дотримуються традиційних поглядів на існування давньоруської народності й давньоруської мови і переконані, що принаймні до розпаду Київської Русі української мови (як і інших східнослов'янських) не було, наполягають на тому, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності почався період східнослов'янської єдності й спільної східнослов'янської мови, яка за часів Київської Русі перетворилася також у спільну для всіх східних слов'ян давньоруську мову, і лише з XII-XIII чи навіть і з XIII- XIV ст. на її основі нібито формуються самостійні українська, російська та білоруська мови. Виведення української мови безпосередньо від праслов'янської, незважаючи на те, що ця ідея в українському мовознавстві має вже понад столітню традицію, таким дослідникам здається необґрунтованою й непереконливою. Залучення свідчень суміжних суспільних наук (історії, археології, антропології) для них — це «загальні міркування, які нічого не доводять» (В. Німчук). Отже, фактично виникає дилема: або наводьте конкретні факти (яких від дописемного періоду ні в кого немає і бути не може), або й надалі залишається непохитною антинаукова концепція східнослов'янського етно- і глотогенезу.
Звичайно, адекватно відтворити етномовні процеси на території сучасної України протягом І тис. н. е. неможливо, бо від того часу не маємо ні писемних пам'яток, ні авторитетних свідчень тогочасних письменників, істориків, географів, мандрівників інших народів тощо. Але й непрямих свідчень, на наш погляд, цілком достатньо, щоб уявити напрямок розвитку тодішніх етногенетичних процесів і вибудувати, хоч би гіпотетично, їхню модель. Наприклад, ми не маємо прямих доказів того, що перехід g в γ у протоукраїнських говорах відбувався невдовзі після розпаду праслов'янської етномовної спільності. Але той факт, що слов'яни, які під час Великого переселення народів у VI ст. рухалися зі Східної Європи на Балкани, ще вимовляли вибуховий g, а східні слов'яни, котрі протягом VII-VIII ст. стали проникати з Середньої Наддніпрянщини у басейн Десни й за Прип'ять, уже мали фрикативний приголосний γ (про це переконливо свідчить послідовне збереження g у південнослов'янських мовах і поширення γ у південноросійських говорах), досить ясно вказує на хронологічні межі трансформації g > γ : кінець VI — перша половина VII ст. н. е.
Цікавий результат дає також вивчення лексики сучасних південнослов'янських мов. Наприклад, український дослідник О. Стрижак звернув увагу на наявність у сербській та українській мовах низки семантично майже тотожних слів, як-от: вáтра (вогонь), вýлиця, гúнути, голóта, гýска, дúхати, жвáкати, збірка, квóчка, лáгодити, лáяти, людство, люлька, маснúй, млúво, мочáр, мýляти, нáпад, нáступ, неук, óбрис, окрáяти, óнде (там), пáша (пасовисько), плéтиво, плúнути, пóслуга, прáля, пýзо, себé, сúрник, слúна, снагá, сýкня, тин, тýга, улучúти, яринá та багато інших. Вони свідчать про те, що в мові населення Середньої Наддніпрянщини й Прикарпаття (тобто праукраїнців), звідки предки сербів і хорватів прийшли на Балкани майже 1500 років тому, всі ці слова вже були в V-VI ст. н. е. Щодо походження хорватів саме з цих місць сумніватися не доводиться: на це чітко вказують географічні назви на території нинішньої Хорватії: хорват. Kijev, Kijevo (зафіксовано 5 назв), Kijani, Žitomir, Malin, Bolarka та ін.
Відзначені сербсько-українські лексичні паралелі, кількість яких далеко не вичерпується наведеними прикладами, а також успадковані від праслов'янської доби характерні для української мови риси словозміни й чимало специфічно українських фонетичних особливостей, виникнення яких найвірогідніше віднести до другої половини І тис. н. е., оскільки вони досить широко відображені в найдавніших писемних пам'ятках XI-XII ст., дають вагомі підстави вважати східних слов'ян на території сучасної України від Карпат до басейну лівих приток Дніпра ранніми українцями, а їхню мову — ранньою українською мовою.
5. Варіанти української літературної мови від найдавніших часів до кінця
ХVІІІ століття.
Корені української мови, очевидно, сягають VI-VII ст. н. е., коли наші предки — східнослов’янські племена вже виділялись із праслов’янської єдності в окрему етномовну групу. Відомості про найдавніші східнослов’янські племена дійшли до літописця Нестора на початку ХII ст., і він передав їх нам. Є підстави припускати, що перелічені літописцем племена відрізнялися між собою до певної міри і мовою. З мови східнослов’янських племен утворилися три східнослов’янські мови, українська розвинулась з мови південно-західних східнослов’янських племен — полян, сіверян, деревлян, волинян, уличів, тиверців і білих хорватів. До спільних ознак мови цих племен можна віднести перехід проривного приголосного ґ у фрикативний г та виразне розрізнення африкат ц і ч. На відмінність між мовою зазначених протоукраїнських племен якоюсь мірою вказують сучасні говори на відповідних територіях.
Більшість дослідників появу писемності і літературної мови в Україні (Русі) відносить до Х ст., пов’язуючи її з прийняттям християнства Володимиром Святославовичем у 988 р. Існування і поширення писемності в Київській Русі до офіційного прийняття християнства підтверджують договори руських князів з греками. Крім такого письма, до прийняття християнства наші предки користувалися ще однією системою письмових знаків — «чертами» і «різами».
Початок формування в нас писемно-літературної мови‚ мабуть, припадає на період виникнення й утворення давньоруської державності в VIII-IХ ст. н.е. Ця мова, очевидно, базувалася передусім на фонетичних, граматичних і лексичних особливостях мови полян, і на час прийняття християнства в своєму розвитку сягала відносно високого рівня.
З офіційним прийняттям християнства в 988 р. у Київську Русь приходить старослов’янська літературна мова з досконалою кириличною системою письма, перейнятою від Болгарії. Діалектною основою старослов’янської мови служило солунсько-македонське наріччя давньоболгарської мови, проте це була нормалізована, відмінна від діалектної літературна мова, в складі якої фіксуються також моравізми, східноболгаризми, грецизми і латинізми. Відображення елементів високої візантійської культури в старослов’янській мові сприяло її авторитетові, вона стала літературною мовою всіх слов’ян, які прийняли християнство з Візантії.
Найдавніші пам’ятки старослов’янської мови написані двома алфавітами — кирилицею і глаголицею. Кириличне письмо в церковній літературі застосовується досі. Найдавнішими кириличними рукописами на Русі є Остромирове євангеліє (1056-1057), руський ізвод старослов’янського євангелія, Супрасльський рукопис і Савина книга (ХI ст.). До найдавніших глаголичних пам’яток належать Київські глаголичні листки Х ст., Зографське євангеліє ХI ст., Маріїнське і Ассеманієве євангелія ХI ст.
Старослов’янська мова поширювалась у Київській Русі шляхом вивчення і переписування богослужбових книг. Ця мова відіграла важливу роль у дальшому формуванні і вдосконаленні давньоруської літературної мови на народній основі.
Внаслідок впливу давньоруської літературної мови на старослов’янську виникає давньоруський варіант старослов’янської мови — церковнослов’янська мова. Під церковнослов’янською розуміється мова церковно-книжної писемності давньої Русі і пізніших часів. Нею були написані (перекладені) біблійні книги, євангелія, псалтирі, діяння і послання апостолів, церковно-службові книги та інша канонічна література. У цих пам’ятках старослов’янізми були нормою, а давньорусизми проникали в них під тиском живої мови випадково.
Вплив давньоруської мови на старослов’янську особливо виразно виявлявся в оригінальній церковній літературі, що виникла в ХI ст. і поступово розросталась, а також у давньоруських перекладах з грецької мови. Цю літературу створювали давньоруські духовні особи, що добре знали церковнослов’янську мову. До таких творів можна віднести «Слово о законі і благодаті» київського митрополита Іларіона‚ «Сказаніє о Борисі і Глібі» літописця Нестора, «Поученія» Кирила Туровського, переклади: «Хроніки» Георгія Амартола, «Історії юдейської війни» Йосифа Флавія, повісті «Александрія», «Християнської топографії» Козьми Індікоплова, «Житія святого чоловіка божого Олексія» та ін.
Церковнослов’янська мова, хоч і була зв’язана із старослов’янською, але рано стала розвиватися самостійно. У перші роки після прийняття християнства церковнослов’янська мова, що була добре внормована і стояла на високому рівні порівняно з місцевою літературною мовою, проникала в усі сфери духовного життя України-Русі, проте згодом вона відтісняється передусім у сферу конфесії. Церковнослов’янська мова на Русі в багатьох випадках стає
засобом спілкування. Поряд із церковнослов’янською продовжувала функціонувати давньоруська мова на народній основі, до того ж під впливом церковнослов’янської вона структурно і стилістично щораз більше вдосконалювалась і збагачувалась. Живомовною основою цієї мови була розмовна мова Києва, що становила певною мірою змішане наддіалектне койне, через те була здатною виконувати культурно-освітні функції і забезпечувати багатогранні потреби державно-політичного і суспільного життя. Ця мова відбивала передусім життя вищої, панівної верстви суспільства,в ній було багато іншомовних елементів, культурних, суспільно-політичних і професійних термінів, вона відрізнялася від мови сільських полянських жителів.
Давньоруська літературна мова на народній основі не була тотожною з місцевими говорами, як твердили деякі дослідники. Живомовні діалектні фонетичні і граматичні елементи в ній виявляються не більшою мірою, ніж у церковнослов’янській мові. Будучи близькою до живої мови народу, давньоруська літературна мова досить скоро стала впливати на церковнослов’янську мову і збагачувати її своїми виражальними і комунікатсними елементами.
Отже, за довньруської доби в Х – ХІІІ ст. існували дві літературні мови – церковнослов’янська і давньоруська на народній основі. Ці мови були близькими, спільні фонетичні, граматичні і лексичні риси в них, успадковані від праслов’янської мови, виразно переважали над відмінними. Від самого початку між церковнослов’янською і давньоруською літературною мовою на народній основі відбувалися взаємодія і взаємовплив, що виявляється в найдавніших київських пам’ятках.
Зрідка, для надання мові відтінку урочистості, церковнослов’янізми вживалися в ділових документах ХII ст., що загалом складалися давньоруською мовою. Найбільший юридичний твір Київської Русі «Руська Правда» був написаний чистою давньоруською літературною мовою, церковнослов’янізми вносились у неї переписувачами. Пізнішими привнесеннями були церковнослов’янізми також у творах Володимира Мономаха, в «Моленії» Данила Заточника, в «Слові о полку Ігореві», у «Повісті временних літ», у волинській частині Галицько-Волинського літопису, в Київському літописі.
Після татаро-монгольської навали церковнослов’янська мова вживається вже переважно як мова церкви ешту функцій переймає на себе давньоруська літературна мова на народній основі.
Проблема відношення церковнослов’янської до давньоруської літературної мови на народній основі досить складна, вона в науковій літературі розглядається вже понад століття, проте й досі не має однозначного розв’язання. Невиразність відмінності мови окремих давньоруських пам’яток щодо наявності в них церковнослов’янізмів і давньорусизмів зумовила те, що одні дослідники говорять про церковнослов’янську основу давньоруської літературної мови (І. І. Срезневський, О. О. Шахматов, В. М. Істрін), інші заперечують істотний вплив церковнослов’янської мови на давньоруську (В. І. Ламанський, М. К. Нікольський, С. П. Обнорський).
Окремі дослідники відношення між церковнослов’янською і давньоруською літературною мовою розглядають як диглосію, під якою розуміють такий спосіб співвідношення між обома мовами, при якому вони співіснують, виконуючи різні функції, і сприймаються колективом як одна мова. Прихильники такого погляду церковнослов’янську мову вважають книжною, а давньоруську такою, що пов’язана з повсякденним життям.
Мовна ситуація в Київській Русі пов’язується з проблемою варіантності мов. Хоч церковнослов’янська і давньоруська літературна мова на народній основі становлять дві окремі мовні системи, проте великий ступінь їх спорідненості і найактивніші процеси взаємодії між ними дозволяють також кваліфікувати їх як варіанти однієї мови, в одному з яких переважали церковнослов’янські елементи, в другому — давньоруські.
Давньоруську літературну мову на народній основі можна вважати староукраїнською літературною мовою княжої доби. Староукраїнська літературна мова в історії нашого народу відіграла надзвичайно важливу роль. Вона використовувалась для потреб релігії, освіти, науки, нею писалися ділові документи, церковно-публіцистичні твори, художня література, вона обслуговувала державно-адміністративні потреби козацько-гетьманської України, була державною мовою Великого Литовського князівства, в складі якого у ХIV—ХVI ст. перебувала більшість українських земель; Ця мова також виконувала роль літературної в Молдавській державі, що була створена в ХIV ст.
Староукраїнська літературна мова набула широкого застосування як у рукописному, так і в друкованому (з другої половини ХVI ст.) виявах, як у писемній, так і в усній формі.
Староукраїнська літературна мова пройшла складний шлях розвитку і змін. У ХIV—ХV ст. поряд із церковнослов’янською існував тип народної літературної мови, яка обслуговувала ділове письменство і мала назву руська (роська, росска) мова. З розквітом української культури в період від другої половини ХVI до першої половини ХVIII ст. і відповідно з розвитком жанрового багатства літературної мови в ній продовжують розрізнятися зазначені варіанти. Для церковнослов’янської мови того часу переважно вживалась назва слов’яноруська (словенороська, славеноросска або словенська) мова, літературна мова на народній основі далі звалася руською, але частіше простою, інколи також діалектом руським. У той час церковнослов’янська мова зазнавала ще більшого впливу з боку живої мови, ніж це було за давньоруської доби, і назва слов’яноруська мова відбивала її особливість.
Слов’яноруська літературна мова була продовженням церковнослов’янської мови давньоруської доби. У 1720 р. Петро I видав указ, щоб усі церковні книги виправляти на російську мову. З 1721 р. книжки українських друкарень цензор мав перевіряти і пропускати тільки ті, які нічим не відрізнялися від московських. За друкування книг українською (слов’яноруською) мовою накладалися великі штрафи. З українських церков вилучалися книги, друковані в Україні. Руська літературна мовабула успадкована від давньоруської доби і становила продовження актової мови Галицько-Волинського князівства. У ХVI-ХVIII ст. руська мова зазнає певної трансформації і найчастіше виступає під назвою проста мова. Порівняно з слов’яноруською проста мова значно ширше вбирала в себе елементи живої мови українського народу. Нею писалися твори ділового жанру, художня література, окремі наукові праці і деякі релігійні твори. Простою мовою перекладалися з церковнослов’янської конфесіональні пам’ятки — житія святих, легенди, повчальні і святкові слова. Нею здійснюються також переклади богослужбових книг. Незважаючи на назву, проста мова не збігалася з живою мовою народу, основаною на говорах, вона була мовою книжною, в ній поєднувалися елементи церковнослов’янської і давньоруської мови на народній основі з живомовними. На відміну від слов’яноруської проста мова в основному
була позбавлена штучних риторичних прикрас. Під час боротьби проти католицизму проста мова проникає в церковну літературу, в братських школах вона була мовою освіти. Певний відхід від простої мови і перехід до слов’яноруської та помітне збільшення старослов’янізмів у староукраїнській літературній мові ХV-ХVI ст. пов’язані з так званим другим південнослов’янським впливом, що був зумовлений рядом церковно-релігійних і культурно-історичних причин. Поява в кінці ХVI і на початку ХVII ст. граматик і словників слов’яноруської мови зміцнює її позиції і підносить її роль у культурно-освітньому житті українського народу. З другого боку, визвольні війни українського народу проти чужоземних поневолювачів, що покликали до активної політичної діяльності широкі маси населення, посилювали роль літературної мови на живій народній основі. Зазначені тенденції сприяли тривалому співіснуванню обох варіантів староукраїнської літературної мови. Співіснування двох різновидів староукраїнської літературної мови виявляється навіть у творах одного і того ж жанру.
Слов’яноруська усна і писемна мова до ХVIII ст. майже не мала зв’язку з народними говорами, у ХVIII ст. живомовні риси в неї потрохи проникають.
Проста усна і писемна літературна мова відбивала територіальні діалекти, хоч не однаковою мірою в різних випадках.
Сприяли занепаду обох варіантів староукраїнської літературної мови також заборони царського уряду друкувати книжки на Лівобережній Україні і Варшавського сейму (1696 р.) писати по-українськи на Правобережній Україні.
Усі три різновиди літературної мови вирізняє в своєму словнику Памво Беринда. При розкритті значення слів церковнослов’янської (слов’яноруської) мови він наводить їх руські відповідники, розрізняючи серед них слова простої мови українського та білоруського варіантів та української народнорозмовної мови. Отже, в староукраїнський період ХVII-ХVIII ст. по суті існували три варіанти літературної мови, проте жоден з них не був обов’язковим. Слід зазначити, що в ХVII ст. письменники і культурні діячі були обізнані з названими граматиками і словниками, під їх впливом вживалися певні форми і слова на практиці. Проте, незважаючи на наявність граматик і словників, чіткої мовознавчої теорії і строгих правил для слов’яноруської мови в той час не було.
У галузі лексики в народнорозмовному варіанті літературної мови переважали живомовні слова, поміж ними були також книжні елементи, церковнослов’янізми і полонізми.
Деякі із зазначених варіантних явищ були перейняті з територіальних діалектів. Загалом варіантність староукраїнської літературної мови з народними говорами не пов’язана, окремі територіальні відмінності спостерігаються в усіх трьох варіантах на всіх етапах їх функціонування. Крім зазначених, у ХVIII ст. набуває поширення ще українсько-російський варіант літературної мови, Цей тип літературної мови був наслідком русифікації, яка здійснювалась в Україні на той час. У другій половині ХVIII ст. виходять підручники «Правила о произношении российских букв...», «Краткие правила российского правописания...» І. А. Переверзєва, «Правописание российское...» М. Семигоновського та ін., що ставили своїм завданням переводити українське письменство на російську мову.
На початок ХVIII ст. (1708 р.) припадає графічно-алфавітна реформа Петра I, яка згодом поширилась і в Східній Україні. Новий алфавіт, що одержав назву гражданка, Петро I
запровадив за зразком і під впливом видань І. Копієвича, який мав у Амстердамі друкарню і ще 1699 р. видав там цією графікою книжку «Поверстаніє круговъ небесныхъ». Внаслідок реформи кирилицею друкувалися тільки церковнослужбові і релігійні книги, для світської ж літератури запроваджувалась гражданка, яка є основою сучасного російського й українського алфавітів. У Західній Україні внаслідок різних політичних та історико-культурних обставин кирилицею продовжували подекуди писати і друкувати світську літературу аж до кінця ХIХ ст.
Слід зазначити, що три варіанти староукраїнської літературної мови — слов’яноруська, проста і народнорозмовна певною мірою співвідносяться з традиційною теорією про високий, середній і низький стилі, що була поширена серед західноєвропейських теоретиків, а корінням сягала ще античних часів. У принципі ці стильові розрізнення накладалися на структурні варіанти староукраїнської літературної мови, проте повної відповідності між ними не було. Усі три варіанти староукраїнської літературної мови знайшли певне відбиття в українській літературній мові ХIХ і ХХ ст., проте загалом нова українська літературна мова виникла на базі народнорозмовного варіанта.
6. Щоб дослідити походження української мови, слід з'ясувати послідовність, час і місце виникнення характерних їй фонетичних, граматичних і лексичних рис. Для цього сучасна славістика має хоч і не зовсім достатню, проте ґрунтовну й надійну джерельну базу, за допомогою якої проводиться реконструкція стану мови на різних етапах розвитку. Основними такими історичними джерелами слід вважати живу народну мову, писемні пам'ятки, свідчення споріднених мов, лексичні запозичення до східнослов'янських мов і зі східнослов'янських мов до інших, топонімічні назви, свідчення іноземних джерел, археологічні знахідки та інші джерела. Слід наголосити на тому, що часто для встановлення певної інформації дані джерела можуть використовуватися в комплексі. Так, не можна встановити безпосередній зв'язок між досліджуваними археологами залишками матеріальних культур і мовами їхніх творців, доводиться обмежуватися гіпотезами. Одним з основних джерел історії української мови були давні писемні пам'ятки. Але, на жаль, найдавніші з них датуються аж другою половиню ХІ ст. (ні з Х, ні з першої половини ХІ ст. ніяких писемних джерел ми не знаємо, хоч вони, напевне, були, але загинули в часи лихоліть: нападів ворогів, пожеж, землетрусів тощо). Пам'ятки другої половини ХІ ст. і пізніші, як Остромирове Євангеліє, Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє 1092 р., Галицьке Євангеліє 1144 р., Успенський збірник ХІІ – ХІІІ ст. та інші, створені церковнослов'янською мовою, свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо тогочасні книжники керувалися настановою, що живе народне мовлення на слід допускати в священну церковну мову – це вважалося блюзнірством. Однак при фронтальному обстеженні церковнослов'янських пам'яток можна знайти серед церковнослов'янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття живомовних рис, характерних для живої української мови. Оскільки до ХV ст. через відсутність книгодрукування тексти писалися і переписувалися від руки, навіть найуважніший переписувач подекуди робив помилки, що часом були дуже промовисті. Філологи навіть розробили окрему галузь науки, в якій встановили і класифікували можливі при переписуванні помилки. Якщо, наприклад, переписувач замість h (ять) у слові хлhбъ написав „і”, то, мабуть, він вимовляв це слово як хліб, а це ознака місцевої української фонетики. Це також злиття голосних ы, і у специфічно український звук и типу липа, писати; зближення у вимові ненаголошених голосних е –и типу сеило, веисна, веиликий; чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей; місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися тощо. Отже, ці та інші діалектичні риси у другій половині ХІ-ХІІ ст. були для мовлення тодішніх книжників уже настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, а утворилися вони, звичайно набагато раніше, хоч і не одночасно, – очевидно, десь у період між VІ-Х ст., задовго до того, як були зафіксовані на письмі. Тобто мова не виникає як така, а складається поступово через нагромадження окремих своїх особливостей. З вище сказаного випливає загальний висновок: матеріали пам'яток треба опрацьовувати разом з аналізом живої мови. Другим головним джерелом для дослідження історії рідної мови є сучасні діалектні дані, зібрані в діалектних словниках і діалектологічних атласах. На думку Л.А.Булаховського, наші знання „з історії слов'янських мов, принаймі ті, що стосуються фонетики і морфології, здобуті в основному не з пам'яток, а з порівняльного опрацювання фактів живих індоєвропейських мов.” З цією точкою зору важко не погодитися, бо дійсно діалекти і досі зберігають багато пережиткових явищ. Так, наприклад, діалекти північноукраїнських говорів і нині характеризується наявністю дифтонгів. Зокрема це стосується Середино-Будського, Ямпільського, Шосткинського, Глухівського, Кролевецького, частково Конотопського, Буринського, Путивльського районів Сумської області, де діалектна мова характеризується наявністю наступних дифтонгів: L, C, E, Aна місці давніх о, е в історично нових наголошеннях закритих складах типу вLз (воз), кKстка (костка), двLр (двор), жCнка (жінка) та ін. Не менш важливими є й свідчення споріднених мов, оскільки в них є спільне у фонетиці, граматиці. І це не дивно: вони є нащадками однієї мови. Особливо багато спільного є в українській, російській, білоруській мовах. Дане джерело вимагає застосування методів порівняльного мовознавства. Велике значення відіграє і аналіз лексичних запозичень до східнослов'янських мов і зі східнослов'янських мов до інших. Найбільше це джерело історичного вивчення нашої мови досліджував О.Соболевський. Він, аналізуючи запозичення, встановив, що на початку ІХ ст. давньоруська мова ще мала носові о, е. Досить промовистими є свідчення іноземних джерел. Наприклад, в праці одного з візантійських імператорів, що написана грецькою мовою (949 р.), подаються назви племен східних слов'ян, імена давньоруських князів, міст, що допомагає з'ясувати природу окремих давньоруських звуків і їх змін. До основних джерел історичного вивчення мови належать і топонімічні назви. Існує така закономірність: різні мовні процеси, насамперед фонетичні, у топонімічних назвах відбуваються набагато повільніше, ніж в загальних назвах. Дослідження топонімічних назв дозволило російському мовознавцю В.Кипарському зробити висновок: епіцентром поширення слов'янських мов була Україна.
Отже, реконструкція стану мови на різних етапах її розвитку базується на вище згадуваних джерелах, які в комплексі дають можливість вченим дати відповіді на найбільш актуальні запитання даної проблеми.
7. Проблема виникнення письма у східних слов’ян дуже складна й досі остаточно ще не розв’язана. Складність її розв’язання насамперед зумовлюється тим, що в розпорядженні науки немає найдавніших пам’яток слов’янської писемності. Найбільш імовірно, що в східних, як і в інших, слов’ян спершу виникло письмо у вигляді різного типу рисок і їх комбінацій, вирізуваних на дереві чи іншому матеріалі. Очевидно, саме таке письмо мав на увазі Чорноризець Храбр, коли в складеному десь у кінці IX або на початку X ст. сказанії «Про письмена» писав, що «преждѣ оубо словене не имѣхоу книгъ, но чертами и рѣзами чьтехоу и гатаахоу, погани суще». Письмо у вигляді «черт і різ» використовували для позначення належності речей певній особі, позначення кількості речей, тварин або осіб, для гадання та інших подібних функцій. Залишки такого письма археологи знаходять на різних пам’ятках матеріальної культури.
Починаючи з VII—VIII ст. слов’яни налагоджують тісні зв’язки з Візантією. Господарський і культурний розвиток їх, інші практичні потреби вимагали досконалішого письма. В таких умовах у слов’ян, природно, розповсюджується грецьке письмо, яке поступово пристосовувалося до передавання слов’янських звуків (у різних місцевостях, звичайно, не однаково). Мали, певно, свій різновид грецького письма і східні слов’яни. Можливо, саме про нього йдеться у Житії Кирила, відомій пам’ятці X ст. В ній зазначається, що Кирило, коли їздив у 860 р. з візантійською місією до хозар, по дорозі зупинявся в Херсонесі в Криму і «обрѣте тоу еуаггеліє і ѱалтырь роусьскыми писмены писано и чловѣка обрѣтъ глаголюща тою бесѣдою и бесѣдова съ нимь, и силоу рѣчи приимь, своѥи бесѣдѣ прикладаа различнаа писмена, гласнаа и согласнаа». Таке письмо, вживане в той час у слов’ян, називають протокириличним.
Поряд з грецьким використовувалось в окремих слов’ян, головним чином західних, також письмо латинське, про що теж знаходимо відомості у Храбра. Слов’яни «крьстивше же сѧ римскими и грьчьскыми письмены нуждаахоусѧ словенскоу рѣчь безъ устроєниіа».
У 862—863 рр. грецькі місіонери брати Кирило і Мефодій, готуючись до просвітительської діяльності в Моравії, упорядкували протокириличне письмо, спростили форму літер, наблизивши їх до грецького уставного письма, поширеного в богослужебних книгах, додали окремі літери й привели в систему відповідність азбуки до слов’янської фонетики, поклавши в основу найбільш відомий їм солунський діалект староболгарської мови, і переклали, користуючись упорядкованою ними азбукою, потрібні їм богослужебні книги з грецької на слов’янську мову. Ця мова одержала назву старослов’янської, а азбука, вживана в ній, відома як кирилиця.
Поряд з кирилицею в слов’янській писемності відома й інша азбука — глаголиця. На питання про те, яка з цих двох азбук виникла раніше, в науці досі немає однозначної відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не кирилицю, а глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у кінці IX ст. і автором її був Климентій, учень Кирила. Інші, теж додержуючись погляду на глаголицю як на індивідуальний витвір Кирила, висловлюють припущення, що кирилиця виникла природно, шляхом слов’янізації грецького письма. Останнім часом на користь цього погляду висуваються нові аргументи, зокрема в зв’язку з віднайденням у Київському Софіївському соборі видряпаної якимось гострим предметом на фресковій штукатурці XI ст. азбуки, що складається з 27 літер, з яких 23 повністю відповідають грецькому алфавітові, а чотири — б, ж, ш, щ — нові, слов’янські. (Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской (по материалам граффити XI — XVII вв.). К., 1976) На підставі складу софіївської азбуки можна зробити висновок, що вона являє собою один з варіантів грецько-слов’янського письма. (Ibid.) Отже, софіївська азбука «відбиває той етап розвитку слов’янської писемності, коли відбувалося поступове ослов’янювання грецького алфавіту і додавання до нього перших слов’янських літер… Вона підкріплює погляд тих учених, які вважають, що глаголиця, яка зберігає сліди індивідуальної творчості і винайдена Кирилом у 863 році, була старіше кирилиці». При цьому не заперечується те, що ще «старіше від глаголиці протокириличне письмо, яке існувало у слов’ян задовго до винаходу Кирила». (Ibid.)
Проте все ж важко узгодити викладені тут міркування про таке пізнє існування грецько-слов’янського письма з тим фактом, що вже на початку X ст. східні слов’яни користувалися звичайною кириличною азбукою, в тому числі й літерами, яких немає в грецькому алфавіті, про що свідчить відкритий у 1949 р. Гнєздовський напис, що читається як «гороушна», «гороухща» або «гороунща». Про використання кирилиці в слов’янському письмі до XI ст. свідчать і різні написи, знайдені на території Болгарії, зокрема в Круглій церкві м. Преслава. З цього погляду більш прийнятне припущення Е. Георгієва, який також вважає Кирила творцем глаголиці, а кирилицю розглядає як результат еволюційного розвитку на слов’янському ґрунті грецького письма. Е. Георгієв відносить процес завершення еволюції кирилиці та її удосконалення на перші десятиліття після офіційного охрещення болгар у 865 р. (Е. Славянская письменность до Кирилла и Мефодия. София, 1952) Немає, звичайно, підстав заперечувати, що кирилиця виникла як завершення еволюційного процесу слов’янізації грецького письма, але важко зрозуміти, чому Кирило, готуючись з братом Мефодієм до дуже відповідальної місіонерської діяльності, не скористався з уже відомого йому слов’янізованого грецького письма, досить простого за своєю формою, а склав зовсім нову і до того набагато складнішу за формами літер азбуку. Природніше припустити, що саме він взяв на себе роботу над остаточним пристосуванням протокириличного письма до слов’янської фонетики. Це ніяк не заперечує того, що зміна форм окремих літер могла відбуватися і після Кирила.
Тому, виходячи з наведених міркувань, найбільш близькою до істини вважаємо гіпотезу, за якою походження глаголиці пов’язується з давніми «чертами і різами». На їхній граматичній основі у слов’ян розвинулося протоглаголічне письмо, в першу чергу у східних, бо саме в них найчастіше знаходять у різній формі його залишки. Однак, коли Кирило упорядкував слов’янську азбуку, то проста й зручна для вжитку кирилиця витіснила всі інші різновиди письма, поширеного у слов’ян, в тому числі й протоглаголичні. Особливо цей процес посилився після прийняття ними християнства, в зв’язку з чим і виникло «прагнення до уніфікації письма як знаряддя державного релігійного культу». (Истрин В. А. История письма. М., 1961)
Однак на південно-західних землях слов’янства, де відбувалося переслідування католицьким духовенством книг, написаних кирилицею, протоглаголичне письмо, занесене туди в кінці IX ст. зі східних слов’янських земель, відроджується уже як тайнопис. Водночас воно унормовується й удосконалюється під впливом кирилиці, внаслідок чого й виникла відома з найдавніших писемних пам’яток глаголиця як друга слов’янська азбука. Саме цим зумовлений той факт, що порядок літер, їхні назви і звукове значення в глаголиці й кирилиці в основному збігаються, хоча форма їх і відмінна. Так уявляється в світлі відомих у нас фактів походження слов’янського письма. Проте вважати, що ця проблема вже остаточно розв’язана, ще немає підстав.
Найдавніші східнослов’янські пам’ятки написані кирилицею, яка вже від початку X ст. поширилася у давній Русі, головним чином разом з розповсюдженням християнства.
8. У науковій літературі йшли (та й досі ідуть) суперечки: то яка ж мова була головною в Київській Русі — старослов’янська чи руська? Спір цей ведуть головним чином російські вчені, які — незважаючи на різні вихідні позиції — доводять те саме положення: сучасна російська мова є прямим продовженням літературної мови давньокиївського періоду. Українські з походження вчені, наприклад, М.О. Максимович, цілком справедливо констатували генетичну відмінність старослов’янської і давньоруської мов. Разом з тим перший ректор Київського університету відстоював думку про те, що давньоруська літературна мова в основі своїй старослов’янська, але тривалий час зазнавала східнослов’янського впливу. Один із найвидатніших славістів середини XIX ст. І.І. Срезневський зводив усі жанри давньоруської писемності до єдиної літературної мови, східнослов’янської в своїй основі. О.О. Шахматов у низці праць обстоював думку про те, що російська літературна мова (про українську навіть не йшлося) за своїм походженням не російська, бо виникла вона на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської; на російському (у даному разі краще б говорити на руському) грунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови. Цю думку спробував категорично заперечити С.П. Обнорський: він висунув положення про самобутність давньоруської літературної мови. Витоки її вчений знаходив у стародавньому Новгороді, а наявність старослов’янізмів пояснював пізнішим (від XIV ст.) впливом південної, болгаро-візантійської культури 1. Дослідники пізнішого часу, зокрема Ф.П. Філін, все ж не підтримали високопатріотичного в своїй основі починання С.П. Обнорського. Адже важко заперечити залежність ділової писемності Стародавньої Русі від старослов’янської мови
9.Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов'янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнослов'янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це — мова збірника законів «Руська правда», літопису «Повість минулих літ», а також «Слова про Ігорів похід», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. У різних реґіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов давнього періоду.
10. Церковнослов'янська мова за походженням — старослов'янська (інша назва — староболгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури. На східнослов'янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови. У науці вона дістала назву «церковнослов'янська мова». Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнослов'янська мова не змінила своєї суті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов'янських християнсько-православних країнах. Для східних слов'ян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не рідна.
Церковнослов’янська мова на Русі перебувала в стані постійного розвитку, будучи активно використовуваним живим засобом літературного спілкування. В галузі лексики в ній можна було спостерігати ті ж процеси, що і в старослов’янській мові ІХ-Х ст., зокрема утворення синонімічних рядів, а звідси лексичне варіювання. У більшості випадків лексичні і словотвірні варіанти входили до складу усталеного лексичного запасу старослов’янської мови. Наприклад, в аналогічних контекстах ОЄ та ОрЄ знаходимо такі варіантні пари: стдчдєньць — кладАзь, прЂлюбы — любодıєЂıаниıє, лъжьсъвЂдЂтЂль — лъжипослухъ, скръбь — печаль, црс̃твиıє — црс̃тво, небрЂжениıє — обида, идти — грАсти, сЖпьрь — соупьрникь, мьздоимьць — мытарь, пастырь — пастоухъ, животъ — жизнь та ін. Лексичне варіювання цього типу скоріше за все пов’язане з наявністю різних джерел у руках давньоруського переписувача. Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-панегіричній літературі використовувалась і церковнослов’янська мова. Проте українські книжники користувалися нею досить довільно. Ю.Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні й Білорусії) легше було знайти людину, яка знала латинську й грецьку мови, ніж церковнослов’янську . Занепад церковнослов’янської мови продовжувався до кінця XVI ст. Цю обставину стала активно використовувати єзуїтська пропаганда, що пильно дбала про поширення католицизму. Так, П. Скарга в книзі «О jedności Kościoła Bożego» (1-ше вид. 1577 p., 2-ге — 1590 p.) писав: «За допомогою слов’янської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині ніхто не розуміє. У XVI ст. церковносл. досить занедбана. І.Вишенський наприкінці віку писав: «Сказую вамъ тайну великую, яко діяволъ толикую зависть имаеть на славянскій языкъ, же ледво живъ отъ гнЂва; радъ бы єго до щеты погубилъ, и всю борбу свою на тоє двигнулъ, да єго обмерзитъ и въ огиду и ненависть приведеть» (Виш., 23). Ніби у відповідь (а можливо, й у відповідь) на цей закид П. Скарги наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні й Білорусі виходять друком словники («Леξісъ» Л. Зизанія, 1596 р.) і граматики церковнослов’янської мови з елементами української («Кграматыка словеньска языка», 1586 p., «Грамматіка доброглаголіваго єллинославянского языка», 1591 р., «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596 р.). Отже, у мовно-функціональному відношенні на літературному рівні сімнадцяте століття відрізняється від шістнадцятого як подальшим розвитком староукраїнської літературної мови, так і великою увагою до священної церковнослов’янської мови.
11.Настійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писемної мови. Живій українській мові не судилося відразу стати писемною. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення. Згадаймо найдавнішу збережену пам'ятку української писемності "Слово о полку Ігоревім", Видно, що автор добре знав і книжний, і народний варіанти мови, бо крізь канву старослов'янської виразно проступають елементи живої народної мови.
З другого боку, мова церкви й духовенства впливала також на маси українського народу, які звикали до церковнослов'янських слів і висловів, свідомо й несвідомо вносили в живу мову елементи церковнослов'янської фонетики, морфології і синтаксису.
Трагічної історії України присвячені початкові слова відомої пісні:
Ледве витримала Україна рух мадярів IХ ст., як вже в X ст. посунула печеніги, в кінці ХІ ст. почали послаблювати нашу державу своїми набігами половці, а в ХIII ст., залили українську землю кров'ю монголо-татарські орди. Ще не прийшла до себе Україна після татарського лихоліття, а вже в кінці ХV ст., почала нищити її кримська орда. Заслугою України перед історією є те, що вона захистила спокійний розвиток культури Західної Європи, бо об груди її синів розбивалися широкі хвилі кочових племен.
Цієї заслуги Європа не оцінила, а найближчі сусіди відразу кинулися на ослаблену безупинними боями Україну, щоб насититися її природними багатствами. Так вчинила Суздальщина з Київською державою, так зробили поляки і мадяри з Галицько-Волинським князівством. Таким чином, український народ жив власним державним життям недовго: вже в ХІV ст. він увійшов до складу чужих держав—Польщі й Литви.
У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земель утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість українців білорусів, що входили до складу Литовської державі, їх чисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з такою ж культурою і урядовою мовою. Українською ("руською") мовою було написано зведення державних законів — "Литовський статут". Нею ж велося листування, судочинство, літературна творчість. 0сь що записано в "Літовському Статуті" про мову: ''А писар земський маєть по-руську літерами і словы руськими вси листы, выписи и позовы писати, а не иным языком и словы".
У 1569 р. в Любліні був підписаний акт про унію: Польща та Литва стали об'єднаною державою— Річчю Посполитою. Після'укладення унії більша, частина українських земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина). Галичина і Холмщина були під владою Польщі ще з княжих часів. Становище української мови погіршується. Польська шляхта намагається силою прилучити український народ до польської мови. Люблінська унія стала для української шляхти, що до того була носієм української державної думки, містком для переходу в ряди ворогів, що політичне й економічно гнобили український народ. "Для панства, великого, для лакомства нещасного" українська шляхта відреклася свого народу та спольщилася.
Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої, у XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура. Україн стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українське слово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку; воно стає демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасним, як козацьке бароко.
На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус.
Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: "Не лише козаки, але більшість їх дружин і дочок уміли читати".
В такій ситуації, природно, не вистачає книг. Тому масово виникають друкарні. У другій половині XVII ст. останніх налічувалось в Україні 24. Зазначимо, що у Московському царстві тоді було 2 друкарні. Книги проникають у Московську державу, поширюючи на Московію вплив української культури.
З цього приводу академік М.Грушевський писав: "Українській нарід, як порівняти його до московського приміром, - був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє надходили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених".
12, ДРУГИЙ ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКИЙ ВПЛИВ — вплив південнослов’ян. писемності на східнослов’янську, пов’язаний з реформаторським культур.-осв. рухом 14 ст., започаткованим на Афоні (Греція) й поширеним у правосл. країнах Балкан, з орфогр. реформами тирнов. патріарха Євфимія в Болгарії в кін. 14 ст. та Костянтина Костенецького в Сербії на поч. 15 ст., а також діяльністю послідовників їх справи, болгарів за походженням, які працювали в Україні, Росії, Білорусі — моск. митрополита Кипріяна та київ. митрополита Григорія Цамблака. Він виявився (на відміну від «першого» впливу в часи засвоєння старослов’ян. писемності в добу Київ. Русі) в поширенні традицій тирнов. школи книжності та норм Євфиміївської реформи у сх. слов’ян. Термін «другий південнослов’янський вплив» уведений до наук. термінології на поч. 20 ст. О. Соболевським. У 15 ст. старший давньорус. півустав замінюється молодшим півуставом південнослов’ян. типу, в орфографії переважно засвоюються фонет.-орфогр. норми, проте використання їх має штучний характер. На почерках рукописів того часу відбивається і вплив грец. мінускульного письма. З’являються нові накреслення літер а, е, и, в, ж, з, к, т, ч, ъ, ь; поновлюється літера ж; розширюється вживання букв ψ (зам. пс), ξ (зам. кс), ы (зам. ъı), оу (зам. у), θ, s; дедалі частіше відсутня йотація а; ъ, ь пишуться після плавних та ін. У цей період набуває розвитку пунктуація, з’являється кома в тому значенні, в якому вона вживається й тепер, змінюються функції крапки, крапки з комою та двокрапки. В оформленні рукописів починають використовувати геометр, та росл. орнаменти, у заголовках книжок, статей з’являється в’язь та ін. В Україні цей вплив відчувався з кін. 14 ст. і тривав до 20-х pp. 17 ст. включно, проте він не спричинив радик. змін у традиц. правописі. З ост. чверті 14 ст. починається процес унормування староукр. графіко-орфогр. узусу реліг. письменства, який триває протягом століть (до 1619) у змаганні та взаємодії двох правопис. систем: давньоукр. та південнослов’янської. Це призвело до вироблення на кін. 16 — поч. 17 ст. більш-менш унормованої системи правопису, що складалася з орфограм давньоукраїнських, нових староукраїнських (напрацьованих у 14 — 15 ст. і закріплених у 16 ст.) та південнослов’янських. Правописна система ділової писемності, ґрунтуючись на давньоукр. орфограмах, розвивалася поступово і майже самостійно. Внаслідок Д. п. в. сталися лише часткові зміни в її графіч. системі (напр.: на поч. 15 ст. літера ъı була замінена південнослов’ян. графемою ы, протягом 15 ст. — 1-ї пол. 16 ст. у поступається місцем графемі ү (— ук), з 2-ї пол. 15 ст. літери є широка та є вузька поступово замінюються графемою ε). Окр. південнослов’ян. орфограми були закріплені в граматиках Лаврентія Зизанія (1596) та Мелетія Смотрицького (1619).
13.Російський імперіалізм протягом історії був і є далеко не єдиною силою, котра прагнула знищити українську мову. Практично всі держави, до складу котрих входили українські землі, намагалися денаціоналізувати й асимілювати українців. Вивчаючи минуле, іноді дивуєшся, яким чином наш народ взагалі спромігся зберегти свою українськість, адже різноманітні "усиновителі" не гребували будь-якими засобами для знищення нашої мови.
Політика русифікації українців за своїми масштабами, системністю, ідеологічним і науковим обґрунтуванням мала в історії один аналог – політику полонізації. Вона тривала стільки ж, скільки існувала польська влада на українських землях, з перервами на російське чи австрійське панування, коли польський народ сам ставав об'єктом денаціоналізації. Її головний удар спрямовувався проти української еліти, а також церкви, оскільки тривав поряд із спробою покатол