Умови розвитку УІ в 14-і пол 17 ст.
Україна в зазначений час перебувала під владою іноземних правителів. Починаючи з 1340-го року Велике князівство Литовське мирним і збройним шляхом стало захоплювати українські землі. Спочатку Волинь у 40-ві роки (князем Волині став син Гедиміна Любарт), потім у 50-ті роки більша частина Чернігівщини. У 1362 р. Ольгерд захопив Київ та Київщину. Це викликало конфлікт з татарами, під юрисдикцією яких до того перебувала Київська земля. Після битви на Синіх Водах наприкінці 1362 року, В.К.Л. не тільки закріпилось на Київщині, але й поширило свій вплив на Поділля. Там стали правити племінники Великого князя Литовського - брати Коріятовичі. Так більшість українських земель була Інкорпорована до складу В.К.Л. і перебувала в ньому до 1569 року.
Т.ч Україна втратила свою державу.
Галичина у 1349 році була захоплена Польщею, а з 1387 року остаточно закріпилась за нею. Північна Буковина попала під владу молдавських господарів.
Розвиток історичних знань цієї епохи поділяється на 2 періоди:
1-й період (XIV - перша половина XVI століття) - період занепаду історичних досліджень. Історичних пам'яток цього часу збереглося дуже мало. Але про те, що літописання не переривалося, свідчать уривки, що збереглися в пізніших творах.
П-й період (друга половина XVI - перша половина XVII ст.) був пов'язаний з національно-культурним піднесенням того часу. Воно було викликане необхідністю оборони національних та церковно-релігійних прав українського народу. Люблінська та Берестейська унії викликали появу великої кількості полемічної літератури, у якій обґрунтовувалися права українського народу. Стали утворюватися братські школи, а потім і Києво- Могилянська академія (1634 p.). И-й період характеризується активізацією історичної праці. У політичному памфлеті початку XX століття "Самостійна Україна",.
13. Литовські або Західноруські літописи – пам’ятки історичної думки 15-16 ст. Всього відомо 14 списків. Найбільше значення має Супральський літопис та список Беховця. Дорошенко поділив всі списки на 3 групи- списки старої або короткої редакції ( Про Смоленську землю) 1440 р, -друга або складна редакція, викладена історія Вел Лит князівства, смоленські звістки передані коротше 1550р були складені, - 3 або повна редакція, історія Старої Литви та і пізніше після Гедеміна , редаговані у 1560р. Супральський літопис містить чи не найбільше даних про україну, скл з 2 частин- 1) компілятивного характеру і більша за розміром, певне місце автор приділяє історії русі 2) носить оригінальний характер і подає записи та звістки які стосуються кінця 14 – 15 ст. Кілька вставок Похвала о веліком князе Вітовтє. Частина скл яку умовно назив Коротким Київським літописом, цінна частина де опис перемога Острозького під Оршею. Густинський літопис назв Кройнікою. Скл з 2 частин -1) опис події до кінця 13 ст і носить компілятивний характер 2) самостійна частина 1300 – 1515 рр. Перша частина передає інфу про ств світу. Розселення народів. Заснування Києва. Багато уваги приділяється запровадженню християнства. Цікавий матеріал про битву на Ворсклі. У літописі відображенні міжнародні події- заснування у Кракові академії, діяльність Яна гуса у Чехії, релігійні справи у Москві та Києві. Згадується повстання під проводом Мухи. Закінчується літопис розповіддю про напад татар на Москву і епідемією чуми у Кракові. Цінними є 3 додотки – про поч. козацтва , про прийняття нового календаря, про унію (1598). Є помилки у літописі.
14. Національний рух рубежа 16-17 ст і пожвавлення літописанняоборона соц., нац. і релігійних прав викликало гром. піднесення, велася гостра ідейна боротьба з католицтвом та унією, саме в цей час зявилися памятки полемічної укр. лі–ри “ключ царства небесного“ Апокрисис Філарета, Треос Смотрицького, “Пересторога“ Ю. Рогатинця, Конистинського.У своїх працях автори мусіли для обгрунтування своїх думок неоднаразово звертатися до іст. аргументів, так у протестації укр. ієрархії: митрополита Іоа Борецького, єпископів та всього духовенства адресовані до сейму і всієї Р.П.(1621) в справі утисків над православними наводився історичні аргументи для обгрунтування своїх прав–це характерно і для вірша Касяна Касовича “На смерть Яна Канашевича“. У суспіл. зріс інтерес до історії, у відповідь на який заросла кількість літописів,які охоплювали загально України, а також регіональні. У цей час полегшалось написання іст. творів, оскільки писалися вони на папері. До цієї доби належить БАРКУЛАЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС складений на рубежжі ХVI-XVIIст. у с. Баркулабово що недалеко м. Мономва (сьогодні респуб. Білорурь) був місцевий священник Ф.Фелепович. Незважаючи на свій парафійний статус, автора не тільки місцеві але й Укр., Білор., Московію– опуб. істор. та письм. П. Кулішем. Враховуючи особу автора Баркулабівський літ. написаний традиційному ключі “Божого проведіння“ хоча цілий ряд носили тематич. харак. Джерела літ. були Руські літ. Польс. хроніки, авторний матеріал, про автором було допущено ряд помилок, що свідчить про непевність джер. Нап. у творі, він пише про Степана Годунова, а не Бориса, Андрія Шуйського, а не про Василя. Баркул. літ. містить оповідання про події, що відбував. в Укр. і Білор. із 40р. XVI-поч.XVIIст. (1545-1548). В Укр.(зміни) держ, релігі., соц. та духовного життя. Центральне місце у літ. займає оповіданя про ідейну боротьбу після Берестейської унії, автор виступає активним учасником, подає інфор. про розвиток братських шкіл, літ. містить дані про повст. Наливайка, зокрема його похід на Білорусь, авт. описав страту четвертування Наливайка у Варшаві. Ціним є те, що літ. подає багато деталей побуду укр. і біл. селян і ремісників. Баркул. літ. вважається пам'яткою, яка відображала проміжних верст сусп. рубежа XVI-XVIIст. зокрема нищого духовенства, яке було близьким до народу.
15. Суспільно-політичні умови розвитку української історіографії в епоху Гетьманщини.Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького набула характеру народної революції і увінчалась утворенням козацько-гетьманської держави, що справило колосальний вплив і на розвиток історичних знань. Саме в добу Хмельниччини під впливом національно-державницького руху активізується створення хронік, діаріушів, щоденників, історій, синопсисів, зароджується новий, завершальний етап історичного літописання, представлений так званими козацько-старшинськими і козацькими літописами. Це, з одного боку, була відповідь на потреби суспільства зафіксувати для майбутніх поколінь найважливіші сторінки козацької історії, а з другого боку, ці літописи послужили прикладом нових форм історичної творчості, вищого рівня осмислення подій.Друга половина XVII ст. пов'язана також з розвитком ко-зацької мемуаристики, щоденників, які відіграли важливу роль у примноженні історичних знань і створенні джерельної бази для наукових досліджень. Йдеться, зокрема, про Самійла Зорку, що був секретарем у Б. Хмельницького, вів щоденник, на який посилається С. Величко у своєму «Літописі». Цю традицію мемуаристики підхопили і розвинули Микола Ханенко, Яків Маркович та ін. Історико-джерельну цінність мали козацькі реєстри (компути), завдяки яким фіксувався не тільки персональний склад полків, а й відомості про адміністративно-полковий поділ та устрій України.Отже, козацтво, перетворившись у провідну національно-визвольну і державобудівну силу українського суспільства середини і другої половини XVII ст., справило потужний вплив і на розвиток української історичної думки. Найважливішими її носіями стали козацькі та козацько-старшинські літописи, насамперед «Історія початку і причин війни Б. Хмельницького», з легкої руки П. Куліша названа «Літописом Самовидця». Провідна ідея літопису - самобутність і нескореність козацької України, її історичне право бути окремою державою в трикутнику: Річ Посполита, Туреччина, Московія. Ця ідея дістала подальшу конкретизацію у наступних літописно-історичних творах XVIII ст., які започатковували романтичний напрям української історіографії.
16. Розвиток історичної думки в другій половині 17 ст. Синопсис.Одним з нових явищ у розвитку української історичної думки другої половини XVII ст. стало дедалі виразнішеутвердження ідеї тяглості історії України від заснування Києва, утворення Київської держави до Гетьманщини. Ця ідея зіткнулася з промосковською монархічно-імперською ідеєю «Москва - третій Рим», за якою Московія заявляла свої амбітні претензії на київську спадщину, на оборону православної віри в Україні. Ще Іван III після завоювання Новгорода прийняв у 1493 р. титул «государя всея Руси», а Іван IV запровадив назву «Московська держава» (1570), яка проіснувала до Петра І, і утвердив деспотичну модель державного правління. За його правління було встановлено державний контроль за написанням і переписуванням літописів, обґрунтовувалось римське походження московських князів.«Кройніка» Ф. Софоновича послужила основою для іншого історичного твору - «Синопсиса», що став важливим етапом у розвитку української історичної думки, перехідною ланкою від літописних до історичних праць. Він проникнутий ідеєю цілісності і органічної єдності історії України-Русі, написаний у Києво-Печерській лаврі і надрукований 1674 р. Це перший нарис української історії, автором якого вважають лаврського архімандрита Інокентія Гізеля, що на час Переяславської ради 1654 р. був ректором Києво-Могилянської академії і відмовився присягати на вірність цареві, але згодом переорієнтувався на співпрацю з царем Олексієм Михайловичем, який прийняв титул государя всієї Великої, Малої і Білої Русі. Ряд дослідників ставлять під сумнів авторство «Синопсиса» І. Гізеля, мотивуючи це тим, що він був людиною високоосвіченою, добре обізнаною з історичними джерелами і літературою, адже за рекомендацією П. Могили навчався в Англії, де прослухав курси богослов'я, історії, юриспруденції, а отже, не міг припуститися грубих помилок і неточностей, якими обтяжений твір. Достеменно відомо, що І. Гізель дав благословення опублікуванню «Синопсиса» в Лаврській друкарні як архімандритЛаври. Побутує думка, що автором міг бути Пантелеймон Ко-зановський - ієромонах, економ Києво-Печерської лаври, що був причетний до видання розширеного варіанта «Синопсиса» в 1681-1682 pp. He виключено, що твір мав замовний характер московської патріархії, адже на догоду романівській династії автор «Синопсиса» ввів поняття «слов'яно-руський народ», а київського князя Володимира називає першим самодержцем «всея России», а до його спадкоємців відносить і «великого князя» Олексія Михайловича. Автор вдався до біблійних легенд, аби від племені «Мосоха» вивести назву Москви і московитів як прабатьківського племені всіх слов'ян.З огляду історіографії цінність «Синопсиса» полягає в тому, що він став перехідним містком від літописання до створення історичних творів з елементами наукового осмислення подій. Твір умовно поділяється на три частини: а) основна, яка присвячена Київській Русі; б) оповідання про Куликовську битву; в) розповідь про Чигиринські походи і правління царя Федора Олексійовича. Усі ці частини тісно ув'язані між собою, але основні сюжетні лінії зосереджені на історії Києва і Києво-Печерської лаври. Особлива увага приділена періоду князювання Рюриковичів, зокрема Володимира Великого та Володимира Мономаха, згадується оборона святих київських місць спільними силами козаків і московського війська.Попри ідеологічну упередженість твору він відбиває спадкоємність козацької і княжої історії, хоча й виклад цього процесу ув'язується з приєднанням України до Московії як «повернення» Києва у лоно московського царювання. Можна погодитися з думкою дослідників про те, що «Синопсис» був своєрідним політичним маніфестом Києво-Печерської лаври, проповідуючи своє єднання з Московією при одночасному збереженні незалежності від Московської патріархії, автономії України, рівноправних відносин з Польщею як противаги московським зазіханням, протидія Туреччині та Криму. Набувши статусу підручника, «Синопсис» відіграв важливу роль у формуванні історичної свідомості українського і російського суспільств, при цьому провідна верства, насамперед церковна, кожна по-своєму трактувала своє розуміння історії України і Московії. Книга популяризувалась у всьому християнському світі, була перекладена грецькою та латинською мовами і понад сто років слугувала навчальним посібником з історії, справила вплив на подальший розвиток історичних знань в Україні, Росії і Білорусі.Таким чином, в історичній думці другої половини XVII - початку XVIII ст. складається дедалі глибший водорозділ між двома трактуваннями тяглості історії.
17. Хроніка з літописців стародавніх Феодосія Софоновича«Кройніка» Феодосія Софоновича - колишнього ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Києво-Могилянської академії. Твір складався з трьох частин, мав компілятивний характер, ґрунтувався на давньоукраїнських літописах, польських хроніках, у т. ч. Матвія Стрийковсько-го, і був завершений у 1672 р. Перша частина охоплювала різні за хронологією події, з одного боку, в Київському, Чернігівському та Галицько-Волинському князівствах, а з другого боку,в Північно-Східній Русі, розрізняючи їхню історію. У «Кройніці» ув'язувались стародавня, середньовічна і нова історія України, причому її найдавніші часи висвітлювались у єдності з Північною та Західною Руссю. Це, очевидно, мало засвідчити спільне коріння східнослов'янської людності.Друга частина, що нагадує збірник історичних повістей про важливі події на землях України-Русі з кінця XIII до кінця XVII ст., логічно і хронологічно поєднана з княжими часами і утверджувала ідею безперервності і тяглості української історії. Водночас цю логіку історичного процесу можна було розглядати як аргументацію наступності влади Москви від Києва насамперед по церковній лінії. Аналіз «Кройніки» Ф. Софоновича засвідчує, що він переслідував благородну мету: створити стислий нарис української історії і в такий спосіб допомогти кожному українцеві осмислити родовід свого народу, минувшину своєї Батьків-щини. Твір проникнутий ідеєю цілісності і єдності України, національного патріотизму, адже всі відомості про Київщину, Волинь, Поділля і Галичину подаються як життя одного народу, а історія козацтва, козацького устрою оцінюється як національне надбання, як ознака його самобутності. Структура твори, скл з 3 частин – 1) Кройніка о Русі 2) Кройніка про початок і розвитку Литви, 3) Кройніка о земле Польской.
18. Монастирські літописи – пам’ятки історичної думки 17 ст.На XVII ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських літописів, які описують переважно внутрішні й господарські справи монастирів, подають важливі матеріали для місцевої історії. Це Густинський монастирський літопис (1600-40), Межигірський монастирський літопис (1608-1700), Добромильський літопис (1648 — 1700), Підгорецький літопис (1583 — 1715), Мгарський літопис (1682 — 1775) та ін.Густинський монастирський літопис «Літописець про заснування і створення монастиря Густинського» — український монастирський літопис першої половини XVII ст. Охоплює історію монастиря за 1600—1640 рр. як одного з осередків боротьби проти унії та католицизму на Україні, висвітлює події того часу. Добромильський літопис — хроніка, складена у містечку Добромиля (Львівщина), яка охоплює події української історії 1648—1700 років. Найбільше повідомлень стосується спустошення Правобережжя татаро-турецькими військами в останній чверті XVII століття, здобуття турками Кам'янця-Подільського, їхньої поразки під Хотином і Журавном.Історичну цінність мають відомості про місцеві події — повені, голодні роки, зростання цін, епідемії тощо. Написаний живою українською мовою XVII століття. Межигі́рський літо́пис — український монастирський літопис 17 ст. Автором його вважається Ілля Кощаківський — настоятель церкви Межигірського монастиря. 1-й список містить опис історичних подій на Волині і Київщині 1393—1620 рр. 2-й список подає відомості з 1608 по 1700 рр., про визв б-бу українського народу проти польсько-шляхетських і турецько-татарських загарбників. Як пам'ятка історичної літератури межигірський літопис посідає значне місце в українській історіографії 17 ст. Надрукований у «Збірнику літописів, що стосуються до історії Південної і Західної Русі» (1888 р.).Леонтій Боболинський Написав працю «Літописець, сі єсть Кройніка з різних авторов і историков многих…», куди ввійшли давні українські хронографи, листи, твори грецьких і римських істориків, уривки з польських і литовських хронік тощо. Найбільший інтерес становить виклад сучасних авторові подій другої половини XVII ст, зокрема, опис Чигирин. походів 1677 та 1678 р. Літопис Боболинського написано мовою, близькою до тогочасної розмовної української, це видатна пам'ятка не лише з точки зору історії, а й лінгвістики.
19. Проблема авторства Літопису Самовидця в історичній літературі.Осип Бодянський під назвою: «Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и о междоусобиях, бывших в Малой России по его смерти»)? Адже зрозуміло, що «Самовидець» — то явно є псевдонім, за яким ховається справжній автор. Зауважимо, що літопис Самовидця (подібно до інших козацьких історичних джерел XVII ст.) без назви й імені автора зберігався в списках. Своєрідним рубежем для твору Самовидця став 1840 рік, коли один із списків (певною мірою випадково) опинився в руках майбутнього класика української літератури Пантелеймона Куліша. Саме молодий Куліш дуже швидко оцінив історичну та літературну цінність літопису, захопився стилем викладу і поглядами автора й заходився популяризувати документ серед наукової громадськості, докладаючи чимало зусиль до розшуку нових списків цієї пам’ятки. Внаслідок наполегливих зусиль декількох поколінь істориків (особливо слід відзначити заслуги видатного вченого, академіка Ореста Левицького, а також таких визначних науковців, як Дмитро Багалій та Микола Петровський) було здійснено порівняльне дослідження наявних списків літопису, проаналізовано можливі етапи та строки його написання. Короткі висновки можна викласти таким чином. Як з’ясувалось, до оригіналу з усіх наявних найближче стоїть так званий список Іскрицького (до речі, він же є й найдавнішим — таке трапляється не так вже й рідко у практиці роботи істориків). Взагалі ж у розпорядженні дослідників перебувало шість різних списків літопису, створених на Лівобережній Україні ще у середині XVIII ст, а також на поч.ХIХ, тобто через декілька поколінь після смерті гіпотетичного автора.
Після тривалих дискусій, де конкурували зовсім різні точки зору (так, Михайло Грушевський вважав, що творець літопису походив із покозаченого міщанства і належав до нижчої полкової ієрархії, Микола Костомаров називав прізвище наказного гетьмана та обозного Федора Коробки, а Куліш стверджував, що автор був священиком), дослідники в більшості своїй погодились: найбільш імовірним є припущення, що літопис створений генеральним підскарбієм, наказним ніжинським полковником (за часів гетьманування Івана Брюховецького), брацлавським протопопом і стародубським священиком Романом Ракушкою-Романовським (1622—1703).( вважав Грушевський і Петровський)
20. Джерела Літопису Самовидця та його структура. Левицький зазначав що літопис можна поділити на 2 хронологічно рівні частини- історичну(1648-1672) і літописну(1672-1702). Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.
21. Національно –визвольна боротьба під проводом Хмельницького в літописі СамовидцяОсоба літописця: автор - очевидець описуваних подій. Його мова і стиль позбавлені книжності, риторичних прикрас, впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, що була поширена на Україні. Зі змісту літопису відчувається неприхильне ставлення автора до "високих" школ на зразок Київської колегії. Щодо особи автора існує декілька гіпотез, одна з них: ним був генеральний підскарбій, брацлавський протопоп, стародубський священник роман Ракушка-Романовський (прибл. 1622-1703). Авторська концепція або авторське начало: взагалі відсутня концептуальна установка, прийнята вже Грабянкою та Величком, що це визвольна війна українського народу. Автор намагався подати події майже безоціночно, об'єктивно, як перелік фактів. Суспільно-політичні погляди літописця: співчуття до шляхетського стану, "значних козаків", неприхильність до низів, що грабують "значних";холодне, іноді відверто вороже ставлення до козаків;Причини війни: релігійна: утиск православної віри;
соціальна: козаків отягощеніє.Образ Богдана Хмельницького: прихильного ставлення до особи Б. Хмельницького в цій праці немає, Хмельницький зображується як звичайна "смертна людина" (а не як національний Герой наступних літописів), расторопний чигиринський сотник, у письмі біглий. Після двох перемог - загордився, хоча мав ставитись до короля польського як до свого пана. Оцінка подій 1648 р.: "в той час не було милосердя межи народом людським". Літописець не робить ніяких винятків, описуючи жорстокість татарів та козаків, що не тільки євреїв та шляхту губили, але й посполитих, які в неволю татарську мусили йти, особливо молоді ремісники.спустошення Хмельницького тривало аж до літа, бо "Господь Бог за гріхи навиділ землю такою тяжкою войною и отнял оной господара, тоест короля щасливого Владислава, которій на початку тоей нещасной войни помер".в підсумок - алегорія: "Того ж року саранча барзо великая на усей Україні была и барзо шкоди великіє починила". *зрозуміло, що літописець, який сприймав би це повстання як визвольне й героїчне, не завершав би огляду таким історично реальним, проте ідейно негативним образом як сарана*
22. Літопис Самовидця про історію України після смерті Хмельницького.У центрі розповіді — події війни та післявоєнної доби. Автор описує козацькі бунти (полк І. Золотаренка), вбивство гетьмана Брюховецького, події Переяславської ради; правильну політику, впроваджувану Хмельницьким (союз з кримським ханом проти поляків); зраду викупленого Хмельницьким з неволі І. Виговського і благородного Д. Многогрішного, що відмовився від гетьманства «як стара дівка від хорошого жениха». З жалем розповідає Самовидець про міжусобні чвари старшини козацької після смерті Б. Хмельницького, марні намагання якось вийти з протекторату Росії.
23. Літопис Самійла Величка.Літопис канцеляриста війська Запорозького Самійла Васильовича Величка - найвизначніший і найбільший за обсягом український літопис XVIII століття. Самійло Величко (бл. 1670 - після 1728) народився в селі Жуки Полтавської сотні, вчився в Могилянській академії. Перші згадки про себе Самійло Величко наводить з 1690 р., коли він почав козацьку службу під керівництвом генерального писаря Василя Кочубея. 1702 p. Самійло був у козацькому загоні, що ходив до Польщі на допомогу королеві. 1705 р. перейшов у генеральну канцелярію Запорозького війська, але 1708 р. потрапив у немилість. У 1715 р. оселився в оспіваній пізніше Гоголем Диканьці, де й почав роботу над літописом. На титульній сторінці літопису стоїть дата 1720 р. Це, очевидно, час початку роботи, оскільки в літописі є посилання на події і 1722 і 1725 р. Остання згадка про хроніста припадає на 1728 р. Автор досконало володів польською, німецькою і латинською мовами. Літопис Самійла Величка відомий у двох редакціях, у тому числі у авторському оригіналі. Оригінал було куплено 1840 р. у Москві комісіонером Большаковим у колекціонера Лаптева для академіка М. Погодіна. 1842-1845 р. О. Бодянський і М. Гулак зробили копії з цього списку. На сьогодні текст Літопису Самійла Величка відомий неповністю, є значні прогалини на початку, у середині (1649-52 роки) і наприкінці твору. У літописі Самійла Величка відображена визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти. Автор розкриває характер цієї боротьби, дає їй оцінку, тому його твір посідає чільне місце в давній українській літературі. Літопис Самійла Величка, центральною постаттю якого виступає Богдан Хмельницький, — велика історична повість, що вміщує в собі ряд оповідань, в основу яких покладено історичний матеріал про героїчну боротьбу 1648-1654 pp. Початок твору подається на основі народних переказів, легенд про Богдана Хмельницького. Величко докладно зупиняється на підготовці до бою козаків з ворогом, описує саму битву під Жовтими Водами: «Наконец всех поляков Хмельницкого оружіе разорило, и едним з них там же на Жолтой Воде жити и гнити повелело, а другим правую стезю до Криму показало, от якого погрому не десятка человека поляков не спаслося». Літописець прославляє військове уміння козаків і їхнього генія, полководця Б. Хмельницького. Підкреслює силу українського народу і цим стверджує його перемогу над ворогами. Військо Богдана Хмельницького здобуло дві перемоги, але не зупинилося на досягнутому. Та смерть полководця боляче вразила серця народу. Автор, усвідомлюючи цю невиправну втрату, пише: «Умер добрій вождь наш, оставивши по себе бесмертную славу…».Літопис складається з 4 частин:
перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;
друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848–1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I–IV.
24. «Літопис Грабянки» Вперше надрукований у 1793-му році в журналі Федора Туманського «Российский магазин».Друге видання було здійснене у 1854 році Київською Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів. Трете видання з’явилося у 1992 році у Київському видавництві «Знання».
Григорій Іванович Граб’янка отримав добру освіту в Києво-Могилянському колегіумі. З 1683 року був на військовій службі. Спочатку був гадяцьким сотником, полковим осавулом, а з 1717 р. – гадяцьким полковим суддею. У 1723 році Граб’янка подавав Коломацьку петицію царю на захист автономій Україні, за що був ув’язнений до Петропавловськом фортеці. Тільки після смерті Петра І в’язні були звільнені.З 1730 року Г.І.Г. – гадяцький полковник. Загинув 1737 р. під час кримського походу проти татар.Праця Граб’янки компілятивного характеру. Автор користувався Літописом Самовидця, Синопсисом, працею Веспасіона Коховського «Польські анали», Самійла Твардовського «Війна домова», творами Мартина Кромера, Мартина і Іоахіма Бельських, Мацея Стрийковського, О.Гваньїні та ін.
Праця Г.Граб’янки складається з трьох частин.У першій подається короткий виклад історії України з найдавніших часів до визвольної війни. Друга, основна частина – описує роки Хмельниччини. У третій частині описані події від смерті Богдана до 1709 року. Історична праця Граб’янки написана у вигляді «сказаній» – оповідань.
Літопис починається з «Слова до читача заради чого ця історія написана». Граб’янка пише: «Я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам». Потім йдуть два вірші: «Похвала віршами Хмельницькому від народу малоросійського» і «Вірші на герб Малоросійський».
І-а частина починається з з’ясування етимології слова «козак». Граб’янка виводить його від «скіфського племені козар». Козар же він виводить від сина Яфетового Гомера. Причиною втрати незалежності Київською Руссю вважав небажання руських князів жити в мирі та злагоді. Автор описує, як над Україною панували татари, литовці, поляки.Розповідає про різні битви і зброю козацьку і про їхній харч. Про гетьманів Шаха і Підкову.
З’ясовує чому повстали козаки проти поляків Літопис містить сказання про рід Хмельницького і війну під Цецорою тощо.Про Тараса Трясила.
ІІ-а частина літопису починається сказанням «Чому Хмельницький повстав на поляків». Далі детально розповідається хід воєнних дій від Жовтих Вод і до смерті Хмельницького
Описано дипломатичну діяльність Б. Хмельницького, про стосунки з іншими країнами – Росією, Туреччиною, Кримським ханством.
В ІІІ-й частині Граб’янка зберігає форму докладних сказань до 1664 року. Окремі великі сказання присвячені Юрію Хмельницькому, Івану Виговському, Івану Брюховецькому. З 1664 року події викладаються у формі порічних записів. Головний герой твору Б. Хмельницький який поєднує в собі риси реальної історичної особи та ідеального вождя. Граб’янка ставить в заслугу 2 речі: І-визволення з «лядської неволі» і приєднання України до Росії. В уста гетьмана автора вкладає багато промов. Всі вони побудовані за всіма правилами риторики. Посмертна характеристика Б. Хмельницького написана в дусі вихвалення традиційних чеснот.
Г. Граб’янка палкий прихильник союзу з Москвою і автономії України у складі Російської імперії. В залежності від того, як ставилися до цього союзу історичні особи, він наділяє їх позитивним чи негативними рисами. До «позитивних» героїв відносяться В. Золотаренко, Я Сомко, Іван Самойлович, Д. Многогрішний. Негативні – І. Виговський, І. Брюховецький, П. Дорошенко. Я. Самко, наприклад «воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший». Позитивно оцінює також паволоцького Правобережного полковника поповича. Граб’янка пише, що якби подовше Сомко і Попович жили, то «могли б старого Хмельницького справи наслідувати». Виговський – навпаки «Злодій і віроломець», «супостат і явний зрадник». Говорячи про його старту. Граб’янка пише: «за неповинну кров юдську і за недодержання присяги монархові гетьманство скінчив ганебно і безчесно».