Різновиди

● Голосіння

● Жартівливі пісні

● Історичні пісні

● Козацькі пісні і думи

● Балади

● Колискові пісні

● Колядки та щедрівки

● Кріпацькі пісні

● Купальські пісні

● Ліричні пісні та балади

● Наймитські пісні

● Обрядові пісні

● Побутові пісні

● Рекрутські пісні

● Стрілецькі пісні

● Патріотичні пісні

● Повстанські пісні

● Чумацькі пісні

● Танці і хороводи

Обрядові пісні — це пісні, які виконувались під час різних народних свят та обрядів. Ці пісні тісно зв'язані з язичницькими віруваннями. Слов'яни вірили в сили природи, в духів природи та вважали, що обрядовими піснями можуть вплинути на них та примусити їх діяти в бажаному напрямку. Обрядова поезія дуже тісно зв'язана з працею людини, з родинним побутом та з народним календарем. У різні пори року виконувались різні обрядові (календарно-обрядові) пісні. Ці пісні повинні були забезпечити успіхи в господарюванні, добрий урожай, щастя в родинному житті. Наприклад: на сільських майданах і галявинах співали веснянки і гаївки, під час Зелених свят — русальні пісні, на Івана Купала — купальські пісні. По закінченню жнив, люди співали жниварські пісні, славлячи землю за те, що дала їм гарний урожай. Під час зимового сонцестояння виконували сонцесяйні пісні.

Пізніше календарно-обрядові пісні поступово втрачали зв'язок з давніми обрядами, почали підпорядковуватись християнським святам. Надзвичайної популярності в народі набули колядки та щедрівки. Ці пісні приурочувались до основних свят зимового циклу: колядки — до Різдва (7 січня), щедрівки — до Нового Року (за старим календарем 14 січня). Календарно-обрядова пісенна поезія має три умовних цикли: зимовий, весняний та літній. До зимового циклу календарних пісень входять колядки і щедрівки. Істотної різниці щодо змісту в цих двох близьких видах пісень немає. Це - новорічні вітання, побажання успіху в новому землеробському році, побажання здоров'я сім'ї, величання господаря, прославлення праці хлібороба та її здобутків. Розпочиналося виконання зимового циклу пісень із зимового рівнодення (кінець грудня) і закінчувалося з появою перших ознак наближення весни (кінець лютого) проводами зими - святом масляної. Весняний цикл складається з веснянок і хороводних ігор. Початок його припадає на ранню весну, коли оживає природа, а кінець - на завершення весняних польових робіт. За змістом веснянки зводяться до закликання весни, відображення підготовки поля, знарядь тощо. Пісні і хороводи поділяються на тематичні групи відповідно до різних періодів весни. Крім власне веснянок, в Україні були поширені так звані «русальні» пісні, а на межі між весною і літом - петрівки. В них оспівувалася весняна природа, відображалися народні звичаї, побут. Велике місце в петрівках займала тема кохання. Ще з язичницьких часів до нас дійшло прекрасне свято Івана Купала з його специфічними піснями. Ними й розпочинається літній пісенний цикл. Серед купальських пісень є ніжна лірика про кохання, залицяння та сватання, жарти, гумор, сатира, де дівчата висміюють вади хлопців, а хлопці - дівчат. Все це надає святу веселощів, радості; обрядові пісні звеличують процес збирання врожаю, що практично завершує хліборобський календарний рік.

Серед відомих колективів, що досліджують і відтворюють українську календарно-обрядову пісенність — фольклорний гурт автентичного співу "Володар, основу репертуару якого складають саме календарні, обрядові, весільні пісні.

Весня́нки(гаївки, гагілки, ягілки, риндзівки) — назва старовинних слов'янських обрядових пісень, пов'язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт.

 

У давніх слов'ян рік починався весною, березневе літочислення зберігалося до 1409 року (за цим літочисленням Нестор-літописець розпочав «Повість врем'яних літ»). Новий рік починався з відродженням навколишньої природи і з пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оранкою і сівбою. Весну зустрічали радісно й пишно, з піснями, танцями, іграми. Ці пісні назвали веснянками.

З усіх видів календарно-звичаєвої обрядовості веснянки позначені найрозмаїтнішими музично-поетичними засобами.

 

Щедрівки — величальні українські народні обрядові пісні, які виконуються під Новий рік і під Йордан у Щедрий Вечір. Відповідно до різдвяно-новорічних звичаїв, щедрівки, як і колядки, величають господаря та членів його родини.

У щедрівках висловлюється побажання багатого врожаю, добробуту, приплоду худоби, доброго роїння бджіл. Поетичне слово в щедрівках і колядках виконує магічну функцію.

У давніх щедрівках і колядках відбилися часи Київської Русі й збереглися образи князівсько-дружинного побуту. Проте у щедрівках і колядках християнського циклу переважають мотиви біблійних і євангельських та апокрифічних оповідань: картини народження Христа, поклоніння волхвів і пастухів. У багатьох щедрівках і колядках християнські мотиви і євангельські оповідання сполучені з життям і побутом українського селянина («Господь волики гонить, Пречиста Діва їсточки носить, а святий Петро за плугом ходить»). Образи святих вводяться, щоб надати ще більшої магічної сили поетичній формулі.

Щедрівки і колядки християнського циклу відзначаються своїм глибоким етичним змістом і великою мистецькою красою. Основні мотиви їх — християнська любов, милосердя, глибока пошана до матері.

Щедрівки відрізняються від колядок неодмінним приспівом «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на весь вечір».

Багатством змісту і поетичною формою щедрівок захоплювалися українські письменники і композитори, зокрема Микола Лисенко, Микола Леонтович (відомий «Щедрик»), Кирило Стеценко, Михайло Вериківський, Костянтин Данькевич та інші.

 

Купальські пісні — обрядові пісні, які співали на Івана Купала, біля ритуального вогнища.

Перед Купальським святом плодюча енергія Сонця і Землі досягає найвищої точки, а далі йде на спад. Це явище символізує звичай «ховати Ярила», який здійснюють заміжні жінки. Хлопці, дівчата, а також вдови до цього свята не допускалися. Вважалося, що самотність не повинна існувати, все має бути в парі.

 

Жниварські пісні — музично-поетичні твори, що оспівують поча­ток, хід та завершення жнив.

Жниварські пісні співали переважно жіночі гурти або окремі виконавці од­ноголосно без інструментного супроводу. Нині вихо­дять навіть із пасив. репертуару співаків старшо­го покоління і незабаром стануть реліктовим ка­лендар. жанром.

За обставинами виконання поділяються на три групи:

● зажинкові, що виконуються під час зажинання першого снопа;

● жнивні — виконуються найчастіше під час ходьби в поле, по­вернення з нього й на перепочинку;

● обжинкові — оспівують ритуал зжинання останнього снопа.

Жнива — підсумок усієї праці хлібороба, справдження його мрій та сподівань. До початку жнив готувалися як до великого урочистого свята і водночас до тяжкої відповідальної роботи, коли доводилося працювати від зорі до зорі, незважаючи на спеку й спрагу. У перший день жнив селяни, вдягнені в чисту одежу, урочисто вирушали до схід сонця на поле. Починала жати найкраща робітниця, сніп з першого ужинку — «воєвода» — встановлювався на покуті. Пісні, виконувані під час жнив, відбивали основні періоди праці й обрядів, з нею пов’язаних

return false">ссылка скрыта

 

Весільні пісні — пісні, що супроводжують весільні обряди, пояснюють їх зміст і значення, прославляють молодих та їх батьків.

У весільних піснях ідеться і про свах, і про подруг нареченої, світилок, бояр і боярок, старост і дружб. Співають весільних пісень тільки жінки. Це переважно хори, діалоги. Весільними піснями супроводжується замішування короваю, розплітання коси молодої, одягання на неї очіпка. Чоловіки у формі діалогів і монологів беруть участь у найдраматичніших епізодах обряду — під час нападу бояр, викупу нареченої. Святкуючи перезву, родичі молодої після першої шлюбної ночі йдуть або їдуть з відповідними обрядовими піснями на частування до хати молодого.

Весілля, надто українське, — це драматичне дійство, в якому беруть участь декілька жіночих груп (свах нареченого, свах нареченої, світилок, боярок). До чоловічої групи входять бояри-свати, виділяються староста і дружба. Товариство свах і товариство подруг — два весільні хори, які співають про все, що відбувається на весіллі. Змішаних хорів немає. Чоловіки не співають, їхня справа — діалоги й монологи. Жінки співають за чітко окресленим сценарієм, від якого не можна відступати. Це спів про замішування короваю та про його випікання, про розплітання коси, прощання молодої з родиною, напад бояр, про їхній викуп, про перезву.

Найпопулярніші такі весільні пісні: «Ой стала я на билиночку», «Де ти, калино, росла?», «Ой думала та гадала», «Приїхали гості», «Ой куди ж ви, сірі гуси, полинете?», «Ненько моя та рідненька», «Ой пливе човен по росі» — з них постає цілий світ почувань і думок дівчини передвесільної та весільної пори. Становлячи разом одне велике драматичне дійство, кожна з весільних пісень, завдяки діалогові також є маленькою п’єскою.

 

Станові пісні — соц.-побутові пісні про життя, побут та інтереси окремих суспільних та проф. груп. Найвидатніші серед них — це високопоетичні чумацькі пісні, що своїми мотивами наближаються до коз. Вони виникли у 15 ст. і найбільшого поширення набрали під час розквіту чумацького промислу (див. Чумацтво) у 18 і в першій третині 19 ст. У цих ліри bsp;— оп. «На крилах пісні». Найбільшу збірку чумацьких пісень видав І. Рудченко, багато їх у збірці українських народних пісень, що видав М. Лисенко.

Рекрутські та солдатські пісні — пісні про рекрутів, що примусово відбували військову службу в царській або в цісарській (австро-угор.) армії, про тяжку долю вояка, змушеного 25 pp. служити у чужому війську в тяжких умовах; про тугу за рідним краєм, страхіття воєн, каліцтво, смерть вояка, про зустріч з родиною по багаторічній розлуці. Виникнення цих пісень припадає на кін. 18 ст., коли в Україні було введено обов'язкову військ. службу. Мотиви рекрутських пісень лежать в основі багатьох творів Шевченка («Сова», «Сон») та Ю. Федьковича («Рекрут», «Дезертир»), які самі відбули десятирічну примусову військ. службу. Рекрутчина й мотиви рекрутських пісень відбилися в творчості багатьох укр. письм.: Марка Вовчка («Два сини»), Нечуя-Левицького («Дві московки»), Панаса Мирного («Пропаща сила»), М. Коцюбинського («Дорогою ціною»), О. Кобилянської («Земля»), В. Стефаника («Виводили з села»), Я. Щоголева («Новобранець») та ін.

Наймитські, заробітчанські та бурлацькі пісні, народився пісні, в яких відбилися життя, побут, почуття й настрої бурлак, наймитів та заробітчан. Основні мотиви цих пісень: скарга на тяжку долю, на непосильну працю («Та немає в світі гірш нікому»), нарікання на самотність («Та забіліли сніги»). Особливу групу становлять пісні про тяжку долю жінки-наймички і строкарки («Ой, піду я лугом», «Ненько ж моя, ненько», «Ой, матінко-зірко»). Окрему групу заробітчанських пісень становлять емігрантські пісні, що відбивають сумні настрої бідних селян, які змушені шукати заробітків у чужих краях. Багато уваги збиранні бурлацьких і наймитських пісень присвятив І. Манжура; на мотиви цих пісень написані його власні вірші «Бурлака», «З заробітків» та ін.

 

Історичні пісні — це фольклорні твори, присвячені певній історичній події, чи відомій історичній постаті. У цих піснях висловлюється ставлення народу до історичних подій чи героїв.

В історичних піснях часто оспівуються безіменні герої, але їхня діяльність пов'язана з конкретним історичним періодом. Поява історичних пісень є наслідком розвитку історичної свідомості народу і його художнього мислення. Вони з'явились у XV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників, увібравши традиції героїчного епосу Київської Русі та українських дум.

Назву «історичні пісні» вперше ввів в українську фольклористику Микола Гоголь.

Тематичні групи українських історичних пісень:

● про боротьбу з турецько-татарськими нападниками;

● про визвольну боротьбу українського народу під проводом Б. Хмельницького;

● про стихійні селянські повстання та їх героїв.

 

Били́на (стари́ни) — жанр героїчного епосу. Билинні сюжети створені переважно в часи Київської Русі. Здебільшого билини прославляють подвиги народних героїв-богатирів і своїм сюжетом пов'язані з Києвом та князем Володимиром Святославичем. Головні центри билинного епосу — Київ, Чернігів, Галич (давній) і Новгород Великий. Билини мають реальну історичну основу, прототипами героїв могли бути реальні історичні особистості, сюжети із життя яких протягом тривалого часу обросли надзвичайними дивними рисами.

Найбільш популярними були билини про Іллю Муромця, Добриню Микитича та Олексія Поповича. Більшість билин була записана в кінці 18-19 ст. на півночі Росії, в Україні билинні сюжети збереглися в інших фольклорних жанрах. Зокрема, відомі українські народні казки про Іллю Муромця, думи про Олексія Поповича, пісні про Джурила.

 

Ду́ми — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIII століть. Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

 

Бурлацькі пісні — належать до суспільно-побутових пісень. Бурлаки — це селяни, які, втікаючи від закріпачення, ставали на тимчасові заробітки. Вони терпіли поневіряння, голод і тяжку працю, зате належали самі до себе; манила воля, але ніде безрідний бурлака її не знаходив: «Степ веселий, край далекий, та ніде прожити». Образність бурлацьких пісень скупіша, ніж в родинно-побутовій ліриці, більше суворого реалізму, нарікань на соціальну несправедливість, але в ряді пісень простежується тісний зв’язок з лірикою інших циклів, особливо з козацькими піснями. Настрій туги за рідним краем, сім’єю, образ смерті на чужині передається за допомогою художніх засобів, широко використовуваних в народній ліриці: схилена вишнева гілка — дружина, що втратила надію па повернення бурлака.