Казки О. Іваненко: особливості художньої майстерності

Жанрова різноманітність творів Н. Забіли

Талановитість авторів літературних творів, особливо для дітей, найчастіше вимірюється часом. Деякі імена безслідно зникають і залишаються лише в пам’яті істориків, а деякі з великим задоволенням читає не одне покоління. Саме до останніх можна віднести творчість дитячої письменниці Наталі Забіли. Притаманне їй уміння просто і невимушено розмовляти з дітьми, знання психології малят, уміння писати зрозуміло й цікаво, лірично й серйозно, подаючи одночасно потрібну інформацію та виховуючи найкращі людські якості, залишають її твори актуальними й до сьогодні. У творчому доробку письменниці вірші, повісті, оповідання, п’єси і драматичні поеми, а також опубліковані у періодичних виданнях десятки вдумливих статей і рецензій. На таких творах, як «Хатинка на ялинці», «Про Тарасика й Марисю», «Ясоччина книжка», «Катруся вже велика», «Під дубом зеленим», «Веснянки», «Про дівчинку Маринку», «Перший крок», «Малим про велике», «Веселі друзі» та багатьох інших виховувалось не одне покоління української дітвори.

Вірші читають на вибір. Одному подобається інтимна лірика, іншому — широкі поетичні полотна, ще комусь — гумористичні вірші. Твори ж На-талі Забіли читають усі, бо всі обов’язково проходять через той вік, який ми називаємо щасливим дитинством. Поетеса добре володіла тим «секретом», який робить її вірші, поеми, казки однаково цікавими для всіх дітей. Той, хто бере до рук Забілину книжку, ніби розсуває перед собою обрії і входить у новий для нього світ, в якому реальні риси життя дуже природно поєднуються з казкою, з фантазією, де є місце і для забави, і для роздумів, і для споглядання краси природи, і для вболівання за чиюсь долю.

Життя дітей і дорослих, домашній побут — клопітливий, трудівничий, веселий і затишний — все це часто давало поштовх для створення поетесою цікавих віршів; її нелукава казка, часто побудована на народних мотивах, особливо яскравою барвою увійшла до Забілиної палітри. Український поет Валентин Бичко охарактеризував творчість Наталі Забіли як «материнську пісню, цікаву, барвисту, розумну, клопітку, дбайливу», а в передмові до вибраних творів авторки в 4-х томах (Забіла, Н.Л. Вибрані твори : в 4 т. / Н. Забіла ; худож. оформ. О. Якутович ; портр. В. Гончаренка ; передм. В. Бичка. — К. : Веселка, 1983.) він назвав її «однією із найвидатніших українських письменниць, що пишуть для дітей».

 

Казки О. Іваненко: особливості художньої майстерності

О.Іваненко увійшла в історію української літератури для дітей XX ст. як одна з її активних творців. І хоча під тиском складних історичних обставин вона не зуміла цілком уникнути впливу вульгарно-соціологічних стереотипів, проте їй належать відомі казки та історико-біографічні твори. Краща частина їх витримала іспит часом і ввійшла в духовну скарбницю незалежної України.

"У нас удома, - пригадує О.Іваненко, - висів великий портрет Кобзаря, і, ще не розуміючи цілком змісту, я вже знала "Реве та стогне", "Заповіт", "Садок вишневий коло хати", тому що їх завжди співали і вдома дорослі, і мамині учні-трудолюбці - до революції вона була вчителькою в дитячому притулку для сиріт "Дом трудолюбия", а потім палким організатором трудової школи.

Десятирічною гімназисткою Оксана написала казку "Квіти", яку старшокласники вмістили у своєму друкованому журналі. Сама письменниця вважає, що це була її перша казка, сюжет якої був підказаний сумними роками першої світової війни. У творі мовиться, що квіток було багато-багато. Вони різні - блакитні, сині, червоні - за одну ніч виросли на галявині. Напередодні на цій галявині точився кривавий бій. Після баталії прийшли сюди сестри, дружини, матері вбитих, там, де падали сльози скорботи з блакитних очей сестер, виросли блакитні квіти, з синіх очей дружин - сині, з старечих вицвілих очей матерів - білі, а там, де на землі була кров солдатів, - червоні...

Критики вже звернули увагу, що у характері малої Оксани була риса, яка допомагала їй завжди і всюди перебувати в русі. О.Іваненко не просто мала потяг до праці й навчання, а робила все з вогником і передусім творчо. Вже змалку вона мріяла стати вчителькою. Навіть під час навчання в гімназії дванадцятилітньою самостійно працювала з невстигаючими учнями. Згодом вона, вже студенткою першого курсу вузу, одночасно обіймала посаду вихователя дитбудинку, писала для дітей твори та цікаво й емоційно вводила їх у таємниці казок.

За таких скрутних обставин для неї жанр літературної казки став "найближчим, найдорожчим". Кон'юктура тогочасних суспільно-політичних взаємин певною мірою зумовила й те, що для О.Іваненко, як і "для багатьох письменників, дитяча література стала компромісним рішенням, своєрідною віддушиною, що давала можливість працювати, не поступаючись або майже не поступаючись своїми ідейно-естетичними принципами" [71, c.53].

Відомо, що у ті роки особливо важко було переборювати лівацько-педагогічні "теорії”, прихильники яких вели наступ на дитячу літературу, проти "чуковщини" і такого її жанру, як літературна казка (про цю складну ситуацію на ниві дитячої літератури див. “Історію української літератури” [72, c.418-421]). За цих обставин не легко було О.Іваненко очолювати секцію дитячої літератури, а згодом працювати редактором видавництва "Молодий більшовик”. Говорячи її словами, часом вона віддавала данину у своїх книгах-малютках “дидактичним підтекстовкам", які замовлялися "ліваками від педагогії"… Життя, здоровий глузд справжньої... педагогіки перемогли мертвонароджені лівацькі теорії, особливо в дитячій літературі" [62, с.137].
На жаль, наші вчені мало звертають увагу на ту роль, яку О.Іваненко відіграла у 30-х роках по групуванні навколо видавництва “Молодий більшовик” молодих авторів дитячої літератури. Тим часом з її ініціативи це видавництво випустило в світ чимало цікавих творів для дітей. В їх написанні брали участь не лише власне дитячі письменники Н.Забіла, О.Копиленко, О.Донченко, М.Трублаїні, а й маститі живі класики П.Тичина, М.Рильський, Ю.Яновський, П.Панч, А.Головко, В.Сосюра, М.Йогансен...
У цьому зв’язку доречним буде такий штрих зі спогадів О.Іваненко: "Я з гордістю, - підкреслює вона, - так, з гордістю, загадую, що перший дитячий - для дітей вірш Максим Тадейович написав для мене! Для альманаху, який я редагувала. Максим Тадейович приїхав тоді до Харкова, прийшов до видавництва "Молодий більшовик", в якому я працювала. Пам’ятаю, редактори прибігли в мою кімнату: "Оксано, іди подивися, приїхав Максим Рильський!” Потім він зайшов до нашого відділу. А другого дня приніс свій вірш "Річечка" і, даючи мені, сказав: "Мені так сподобалося у вас, що написав вірш" [62, c.221].
Важливо, що у 30-х роках О.Іваненко брала активну участь у літературному процесі, порушувала ряд слушних питань з поступу дитячої літератури як на засіданні секції, так і на сторінках преси. Так, ще за життя вона звернула мою увагу на третю сторінку "Літературної газети" від 17 травня 1937 року, яка була повністю присвячена проблемам дитячої літератури. Тут вміщено її статтю "Про яку книжку я дбаю". "Нам потрібні, - наголошує О.Іваненко, - нові книги на сучасні теми, книги, які давали б відповідь дитині на багато питань, що хвилюють її... Нам треба глибше поставити питання жанрів, стилю, мови дитячої книжки з цією новою тематикою" [60].
У цей же період О.Іваненко значно урізноманітнила й активізувала свої творчі пошуки. Завжди вимоглива до свого літературного доробку, вона вважала, що її "справжня творчість для дітей починалася" з казки "Сандалики, повна скорість!" (1933) [20]. Від себе додам, що всього через чотири роки після публікації цієї казки О.Іваненко висловила у вже згаданій статті вагомі роздуми про даний жанр дитячої літератури. За порадою письменниці вперше вводжу їх у науковий обіг.
"На перший погляд здається, - зазначає О.Іваненко, - що казка - найвільніший жанр, адже все там може трапитися, все можливо, все дозволено, там і килими літають, і речі розмовляють, і люди в тварин перетворюються. Але це лише здається. В казці все суворо обумовлено. Вся дія і всі образи, кожна дія, кожний образ, коли ми придивимося до старих казок, мусять служити розкриттю основної ідеї казки... В казці мусить більше, ніж в творі якогось іншого жанру, щось трапитися, вона вимагає динамічного сюжету, зав’язки, розв’язки, обов’язкового конфлікту... Казка - це ж улюблений дітьми жанр" [60].
Згодом, вже на схилі своїх літ, О.Іваненко напише статтю "Мої казки і мої дорогі вчителі” [61]. У ній не тільки висвітлена сама лабораторія написання казок, а й викладені теоретичні погляди на цей жанр. На жаль, тема нашої роботи не дає змоги ґрунтовно зупинитись на цьому питанні, будемо торкатись його лише принагідно. Такою ж мірою лише у загальному плані зупинимося на проблематиці й художній специфіці казок письменниці [1, 153, 126, 71, 119, 50, 170]. По-можливості будемо здійснювати нове їх прочитання та відхиляти вульгарно-соціологічні сентенції на цю тему окремих критиків.
Сама О.Іваненко визнавала, що при написанні казок вона щедро і творчо використовувала фольклор, казкову спадщину вітчизняних та зарубіжних майстрів художнього слова. Усно й письмово вона називає імена таких улюблених казкарів, як Ш.Перро, брати Грімм, О.Пушкін, Марко Вовчок, І.Франко, М.Коцюбинський, М.Горький, П.Тичина, Н.Забіла, С.Маршак. Але особливо шанувала Г.-К.Андерсена, Л.Толстого і К.Чуковського. "Тільки, - застерігала мене, - їхній вплив на мене не був механічним, як дехто це тлумачить. Навпаки, художній досвід великих майстрів сприяв розвитку моєї творчої самобутності, допомагав мені творити якісно нові естетичні цінності. Інакше б я була безнадійним епігоном" [14].
Власне, О.Іваненко писала казки все своє життя, адресуючи їх дітям молодшого, середнього і старшого шкільного віку. Вони друкувалися десятками книжок. Їх належно представлено у п’ятитомнику вибраних творів письменниці. Про них чимало написано похвальних праць. Так, авторський колектив навчального посібника "Українська дитяча література" вважає, що її казки на сучасну тему "не мають аналога в літературі” [75, с.261]. На думку В.П’янова, однією з особливостей казок письменниці є те, що "вони в переважній більшості розраховані на читання, а не на розповідь, хоча в устах справжнього митця звучать надзвичайно виразно й красиво” [120, c.98]. Як гадає Н.Забіла, головною особливістю казок О.Іваненко є те, що "вони вчать легко й ніби то мимоволі, не настирливо, захоплюючи читача цікавими пригодами й героїчними вчинками персонажів, невимушеною, часом жартівливою розповіддю, свіжою поетичною мовою, сповненою яскравих образів і влучних, з самого життя, з живої говірки запозичених висловів та приказок. Тому казки ці легко доходять до розуму й серця юного читача і якнайкраще виконують своє велике виховне значення." [50, c.23].
Мав рацію С.Іванюк, виклавши суть дискусії про казку 20-30-х років, пов’язати з ім’ям О.Іваненко відродження цього жанру в українській дитячій літературі. Як на нього, її новаторство "виявилося в тому, що вона традиційними засобами казки розповіла досить казкову історію, що відбувалася в цілком реалістичній художній дійсності, знайомій читачу з повсякденного життя...Поєднання фантастичного й реалістичного створює в них своєрідний світ, казкову дійсність, яка є, по суті, гіперболізованою реальністю.” [71, c.104-105].
Вже згадувалося, що надрукована на сучасну тематику в 1933 році казка "Сандалики, повна скорість!" відкриває першу сторінку професійної творчості письменниці в цьому жанрі. Помиляються ті дослідники, які вбачають у ній показ "небачених масштабів будівництва в нашій країні", "класову боротьбу в країнах капіталізму" та "перевагу соціалістичного способу життя" [75, c.26І].
Насправді, користуючись фантастикою і казковими перетвореннями, О.Іваненко розкриває процес формування у маленької героїні таких рис вдачі, як кмітливість, допитливість, доброта і романтична окриленість. Звідси її нестримний потяг якомога швидше пізнати багатогранний світ. Своєму наставнику Дею вона збуджено вигукує: “ Я завтра ж побіжу, полечу, куди захочу! Я побачу всі наші міста, всі ріки, всі гори і навіть море!" [63, c.170].
Отримавши від казкового вченого Дея чарівні сандалики, дівчинка переноситься в будь-які близькі і далекі краї, здійснює незвичайні мандри, сповнені пригод та звершень. Тут вдало переосмислено відомий в народних казках образ чобіт-скороходів. Розповідаючи про пригоди дівчинки, авторка вдається до діалогу, який то характеризує героїню, то сприяє динамічному розвитку сюжету й має виразно повчальну функцію.
В наступні роки О.Іваненко продовжує художньо досліджувати внутрішній світ дитини в жанрі казки на сучасну тематику, помітно удосконалюючи свою майстерність. Критика помітила, що її особисті спостереження перепліталися з набутими знаннями і романтичною вигадкою. З’являється цикл її казок “Великі очі“ (1935-1946). Погодимося з тим, що це велика і щаслива творча знахідка письменниці. Адже їй належить першість у тому, що розвиток сюжету в казках цього циклу визначається образом “гострого лікаря“.
Що ж то за “гострий лікар“? Виявляється, що він лікує не хвороби і звичайні недуги людей, а “брехунів, боягузів, базік, ледарів, заздрих і тому подібних хворих“ [63, c.191]. На початку казки “Великі очі“ авторка дотепно кепкує над хлопчиком Ясем, який не наважився піти до “гострого лікаря“. Уникаючи оголеного дидактизму, О.Іваненко потім ставить Ясика у такі ситуації, які примушують його позбавитись моральних вад. І колись ледачий, включившись у працю, навчився грати на скрипці і відчув красу життя. Дівчинка Галя у казці “Чудесна квітка“ досягла високих вимірів моралі в процесі подолання складних пригод, позбавилась полохливості і відлюдькуватості. У казці “Чарівні зерна“ “гострий лікар" допоміг дітям полюбити працю як творчість.
Автори навчального посібника "Дитяча література" справедливо звертають увагу на казку "Чарівні зерна" [5, c.222]. У ній поєднано казкове і реальне. Тут у дусі фольклорних прийомів виступає лікар, який мав "гострий вигляд - гостру борідку, гострі вуса, гострий ніс і такі гострі очі". Але над усе школярів чарував його розум і життєвий досвід. За порадою цього мудреця вони всією ланкою виростили з "чарівних зерен", отриманих від лікаря, чудовий урожай і принесли йому "три чудові паляниці". Виявилося, що засів з усіх трьох торбинок зерна дав прекрасний урожай, оскільки спільна і самовіддана праця дітей переросла в красу.
Вдаючись до прийому розгорнутої персоніфікації, О.Іваненко своєрідно олюднює в казці "Чарівні зерна" явища природи й поетично відтворює пробудження землі після зимової сплячки. Це надало твору особливої емоційності: "Земля парувала, вона раділа весні, ранкові, роботі, адже набридло їй, такій роботящій, стільки спати, без діла лежати. Хлопці прислухалися до її зітхання і теж почули ті слова, які весна казала щороку" [63, c.249].
Образ “гострого лікаря“ справедливо ототожнюють з особою самої письменниці, яка створила його, щоб вустами свого героя сказати дітям: “Я люблю вас, а щоб ви були щасливі, вам необхідно позбутися таких хвороб, як лінощі, заздрість, зазнайство, зрадливість, боягузтво, чванькуватість тощо!“ [63, c.197]. Тут, до речі, слід відзначити й особливості образу авторки - ніжної, доброї матері, яка звертається до своїх маленьких читачів, як до рідних дітей. Як сказала в інтерв’ю О.Іваненко [14], витоки цих вельми високих морально-гуманістичних якостей були засіяні у її серце батьками-вчителями та ідеями значних представників вітчизняної й зарубіжної літератури.
Правда, часом письменниця зловживає публіцистичними засобами. Від цього потерпає естетичне вираження моралі її творів. Так, у казці “Маяк“ дід повчає дітей: “Дивіться ж, хлопці... міцно тримайтесь один одного - зробите тоді чарівний корабель, і буде він гордістю і щастям усієї нашої землі. Плаватиме, літатиме він по всіх морях і океанах світу. Жодна куля не влучить в нього. Але мусить бути й міцний, непорушний зв’язок того корабля з рідною землею” [63, c.267].
Постійно перебуваючи в творчих пош уках, О.Іваненко рано звертається до казки природничої тематики. Певна річ, вона була добре обізнана з народними казками і класичними зразками такого характеру Л.Толстого, Г.-К. Андерсена, І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, К.Чуковського, В.Біанкі тощо. Але О.Іваненко розуміла, що “кожен в своїх творах іде власним шляхом, сам вирішує, дошукується, помиляться” [62, c.143].
При співставленні перевиданих у різні часи її природничих казок впадає в очі копітка робота авторки над удосконаленням їх тексту, поглибленням наукових знань і конкретних спостережень над явищами природи. Внаслідок цього вони, так би мовити, доведені до кондиції, їх в своїй більшості можна віднести до класики української дитячої літератури. К.Чуковський влучно розкрив їхню жанрову й тематичну специфіку. На його думку, О.Іваненко “уподобала жанр напівчарівної казки з пізнавальним природничим ухилом. Хоч в сюжетах її казок і проявляється певна доля фантастики, хоч і бурульки, і тварини, і квіти, і дерева розмовляють в них по-людськи, фантастика - лише нарядне прикриття, футляр для тих наукових відомостей, які приховані всередині” [153].
У "Вибраних творах" природничі казки О.Іваненко подаються під загальною назвою “Лісові казки”, хронологія написання яких припадає на 1933-1959 рр. Відомо, що навколо цього циклу свого часу точилася жвава дискусія. Прихильники суворої науковості зауважували, що в декотрих творах циклу порушена “біологічна точність”. Тим часом, як стверджували інші, казки письменниці не “біологічні”, а перш за все етичні, їх пафос не в пізнанні нових властивостей природи, а у вихованні моралі.
Звичайно, “Лісові казки” О.Іваненко справді не можна назвати науковими, проте вони містять у собі матеріал про явища природи, життя тварин. Цим самим вони збагачують уявлення юних читачів про оточуючий світ, мають педагогічне спрямування. У них письменниця вдається до антропоморфічних прийомів, тобто до перенесення на тварин, рослини та різні явища природи людських властивостей. В такому ключі написані казки “Кисличка” про щеплення дерев, “Бурулька” про перетворення пари у воду, “Джмелик” про запилення рослин комахами. “Про бджілку Медунку” про ознаки корисних комах, “Куди літав журавлик” про переліт птахів, “Про маленького Піка” про тяжке життя чижихи, “Хвилька” про кругообіг води в природі та інші.
Для прикладу візьмімо ліричну казку “Хвилька”, яка стала хрестоматійною. Тут письменниця майстерно олюднює хвильки, річку, вітер, лілею, які то страждають, то радіють, то сумують, то захоплюються. У казці мовиться, як сестрички-хвильки полюбили красуню білу лілею, їм дуже хотілося бути з нею. Але мати-річка наказала “Линьте далі! Линьте далі! - заговорила річка. - Ніколи не треба стояти на місці, так можна зробитись стоячою водою” [63, c.75]. І весела та грайлива хвилька гукнула квітці: “Пливімо зі мною!”. Хвилька була така гарна, від сонячного променю прозора, що у гордої лілеї затремтіла стеблина, бо хотіла попливти за цією хвилькою...
Хвилька перетворюється в краплину, а потім легкою парою піднімається вгору і дощовою краплиною падає в ніжну білу чашечку лілеї: “Це я прилинула до тебе, - почула лілея ласкавий шепіт. - Я була срібною хвилькою, я була парою, я була дощем... Зараз так радісно поцілувати тебе” [63, c.77]. І мають рацію вчені, що назавжди запам'ятовується ліричний образ хвильки, яка через усе життя пронесла любов до лілеї. А який глибокий морально-етичний підтекст казки!
Критика звертає особливу увагу на повість-казку “Куди летів журавлик”, її можна справедливо назвати пізнавальною, навіть науковою: з такою ґрунтовністю і послідовністю викладено у цій казці відомості з життя птахів і звірів у різних географічних широтах, від Північного полюса до екватора. Та, розповідаючи з ліричним пафосом про мандрівку журавлика, письменниця мала на увазі передусім людину з усім комплексом її почувань. Якщо птахи із сумом покидають береги Дніпра і радіють з щастя повернутися весною додому, то яким же патріотом мусить почувати себе людина, яка все життя віддає збагаченню й уславленню рідного краю, України! Саме думка про високе призначення національно-патріотичного почуття керує письменницею, коли у природничу повість-казку органічно вплітає вона мотив безмежної любові до України, мотив побратимства і взаємовиручки. Згадайте опис повернення птахів до рідної землі, особливо розмову хлопчика з журавликом; “Журавлику! Здрастуй! Я чекав тебе! Мій журавлику! Ти прилетів! Та треба тебе звати веселиком, бо ти такий веселий! Мій веселику! - І журавлик заспівав радісно: Не звіть мене журавликом, Щоб я не журився! А звіть мене веселиком,Щоб я веселився! [63, c.164-165]. Отже, художня концепція О.Іваненко ґрунтується на національній основі. До речі, це вона підтвердила в останньому інтерв'ю [14]. На запитання, яку роль відіграє українська дитяча література у формуванні національної самосвідомості молоді, письменниця відповіла: “З моїх творів і виступів можете переконатись, що я постійно прагнула виховувати у дітей любов до українського слова і України та по-шевченківські розглядати національне як серце народу... Українська національна ідея стала лейтмотивом у моїх кращих творах...У нас створився фонд класики для дітей, який є підґрунтям для духовної розбудови незалежної України.”

return false">ссылка скрыта