Розвиток посольської справи у Візантії в VI - Х ст. Доктрина зовнішньої політики Візантійської імперії.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ПЛАН

 

1. Розвиток посольської справи у Візантії. Доктрина зовнішньої політики Візантійської імперії.

2. Візантійська дипломатія й слов'яни. Візантійсько – руські відносини

3. Міжнародні відносини у Західній Європі. Столітня війна 1337-1453 рр.

 

 

Розвиток посольської справи у Візантії в VI - Х ст. Доктрина зовнішньої політики Візантійської імперії.

 

Візантійські імператори організували спеціальне урядове управління для ведення закордонних справ і підготовки професійних дипломатів, які направлялися як посли до за­кордонних дворів.

Відомство закордонних справ у Візантії перебувало під управлінням першого міністра (Magister officiorum, згодом - "логофет дрома"). Воно мало величезний штат, тримало перекладачів з багатьох мов. При візантійському дворі завжди можна було бачити строкатий натовп послів з усіх кінців Європи, Азії, Африки в різноманітних національних костюмах, чути всі мови світу.

У Візантії вперше зустрічаються вірчі гра­моти, які посли вручали володареві після при­буття. При константинопольському дворі було розроблено складний церемоніял прийняття чужоземних послів розрахований на те, щоб вразити їхню уяву могутністю Візантії, не дати змоги послам бачити чи чути занадто багато й дізнаватися про слабкі місця імперії. Їх зустрі­чали вже на кордоні. Під виглядом почесної варти до них приставляли вивідувачів. Іноді послів везли до Константинополя найдовшою й незручною дорогою, запевняючи, що це - єдиний шлях, що до столиці дістатися важко. Тим самим візантійці намагалися відбити праг­нення варварів завоювати Константинополь.

У Константинополі послам відводився ок­ремий палац, який, по суті, перетворювався на в'язницю, бо до послів не допускали ніко­го, і самі вони не виходили без конвою. Їм усіляко заважали вступати в спілкування з місцевим населенням.

Ліутпранд, який їздив до Константинополя в Х ст. послом від короля Італії Беренгарія, з захватом варвара описує надзвичайну розкіш першої авдієнції в імператора. Перед троном царя стояло золоте дерево, на якому пурхали й щебетали золоті пташки. Обабіч трону стояли золоті чи, може, позолочені леви, які били хво­стами й гарчали. Коли, розпластавшись за ети­кетом перед царем, Ліутпранд знову підвів го­лову, він, на своє здивування побачив, що трон з царем, який сидів на ньому, піднявся до стелі й що на цареві був уже інший багатий одяг.

Посол у Візантії був лише представником володаря і міг вести переговори строго в ме­жах наданих йому повноважень. У разі виник­нення нових обставин, не передбачених в одер­жаних послом повноваженнях, він повинен був зажадати додаткових інструкцій. За пере­вищення повноважень послу загрожувало суворе покарання. Лише в дуже рідкісних ви­падках представникові імператора доручало­ся вести переговори на свій страх і ризик.

Посол повинен був подати вірчу грамоту. Збереглися тексти таких грамот. Зазвичай, вони були переповнені велемовними, барвистими й лестивими формулами. Для ведення пере­говорів посли одержували інструкцію, пись­мову або усну. Візантійські посли виконува­ли й розвідницькі функції: дипломатія поєдну­валася з політичною та військовою розвідкою.

Імовірно, Візантія не знала й постійного представництва за кордоном, її посольства ви­ряджалися для виконання певних місій і на пев­ний термін. Однак при спорядженні такого посольства, що складалося, як правило, з трьох осіб, можна вже бачити сучасні елементи ак­редитування: посол одержує вірчі грамоти, які містять визначення мети місії, ім'я й офіційне звання вирядженої особи та її повноваження. Крім цих офіційних документів послам нада­валися докладні інструкції з вказівками, як на­лежить вчинити в тому чи іншому разі. Ймо­вірно, обов'язком посла було щонайточніше пояснити написане, як зазначалося в одному з імператорських документів початку XV ст., відтак, посол не мав права переступати за рам­ки наказів.

Для покриття витрат під час виконання своєї місії візантійським послам дозволялося брати з собою тюки з товаром, який розпро­давався за місцеві гроші після прибуття на місце призначення. Хоча до цього способу покриття витрат вдавалися згодом і венеціанці, але він не закоренився у світовій диплома­тичній практиці. Виявилося, що глави'\іісій, які фінансувалися таким чином, воліли більше уваги надавати одержанню торгового прибут­ку, ніж завданням переговорів.

При константинопольському дворі виро­билися певні правила посольської справи. Вони сприймалися всіма державами, що мали справу з Візантією. Проте у посольствах вар­варських королів виступають певні риси, які були чужими візантійським звичаям. Серед варварської знаті було мало освічених людей, здатних самостійно вести письмову частину переговорів. Тому в королівських посольствах звичайно брали участь духовні особи, що у візантійців бувало рідко. За Каролінгів вста­новилося правило, за яким відправляли двох послів - графа чи герцога, а за ним єпископа або абата. До посольств приєднувалися й нотарі, чиновники королівської канцелярії.

Королі варварів відправляли зі своїми по­слами грамоти, складені за римськими фор­мулярами інколи не менш майстерно, ніж у самих візантійців. Королі варварів прагнули наслідувати візантійський двір також і в роз­коші прийому послів.

 

Візантійці називали себе ромеями, тобто римлянами, успадкувуючи тим самим від Римської імперії геополітичні претензії. Од­нак порівняно з зовнішньою політикою Дав­нього Риму Візантійська імперія у військово-політичній таторгівельній сферах поводила­ся пасивно. Іноземці, як правило, йшли до неї самі - то з товарами, то з війною. Візантійські купці вели звичайно торгівлю з іноземними купцями в себе вдома й значно рідше виру­шали в далекі торгівельні експедиції. Імперато­ри були схильні швидше приймати, ніж відправ­ляти посольства. Відстоюючи свої інтереси, імперія рідко нападала на ворогів сама — вона віддавала перевагу обороні.

Імперія не мала ні коштів, ні засобів для ведення наступальних війн. Найчастіше її зу­силля були спрямовані на виживання та збе­реження хоча б того, що вона ще мала. Про­тягом кінця ІХ-ХІІ ст. лише 7 василевсів з 28 були сповнені наміру повертати втрачене. Навіть у тих випадках, коли Візантія спрямо­вувала явно завойовницькі походи, наприк­лад, на підкорення Болгарії чи вірменських і грузинських князівств, вона жодного разу за одинадцять століть своєї історії не вийшла за межі старих кордонів Римської імперії.

Для зовнішньої політики Візантії були ха­рактерними дві суперечливі тенденції. З од­ного боку, це надмірні претензії, що спирали­ся на теорію даних Богом прав обраному на­родові, а з іншого боку - глибокий реалізм, який диктувався практикою необхідності мо­білізації всіх сил, щоб уціліти в виснажливій боротьбі. Корені обох цих тенденцій виплива­ли з особливостей геополітичного розташу­вання Ромейської держави. Константинополь протягом століть відігравав роль блискучої столиці, золотого мосту між Заходом і Схо­дом, осередку, в якому зосереджувалися набутки античної культури та духовний потен-ціял християнства, традиції еллінізму й римсь­ка спадщина, які зберігалися в квітучих візан­тійських містах з їхнім високорозвинутим ре­меслом та власними торговими й морехідними традиціями. Візантія зуміла вистояти у на­пруженій боротьбі з сасанідським Іраном й Арабським халіфатом і пережити їх, хоча й зазнавала при цьому відчутних втрат.

return false">ссылка скрыта

Але таке розташування несло з собою не лише вигоду. Величезна довжина берегової лінії та сухопутних кордонів потребувала знач­них коштів і сил для захисту. Сусідство з відкри­тими причорноморськими степами на півночі та неспокійні східні кордони вимагали пос­тійної військової напружености. Не менша потенціяльна загроза йшла й від західних вар­варських королівств, а з XI ст. - від норманів. Імперія перебувала в стані перманентної війни, яка пожирала величезні кошти. Війсь­кові видатки імперії становили від половини до 70 відсотків її річного бюджету. За умов, по суті, пос­тійного надзвичайного стану імперія була ви­мушена витрачати значні ресурси на забезпе­чення обороноздатности, а відтак — зберігати стабільність й консервувати існуючі порядки.

Окрім традиційних ворогів (араби, болга­ри), з якими Візантія зустрічалася століттями, вона мала й таких, які вторгалися в її межі цілком несподівано. Тому імперія завжди на­давала величезного значення розвідувальній службі. Оскільки більшість кочовиків з'явля­лася до Дунаю зі степів Північного Причор­номор'я, то надзвичайно важлива роль як джерела інформації й вихідного пункту дип­ломатичних акцій відводилася Херсонесу, який сам по собі не мав особливого військо­вого значення.

Особливе геополітичне розташування у поєднанні з еллінською, римською, а також власною військово-політичною минувшиною й особливою роллю візантійського християнства сприяло формуванню зовнішньополітич­ної міфології візантійців. Прихильність до док­трини "божественної імперії" стала другою натурою ромеїв. Те, що її походи не виходили за межі кордонів старої Римської імперії, да­вало підстави політикам та ідеологам Візантії стверджувати, що вона вела завжди лише справедливі війни—за відновлення своїх прав, колись порушених варварами.

Однією з найзмістовніших та найбагатших за сюжетами праць візантійських авторів ран­нього середньовіччя є приписуваний імпера­торові Константинові VII Багрянородному (913-959) твір "Про управління імперією". Його було складено 948-952 pp. Працю було створено як конфіденційний довідник для спад­коємця престолу майбутнього Романа II (959-963). У ній сформульовані характерні концеп­туальні положення, що стосуються зовнішньої політики Візантійської імперії.

Схиляння й покірність інших народів пе­ред імперією зображаються Константином як норма в міжнародних відносинах. Імперія не вступає в дружбу з іншими країнами й наро­дами, а дарує її. Ті, хто укладає з нею мир, здобувають тим самим гарантію безпеки. Всі "варварські" народи (як християнські, так і язичницькі), які будь-коли з дозволу імпера­тора чи самовільно поселилися на землях імперії, особливо ті, які платили пакт (данину) чи прийняли від неї хрещення, зобов'язані їй коритися й надалі бути її "рабами". Такою була позиція царственого автора і щодо вірменів, і грузинів, і щодо сербів і хорватів, навіть щодо болгар, хоча на пам'яті Константина саме Бол­гарія загрожувала самому існуванню Візан­тійської імперії як європейської держави. За настановами імператора неосвіченим "вар­варам" не лише можна, але й слід відверто брехати, твердячи, що й самі інсингнії влади (корони й мантії) і грецький вогонь були пе­редані Богом через ангела безпосередньо Константину Великому.

В останні століття (13- 15 ст.) існування імперії зміна статусу Візантії спричинила й зміну характеру дипло­матичних документів. До Німфейського дого­вору (березень 1261 р.), за яким генуезці допо­магали Михаїлу VIII Палеологу звільнити від латинян Константинополь, договірним доку­ментам надавалася форма жалуваної грамоти (хрісовула). У цьому відбивалася політична доктрина візантійців, за якою договір був при­вілеєм, своєрідним актом милости, що нада­вався іноземному правителеві. Але, починаю­чи з XIII ст. договірні документи втрачають ха­рактер жалуваної грамоти: перед лицем суво­рої дійсности Візантія була змушена обмежи­ти свої претензії в міжнародному житті, її пра­вителі стали розглядати своїх партнерів у пере­говорах як рівних за рангом володарями. Про­те низка дослідників вважає, що все-таки, візан­тійські володарі не відмовилися остаточно від своєї давньої доктрини, за якою імператор ро-меїв був главою, "батьком" так званої "сім'ї королів і народів", використовуючи цю докт­рину як один із основних інструментів візант­ійської дипломатії.

Візантійська дипломатія поєднала традиції й прийоми римського та східного дип­ломатичного мистецтва. Зовнішньополітичне відомство ромеїв діяло на основі бага­тої інформації, яка надходила від посольств, купців, ченців та розвідників. Диплома­тичні зв'язки Візантії охоплювали величезні простори — від Китаю й Індії до Атлан­тичного океану, від Внутрішньої Африки до Причорномор'я.Силовий впливу зовнішній політиці Візантії поєднувався з підкупом, інтригою при чужих дворах. Довершених форм набув церемоніял прийняття зарубіжних посольств, який також розгладився як важливий засіб дипломатичного впливу.

Важливу роль у зовнішній політиці відігравала візантійська церква: навернення до Східної церкви Грузії, Ефіопії, Болгарії, Руси та інших народів сформувало цілу систему країн, які перебували під політичним, ідеологічним та культурним упливем Констан­тинополя. Візантія набула досвіду використання одних "варварів" у боротьбі з іншими. Так, зокрема, використовувалися сили Руси для боротьби з печенігами, половцями, а також арабами й норманами. Але у відносинах з Руссю не раз траплялися гострі конфлікти. Вони, як правило, завершувалися укладанням договорів, які є цінним джерелом для вив­чення міжнародних відносин у Причорномор 'ї.

Спадщина візантійської дипломатії була засвоєна італійськими торговими респуб­ліками, передовсім Венецією, та почасти Руссю.