Історія особових займенників.

До особових належать: азъ, язъ, я, мы, вы, вѣ, ва.Вони характеризуються суплетивізмом, різні відмінкові форми одного й того самого займенника творилися від різних основ. Деякі відмінки(зокр. Д.в. та З.в.) х-зув. наявністю 2-х типів форм – давніших первинних(енклітичних, коротких – ти, си) та пізніших(повних – тобі, собі).

Подібно до іменника, особові займенники вживаються у реченні в ролі підмета або додатка, в окр. відмінкових формах вони мають закінчення, тотожні із закінченням іменників. Проте, на відміну від ім. ос. займ. Не мали категорії роду.Специфічною рисою відмінювання є паралельні форми Д.в. і З.в. Відмінювання їх у сулм дуже близьке до відмінювання у давньоруській мові.

 

Виникнення займенникових прикметників в укр. мові.

Займенникові прикметники виникли у спільнослов’янську добу в результаті поєднання родової форми іменного прикметника з відповідною формою вказівного займенника и, я, є: нова+я=новая.

У спільнослов’янській мові відмінкові форми повних прикметників були складеними, в них чітко розрізнялися форми обох компонентів складення – іменного прикметника і займенника: *novъjь, *novajego.

Таким чином утворилася нестягнена форма прикметників, на основі якої виникла стягнена. Стягнені форми почали вживатися частіше і для сулм стали нормою. У літературній мові вживання нестягнених форм зумовлюється певними стилістичними мотивами.

 

 

42. Іменні прикметники у праслов*янській мові

Іменні прикметники у давньор. м. відмінювалися так само, як і іменники: у чол. і сер. роді за відміною -o, -jo– основ, а в жін. роді – -а, -ja – основ.

Нечленні прикметники у спільнослов*янській мові до появи членних форм вживалися в особових прикметникових функціях – атрибутивній і придикативній.

Прикметник-означення узгоджується з іменником у всіх відмінкових формах, а прикметник-предикат – лише з підметом у формі називного відмінка, нечленні прикметники, втративши функцію означення, поступово втрачали також і форми непрямих відмінків, які з самого початку були не самостійними, а залежними формами синтаксичного узгодження прикметника з означуваним іменем. Вживання форм іменних прикметників протягом століть звужувалось, а повні форми все більш поширювались – спочатку вони брали на себе ф-ю означення, а потім проникли і в сферу присудка. Нечленні прикметники повністю втрачають відмінювання, і в сучасній українській мові зберігається лише неповна форма Н.В. одн. чол.р. присвійних та небагатьох якісних прикметників: сестрин, братів, Олесин; винен, дрібен, повен, зелен, рад.