Солов’їні співи

Тільки весна, тільки верби розпустилися — уже й тьохнуло. Десь з Африки чи, може, з Цейлону, здолавши безмірні відста ні, летять сіренькі співаки до наших міст і сіл, щоб на ціле літо зробити осідок і вивести потомство. Прилітають солов’ї не всі одразу. Напровесні, надвечір, чуємо, як пробують голоси лишe поодинокі солісти. Це прилетів господар, вона з’явиться пізні ше. Як справжній лицар і глава сім’ї, він огляне свої володіння й, переконавшись, що все на місці, приготує гніздечко. Потім уже прибуває вона, пані солов’їха.

Верба з віттям — то її планета. Там панують її співи й любов. Спершу звідти долинає несміливий голосок, потім ураз заллєть ся вільно, голосисто, а далі вся балка повниться, шаліє соло в’ями. Звідусіль на всі лади змагаються, хто кого перевершить. Ось коли буде щебету, ляскання, тьохкання! Нічні поети наших левад і садів, як самовіддано віддаватимуться вони своїй твор чості! П’янітиме ніч від солов’їного шалу, п’янітиме все, не зна ючи сну, завмиратиме солодко не одна душа.

А наприкінці весни підуть вечірні концерти: то солов’їне по дружжя навчатиме співу вже своїх малих.

164 слова За О. Гончаром

ЖИТТЯ — ШИРОКА НИВА

Спогади осіннього вечора

Повертало на обід, але здавалося, що день ще й не почи нався. Сніг, перемішаний із дощем, усе сипався й сипався із сі рого неба. У кімнаті була півтемрява. Чорнів, як ноги павука, мольберт у куточку, офорти на стінах були безколірні й тьмяні.

Тарас Шевченко підвівся зза столу й поволі підійшов до вікна. Протер дірочку в заволоженому склі, подивився на ву лицю. Ні, безнадійна річ: туман ліг над Петербургом, над остро вами. Немає просвітку: почалася довга осінь, а за нею прийде така ж мокра, слизька, довга зима.

Він ходив по кімнаті, примруживши очі, ходив і думав. Думав про те, як саме в час пізньої тут і ранньої ще на півдні осені чудо во над Дніпром. Лист опадає з дерев у гаях — червоний, жовтий, золотий. Одірветься один листок із гілочки й попливе, попливе, як човник, у сухому й пахучому осінньому повітрі. Другий листок одірветься — пливе навздогін за першим. Так і линуть вони над Дніпром, що змінив уже трохи свій колір, бо напився перших осінніх дощів.

— Гайгай! — зашепотів Шевченко. — Наче близько, а така да лина.

166 слів За С. Скляренком