ТУМАН НАД СТАВКАМИ

На світанку ми прийшли до ставка. Води зовсім не було видно. Чути було тільки легкий плескіт. Може, це не ставок, а безмежне море? Може, то не верба, а таємничий корабель пливе, розсікаючи морські простори? А на палубі — відкривачі нових земель?

Ми вслухаємося в плескіт хвиль. Десь у тумані піднімається сонце. Ось розривається біла стіна Імли. Щось показалося в гли­бині — дивне, таємниче, казкове. Висока гора кам'яна, а на ній —кришталевий палац. Хто мешкає в тому палаці? Хоч би швидше розвіявся туман, щоб побачити і море безмежне, і палац казковий.

Повіяв вітерець. Білі клубки туману поповзли на берег. Каз­ковий палац колихнувся й став низький. Замість високих веж ми побачили зелену стіну очерету. В очереті плавають качки. То вони плескотіли, а нам вчувався плескіт хвиль під бортом корабля. (В. Сухомлинський)

*

Перед очима мріють села, хутори, переліски, ставки, вітряки, розстеляється поле, поле :— то срібне, то зелене, то золоте, а над усім небо чисте, як барвінок, синє, і далечінь, як дим. Пили свіжу воду з колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться: у дядька на горищі, у дяка в садку, в школі. Хоч би й школа: мала-малюсінька, ще не бачили такої зроду. У класі стеля низенька, вікна маленькі, мутні, і всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, грубо сокирою витесані. Учителька моло­денька. По всьому помітно — енергійно змагається із злиднями молодість.

Ночуючи, розпитували шлях далі, запасались харчами. Перші два дні йшли весело, співали, боролись. Потім почали сваритись. Так, ні за що. За дрібниці. Далі й сваритись перестали, ідуть мовчки.

А сонце парить, а сонце пече. День у день.

Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозі,— П'ятий чи шостий. Усе поплуталось.

...Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху довгі-довгі тіні, третя, Коротка, кульгає далеко позаду.

— Валю, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! — сердито кричить Вітя.

— Я не можу! —долітає стомлений і сердитий голос редактора.—У мене виразка на нозі.

— Доведеться і цю ніч ночувати в полі. От морока!

Недалеко шляху ріденький перелісок, поміж деревами стоїть у копицях сіно. Звернули до гайка; ідуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сіно сухе, пахуче, а вечір теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвірінчать коники. Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились із криниці води. Умостились під копицею.

Обличчя в усіх помалу стали прояснятися. Простяглії натомлені ноги. (С. Васильчєнко)

Гарячі жнива!.. Людей у полі, як мурашок. Косарі — рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над аозами понапинаті холодки, прип'яті пасуться копі; під во­зами — колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робіт­никами густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хви­лювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою.

...Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Озираються, все лічать нав'язані снопи. (С. Васильчєнко)

* * *

Віра Костянтинівна — особа самолюбива, з неї тепер не скоро видобудеш слово, проте дівчатам і далі мовби вгадуються її думки: для доброго діла серця не шкодуй, казала вам і кажу. Може, ви­паде, дівоньки, так, що котрійсь із вас самій незабаром доведеться звідати тих тропіків,— тоді переконаєтесь, на що людське серце здатне... Серед потопних каламутних вод приземлюватиметься літак Аерофлоту з рятівним вантажем Червоного Хреста. Бетонної смуги буде так мало, що при посадці горітиме гума на колесах літака, з них полум'я збиватимуть вогнегасниками... І не буде вода іншої, як з мікробами, і слова не буде страшнішого, як слово «епідемія», і почуватимеш іноді до сліз давучкий відчай перед масштабами лиха, перед повсюдністю бруду, антисанітарії, перед міріадами збудників найжахливіших хвороб,— однак, до­лаючи хвилини зневіри, знов і знов ставатимеш до діла, йтимеш у наступ на все оте безмежне лихо, на кожному кроці ризикуватимеш собою, життям своїм, так, так, життям, хоч і самій жити хочеться, не менше, дівчатка, ніж вам. (О. Гончар)

* * *

Пісня звалася «Берег любові», і склалась вона в одну з тип ночей, коли щеміла душа після розлупи з Кураївкою і тривожне якесь передчуття мучило Інну, коли здавалось, що тільки це! скрик емоційний (сплав болю, сповіді й заклинання), тільки магія почуття, піднятого до співу, допоможе їй втримати те, що вона найбільше боялася втратити. Ішлось не про лаври, немарнослав'я спонукало творити — з найглибшої душевної потреби вродилося ти, що вродилось. При кожній нагоді Інна уточнювала, що пісня належить не тільки їй, адже мелодію допомагали підбирати дівчина, на нотний папір вона переносилась за участю знайомих викладачів музичної школи,— завдяки цим гуртовим зусиллям пісня вийшла на сцену, в життя. Авторська скромність дівчини бралася до уваги, одначе слава поетеси утвердилася саме за нею, за Інною Ягнич, хоча не обійшлося, звичайно, й без дотепницьких дошкульностей з приводу виходу на арену « ново явленої Сафо», кураївської Марусі Чурай. (О. Гончар)