Морське право

розуміється морське дно, включно з його надрами, що простя­гається від зовнішньої межі територіального моря прибереж­ної держави до встановлених міжнародним правом меж.

Питання про континентальний шельф в міжнародно-пра­вовому аспекті виникло, коли виявилось, що в надрах шельфу знаходяться поклади матеріальних ресурсів, які стали доступ­ними для видобування. На першій конференції ООН з морсь­кого права у 1958 р. прийнято спеціальну Конвенцію про кон­тинентальний шельф, що визнала суверенні права прибереж­ної держави над континентальним шельфом для розвідки та розробки його природних багатств тощо.

У Конвенції континентальний шельф визначається як по­верхня і надра морського дна підводних районів поза зоною територіального моря на відстань до 200 морських миль чи за цією межею до такого місця, до якого глибина вод дозволяє розробку природних багатств цих районів.

На третій конференції ООН з морського права були прий­няті цифрові межі для встановлення зовнішнього кордону кон­тинентального шельфу. Конвенція ООН з морського права 1982 р. визначила континентальний шельф прибережної дер­жави як «морське дно і надра підводних районів, що простя­гаються за межі територіального моря на всій відстані природ­ного продовження його сухопутної території до зовнішнього кордону підводної околиці материка чи на відстань 200 мор­ських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань».

Якщо ж підводна околиця материка простягається більш як на 200 морських миль, прибережна держава може віднести зовнішню межу свого шельфу за межі 200 морських миль, а саме до 350 миль від вихідної лінії або 100 миль від 2500-метро-вої ізобати, що з'єднує точки однакової глибини.

Права прибережної держави на континентальний шельф не торкаються правового статусу вод над шельфом і повітря­ного простору над ними. Крім того, всі держави можуть про­кладати підводні кабелі й трубопроводи на континентальному шельфі. Наукові дослідження на континентальному шельфі в межах 200 морських миль можуть проводитися тільки зі зго­ди прибережної держави.

Отже, можна виділити дві основні відмінності між конти­нентальним шельфом та виключною економічною зоною, а саме: 1) континентальний шельф може простягатись і поза 200 мор­ськими милями, у виключних випадках аж до режиму дна від­критого моря; 2) на відміну від континентального шельфу, права на який не потрібно декларувати, право на виключну економіч­ну зону повинно бути заявлене - засвідчене спеціальною заявою.

РОЗДІЛ 14

 

14.3.

Міжнародно-правовий режим міжнародних проток і каналів

Міжнародними вважаються всі протоки, що використовуються для міжнародного судноплав­ства і з'єднують між собою: 1) частини від­критого моря (чи виключних економічних зон); 2) частини відкритого моря з територіальним морем іншої чи кількох інших держав.

Конкретні протоки мають свої особливос­ті. Вважається, що такі протоки, як Ла-Манш, Гібралтарська та інші, є світовими морськими шляхами, відкритими для вільного і безпере­шкодного мореплавства і повітряної навігації всіх країн.

У частині III Конвенції ООН з морського права «Протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства», застережено, що вона стосується проток, які використову­ються для міжнародного судноплавства, між однією частиною відкритого моря чи виключ­ної економічної зони та іншою частиною від­критого моря чи виключної економічної зони.

У протоках між районами відкритого моря і територіаль­ним морем прибережної чи прибережних держав «всі судна і літальні апарати мають право транзитного проходу, якому не повинно чинитися перешкод».

Згідно з Конвенцією про Чорноморські протоки (1936 р., Монтрьо, Швейцарія) передбачаються обмеження для проходу в мирний час військових кораблів нечорноморських держав. Загальний тоннаж військових кораблів усіх нечорноморських держав, що знаходяться в транзиті через протоки, не повинен перевищувати 15 тис. тонн, а їх загальне число не повинно перевищувати дев'яти. Загальний тоннаж військових кораб­лів всіх нечорноморських держав, що знаходяться в Чорному морі, не повинен перевищувати ЗО тис. тонн. Військові кораблі нечорноморських держав проходять через протоки з повідом­ленням за 15 діб і можуть знаходитись в Чорному морі не більше 21 доби.

Сучасні морські канали побудовані на територіях певних держав під їхнім суверенітетом. Однак для деяких морських каналів в силу їхнього великого значення для міжнародного мореплавства були встановлені міжнародні правові режими. Такі режими були встановлені, зокрема, для Суецького, Па­намського, Кільського та Коринфського каналів.

Суецький канал побудований у 1854-1869 роках і відкри­тий для судноплавства 1869 р. Він з'єднує Середземне і Червоне море, є найкоротпіим водним шляхом між портами Атлантич­ного та Індійського океанів і має важливе торгово-транспортне

міжнародне 1 ПО

морське право

і стратегічне значення. Загальна довжина — 161 км, мінімаль­на ширина - 120 м. Константинопольська конвенція про Суе. цький канал 1888 р. закріпила принцип свободи судноплавст­ва по каналу для «всіх комерційних і військових суден без різниці прапора» як у мирний, так і військовий час. Декретом президента Єгипту від 1956 р. компанію каналу націоналізо­вано, при цьому було заявлено, що Єгипет буде поважати сво­боду судноплавства по каналу відповідно до Конвенції 1888 р. Уряди Великої Британії, Франції та США кваліфікували дії Єгипту як односторонній акт і здійснили спробу домогтися інтернаціоналізації каналу, скликавши 1956 р. Лондонську конференцію з питання про Суецький канал, в котрій взяли участь представники 22 держав. Єгипет від участі в конферен­ції відмовився. Рада Безпеки ООН визнала суверенітет Єгипту над каналом. Після англо-франко-ізраїльського вторгнення в Єгипет 1956 р., ізраїльської агресії проти арабських країн 1967 р. судноплавство по каналу було припинено і відновлено у 1980 р. після реконструкції. Укладений 1979 р. сепаратний єгипетсько-ізраїльський мирний договір надав ізраїльським суднам, в тому числі військовим, право проходу через канал. Панамський канал розташований на перешийку між Пів­нічною та Південною Америкою та з'єднує Тихий і Атлантич­ний океани. Відкритий для судноплавства у 1914 р. Довжи­на - 62 км. Режим судноплавства по каналу впродовж деся­тиліть фактично односторонньо регулювався США. У 1977 р. між США і Панамою були укладені два договори, а саме «Про Панамський канал» та «Про постійний нейтралітет Панамсько­го каналу і його управління», які регулювали питання ста­тусу каналу і передбачали поетапну передачу його і прилеглої до нього зони під суверенітет Панами до 31 грудня 1999 року. До кінця століття управління каналом здійснювала призначе­на урядом США Комісія, керівна рада якої складається з 5 аме­риканських і 4 панамських громадян. Були значно збільшені щорічні виплати США Панамі за експлуатацію каналу. Згідно з договором «Про постійний нейтралітет...» 1977 р. цей канал повинен і в мирний, і у військовий час залишатись «безпеч­ним і відкритим для мирного проходу суден всіх країн на умо­вах повної рівності і недискримінації». У жовтні 1977 р. дого­вори були схвалені на національному плебісциті в Панамі, пі­сля чого ратифіковані панамською стороною. При ратифікації сенатом США до договорів були внесені застереження, що за­лишали за США право військового втручання з метою підтри­мання каналу відкритим для судноплавства.

return false">ссылка скрыта

Кільський канал - найкоротший водний шлях між Бал­тійським і Північним морями. Побудований Німеччиною у

.200

РОЗДІЛ 14

 

1887-1895 рр., відкритий для судноплавства у 1896 р. Довжи­на ~ 98 км. До Першої світової війни він належав до внутрі­шніх вод Німеччини. Версальський мирний договір 1919 р. встановив міжнародно-правовий режим каналу. До початку Другої світової війни, порушивши в односторонньому поряд­ку ці обмеження, Німеччина укріпила зону каналу. Після за­кінчення Другої світової війни правовий режим каналу не був визначений жодними договорами між зацікавленими держа­вами і перш за все - Балтійськими державами. Нині судно­плавство регулюється прийнятими в односторонньому поряд­ку урядом ФРН «Правилами плавання в Нільському каналі», відповідно до яких канал відкритий для торговельних суден всіх держав; для проходу військових кораблів передбачено дозвільний порядок.

Коринфський канал, що з'єднує Егейське море з Адріатич-ним та Іонічним морями, був проритий через Коринфський перешийок у 1881-1893 рр. Довжина - 6 км. Режим каналу визначається національним законодавством Греції, згідно з яким торговельні судна всіх країн мають право вільного про­ходу через канал, для проходу військових кораблів встановле­но дозвільний порядок.

4,4,

Проблеми делімітації конти­нентального шельфу та виключної економічної зони

Проблема делімітації континентального шельфу є дуже давньою. З виникненням ви­ключних економічних зон делімітація морсь­кого кордону стала однією з головних дипло­матичних та правових проблем 80-90-х років XX ст.

Як зазначалось вище, в 1964 і в 1965 ро­ках ФРН домовилися з Нідерландами та Дані­єю щодо делімітації їх континентальних ше­льфів Північного моря. Ці домовленості тіль­ки частково встановлювали лінію недалеко від берега, починаючи від точки, де знаходився сухопутний кордон між державами. Щоб ви­значити бічні чи серединні лінії точніше, чого не могли досягти за згодою сторін, сторони погодились звернутись до Міжнародного Суду Справедливості. Питання до Суду було таким: які принципи та норми міжнародного права застосовуються до делімітації між сторонами континентального шельфу в Північному морі? Нідерланди та Данія доводили, що слід застосовувати принципи рівновід-даленості та особливих обставин («е^иійІ81;апсе - вресіаі

міжнародне ґ\ г\ ч
морське право ^ \/ І _________

сігситзіапсез ргіпсіріез»). що сформульовані в статті 6(2) Кон­венції щодо континентального шельфу 1958 р. Згідно з цією статтею там, де не можна досягти згоди і якщо немає особли­вих обставин, які виправдовували б інший підхід, кордон повинен бути проведений згідно з принципом рівновіддале-ності від найближчих точок вихідних ліній, від яких вимі­рюється ширина територіального моря кожної держави. В той же час ФРН наполягала на доктрині справедливої та неупередженої частки (іизі апсі е^иіі;аЬ1е зпаге). Зрозумі­лою є важливість питання контролю над континентальним шельфом, оскільки держава має виключне право на добуван­ня природних ресурсів в межах свого континентального шельфу.

Суд вирішив, що ФРН, котра не є стороною Конвенції, не була пов'язана ст. 6. Отже, виникло запитання: яке зви­чаєве міжнародне право існувало щодо делімітації конти­нентального шельфу між сторонами? Проаналізувавши 15 справ, у яких кордони континентального шельфу були делі-мітовані згідно з принципом рівновіддаленості (у більшості за домовленістю, в декількох в односторонньому порядку), Суд дійшов висновку, що їх недостатньо, щоб говорити про практику, яка склалася і яка б свідчила, що делімітація згідно з принципом рівновіддаленості становить обов'язко­ву норму міжнародного звичаєвого права. Як засвідчує оріпіо Іигіз, такими стали принципи, згідно з якими делімітація має бути предметом домовленості між державами, і така до­мовленість має бути досягнута згідно з принципами спра­ведливості. Одинадцятьма голосами проти шести Суд визнав, що:

1) використання методу рівновіддаленості делімітації не є
обов'язковим для сторін;

2) не існує іншого єдиного методу делімітації, використан­
ня котрого в усіх випадках є обов'язковим;

3) принципи та норми міжнародного права, що застосову­
ються до делімітації між сторонами такі:

— делімітацію слід проводити за домовленістю згідно з прин­
ципами справедливості, беручи до уваги всі обставини таким
чином, щоб залишити кожній із сторін якомога більше тих
частин континентального шельфу, котрі є природним продов­
женням її суші в морі і під морем, без посягання на природне
продовження суші інших;

- якщо ж площі збігаються, вони повинні бути поділені за
згодою, або ж, коли згоди не дійшли, в рівних частинах, крім
випадків, коли сторони погоджуються на режим спільної юрис­
дикції, використання чи експлуатації.

РОЗДІЛ 14

 

У справі затоки Мен (Оиіі оі Маіп Сазе)', яка стосувалась як делімітації континентального шельфу, так і виключної економічної зони Канади та США, було розроблено два прин­ципи, які відображали позицію міжнародного права у пи­таннях делімітації. По-перше, не може бути односторонньої делімітації. Делімітація повинна проводитися за згодою між сторонами або, якщо необхідно, за допомогою третіх сторін. По-друге, було зазначено, що при делімітації повинен засто­совуватись принцип справедливості. Як вихідну точку Суд застосував критерій рівного поділу районів, що збігаються. Цей критерій поєднувався з допоміжними критеріями, по­в'язаними з особливостями району, який підлягав поділу. Слід було врахувати як географічні особливості, так і відпо­відність для делімітації морського дна та вод над ним. Бу­ло зроблено висновок про доцільність геометричних методів. Було зазначено, що основне правило делімітації континенталь­ного шельфу таке саме, як і для делімітації виключної еконо­мічної зони, але їх кордони не обов'язковndow.adsbygoogle || []).push({});