Американські концепції парламентаризму: Медісон, Джефферсон, Гамільтон.

3. Ідеї парламентаризму в німецькій філософії: Кант, Гегель, .

Насамперед необхідно підкреслити, що наукові дослідження зарубіжних і вітчизняних авторів останніх років значно розширили наші знання про стародавній світ, зокрема і з досліджуваної проблематики.

Витоки доктрини парламентаризму грунтуються передусім в ідеях договірного походження держави, джерел владування, розподілу влади, вчення про плутократію, тиранію, деспотію, олігархію, побудову державного апарату, політичні об'єднання, судочинство, про принципи і функції державного управління, започаткованих у Стародавній Греції і розвинутих в епоху ренесансу і Нового часу.

Закладене у політико-правових ідеях найінтелектуальніших представників людства «раціональне зерно» дало початок якісно новому процесу теоретичного осмислювання соціально-політичних реалій у період нової історії народів світу. В силу загальної закономірності - нерівномірного розвитку загальнолюдської історії та відповідно політичних процесів формування теорії парламентаризму та її подальший розвиток у різних країнах відбувалися по-різному.

1. Британські концепції парламентаризму: Локк, Берк, Міль, Дайсі.В Англії, яка в ті часи вважалась однією з провідних країн Західної Європи, відповідні соціально-економічні процеси упродовж багатьох століть висували на перший план політичні проблеми. Ще в ХП ст. у відповідних політичних трактатах проголошувалися тези проти необмеженої королівської влади. Проте ці ідеї залишалися до кінця першої чверті XVII ст. в тому самому зародковому стані, в якому вони існували в середньовічній традиції. І хоча монархи були фактично всевладними, однак не було жодної серйозної загрози громадянських заворушень. З одного боку, це пояснювалось тим, що влада монарха грунтувалась на мовчазній згоді міцного середнього класу, а з іншого, - механізмом владування, що здійснювався на засадах взаємного визнання конституційними органами влади (король, парламент) своїх повноважень і згоди між ними під зверхністю неписаного закону королівства.

Англійська буржуазна революція кінця XVII ст у соціально-політичному плані призвела до остаточного утвердження після 1688 р. у цій країні конституційної монархії. Це відповідно вплинуло і на політико-юридичну думку того часу. Один із прихильників цієї форми правління - ідеолог соціального компромісу Джон Локк у творі «Два трактати про державне правління» (1690) виклав своє політико-юридичне вчення. Спираючись на висловлені до нього ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, збалансованості влади, законності повстання проти влади тирана та інших, Локк не обмежився їхнім простим відтворенням, але розвинув їх, видозмінив, доповнив новими та інтегрував їх у цілісну доктрину - теорію розподілу влад.

Своїм завданням автор вважав розв'язання нормативно-теоретичної проблеми виникнення держави, а саме: якими повинні бути організаційні, етичні та юридичні засади держави. Аналізуючи генезу державності, Локк робить висновок, що держава є той соціальний інститут, який втілює і виконує функцію політичної, тобто публічної влади. Будуючи державу добровільно, люди досить точно відмірюють той обсяг повноважень, який вони згодом передають державі. Держава отримує від людей, які її утворили, рівно стільки влади, скільки необхідно, і досить для досягнення головної мети політичної спільноти. Полягає ж вона в тому , щоб усі (і кожний) змогли забезпечувати, зберегти і реалізувати свої громадські інтереси: життя, здоров'я, свободу «і володіння такими зовнішніми благами, як гроші, землі, будинки, хатнє начиння». В якості засобів, покликаних сприяти здійсненню цієї мети, він обирає: законність, розподіл влад, оптимальну для нації форму правління, право народу на повстання у зв'язку із зловживанням владою тощо.

Дж. Локк міркував так: реалізація «головної і великої мети» політичної спільноти неминуче вимагає, щоб публічно-владні повноваження держави були чітко розмежовані та поділені між різними її органами. Ідею розподілу влад при цьому він теоретично обгрунтував такими рисами природи людини, як здатність розуму створювати загальні правила і керуватися ними (законодавча влада), здатність своїми силами виконувати ці рішення, застосовувати загальні правила до конкретних ситуацій (звідси - суд, виконавча влада), нарешті, здатність визначати своє ставлення до інших людей (цим зумовлюється т.зв. союзна, або федеративна влада, що відає міжнародними відносинами).

З метою недопущення узурпації будь-ким усієї повноти влади, запобігання можливості деспотичного використання цієї влади, він накреслив принципи зв'язку та взаємодії «окремих її частин». Відповідні типи публічно-владної діяльності розташовувалися ним в ієрархічному порядку. Перше місце відводилось владі законодавчій як верховній (проте не абсолютній!) в країні. Інші влади повинні підкорятися їй. Водночас вони не є пасивним додатком законодавчої влади і справляють на неї (зокрема, влада виконавча) досить активний вплив.

Отже, нормальна «структура правління» вимальовувався в уяві Дж.Локка комплексом офіційних нормативне закріплених стримувань і противаг. В цілому ж запропонована англійським мислителем концепція розподілу влад значно вплинула на розвиток політичної доктрини того часу, трансформувавшись в один із постулатів парламентаризму.

Як і в попередні часи, британська державно-правова думка у XVIII - XX століттях внесла вагомий внесок у формування та розвиток теорії парламентаризму. Так, один із найвідоміших представників суспільно-політичної думки XVIII ст. Едмон Берк всупереч розповсюдженій у ті часи ідеї народного суверенітету висунув концепцію парламентського представництва. Він відкидав ідею виборців та виборчого корпусу як чисельної чи територіальної одиниці, не визнаючи одночасно і поняття представництва як такого, що передбачає володіння будь-якою частиною населення правом таємного голосування. Справжнє представництво, на його думку, було те, «у якому є спільність інтересів і симпатія в почуттях та бажаннях». Тобто Берк бачив парламентське правління таким, що проводиться під керівництвом тісно згуртованої, але перейнятої громадянським духом меншості, за якою охоче б йшла країна. Парламент же є переважно тим місцем, де лідерів цієї меншості можна критикувати й закликати до звіту зусиллями представників цієї ж партії, але в інтересах усієї країни.

Е.Берк був палким прихильником вільного мандату депутата. Коли його оберуть, міркував Берк, депутат стає відповідальним за весь інтерес цілої нації і своїм виборцям він завдячує вільним користуванням свого судження. Як висловлювався Берк, «член парламенту не ходить до своїх виборців, мов до вчителів у школу, аби ті навчили його засад права та урядування».

Нарешті, Е. Берк, раніше за всіх інших державних діячів, звернув увагу на те місце, яке має посідати у парламентському правлінні політична партія. Обгрунтував цю ідею він тим, що усякий серйозний державний діяч повинен співпрацювати з іншими діячами, що мають подібні погляди. Усі вони повинні триматися разом, як одне ціле, й відмовлятися від таких альянсів, що були б несумісними із засадами, на яких утворено їхню партію. Безперечно, це була ідея великої ваги не тільки для свого часу, а й для сьогодення у справі розуміння формування й функціонування уряду на засадах парламентаризму.

Як відомо, домінуючим напрямком у розвитку політико - правової думки європейських країн у першій половині XIX ст. був утилітаризм. У Великобританії провідним представником цієї політичної теорії зарекомендував себе Ієремія Бентам. У своїх працях - «Норми про правління (урядування)» та «Конституційному кодексі» він виклав основоположний принцип, згідно з яким ліберальне правління не можна прирівнювати до правління слабкого. У цьому контексті Бентам вважав оманою в теорії і на практиці такі засоби правового обмеження верховної влади, як біллі про права, розподіл влад та стримування й противаги. Тому він виступав за повний правовий суверенітет парламенту.

Водночас він гадав, що найвищий політичний суверенітет повинен зберігатись за народом, оскільки лише так можна добитися того, щоб інтерес уряду збігався із загальним інтересом. І.Бентам вірив у загальне виборче право як засіб зробити інтерес народу дієвим, проте із тимчасовими дискваліфікаціями, поки освіта буде спроможна витворити освічених виборців. А щоб парламент краще відгукувався на запити останніх, він пропонував обмежити термін його чинності одним роком.

У питаннях організації державної влади Бентам стояв на демократичних позиціях. Він підкреслював, що представницька демократія, побудована на загальному виборчому праві (у зв'язку з цим він обстоював ідею надання виборчого права й жінкам), є єдиною раціональною формою правління. На його думку, в представницькій демократії егоїстичні наміри, опосередковані відповідними державними установами, перетворюються на могутнє знаряддя суспільної користі. Він також покладався, що за допомогою таких інститутів демократії, як вільна преса, суспільні дискусії, публічні збори можна було б ефективно контролювати діяльність законодавчої та виконавчої влади.

Безпосередній вплив його ідеї справили на концепції представників британської школи утилітаризму другої половини XIX ст. - Дж. Мілля, Герберта Спенсера, Томаса Гіла Гріна та ін.

Найвідоміший з них - Джон Стюарт Мілль, який глибоко і всебічно проаналізував характер народного представництва. Він вважав, що «... в теорії найкращою формою правління є та, при якій вищою владою, яка вирішує справи в останній інстанції, наділена вся сукупність членів суспільства, тобто при якій кожний громадянин не тільки має голос в управлінні, але може бути закликаним до дійсної участі в ньому і виконувати будь-яку місцеву або суспільну функцію». Вказуючи на те, що ніщо не може бути так бажаним, як допущення всіх до управління країною, Дж.Мілль приходить до висновку, що оскільки в суспільстві, якщо воно перевищує своїми розмірами маленьке місто, неможливо це здійснити, то «ідеальним типом форми правління може бути тільки представницький ».

На його думку, представницьке правління, як і будь - яка інша форма врядування, має задовольнити три основні умови. По - перше, «народ має бути прихильним прийняти його». По - друге, «народ повинен мати бажання і здатність виконати те, що необхідно для його збереження». По - третє, «народ повинен мати бажання і здатність виконати обов'язки і функції, що покладені на нього цією формою правління ...».

В есе «Представницьке правління» Дж. Мілль значну увагу приділяв розробці концепції «відповідального і представницького правління» та обгрунтуванню взаємодії уряду й парламенту. Парламент, як законодавча влада, міркує він, покликаний займатися, природно, законотворчістю». Але не тільки цим, йому належить здійснювати спостереження і контроль за діяльністю уряду, усувати «від посад людей, що складають уряд, якщо вони зловживають своїми повноваженнями ... Крім того, парламент володіє ще іншою функцією... служити для нації місцем висловлювання скарг і найрізноманітніших думок». Не менш важливим є те, що Мілль вказує і на негативні тенденції, властиві діяльності парламентів: у них «завжди сильною є намагання ... втручатися ... у справи управління».

Завершуючи розгляд питання про формування та розвиток теорії парламентаризму у Великобританії, звернемо увагу ще на одну особливість конституційної теорії цієї країни, яка певною мірою пов'язана з одним із її головних постулатів - принципом верховенства парламенту. В другій половині ХУПІ ст. У. Блекстон - автор "Коментарів до законів Англії", зазначав, що парламент має суверенну і неконтролюючу владу в законодавчій сфері. Спираючись на ці судження, видатний англійський учений А.Дайсі сформулював основні ідеї цієї теорії, які набули класичного характеру. Він, на противагу своїм попередникам, визначав «верховенство парламенту» як його «суверенітет». При цьому А. Дайсі розрізняв юридичний суверенітет, який належить парламенту, і передбачає ніким не обмежене законодавче верховенство, а також політичний суверенітет, носієм якого називав британських виборців - електорат. Для парламентаризму характерним є всемогутність вищого представницького органу (для нього не існує ніяких обмежень, крім громадської думки), а також право парламенту регламентувати шляхом закону будь-які суспільні відносини, право втручатися у справи не тільки державних органів, але й приватних осіб».

2. Американські концепції парламентаризму. На американському континенті політико-правова доктрина часів становлення єдиної держави формувалась, з одного боку, під впливом західноєвропейської теоретичної думки, а з іншого - шляхом пошуків і утвердження власних ідей парламентаризму, які й визначили перспективи подальшого конституційно-правового розвитку США.

Томас Джефферсон (1743 - 1820) вважав, що реалізація природних прав людини можлива тільки в республіці; лише така форма правління може дати можливість кожному громадянинові брати участь в управлінні народними справами. На його думку, народ бере участь в управлінні державними справами через своїх представників, які обираються на обмежений термін і знаходяться під постійним народним контролем.

В цілому можна зробити висновок, що Т.Джефферсон, а також Дж. Медісон утверджували ідею про те, що представницька демократія має переваги над безпосередньою демократією. Так, у 1816р. Т. Джефферсон писав: «Ми доки ще не стали свідками досвіду демократичного, але представницького правління. Запровадження нового принципу представницької демократії знецінило майже все, що було написано раніш про структуру уряду».

Значна увага в американській політико-правовій доктрині тих часів приділялась обгрунтуванню практичного застосування принципу розподілу влад. Сповідуючи теоретичну модель розподілу влад, яка брала свій початок від політичних ідей передусім Дж. Локка і Ш.Л. Монтеск'є, американські політичні діячі, і в першу чергу Дж.Адамс, А.Гамільтон, Дж.Джей і Дж. Медісон в середині 70-х рр. Крім того, вони висунули ряд теоретичних новацій на користь доповнення теорії розподілу влад ідеєю системи «стримувань і противаг». Відповідно до оновленої концепції, в ім'я досягнення рівноваги між суперницькими або конфліктуючими владами вважалось бажаним не тільки відокремлення, але і часткове поєднання тих чи інших повноважень, які належать і відокремленню, і зрівноваженню». Нова оновлена концепція виключала перевагу будь-якої однієї гілки влади.

У даному контексті важливо підкреслити, що система «стримувань і противаг» в американській конституційній доктрині завжди розглядалася в трьох аспектах. Перший - як розподіл влади. Наприклад, Дж.Медісон - один із авторів цієї концепції, писав, що «зосередження всіх повноважень, законодавчих, виконавчих і судових в одних і тих же руках, чи то однієї людини, декількох або багатьох (людей), чи то влада спадкова, за призначенням або виборна, однаково можна справедливо назвати тиранією». Розподіл влади, за словами іншого автора — Т.Джефферсона, є «перший принцип доброго уряду». Як бачимо, творці конституції були впевнені, що подібна система в змозі налагодити співробітництво між усіма органами державної влади.

Другийаспект передбачає, що розподіл влад доповнюється системою «стримувань і противаг». Президент, законодавці та судді, хоча й залежать один від одного у виконанні своїх конституційних обов'язків, разом із тим володіють певною політичною і правовою незалежністю. Політична незалежність гарантувалась тим, що усі органи влади мали різні джерела формування (президента - колегія вибірників, сенаторів - законодавчі збори штатів (до 1913р.), члени палати представників обиралися прямим голосуванням, членів Верховного суду призначав президент). Державні інститути наділялись різними строками повноважень.

Нарешті, третій аспект полягав у тому, що система передбачувала механізм взаємоконтролю і суміжної компетенції (президент володіє правом вето, яке обидві палати можуть подолати. Сенат і Палата представників володіють правом абсолютного вето відносно один одного. Верховний суд може визнавати як такі, що не відповідають конституції, закони, прийняті конгресом і промульговані президентом, однак самі судді призначаються президентом, затверджуються сенатом і мають бути усунені від посади в порядку процедури «імпічменту». Сенат має право блокувати призначення посадових осіб, запропонованих президентом, а обидві палати здатні усунути самого президента від влади в порядку імпічменту. Президент укладає договори від імені США, проте ратифікації вони підлягають тільки за згодою двох третин сенаторів.

Таким чином, оновлена концепція (доктрина розподілу влади) у поєднанні з системою «стримувань і противаг» уособлює перш за все взаємозалежність, ніж залежність. Саме доповнення класичної теорії розподілу влад американською системою «стримувань і противаг» справило вирішальний вплив у справі перетворення теорії розподілу влад у відповідний конституційний принцип.

Після юридичного закріплення в Конституції США 1787 р. цей принцип отримав своє практичне втілення в системі «стримувань і противаг».

Ще однією характерною рисою становлення американської теорії парламентаризму тих часів була спроба теоретичного обгрунтування доцільності двопалатної структури федерального законодавчого органу (бікамералізм). Дж.Медісон, наприклад, визначав декілька головних цілей, досягненню яких сприятиме верхня палата Конгресу. Серед них він називав позитивний стримуючий вплив Сенату на інші відомства влади, необхідність стримувати запальність та необачність нижньої палати, запобігання впливу на вирішення державних справ народних пристрастей і раптових змін суспільної думки, створення особливого сталого органу в умовах частої зміни законодавців у ході виборів, виховання державної свідомості у посадових осіб, які б несли особисту відповідальність за успіх або провал певних політичних дій, охорона самих громадян від їхніх власних помилок і хибних думок.

Зазначимо, що інший творець Конституції США - А.Гамільтон вбачав найважливішу мету утворення верхньої палати у задоволенні потреб федеративної форми державного устрою американської республіки. Він також висловлювався за практичне втілення у державно - правову практику принципу стримувань і противаг як запобіжного засобу проти можливого зловживання владою. Тільки поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову може забезпечити стабільність у державі та захист інтересів її громадян. У цьому контексті він говорив, що виконавча влада володіє мечем, конгрес (законодавча влада) -гаманцем, а судді - тільки мудрістю.

Так, в останній третині XVIII ст. в політико-правовій думці США був сформульований і проголошений конституційний принцип народного суверенітету. Іншим важливим підсумком теоретичних новацій цього періоду стало уточнення і нове тлумачення принципу розподілу влад: були висунуті пропозиції на користь доповнення ідеї розмежування влад ідеєю системи стримувань і противаг. Ще однією важливою новацією стало теоретичне обгрунтування двопалатної системи парламенту (бікамералізм).

3. Німецькі теорії парламентаризму. У XIX ст. зміни і новації в галузі політичної і правової думки в Німеччині були менш значними. Та більшість державно-правових ідей, що були сформульовані у вказаному періоді, знайшли своє втілення в Конституції цієї країни і значно вплинули на подальший розвиток світової конституційної думки.

На відміну від інших передових держав Західної Європи та Америки, де політико-правова теорія наприкінці XVIII -початку XIX ст. починає відокремлюватись у відносно самостійну галузь знань, у Німеччині вчення про державу і право продовжувало розвиватися в рамках філософії. Критично переусвідомлюючи попередні доктрини, німецькі філософи систематизували основні ідеї, які потім викладали у своїх державно-правових концепціях. Найбільший внесок у формування теорії парламентаризму зробили Іммануїл Кант і Фрідріх Гегель.

І.Кант, слідом за Ж.-Ж.Руссо, намагався обгрунтувати приницп народного суверенітету. На його думку, народ повинен вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, яка відображає його волю. Складовою ідеєю народного суверенітету була й думка про те, що кожний індивід (навіть якщо він безпосередньо не є «людиною влади») сам знає, якими повинні бути акції влади, що зачіпають його інтереси, і здатний самостійно визначити їхній зміст. І Кант також вважав, що здійснення законодавчої влади народом виключає можливість прийняття законів, які наділяють громадян нерівними правами. Водночас уявлення мислителя про народний суверенітет мали більш ніж поміркований характер. Пряме народовладдя Руссо він замінює представництвом народу в парламенті. До того ж виборчим правом у своїй концепції Кант наділяв тільки активних людей за ознакою господарської самостійності.

Своєрідним і у Канта був підхід до ідеї розподілу влад у державі. На його думку, будь-яка держава має три влади: законодавчу (яка належить тільки суверенній «колективній волі народу»), виконавчу (зосереджену у законного правителя і підпорядковану законодавчій, верховній владі), судову (що призначається владою виконавчою). Субординація і злагода цих трьох влад здатні запобігати деспотизм і гарантувати благополуччя держави. Отже, ідеалом для нього служила система розподілу і субординації влад.

Теоретичній розробці окремих проблем парламентаризму приділяв чималу увагу інший геніальний мислитель Німеччини Г.-Ф.Гегель. У найбільш цілісному та систематизованому вигляді вони розглядаються в «Філософії права» (1820р.).

Так, сприйнявши концепцію розподілу влад, запропоновану Дж. Локком і Ш. Монтеск'є, Гегель справедливо вважає належний розподіл влад у державі «гарантією публічної свободи». Водночас він розходиться з ними в розумінні характеру і призначення такого розподілу влади, її складу і т. ін. Зокрема, Гегель вважав самостійність влад та їх взаємне обмеження хибне, оскільки при такому підході передбачається ворожість кожної із влад до інших, їх взаємні побоювання і протидії. Він виступав за таку органічну єдність різних влад, при якому усі влади виходять із могутності цілого і є його «плинними членами». У пануванні цілого, в залежності і підпорядкованості різних влад державній єдності і полягає, за Гегелем, сутність внутрішнього суверенітету держави.

За характеристикою Гегеля, законодавча влада - це влада визначати і встановлювати загальне. В ідеальній (розумній) державі законодавча влада належить двопалатним законодавчим зборам. Верхня палата - палата перів - формується за принципом спадковості з володарів майоратних володінь. Нижня палата - палата депутатів - обирається від решти громадянського суспільства, при цьому депутатів по корпораціях, громадах, товариствах і т. ін., а не шляхом індивідуального голосування.

 

Література: 1, 7, 10, 14, 19, 20, 29, 32, 34.