Французька школа політичної науки: основні напрями наукових досліджень.

Французька політична наука знаходить свої витоки в юриспруденції, зокрема в конституційному праві, яке на початку ХХ століття занало реформ під впливом розвитку соціології. Окрім того, на розвиток суспільних наук в Франції великий вплив чинила ідеологія - анархо-синдикалізм Прудона, реформістський соціалізм Леона Блюма.

Леон Дюгі (1859-1928 р.) “Держава, об’єктивне право і позитивний закон2 (1901 р.) “Курс конституційного права”

Дюгі визначає своїм завданням запровадити в юриспруденцію “справжню” науку тобто позитивістську соціологію. Дюгі вважає можливим відродити природнє право і ліквідувати в праві метафізичні конструкції Центральною категорією вчення Дюгі стала ідея соціальної солідарності, запозичена в іншого француза О. Конта, яка вказує, що людина може жити лише в суспільстві тобто у тісному зв’язку із собі подібними. Цей факт спільності сприймається свідомістю і створює особливе почуття солідарності. Факт соціальної солідарності породжує певну норму поведінки тобто так звану соціальну норму. Соціальна норма, яка вимагає зміцнення єдності людей, складає базу всього “об’єктивного права”. Влада – це соціальний факт, а не право. Вона стає правом лише в міру відповідності нормі солідарності.

Окрім концепції соціальної норми визначальною є концепція децентралізації або синдикального федералізму. Дюгі критикував парламентаризм, оскільки він не представляє волю народу, а підміняє її. Держава у сучасній формі повинна зникнути – її повинна замінити корпоративна держава.

Солідаризм Дюгі став вихідним пунктом для формування інституціоналізму в Франції .

Інституціоналізм виник на основі визнання факту, що існуючі в кожному суспільстві колективи, такі як сім’я, члени однієї професії, добровільні асоціації, колективи, організовані для задоволення корпоративних інтересів, необхідно сприймати як установи інтегративні тобто такі, які забезпечують згуртування суспільства в націю-державу. Одним із засновників інституціоналізму прийнято вважати Моріса Оріу (1859-1929 рр.) “Теорія інституту і її основи. Нариси соціального віталізму” На думку Оріу, інститут – це ідея справи чи починання, що реалізовується і триває юридично у соціальному середовищі; для реалізації такої ідеї організовується влада з відповідними органами; з іншого боку, між членами соціальної групи, зацікавлених у здійсненні ідеї, з’являються стосунки, керовані органами влади й регульовані правилами процедури.

Пізніше інституційний підхід був розвинутий Ж. Бюрдо, який розглядав політичні інститути як справи на службі в ідеї, причому в результаті інкорпорації ідеї у справу, останні набувають силу і тривалість існування, що переважають

Інституційний підхід до вивчення політичних явищ дозволив французьким політологам подалати юридичний формалізм конституційного підходу, розширити межі політичних досліджень.

Паралельно з розвитком класичного інституціоналізму, у Франції зароджується теорія партій, що є заслугою М. Острогорського та його праці “Демократія та політичні партії” (1903 р.) Ця проблема стала однією з найбільш визначальних у французький політичній науці після Другої світової війни.

Відразу після закінчення Другої світової війни у Франції була створена Національна адміністративна школа, Інститут політичних досліджень при Паризькому університеті, Національний фонд політичних наук, трохи пізніше – Французька асоціація політичних наук.

Найбільш поширеним тематичним напрямком французької політичної науки є:

1. дослідження політичних партій, партійних систем(М. Дюверже, Ж. Шарло);

2. конституціоналізм, держава і влада, політичні системи і політичні режими ( Ж. Бюрдо, Ж. Ведель, М, Р. Арон).

Набагато менше французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства, майже немає досліджень політичної культури.

Моріс Дюверже (народився у 1917 р.) був за освітою юристом, однак 50-60 ірр., фактично, персоніфікував політичну науку Франції. Одним з перших почав розглядати політологію не як додаток до конституційного права, а як самостійну науку. Став відомим з 1951 р., коли вийшла в світ праця “Політичні партії”:

- розгляд структурно-функціональних особливостей партій;

- особливостей становлення та розвитку як інституціоналізованих спільнот;

- вперше було поставлено проблему взаємозв’язку партійної, парламентської та виборчих систем.

У працях “Соціологія політики: елементи політичної науки” (1972 р.), “Янус. Два обличчя Заходу” (1972 р.), “Шах королю” (1978 р.) Дюверже розробляє теорію політичних режимів та сутності політики. На його думку, існують інститути двох типів. Перший: “проста система відносин”, яка склалася у суспільстві (сім’я, громадянський шлюб). Другий: окрім того, мають технічну та матеріальну основу (юридичны тексти, приміщення, емблеми, персонал). Це э парламент, мыныстерства, полытичны партыъ та профспілки. Дюверже вважає, що політичний режим – це сукупність політичних інститутів, які діють в даній країні в даний момент часу. “Політичні режими – це сузір’я, в яких зірками є політичні інститути”.

У праці “Янус. Два обличчя Заходу” політичний режим, який склався в країнах Заходу, після Другої світової війни, Дюверже характеризує як плутодемократію, оскільки владу, одночасно, мають народ (демос) та багатство (Плутос). Тому сучане західне суспільство має два обличчя: демократію та олігархію.

На думку Дюверже, політика, з одного боку, є конфліктом, в якому суб’єкт влади від володіння нею отримує вигоду і можливість управляти суспільством. З іншого боку, політика є механізмом внесення в суспільне життя порядку та справедливості, які гарантують приватний інтерес та суспільне благо на противагу ймовірному домінуванню лише приватних інтересів.

Рей мон Арон (1905-1983 рр.) У праці “Опіум для інтелігенції” (1955 р.) Арон піддає різкій критиці марксизм.

У праці “Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство” (1963 р.) . Арон висуває тезу про деідеологізацію суспільства в умовах сучасної цивілізації, яка набуває форми “індустріального суспільства” Однак, найбільшу славу Арону принесла розробка ним теорії політичних режимів, теми, яка характерною для французької політології.

У праці “Демократія та тоталітаризм” (1965 р.) Арон розробляє теорію політичних режимів В епоху сучасної цивілізації формується єдиний тип суспільства, який має дві модифікації: західну демократичну модель та радянську тоталітарну модель.

П’єр Бурдьє (народився в 1930 р.) “Соціологія політики”, “Політична виставка: елементи теорії політичного поля” (1981 р.). Соціальний простір є багатомірний простір, кожен вимір якого (економічний, політичний, культурний) можна описати як певне коло взаємодіючих у ньому сил, “точніше, як сукупність певних відношень сил, нав’язуваних усім складникам цього поля і які не зводяться до намірів індивідуальних агентів або ж до їх безпосередньої взаємодії)”. Ці відношення Бурдьє називає “полями”.

“Усяке поле є місцем більш чи менш декларованої боротьби за визначення легітимних принципів поділу поля”.

return false">ссылка скрыта

Отже, поняття поля Бурдьє визначає з двох точок зору:

1. як певний структурований стан співвідношення сил між агентами і інституціями, залученими до боротьби, де розподіл нагромадженого капіталу під час попередньої боротьби керує майбутніми стратегіями його акторів;

2. як місце символічного і фізичного простору боротьби, спрямованої на зміну співвідношення сил його учасників, де ставкою (виграшем) є монополія легітимного насильства (примусу), що характеризує це поле, тобто у підсумку збереження чи зміни в розподілі специфічного капіталу даного поля.

Політичне поле є особливим ринком, де існує виробництво, попит та пропозиція продукту окремого ґатунку – політичних партій, програм, позицій.

“Політичне поле є місцем конкурентної боротьби за владу, що реалізовується шляхом конкуренції за непосвячених, або, краще казати, за монополію на право говорити і діяти від імені певної частини чи всієї сукупності непосвячених”.

Теорія Бурдьє стала основою для розробки поструктуралістської тратегій вивчення сутності політичних феноменів.

Структуралізм– це культурно-наукова парадигми, основні положення якої використовувалися в суспільних науках.

Засновником вважається швейцарський вчений Фердінанд де Сосюр (1857-1923 рр.)“Курс загальної лінгвістики (1913 р.) – поставив проблему необхідності розгляду мови як знакової структуриСенс соціального життя формується завдяки структурам мови (тобто смисловому співвідношенню між різними знаками, словами).

Ідеї де Сосюра були розвинуті французьким дослідником Клодом Леві-Стросом, який спробував застосувати поняття “структури” до різних сфер, зокрема до антропології. Леві-Стросу вдалося довести, що в міфах різних народів, відображаються однакові структури. Наприклад, структура кровної рідні.

1966 р. вважається офіційною датою народження поструктуралізму, оскільки саме тоді його засновник Жак Деріда проитав лекцію, в якій оголосив про прихід нової ери – ери постструктуарлізму.Деріда звів всю мову до “тексту”, який в нічому не обмежує суб’єкта. Мова не має законів, як це вважали структуралісти – існує лише “текст”.

Ідеї поструктуралізму до аналізу суспільного життя використали Мішель Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, А. Турен), оскільки їх об’єднує радикальний перегляд традиційних уявлень у політології та соціології.

Мішель Фуко (1926-1984 рр.) “Нагляд і покарання” (1975 р.);“Безумство і цивілізація” (1965 р.)

Фуко трактує історію як арену боротьби між розумом і безумстом. Звертає увагу на екзистенціальний аспект відношень панування/підпорядкування тобто інтерпретує їх як певний досвід існування.

Сучасна форма влади є “владою знанням”, оскільки вона генерується знанням Пізніше носій влади підпорядковує собі іншу людину чи людей за допомогою знання. Найбільшою владою користуються люди, які мають найбільше знань – технократи. Сучасне суспільство – це “змова еліт”.

Влада передбачає рівні стратегії управління індивідами (“соціальна фізика”), нагляду за ними (“соціальна оптика”), процедуру ізоляції (“соціальна механіка”), покарання чи терапії соціальних недругів (“соціальна фізіологія).

Концентрований вираз цих процедур влади можна побачити в психіатричних лікарнях та в’язницях.