ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ЛІСОВОЇ ТИПОЛОГІЇ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ ЛІСІВНИЦТВА

 

30.1. Проблеми лісової типології та шляхи консолідації

лісотипологічних напрямків.

30.2. Розвиток лісівничо-екологічної типології в Україні у другій

половині ХХ ст. - на початку ХХІ ст.

30.3. Значення лісової типології для лісового господарства.

 

30.1. Лісотипологічні школи П.С. Погребняка і В.М. Сукачова – два найбільш визначні наукові напрямки, які сформувались на території колишнього Радянського Союзу. Фітоценологічна типологія, розроблена “московсько-леніградською” школою лісівників на чолі з В.М. Сукачовим використовувалась у практиці лісового господарства Росії. В Україні керувались принципами лісівничо-екологічної типології Є.В. Алексєєва, П.С. Погребняка, Д.В. Воробйова та їх послідовників.

У своєму розвитку вчення В.М. Сукачова пройшло шлях від ототожнення типу лісу з лісовою асоціацією до розуміння типу лісу як типу лісового біогеоценозу. Типи лісу трактуються як самостійні поняття, відмінні від типів лісорослинних умов. Класифікаційна система типів лісу фітоценологічної типології практично не відрізнялась від прийнятих у геоботаніці таксономічних рівнів: тип лісу (асоціація) – група типів лісу – формація – група формацій – тип рослинності.

У лісівничо-екологічної типології тип лісу виділяють на підставі едафічної сітки, тобто із врахуванням грунтово-гідрологічних умов. При цьому, типи лісу встановлюють для покритих лісом та непокритих лісом (зруби, галявини та ін.) ділянок. Класифікаційна система лісівничо-екологічного напрямку об’єднує: тип лісорослинних умов – тип лісу – тип деревостану. Як допоміжні одиниці використовують асоціації, підтипи, варіанти, морфи.

Принципові відмінності методичних підходів, класифікаційних схем, неузгодженість термінології обумовили певні труднощі на виробництві, зокрема при проведенні лісовпорядкування.

З метою консолідації лісотипологічних напрямків у Москві у 1950 р. відбулася Перша Всесоюзна лісотипологічна нарада, організована АН СРСР, в які брали участь науковці і працівники лісового господарства. У рішенні наради запропоновано визначати типи лісорослинних умов за класифікацією Алєксєєва-Погребняка, а типи лісу - за класифікацією В.М. Сукачова. Однак, на практиці об’єднання типологічних напрямків не відбулося.

У подальшому активно проводилось вивчення лісів усіх регіонів СРСР, опрацьовано регіональні типо­логічні класифікації, класифікації гірських лісів. Вперше за післявоєнний період були розроблені лісотипологічні класифікації для Карпат, Молдавії, Криму, Північного Кавказу, вибірково- для Малого Кавказу, Середньої Азії, Гірського Алтаю. Розроблені класифікації і визначники типів лісу застосовувались при лісовпорядкуванні в Україні, Молдавії, у деяких республіках Північного Кавказу.

З метою підведення підсумків проведених досліджень у 1973 р. в Красноярську було скликано Другу Всесоюзну нараду з питань лісо­вої типології. На нараді обговорювали необхідність об’єднання методичних підходів, опрацювання уніфікованої системи номенклатури та індексації типів лісу, усунення розбіжностей у трактуванні понять “тип лісу” і “тип лісорослинних умов”. Проте, фактично консолідації лісівничо-екологічного та фітоценологічного напрямків лісової типології так і не відбулось.

Важливим етапом у розвитку лісової типології стала Всесоюзна конференція на тему: “Сучасні проблеми лісової типології”, яка відбулася у жовтні 1983 р. у Львові. Конференцію організували секція лісо­вої типології наукової Ради АН СРСР з проблем лісу та Львівський лісотехнічний інститут, а програму конференції було попередньо розроблено на спеціальній нараді в Архангельську у 1982 р. Предметом обговорення конференції були: поняття, обсяг та ознаки типу лісу, лісотипологічна класифікація і лісорослинне районування, значення лісової типології для лісового господарства країни.

В роботі конференції брали участь провідні науковці у галузі лісової типології: О.Л. Бельгард, Л.П. Рисін, Б.Ф. Остапенко, П.С. Пастернак, К.К. Буш, І.П. Федець, М.М. Горшенін, С.В. Белов, С.М. Стойко, З.Ю. Герушинський, В.О. Кучерявий, С.В. Шевченко, М.А. Голубець, В.К. Поляков та ін. На конференції обговорювались актуальні проблеми і пріоритетні завдання лісової типології, підсумовано найважливіші результати наукових досліджень, вказано на необхідність впровадження теоретичних досягнень у практику лісогосподарського виробництва. Однак, вирішення лісотипологічних проблем впродовж трьох десятиліть не призвело до бажаних успіхів.

У роки незалежності України українські вчені-типологи брали активну участь у Всеросійській робочій нараді “Проблеми динамічної типології лісів” (Архангельськ, 1995); Всеросійській нараді “Біологічне різноманіття лісових екосистем” (Москва, 1995); Всеросійській науково-технічній конференції “Проблеми динамічної типології та екології перетворених і деградованих лісів” (Брянськ, 1996), у яких висвітлювали наукові досягнення лісівничо-екологічної типології, обговорювали актуальні проблеми та перспективи розвитку лісової типології.

30.2. Подальший розвиток лісівничо-екологічної типології в Україні пов’язаний з науковою діяльністю таких визначних вчених, як П.С. Погребняк, Д.В. Воробйов, Б.Ф. Остапенко, С.А. Генсірук, П.П. Посохов, М.М. Горшенін, С.М. Стойко, Ю.Д. Третяк, С.В. Шевченко, Ф.О. Гринь, П.С. Пастернак, В.І. Парпан, П.І. Молотков, П.А. Трибун, І.П. Федець, З.Ю. Герушинський, О.В. Чубатий, А.М. Гаврусевич, В.П. Ткач, О.С. Мігунова та багато інших.

Талановитий вчений академік П.С. Погребняк за півстоліття творчої діяльності створив наукову школу у лісівництві, відому як українська типологічна школа. Обґрунтована ним порівняльна екологія рослин отримала широке визнання в Україні та багатьох зарубіжних країнах. Підсумки тривалих наукових досліджень у галузі лісової типології вчений виклав у відомій монографії “Основы лесной типологии” (1944; 1955), яка без перебільшення стала настільною книгою лісівників України. Варто відзначити, що наукові інтереси П.С. Погребняка стосувались екології, ґрунтознавства, геоморфології, ландшафтознавства та інших наук. П.С. Погребняк – перший директор Інституту лісівництва (з 1954 р. Інституту лісу) Академії наук УРСР. В організацію цього інституту він уклав увесь свій талант і досвід науково-організаційної роботи. Творча спадщина вченого дала потужний поштовх розвитку подальших типологічних досліджень в Україні, а його ідеї втілюють талановиті послідовники.

Соратник П.С. Погребняка проф. Д.В. Воробйов у 1953 р. опублікував монографію “Типы лесов европейской части СССР”, у якій опрацьовано сучасну типологічну класифікацію, розглянуту у попередніх темах. Важливою віхою його наукової роботи стала “Методика лесотипологических исследований” (1959, 1967), яку можна вважати відповіддю на рішення ІV Всесвітнього лісового конгресу про необхідність розширення лісотипологічних досліджень, підсумком аналізу та узагальнення досвіду експедиційних і стаціонарних робіт у післявоєнний період. У науковій праці чітко, інструктивно викладено методичні основи лісівничо-екологічної типології і методичні прийоми опису і виділення в природі типологічних одиниць, обробки і аналізу фактичного матеріалу, наведено типологічну класифікацію, проаналізовано лісотипологічні закономірності, обґрунтовано практичне застосування результатів типологічних досліджень.

На підставі лісотипологічної класифікації кліматів та едафокліматичної сітки Д.В. Воробйов запропонував лісівничо-типологічне районування території Радянського Союзу. Д.Д. Лавриненко опрацював кліматичне районування європейської частини країни. Для Східно-Європейської рівнини виділено 32 кліматопи, а їх характеристику наведено у монографії “Взаимодействие древесных пород в различных типах леса” (1965). Вчення Д.В. Воробйова про лісотипологічну класифікацію кліматів стало теоретичною основою розробки нових методів та принципів лісівничо-екологічної типології (лісотипологічного прогнозу і аналогів, класифікації засолених і порушених місцезростань).

На основі едафо-кліматичної сітки Д.В. Воробйова, Б.Ф. Остапенко та І.П. Федець опрацювали типологічну класифікацію та лісорослинне районування територій України і Молдавії, виділивши такі категорії територій: лісорослинна область, підпровінція, лісорослинний район та підрайон.

Для рівнинної частини України залежно від кліматичних особливостей встановлено п’ять лісорослинних об­ластей: 1) сирого помірного клімату (сирого груду); 2) вологого помірного клімату (вологого груду); 3) свіжого помірного клімату (свіжого груду); 4) сухого відносно теплого клімату (сухого груду); 5) дуже сухого теп­лого клімату. У межах областей виділено три під провінції (А - західна; Б - централь­на та В – східна), а також 16 лісорослин­них районів та 62 підрайони.

Для гірських лісів Карпат виділено 22 підрайони, для лісів Кри­му – 19. Запропоновано класифікацію типів лісу у межах лісорослинних областей (Б.Ф.Остапенко, І.П.Федець, 1978), в основу якої покладено правила типологічної номенклатури Д.В. Воробйова (1953) та рекомендації індексації типів лісу Б.Ф. Остапенка (1978).

Типологічну структуру лісів Гірського Криму вивчав П.П. Посохов (1965), який виділив тут понад 40 типів лісу у різних типах лісорослинних умов.

У 2000 р. Б.Ф.Остапенко опрацював більш сучасну класифікацію типів лісу рівнинної частини України. Для 7 кліматичних областей, 11 районів та 20 секторів встановлено 98 типів лісу та наведено їх лісівничу характеристику.

О.С. Мігунова (1975) розробила лісотипологічну класифікацію засолених місцезростань. Класифікаційна схема придатних для вирощування лісу грунтів засоленого ряду побудована у вигляді двомірної координатної сітки. На одній осі наведено градації засолення грунту, на другій – їх зволоження. У запропонованій схемі виділено дев’ять гіротопів: ультрасухі (-3), вкрай сухі (-2), особливо сухі (-1), дуже сухі (0), сухі (1), свіжі (2), вологі (3), сирі (4) і мокрі (5). Варіанти засолення поділяються на: Н – ультразасолені; h/// - сильнозасолені; h// - середньозасолені; h/ - з ознаками засолення; незасолені (-). Важливе практичне значення мають встановлені категорії лісопридатності та екологічні ареали стійкого росту деревних порід: V – нелісопридатні; IV – придатні для солестійких чагарників; ІІІ – умовно лісопридатні для найбільш солестійких деревних порід; ІІ – обмежено лісопридатні для солестійких порід; І – придатні для вирощування слабо- і дуже слабостійких до засолення деревних порід.

Вивченню типологічної структури букових лісів присвятив свою наукову діяльність відомий український вчений, проф. В.І. Парпан, а результати досліджень висвітлено у праці “Структура, динаміка, екологічні основи раціонального використання букових лісів Карпатського регіону України” (1993).

В.П. Ткач (1999) вивчив заплавні ліси Лівобережної України та обґрунтував наукові засади системного і програмно-цільового лісовирощування насаджень на водозбірній основі, принципи та критерії оптимізації лісистості і структури заплавних ландшафтів. Вперше було складено діагностичні таблиці заплавних лісів.

На сьогодні актуальні питання лісівничо-екологічної типології обговорюють на міжнародних наукових і науково-практичних конференціях, які регулярно проводяться у провідних науково-дослідних установах та навчальних закладах України: Українському науково-дослідному інституті лісового господарства та агролісомеліорації ім. Г.М. Висоцького (Харків), Національному лісотехнічному університеті України (Львів), Національному університеті біоресурсів і природокористування України (Київ), Українському науково-дослідному інституті гірського лісівництва ім. П.С. Пастернака (Івано-Франківськ), Харківському національному аграрному університеті ім. В.В. Докучаєва (Харків). Доброю традицією стало проведення Погребняківських читань, в яких висвітлюються наукові здобутки у галузі лісової типології.

30.3. Зародження лісової типології у ХІХ ст. було пов’язане насамперед з практичними потребами лісівництва. Пройшовши тривалі і складні етапи становлення і розвитку, лісова типологія на даний час сформувалась у стрункий науковий напрямок, який слугує теоретичною і методичною основою лісового господарства України. Вона успішно застосовується у всіх регіонах нашої держави: на Поліссі, в Лісостепу, Степу, в Карпатах та Гірському Криму. Весь комплекс лісовпорядкувальних та лісогосподарських заходів (лісовідновлення, лісорозведення, захист лісу, рубки догляду і т.ін.) проектують на типологічній основі.

Найбільший прикладний розвиток лісівничо-екологічна типологія отримала у наукових працях Є.В. Алексєєва, в якого теорія і практика складали єдине ціле. Він перший зробив спробу розробити систему лісогосподарських заходів відповідно до природи лісів, вказав, які культури, способи рубок головного користування і рубок догляду найкраще відповідають тому чи іншому типу лісу.

Б.Ф. Остапенко і П.С. Пастернак (1985) відзначали широке застосування лісівничо-екологічної типології у лісокультурній справі. Типологічне вивчення лісів України завжди проводилось у зв’язку з потребами лісовідновлення і захисного лісорозведення. Перша спроба пов’язати лісові культури з типами лісу була зроблена у 1926-1932 рр., коли під керівництвом Г.М. Висоцького та Є.В. Алексєєва проводилось лісотипологічне дослідження лісів України, а з 1939 р. ця ідея отримала загальнодержавне визнання.

Принципи оцінки порушених місцезростань і засолених грунтів дозволили розробити типологію лісорослинних умов еродованих земель рівнинної частини України. Класифікація лісорослинних умов еродованих земель може успішно використовуватись при їх інвентаризації, картуванні, при проектуванні лісових культур і лісомеліоративних заходів. Застосування в Україні принципів лісівничо-екологічної типології у захисному лісорозведенні і агролісомеліорації пов’язане з іменами Г.М. Висоцького, П.С. Погребняка, М.М. Дрючечка, О.С. Скородумова, Д.Д. Лавриненка та ін.

Особливо слід відзначити практичне значення впровадження робіт з типологічного аналізу лісового фонду з метою виявлення резервів підвищення продуктивності лісів та опрацювання систем лісогосподарських заходів на лісотипологічній основі. Широке застосування метода типологічного аналізу можливе шляхом обов’язкового включення його у програми лісовпорядкувальних робіт.

Проте, як зазначає проф. В.П. Ткач у доповіді “Сучасний стан лісової типології і перспективи подальшого її розвитку” (Харків, 2007) в останній час послабилось використання типологічних принципів у лісовому господарстві України, у порівнянні з 50-70-ми роками минулого століття, спостерігається певний розрив між наукою і практикою.

У практичному аспекті важливу роль відведено вдосконаленню наукових засад з організації території лісового фонду з урахуванням типологічної структури лісів і ведення лісового господарства за типами лісу. На сучасному етапі ці роботи мають отримати новий напрям – перехід від розробки рекомендацій для окремих типів і груп типів лісу до створення систем заходів для крупніших теритріальних підрозділів (масивів, ландшафтів) із прив’язкою їх до конкретних геоморфологічних елементів (заплав, терас, вододілів) з урахуванням особивостей різних форм рельєфу. Успішна реалізація цих завдань можлива при організації господарств за ландшафтно-водозбірним принципом.

Важливим напрямком є кадастрова оцінка різних типів лісу із урахуванням різноманітних функцій лісових екосистем. Вимагають удосконалення методи грунтово-типологічного картування земель у напрямку тіснішого поєднання грунтової і типологічної складових.

У цілому, лісівничо-екологічна типологія, як галузь лісівничої науки, має важливе значення для вирішення пріоритетних завдань лісового господарства України.