КОГНІТИВНА ЛІНГВІСТИКА ТА ЛІНГВОКОНЦЕПТОЛОГІЯ.

 

1. Предмет, об’єкт, витоки когнітивної лінгвістики.

2. Завдання, принципи й напрями когнітивної лінгвістики.

3. Проблема категоризації в когнітивній лінгвістиці. Прототипна семантика.

4. Лінгвоконцептологія: завдання та головні поняття.

5. Проблема концепту в сучасній лінгвістиці.

6. Методика концептуального аналізу.

 

Когнітивна лінгвістика – галузь мовознавства, яка вивчає мову як засіб отримання, зберігання, обробки, переробки й використання знань, спрямована на дослідження способів концептуалізації й категоризації певною мовою світу дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду. Об’єктом когнітивної лінгвістики є мова як експонент когнітивних структур і процесів свідомості, а предметом – співвідношення когнітивних механізмів свідомості з природною мовою і її мовленнєвою реалізацією.

Когнітивна лінгвістика як мовознавча галузь ґрунтувалася на теоретичному доробку когнітивної науки, яка зародилася у США після другої світової війни. Виникнення когнітивної науки саме в цей період було зумовлене нагальною потребою вирішення проблем швидкісної обробки інформації, ефективного зв’язку, створення потужних обчислювальних машин. Необхідно було зрозуміти, «яким чином людина з її відносно обмеженими можливостями має здатність переробляти, трансформувати та перетворювати значні масиви знань у вкрай обмежені проміжки часу». Відомий фізик Р. Опенгеймер, директор американського Інституту фундаментальних досліджень у Принстоні, для обговорення проблем впливу людини на розв’язання окреслених завдань запросив відомих психологів, кібернетиків, мовознавців, фахівців із теорії інформації та математичного моделювання, зокрема, Дж. Міллера, Н. Вінера, Р. Якобсона, Н. Хомського, які визначили необхідність вивчення пізнавальних процесів людини. «Днем народження» когнітивної науки Дж. Міллер вважає один із симпозіумів середини 50-х p. XX ст. із теорії інформації математичного спрямування [Кубрякова], що констатував «вибух» цікавості до процесів мислення, а також необхідність координації зусиль експериментальної психології, теоретичної лінгвістики та комп’ютерного інтелекту щодо дослідження мисленнєво-мовленнєвих процесів. Перший центр когнітивних досліджень було організовано у Принстонському університеті у 1960 р. психологами Дж. Міллером і Дж. Брунером (останній уже читав курс лекцій про когнітивні процеси). Когнітивна наука поставила перед собою завдання дослідження пізнання (когніції) і пов’язаних із ним процесів і структур, хоч це завдання певною мірою вже реалізували такі галузі науки, як філософія, логіка, психологія. К. Стеннінг пише: «Складіть разом логіку, лінгвістику, психологію та комп’ютерну науку, і ви отримаєте когнітивну науку». На той час когнітивну науку розглядали насамперед як галузь, що досліджує системи представлення знань і процеси отримання, обробки, переробки та використання інформації не лише людиною, а й комп’ютером. Р. Шепард визначав когнітивну науку як таку, що вивчає загальні принципи, які керують ментальними процесами в мозку людини, і не виключав, що закони мислення подібні до законів механіки.

Головним джерелом когнітивної лінгвістики й науки вважається комп'ютерна наука і її лінгвістична галузь, спрямована на розробку автоматизованих методів зберігання, обробки, переробки й використання лінгвістичних знань й інформації, репрезентованої знаками природної мови. Одним із завдань комп’ютерної галузі мовознавства є реконструкція знань про мову й у мові, яка б забезпечувала автоматизацію інтелектуальних функцій і когнітивної діяльності людини, автоматизоване породження мовлення та його комп’ютерну обробку й розпізнавання. Становлення комп’ютерної лінгвістики відбувалося практично одночасно з виникненням когнітології, у 50-ті p. p. XX ст., на базі комп’ютерної науки (обґрунтування та створення перших кібернетичних систем Н. Вінером і Дж. фон Нейманом здійснене ще у 40-і p. p.), теорії інформації (К. Шеннон, У. Вівер) і структурно-математичної лінгвістики. У 1956 р. виник термін «штучний інтелект», який пов’язав когнітивну здатність людини з можливостями комп’ютера.

Другим, не менш вагомим джерелом когнітивної лінгвістики була когнітивна психологія – галузь експериментальної психології, спрямована на вивчення пізнавальних процесів людини: сприйняття, пам’яті, уваги, мислення, планування діяльності, навчання і т. ін. Когнітивна психологія сформувалася у 60-ті p. p. XX ст. як протест проти ортодоксального біхевіоризму, ігнорування ним ролі психіки, свідомості, мислення в поведінковій діяльності людини.

Сучасна когнітивна психологія є постачальником експериментальних фактів до когнітивної науки і спрямована також на розв’язання лінгвістичних завдань, зокрема, на експериментальну перевірку будови ментального лексикону, організації мережі пам’яті (вербальної й нєвербальної, представленої відповідно логогенами й імагенами); а також на пошук відповідності концептуальної системи й мовних структур; аналіз зв’язків ментальної інформації із сенсорно-моторною й відображенням їх у мовних структурах; пояснення когнітивного механізму породження, сприйняття й розуміння мовлення; визначення ролі мови в пізнавальних процесах тощо. Покликання когнітивної психології й когнітивної науки в цілому Ф. Джонсон-Лерд убачає в розумінні людського розуму, у створенні моделі цього розуму як своєрідного «дубліката» роботи мозку

Третім джерелом когнітивної лінгвістики став генеративізм, зокрема, уявлення про мову як породжу вальний механізм, ментальну репрезентацію граматики окремого (ідеального) мовця, моделювання цих ментальних процесів.

 

Когнітивна лінгвістика розглядає мову як пізнавальне знаряддя кодування та трансформації знань, однак мова є не лише внутрішньою здатністю людини, а й надана людині ззовні та створена незалежно від конкретного індивіда, нав’язуючи йому при засвоєнні свій спосіб категоризації й концептуалізації світу та внутрішнього рефлексивного досвіду етносу. Тому когнітивна галузь мовознавства отримує два головних вектори досліджень. Перший пов’язаний із вивченням індивідуальних особливостей когніції людини й використання з цією метою природної мови, другий орієнтований на реконструкцію віртуальної колективної свідомості носіїв мови, їхньої здатності до пізнавальної й мовленнєвої діяльності.

Головними завданнями когнітивної лінгвістики є: 1) аналіз природи мовної компетенції людини, її онтогенезу; 2) визначення специфіки категоризації та концептуалізації досвіду в колективній свідомості носіїв мови; 3) опис організації внутрішнього лексикону, вербальної пам’яті людини відповідно до структур репрезентації знань і механізмів пам’яті взагалі; 4) пояснення когнітивної діяльності людини у процесах породження, сприйняття й розуміння мовлення, комунікативній діяльності; 5) дослідження пізнавальних процесів і ролі природних мов у їхньому здійсненні; 6) установлення співвідношення мовних структур із когнітивними тощо.

Об’єктом уваги представників когнітивної лінгвістики насамперед була когніція – пізнавальний процес, результатами якого є набуття досвіду, отримання знань шляхом сенсомоторного сприйняття світу за допомогою органів чуття, інтеріоризації у свідомості результатів цього сприйняття, обробки й переробки набутих знань на підставі внутрішнього рефлексивного досвіду, систем категоризації та концептуалізації, а також мовної інтерпретації та переінтерпретації. Когніція грунтується на психічних функціях свідомості, які утворюють психофункціональний континуум: мисленні, відчуттях, почуттях, інтуїції та трансценденції, за К. Юнгом, а також на їхній взаємодії з діяльністю позасвідомого, рівень переробки інформації якого, на думку сучасних дослідників, набагато перевищує рівень свідомих процесів.

Сьогодні когнітивна лінгвістика активно інтегрується із традиційними й новими галузями мовознавства, результатом чого є виникнення її перспективних напрямів, як-от: когнітивної фонетики, когнітивної семасіології й ономасіології, когнітивних аспектів граматики (морфології та синтаксису), стилістики, а також когнітивно орієнтованих галузей теорії тексту (зокрема, когнітивної поетики), лінгвопрагматики, теорії мовної комунікації, дискурсології тощо.

 

Категоризація є механізмом виведення у структурах мислення, який передбачає об’єднання предметів і явищ у відповідні класи як рубрики досвіду, сформовані шляхом пізнавальної діяльності людини. Категоризація пов’язана з усіма когнітивними системами й операціями (порівнянням, ототожненням, аналогією).

Новий сенс до теорії категоризації був внесений розробленою у 70-ті р. р. XX ст. теорією прототипів, або прототипною семантикою (її фундатором є американська дослідниця Е. Рош).

Основним поняттям цього підходу є прототип – мисленнєвий корелят найкращого зразка певного класу об’єктів, згідно з концепцією «родинної схожості» Л. Вітгенштейна; або найбільш типовий цілісний представник певної категорії, вибір якого пов’язаний із досвідом людини, виробленим шляхом її пізнавальної діяльності, й особливостями її мислення. Прототип є центральним членом категорії, елементом-генератором, і підведення нових членів під цю категорію здійснюється на підставі зіставлення із прототипом, який може бути індивідуальним, етнічним, універсальним. Прототип, на думку Е. Рош, як точка когнітивної референції (cognitive reference point) утілює найбільш виразні (salient) ознаки категорії як рубрики досвіду, виокремленої шляхом пізнавальної діяльності людини, і дозволяє визначити всю категорію в цілому [Rosh]. Прототипні категорії, які пов’язані з репрезентацією світу і грунтуються на чуттєвому досвіді, є семантичними, а ті, що пов’язані зі світом людини як носія матеріальної й духовної культури та виводяться із соціального досвіду, названі натуральними (соціальними). Структура категорії відіграє суттєву роль у процесах мислення.

 

Наприкінці 90-х p. p. XX ст. у складі когнітивної лінгвістики виокремилася нова галузь – лінгвоконцептологія, метою якої став опис концептів і мовних засобів їхньої репрезентації. Завданнями лінгвоконцептології є: 1) дослідження процесів концептуалізації світу та внутрішнього рефлексивного досвіду; 2) аналіз залежності концептуалізації від різноманітних чинників: етносвідомості, соціуму, культури та субкультури певної групи, індивідуальної свідомості; 3) опис концептуалізації у філогенезі й онтогенезі; 4) визначення параметрів концептосистеми і її зв’язку з концептуальною й мовною картинами світу; 5) диференціація концептуальних сфер (доменів) у концептосистемі й етносвідомості; 6) опис констант культури як системи культурних концептів народу; 7) обгрунтування поняття концепту, його співвідношення з поняттям і значенням; 8) з ’ясування структури концепту; 9) визначення ролі мовної репрезентації при встановленні його складу; 10) вироблення методики концептуального аналізу; 11) створення типології концептів; 12) характеристика текстових і художніх концептів у творах і творчості майстрів слова тощо.

Головним поняттям лінгвоконцептології є концептуалізація – один із процесів пізнавальної діяльності людини, що полягає в осмисленні й упорядкуванні результатів внутрішнього рефлексивного досвіду людини й уявлень про об ’єкти, явища дійсності та їхні ознаки; понятійна класифікація, «один із найважливіших процесів пізнавальної діяльності людини, що полягає в осмисленні отримуваної нею інформації, яка надходить із різних каналів і приводить до творення концептів, концептуальних структур і всієї концептуальної системи в мозку (психіці) людини» [Кубрякова].

Концептуалізація сприяє формуванню концептуальної системи, складниками якої є концепти – інформаційні структури свідомості, різносубстратні за способами формування та представлення знань про певні об ’єкти та явища. Концептуалізація поряд із категоризацією є ключовим поняттям когнітивної лінгвістики, адже фіксація певного концепту за мовним знаком є базою формування семантичного простору мови.

Збереження та трансляція концептосистеми відбувається переважно за рахунок вербалізації концептів. Результатом концептуалізації є формування концептуальної системи – системи концептів у свідомості людини або колективній свідомості етносу, що відтворює у вигляді структурованих й упорядкованих знань уявлення про світ, дійсність і результати внутрішнього рефлексивного досвіду.

У межах концептуальної системи представники когнітивної семантики виокремлюють концептуальні сфери (conceptual domains), або домени. Вони репрезентують певну предметну галузь (наприклад, рослин, тварин, політики, музики тощо). Найбільш загальні домени були виділені ще при перших спробах ідеографічного членування лексики. Співвідношення домену та концепту в концептуальній системі залежить від установок дослідника, адже існує чимало концептів, які входять до різних доменів, або домен може ототожнюватися з концептом і т. ін. Концептосистема може мати індивідуальний і колективний характер. Колективна концептосистема представлена в етносвідомості як узагальнення колективного досвіду певного етносу, що дає змогу його представникам ідентифікувати себе та взаємодіяти. У такому розумінні поняття концептуальної системи в російській гуманітарній традиції відповідає терміну «концептосфера», уведеному Д. Лихачовим, який розглядав її як сукупність концептів нації й зауважував, що чим багатшими є культура нації', її фольклор, література, наука, образотворче мистецтво, історичний досвід, релігія, тим багатшою є концептосфера народу.

Фрагментом концептосистеми, який представляє інтеріоризований людиною або етносом світ, є концептуальна картина світу. За межами концептуальної картини світу концептосистема містить результати внутрішньої обробки інформації, яка безпосередньо не проектується на навколишню дійсність, хоч вважається що у свідомості людини немає нічого, не пов’язаного зі світом тією чи іншою мірою (з огляду на це поняття концептосистеми і концептуальної картини світу ототожнюються).

 

Термін «концепт» є запозиченням із лат. conceptus – поняття, від сопсіреге – «збирати, вбирати у себе; представляти себе; утворювати тощо». На думку В. Лукіна, концептом є ментальний субстрат, «сформований (уявлений) як такий, що збирає, вбирає у себе [зміст багатьох форм] і виступає їхнім початком («зародком»)». Внутрішня форма й розвинена багатозначність латинського терміна (одним із значень є навіть «утробний зародок») породжує значну кількість тлумачень його західноєвропейських і слов’янських відповідників-запозичень. З одного боку, префікс соп-, що позначає спільну дію, об’єднання в ціле визначає філософський зміст концепту, який виник у схоластичній логіці П. Абеляра. Середньовічний філософ вважав концептом сукупність понять, пов’язування висловлень у єдину точку зору на той чи інший предмет за умови визначальної сили розуму. П. Абеляр зауважував, що концепти виникли до створення природи в Божественному розумі як ідея Бога та прообразів одиничних речей. Концепт кваліфікується нами як інформаційна структура свідомості, різносубстратна, певним чином організована одиниця пам’яті, яка містить сукупність знань про об’єкт пізнання, вербальних і невербальних, набутих шляхом взаємодії п’яти психічних функцій свідомості й позасвідомого. Підгрунтям такої дефініції стало класичне тлумачення концепту О. Кубряковою: «Концепт – термін, що служить поясненню одиниць ментальних і психологічних ресурсів нашої свідомості й тієї інформаційної структури, що відображає знання й досвід людини; оперативна змістовна одиниця пам’яті, ментального лексикону, концептуальної системи й мови мозку, всієї картини світу, відображеної у психіці людини. Поняття концепту відповідає уявленню про ті змісти, якими оперує людина у процесах мислення і які відображають зміст досвіду та знання, зміст результатів усієї людської діяльності і процесів пізнання світу у вигляді деяких квантів знання».

 

Поскольку в лингвистической науке нет ни одного общепринятого метода анализа концепта, все существующие методики исследования вслед за Болотновой и Фещенко можно разделить на два подхода.

1. «Отсистемный подход» заключается в лексикографическом описании ключевых слов – экспликаторов концепта, а также в рассмотрении отношений между экспликаторами в пределах контекста. З.Д. Попова и И.А. Стернин обобщили основные методики анализа концепта в рамках «отсистемного» подхода. Опираясь на выводы исследователей, представим наиболее распространенные в лингвистической науке приёмы и методы анализа лексического концепта:

1. анализ значений ключевого слова на основе словарных толкований;

2. изучение многозначности слов в процессе её развития;

3. построение и изучение различных полей, именем которых выступает основное лексическое средство репрезентации концепта;

4. анализ фразеологических и паремиологических единиц, в которые входит изучаемое ключевое слово, что позволяет охарактеризовать наивные представления о явлении, представить видение мира, национальную культуру;

5. психолингвистические эксперименты.

Перечисленные выше методики приемлемы для настоящего исследования, поскольку предметом концептуального анализа избирают языковой материал, на базе которого реконструируют тот или иной фрагмент наивной КМ. В работе анализ концепта ДОМ проводится в том числе и на языковом материале.

2. «Оттекстовый подход» заключен в анализе концепта в художественном тексте. В рамках названного подхода в ходе концептуального анализа исследователями решается несколько задач:

1) выявление круга лексической сочетаемости ключевого слова (имени заданного концепта) путем сплошной выборки; «подобный анализ класса слов, с которым сочетается слово, позволяет установить важнейшие черты соответствующего концепта»;

2) выявление индивидуально-авторских концептов и их описание, что помогает глубже понять ХКМ того или иного писателя;

3) построение текстовых полей, в которых воплощается концепт;

4) анализ семантического развития слов-репрезентантов концепта.