Адвокатура в східній Україні у дореволюційний період (1864-1917 pp.)

Про суди, які існували в дореформеній Росії, багато сказано і написано видатними російськими юристами та істориками: М. И. Костомаровим, А. Ф. Коні, А.П. Чеховим тощо. Фактично суди були свого роду вотчиною, яка віддавалася на відкуп призначеним суддям без належної освіти і яких-небудь знань в юриспруденції. Знамените висловлювання Грибоєдова: "А судді хто"?, сказане на адресу тодішніх вершителів обивательського суду, цілком відносилося і до суддів державних.

Знаходячись у складі Російської імперії, Україна одна з перших відчувала на собі усі нововведення на території метрополії. Більше того, як російська околиця, що межувала на заході з розвиненими європейськими державами, Малоросія повинна була служити певним "санітарним кордоном" проти проникнення на територію Росії крамольних ідей. Невипадково сталося так, що талановиті і працелюбні представники України виявилися чи не найбільш активними творцями і провідниками російських реформ усіх часів. Тому історію української адвокатури неможливо відокремити від Судової реформи 1864 р., яка започаткувала діяльність інституту присяжних повірених на усій території Російської імперії. Про створення в Росії суду присяжних, невід'ємною складовою якого завжди була адвокатура, мріяв і великий Пушкін. Ще в тридцяті роки XIX ст. він, випереджаючи майбутнє, у своєму листі до Соболевського писав: "...Після звільнення (тобто розкріпачення) селян у нас з'являться гласні процеси, присяжні тощо". Це слід розуміти так:" Але коли для засвідчення потрібні явні і достатні докази, то судді слід у смертних справах (йдеться про смертний вирок) остерігатися карати визначеним покаранням, тим більше, що краще 10 винних звільнити, ніж одного невинного засудити до страти". Йдеться про високу відповідальність судді, особливо у справах, де можливе покарання у вигляді позбавлення людини життя, а також про необхідність кожному надати право "відгороджуватися" від звинувачення.

Розуміння необхідності судового захисту вже відчувається у більш ранніх законодавчих актах. Наприклад, "Пам'ятник із законів", вживаний з середини XVIII століття в главі LXIII "Засудження" містить таке: "...Когда по всем правам натуральным каждому причина ознаменается и к обороне своей и оправданию допущен бывает, в чем никому запретить не можно, ниже не объявя причины наказание совершит; ибо надлежит челобитчику и ответчику определить термин, когда с оным в суд явиться и потом со оным в суд вступать", что в перекладі зі старослов’янського означа: "Коли за всіма правами природно кожному доводиться причина і він допускається до захисту і виправданню, в чому нікому забороняти неможливо, недопустимо здійснювати покарання; оскільки належить позивачу та відповідачу визначити строк, коли з’явитися в суд і тоді приступати до суду" і далі: "...Но понеже к свидетельствованию явные и довольные требуются доказы, того совета Судье надлежит в смертных делах пристойным наказанием его наказать опасаться, но толь паче наказать, понеже лучше есть 10 виновных освободить, нежели одного невиновного к смерти приговорить".

Тож, як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х pp. XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20.11.1864 p.

Основний тягар здійснення Судової реформи 1864 р. на території Російської імперії виніс на своїх плечах видатний діяч Російської імперії, українець за походженням, Сергій Іванович Зарудний, який зумів заради підняття авторитету створюваної ним присяжної адвокатури, домогтися від Олександра II "Найвищого веління" від 22 лютого 1866 р. "Про збереження за камер-юнкерами і камергерами придворного звання при вступі їх до лав присяжних повірених". Важливу роль в здійсненні судової реформи в Росії відводять А.Ф. Коні (представникові старовинного українського роду), російському суспільству, насамперед, Павлу Євграфовичу Ковалевському, який керувався у своїй діяльності "повагою до ближнього і відразою до гноблення". Серед найбільш авторитетних адвокатських колегій на велетенському просторі царської Росії значилися – Харківська і Одеська. Історично Росія вже наблизилася до створення інституту судового захисту, хоча і зробила це зі значним запізненням, порівняно з іншими європейськими країнами.

Завдяки реформі 1864 в Імперської Росії народжується інститут присяжних повірених, що замінив прохачів, "писак", що заповнювали відсутність професійних юристів. Присяжні повірені (особи, яким доручалося вести справи у всіх судах на території Росії) вступаючи в колегію, приносили присягу. Існування присяжного повіреного поза меж будь колегії передбачалося законом, хоча таке поняття, як Рада присяжних, ще довго було притаманне лише трьом найбільш великим центрам - це Санкт- Петербург, Москва та Харків.

Присяжні повірені з великою повагою відносились до свого керівного органу, до честі і гідності професії, вважаючи, що "на присяжного повіреного покладається обов'язок захищати честь, гідність і привілеї того стану, до якого він належить. Разом з тим він зобов'язаний вважати для себе правилом, що будь-яке посягання на стан - є посяганням на нього особисто і навпаки, що всяке посягання на нього, як члена адвокатури, є посяганням на все стан ".

Підсумовуючи сказане, необхідно вказати, що зусилля відданих своїй справі талановитих і чесних людей ​​свого часу не були марними. Російська адвокатура організаційно і якісно виросла в елітний корпус юристів, по своїми морально-етичним принципам, вимогам випередили деякі європейські адвокатури. Щодо дисципліни присяжних повірених, то за свідченням А. Н. Маркова, "... такої суворої й нещадної дисципліни не знає жодний стан в Росії".

Саме така організація сприяла появі на судовій арені Росії плеяди справжніх ораторських талантів, слава про яких дійшла до теперішнього часу. Серед них також представники України. Це - Сергій Олександрович Андріївський, випускник Імператорського Харківського університету, Микола Платонович Карабчевский, з блиском закінчив юридичний факультет С.-Петербурзького університету, Олександр Якович Пасовер з м. Умані, Микола Йосипович Холева з м. Керчи.

Адвокатура, в нинішньому розумінні, була створена на території Російської імперії відповідно до IX Розділу Судових Статутів (1864 р.) у формі колегіуму присяжних повірених і паралельно практикуючих приватних повірених. Адвокатура сформувалася як окрема категорія осіб, які володіють процесуальними правами, саме з моменту прийняття даного акту. Особливо значною була роль адвокатів у кримінальному процесі. Це пояснювалося тим, що широкі цивільно-правові відносини в Росії, до того часу, були ще в зародку. З іншого боку, саме стан справ у кримінальному судочинстві вимагало серйозного оздоровлення. Саме адвокатура повинна була стати ефективним засобом, яке дозволило б шляхом гласною критики існуючих в судочинстві хабарництва та самоуправства і порушенням свідомості суспільства, примусити представників судової системи повернутися обличчям до неупередженості та справедливості.

У дореформеної Росії Україна перебувала в складі регіонів, так званого Західного краю. Сюди входили дев'ять губерній західної частини європейської Росії: 6 - білоруських і литовських (Північно-західний край) і 3 - українських (Південно-західний край).

У цих губерніях адвокатура була створена і діяла на основі польських конституцій 1726 і 1764 рр. і литовського Статуту. У відповідності з цими актами, адвокати були не тільки при головних (губернаторських) і нижчих (повітових та міських) судах, а й при судах духовних.

Введення адвокатури на Заході не дало бажаних результатів, оскільки адвокати не користувалися повагою у населення. Про це красномовно свідчать друковані періодичні видання того часу: ".. Важко зустріти стан більш несимпатичне в західній Росії, ніж адвокати"- писалося в "Киевлянине".

У такому вигляді адвокатура існувала в Західному краї до того часу, поки царським Указом від 25 липня 1840 дію російських цивільних законів було поширено на цю територію. Місце адвокатури посів чинний на території всієї імперії, інститут, що передував реформи 1864 р.

Як вже відмічалось, адвокати називались повіреними і поділялися на дві категорії - присяжних і приватних.Присяжнимиповіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту, практичний стаж судової роботи, або як помічника присяжного повіреного - не менше п'яти років. Організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої революції існували три округи судових палат - Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених. Рада присяжних повірених вела: розгляд заяв про вступ або вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін. Матеріальні кошти ради: вступний внесок при прийомі до адвокатури, обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX - поч. XX ст. був утворений інститут нинішньої ревізійної комісії. Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво і після приведення особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі. Присяжні повірені брали на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, в окрузі, до якого були приписані. Розмір винагороди присяжних повірених залежав від домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після затвердження у законодавчому порядку публікувалася. Передбачався певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги. Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

Тоді ж вводився інститут приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 р., за винятком жінок. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання їм необхідно було скласти екзамен в окружному суді або судовій палаті, що видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали свідоцтво, публікувалися в «Губернських відомостях». Приватні повірені могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані, які здійснювали нагляд за їх діяльністю.

Присяжними повіреними не могли бути:

а) особи, що не досягли двадцятип'ятирічного віку;

б) іноземці;

в) особи, проголошені неспроможними боржниками;

г) такі, що перебувають під слідством, а також засуджені.

Створена Судовими статутами 1864 присяжная адвокатура діяла, спираючись на ряд принципів:

1) сумісництво правозаступничества з судовим

представництвом;

2) відносна свобода професії;

3) відсутність зв'язків з магістратурою;

4) частково станової організації, а частково дисциплінарної підлеглості судам;

5) визначення гонорару за згодою.

Експеримент щодо створення власної моделі адвокатури, здається, виявився одним з найвдаліших як на території Росії, так і на території Європи. У руслі реформи 1864 р. на базі судових округів були створені незалежні Ради присяжних повірених (присяжних - тому, що приймали присягу). Рада створювалася там, де існувала достатня кількість адвокатів для створення колегії. Її члени обирали голову. Колегія самостійно вирішувала всі свої внутрішні питання. Присяжні повірені користувалися певними перевагами. Лише їм дозволялося для ведення конкретної справи виїжджати до судів, що знаходяться за межами округу. Така організація адвокатури дозволила Радам присяжних ще до кінця XIX століття набути високу вагу в суспільстві. Колегіями були напрацьовані прогресивні етичні вимоги, які не втратили своєї актуальності і сьогодні. Були розроблені заходи корпоративної відповідальності порушників етичних вимог. Як би там не було, але В. І. Ульянову не вдалося стати присяжним повіреним. Його кар'єра обмежилася помічником присяжного. Звідси в тому числі, напевно, і його люта ненависть до адвокатури.

Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації. До неї вступило багато прогресивних учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Гольденвейзер, О.Александров та ін.)Але вже у 1874 p. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам. У цьому ж році міністрові юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав негідними. 8.11.1889 p. був виданий Указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути зараховані до адвокатури лише з дозволу міністра юстиції, а з 12 березня 1912 p. прийняття їх взагалі заборонялося (Право. 1916. 24 янв. С. 191).3.Організація та діяльність адвокатури в західноукраїнських землях .Ще на початку XI ст. Закарпаття було захоплено угорськими феодалами, в сер. XIV ст. Польща заволоділа Галицькими землями і частиною Західної Волині, а в XIV ст. до Молдавського князівства відійшла Північна Буковина, яка в XVI ст. потрапила під владу Туреччини.Лише в першій пол. XX ст. відбулося воз'єднання західноукраїнських земель у єдиній Українській державі.Перші відомості про адвокатуру в Галичині - середина XVI ст., коли ці землі входили до складу шляхетської Польщі. Тоді було дві категорії адвокатів: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали «квазідікус», другі — особи без спеціальної освіти, які вели менш важливі справи. Найпомітнішою була адвокатська діяльність на цих землях у часи, коли вони були приєднані до Австро-Угорської імперії у 1772 р. Так, адвокатура в Галичині і на Буковині утвердилася як інститут з Положенням про суд 1781 р. За цим Положенням, щоб здобути право на адвокатську діяльність, необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права, пройти практику адвоката (термін не визначений) та скласти адвокатський іспит. 16 серпня 1849 p. було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 p. - постійне положення про адвокатуру, які внесли деякі зміни в попереднє законодавство про адвокатуру. За Положенням 1849 p. адвокатами могли бути юристи, які мали ступінь доктора права і не менш як трирічну практику в органах суду, прокуратурі або в адвоката.До 1855 p. адвокати перебували при шляхетських судах у Львові, Станіславі, Тарнаві і Чернівцях.У 1859 p. в Галичині та на Буковині був 81 адвокат. Нагляд за їхньою діяльністю здійснював вищий крайовий суд. Положення про адвокатуру 1868 p. підвищило вимоги до прийому в адвокатуру. Щоб стати адвокатом, необхідно було мати ступінь доктора права, відбути семирічне стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. При цьому перескладання дозволялася через два роки. Обрана адвокатами президія адвокатської палати (в Галичині — у Львові) здійснювала нагляд за їхньою діяльністю. Загальне керівництво адвокатурою належало міністрові юстиції'.В 1894 p. українськими адвокатами Галичини була здійснена спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, однак тоді ця слушна ідея не знайшла свого практичного втілення.З прийняттям незалежності українська адвокатура в своєму розвитку багато в чому використовувала здобутки адвокатури західноукраїнських земель.Висновок. У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис,оскільки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися. Однак широкий демократизм і визнання рівного політичного права для кожної одиниці суспільства, не міг не позначитися на адвокатурі. Перші паростки з'явилися у «Правах, по которым судится малороссийский народ», де були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх професійних обов'язків.Перші спроби організувати на демократичних засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективної діяльності адвокатури риси. Зокрема, передбачений порядок реєстрації адвокатів у судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, самоврядний характер юридичної природи адвокатури. В цілому перші організаційні форми української адвокатури несли в собі принципи, привнесені у європейську адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобода адвокатської професії, тісний її зв'язок з судовими органами, система визначення гонорару тощо. 4. Адвокатура в Україні у післяреволюційний період (1917 – грудень 1992 pp.)4.1. Становлення адвокатури в Україні (1917-1921 pp.).Після Жовтневого перевороту влада в Україні певний час залишалась у Центральної Ради, яка частково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних, повірених не внесено будь-яких змін. Коли Україну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народний Секретаріат 4.01.1918 p. прийняв постанову «Про введення народного суду», якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У постанові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попередньому слідстві. Аналогічно вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23.02.1918 p. 14.02.1919 p. Рада Народних Комісарів України Декретом про суд вдруге ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну адвокатуру (після окупації України в лютому 1918 р. Кайзеровською Німеччиною), і затвердила «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР» яке передбачало також порядок організації захисту в народних судах і революційних трибуналах. Так, для захисту були створені колегії правозаступників в народних судах та окремі - при революційних трибуналах. Члени перших обирались з числа громадян, що відповідали вимогам, установленим для виборців. У повітах члени колегії обиралися відповідними виконкомами, в містах - міськими Радами, при ревтрибуналах - губвиконкомами.Тимчасове положення встановлювало обов'язкову участь захисника в усіх справах, підсудних революційним трибуналам. Але питання про його допуск у стадії попереднього слідства було віднесено на розгляд слідчого. З цього часу починається втручання державних органів у діяльність адвокатури, керівництво нею в різних формах цими структурами. Згідно з Тимчасовим положенням до сформування колегій правозаступників функції захисників у революційних трибуналах повинні були виконувати громадяни, призначені Народним комісаром юстиції та юридичними відділами губвиконкомів. У народних судах і радах народних суддів функції захисників і представників сторін у цивільних справах мали виконувати особи, призначені юридичними відділами міських Рад депутатів або повітових виконкомів на пропозицію суду. Згідно з Декретом РНК УРСР від 16 квітня 1919 p. «Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині» (СУ УССР. 1919. № 36. Ст. 436.) на вимогу НКЮ, а також осіб і установ, ним уповноважених, як захисники могли бути примусово залучені особи з колишніх судових установ і присяжної адвокатури. Про значне одержавлення адвокатури, обмеження професійної свободи та незалежності адвокатів свідчить той факт, що всі правозаступники перебували на державній службі і одержували заробітну плату. 26.10.1920 p. було прийняте Положення про народний суд УРСР. Ним правозаступники обов'язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, що розглядалися з участю шести народних засідателів. Крім членів колегії правозаступників захисниками й представниками сторін могли бути близькі родичі, працівники державних установ, члени громадських організацій. Діяльність колегії правозаступників при ревтрибуналах регулювалася «Тимчасовим положенням про революційні трибунали УСРР» від 14.02.1919 p.Існування окремих колегій, які обслуговували тільки трибунали було порушенням права людини на захист, оскільки обмежувало вільний вибір адвоката. Такі колегії стали прообразом діючої до 1992 р міжреспубліканської колегії адвокатів для обслуговування військових трибуналів і спецсудів. У лютому 1919 р. в усіх містах України були створені юридичні консультації. Кількість їх у кожному місті визначали відповідні відділи місцевих Рад з наступним затвердженням виконкомом. 18.10.1921 p. постановою РНК УРСР «Про встановлення зборів у доход республіки за НКЮ» було запроваджено оплату за юридичну допомогу та участь правозаступника в судовому процесі. Однак і в цьому правовому акті передбачалося положення, що незаможні особи звільнялися від встановленої оплати за надання їм юридичної допомоги на підставі відповідних документів, виданих відділами соціального забезпечення, волосними комітетами, комітетами незаможних селян або профспілковими організаціями.У 1921 p. Кількість правозаступників в Україні вже становила 557 чоловік, було організовано 192 бюро для надання безоплатної юридичної допомоги. Організовані відповідно до Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали Української республіки колегії правозаступників не зазнали змін аж до 1922 р. В історії адвокатури України це був період становлення. Одним із основних напрямів діяльності правозаступників України в ці роки вважався захист інтересів громадян у судах. На жаль, в цей період адвокатура політизувалася, що було небезпечним явищем.Ці перші деформації відіграли негативну роль щодо викривлення правового становища адвокатури, яке проявилося в недосконалості її організаційного устрою, а головне — призвели у багатьох випадках до правової незахищеності громадян, що далося взнаки, зокрема, у політичних процесах в Україні. 4.2. Новий етап в історії адвокатури України: судова реформа 1922 p., яка поставила на порядок денний організаційне оформлення адвокатури. Працівники юстиції висловлювали різні думки з цього питання. Зокрема, пропонувалося створити приватну адвокатуру. Проте здебільшого відстоювалася концепція, згідно з якою адвокатура повинна була перебувати під постійною опікою, позбавлялася самостійності і незалежності, наприклад, пропонувалося встановити нагляд прокурора за діяльністю адвокатури, не допускати до адвокатури колишніх присяжних повірених, затверджувати перший склад захисників губвиконкомом, заборонити сумісництво захисників. Нарком юстиції УРСР М.О.Скрипник на одній із нарад виступив проти надання адвокатурі автономії, за встановлення за нею судового нагляду. В січні 1922 р. в Харкові відбувся перший Всеукраїнський з'їзд працівників юстиції, в одній із резолюцій якого «Про адвокатуру» були сформульовані такі принципи створення адвокатури: організувати колегії правозаступників при губернських відділах юстиції, оплату праці захисників визначати за таксою з конкретним визначенням випадків звільнення від оплати, при виборі захисника у кримінальних і представництва у цивільних справах враховувати побажання особи, яка потребує юридичної допомоги, вважати недопустимим сумісництво членів колегії захисників із посадами в НКЮ, РНК, міліції, розшуку. З'їзд також доручив Наркоматові юстиції розробити відповідний законопроект реформи колегій правозаступників, який 2.10.1922 p. було прийнято після обговорення Всеукраїнським ЦВК. За цими нормативними актами у республіці при губернських радах народних судів створювалися губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. Члени колегії першого складу затверджувалися президією губвиконкому за поданням губернської ради народних судів. Надалі прийом у члени колегії здійснювався президією колегії. Членами колегії могли бути особи, які мали не менш як дворічний практичний стаж роботи в органах юстиції (прокурори, члени губсудів та військових трибуналів, помічники прокурорів, слідчі, консультанти й інспектори) або відповідну теоретичну і практичну підготовку, ступінь і порядок якої визначався спеціальною інструкцією НКЮ. З кінця 1927 робляться спроби перетворити колегії у трудові колективи, які не мали успіху. У 1934 р. було підготовлено проект закону про адвокатуру, надрукований у журналі "За соціалістичну законність" (№1 за 1935 р.). Поряд з колективною формою організації адвокатури, передбачалася можливість приватної адвокатури. Але з’явитися цим законом не судилося.У часи організаційної невизначеності робилися спроби деформувати фундаментальні принципи існування адвокатури. На сторінках державного видання "Тижневик Радянської Юстиції" в 1927 році з'явилася заява прокурора Б.Я. Арсеньєва про те, що твердження ніби можна захищати за будь-яких обставин, є виправданням брехні в промовах захисників. Заява спровокувало дискусію, яка поширилася далеко за її межі.Однією з таких, досить сміливих в умовах того часу, спроб відстояти позиції адвокатури виявилася робота М. М. Полянського, - "Правда і брехня в кримінальному процесі". Автор піддав сміливій і обгрунтованій критиці позицію прокурора Б. Я. Арсеньєва, виступив проти так званої "теорії моральної розбірливості" Є. Васьковського. Останній стверджував: "Оскільки для суспільства важливо, щоб захисник його інтересів на суді - адвокат не надавав підтримки аморальним вимогам і не сприяв перемозі неправди над правдою, то в момент, коли він переконається в неправоті прийнятого ним процесу, він зобов'язаний відмовитися від подальшого його ведення ".М. М. Полянський беззастережно відкинув помилкове твердження, що "адвокати грають на суді роль уповноважених суспільства подібно до того, як прокурори представляють собою уповноважених держави".Одним з найвідоміших авторів спотворення адвокатської ідеї, її ідеологізації був А. Я. Вишинський. Виступаючи на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933, він висловився таким чином: "Ви старші нас на два дні, хоча багато в чому ми вас випередили і перегнали, насамперед у справі здійснення завдань, які покладаються на органи пролетарської диктатури. потрібно рости, товариші, і як можна швидше ". І далі, формулюючи основний, на його погляд, обов'язок адвоката, А. Я. Вишинський продовжував, що адвокат повинен "... вести свій захист таким чином, щоб підняти її на висоту інтересів пролетарської держави - ось у чому ця позиція; заступаючись, не випускати з поля зору, що радянська держава оточена ворогами, що вона не звільнилося повністю від багатьох залишків капіталістичного класу, що намагаються підірвати державу з середини, що кожен скільки-небудь серйозний злочин має антидержавний характер ... принципами радянської захисту повинні бути принципи соціалістичного будівництва ". У тій же доповіді він висловився вже зовсім відверто. Торкнувшись знаменитих політичних судових справ Шахтинського процесу і Промпартії, А. Я. Вишинський сказав: "У цих процесах наші захисники зуміли надати всі свої аргументи на захист підсудних, не відходячи від принципової основи, спільної з обвинуваченням, з усією державою, з позиції інтересів соціалістичного будівництва, інтересів держави пролетарської диктатури ". І на межі відвертої загрози закликав: " Якою б помилковою не здавалося захиснику позиція обвинувача, він (адвокат) повинен пам'ятати, що перед ним - представник радянської влади ... що від того, як він буде відбивати удари свого суперника, він буде сприяти організації, формуванню громадської думки, або може об'єктивно, навіть сам того не бажаючи, стати прапором обивательських, міщанських, контрреволюційних, ворожих радянській країні настроїв". Отже, на думку керівництва держави адвокатом міг бути той, хто вміє відстоювати свою точку зору і виступати в боротьбі за те, у що він вірить, виходячи не з інтересів клієнта, а з інтересів соціалістичного будівництва, з інтересів держави. Професійні принципи адвокатури в тому вигляді, як їх сприймає цивілізований світ, були відкинуті й забуті.Більшовикам необхідно було створити видимість законності під час судової розправи з політичними супротивниками. Для цього в судовому процесі повинен був бути присутнім адвокат, але абсолютно контрольований і ручний, або, що ще краще - помічник в масових розправах. З дореволюційними юристами цього досягти було важко. Тож, 16 серпня 1938 був прийнятий Закон "Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік". Наркомюст СРСР, якому була підпорядковано адвокатуру, 22 грудня 1938 видав директиву "Про роботу колегій захисників". З цього почалось остаточне перетворення адвокатури в вірнопіддану, ручну установу.Затверджене 16 серпня 1939 нове Положення "Про адвокатуру" 1939 року був "типовою" моделлю для всіх наступних законів про корпорації. Адвокатам заборонили поєднувати роботу в держустановах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило останніх вибирати між роботою в держсекторі і роботою в адвокатурі. Всі питання, пов'язані з діяльністю адвокатів, стали вирішуватися загальними зборами членів колегії адвокатів, її президією. Ці органи обиралися таємним голосуванням.Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Наркомату юстиції СРСР, республіканським Наркоматі юстиції та регіональним управлінням Наркомюста.23 квітня 1940 затверджується інструкція НКЮ СРСР № 47 "Про порядок проходження стажистами практики в юридичних консультаціях колегій адвокатів". Стажери проходили практику протягом одного року після чого, при успішному виконанні стажерської програми, президія колегії адвокатів зараховував стажиста до числа членів колегії адвокатів, а іноді і до закінчення терміну стажування. Народному комісарові юстиції СРСР і Народному комісару юстиції союзної республіки належало право відводу прийнятих президією адвокатів. Так здійснювався контроль з боку органів юстиції за кадровим наповненням адвокатури.Періодично влада нагадувала адвокатам, що вони знаходяться під особливим контролем держави. Так, Наказом Народного комісаріату юстиції СРСР № 65 "Про контроль за прийняттям в адвокатуру СРСР" від 22 квітня 1941 р. здійснено обстеження роботи ряду колегій адвокатів, за висновками якого встановлено, що "... Президії колегій формально ставляться до прийняття у члени колегій адвокатів і нерідко приймають до колегії без перевірки матеріалів про попередню діяльність вступають у колегію. Через таке несерйозне ставлення до прийняття в адвокатуру до її лав проникають особи, які не відповідають ні політичним, ні діловим вимогам ".За роки війни кількісний склад адвокатури значно скоротився. Юридична допомога інвалідам війни та членам їх сімей за певними категоріями справ надавалася безкоштовно. З цією метою НКЮ СРСР листом № Д-21 від 6 березня 1943 зобов'язав президій колегій для надання такої допомоги виділяти найбільш кваліфікованих адвокатів.Під час війни виникла необхідність працевлаштування інвалідів війни, часто молодих людей, нездатних до виконання фізичної роботи, а професії вони не встигли придбати. У цей час були створені дворічні юридичні школи, куди поступали інваліди з середньою освітою для здобуття професії юриста. Багато хто з них з часом завершили освіту у вищих навчальних закладах і стали фахівцями високої кваліфікації.Після смерті І. В. Сталіна та історичного XX з'їзду КПРС, на якому було викрито і засуджено культ особи Сталіна, комуністичною партією, що була причетна до свавілля та беззаконня, були зроблені кроки (хоч і дуже обережні і нерішучі) до підвищення законності в державі. Найвищим законом у державі залишалося слово партії. Але 25 грудня 1958 були прийняті Основи кримінального судочинства Союзу СРСР і союзних республік. З цього часу захисник допускався до участі в справі з моменту закінчення попереднього слідства для ознайомлення підзахисного з матеріалами справи. Передбачалося право адвоката-захисника на зустріч зі своїм підзахисним віч-на-віч.Ухваленню Основ передувала широка дискусія щодо подальшого розвитку інституту судового захисту. Важливим досягненням цього, першого такого масштабного документа з питань судочинства, було вирішення питання про допущення адвоката-захисника в кримінальний процес зі стадії попереднього слідства. Вершиною радянських перебудов у сфері кримінального судочинства було прийняття Кримінально-процесуального кодексу (в Україні затверджений 28.12.1960 р). Одним з найважливіших нововведень цього документа було допущення адвоката до участі у кримінальному судочинстві на стадії попереднього слідства з моменту його закінчення. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 31 серпня 1970 р. і від 31 серпня 1972 були внесені зміни, які розвивали інститут захисту в кримінальному процесі.Серед багатьох функцій адвокатури участь адвоката-захисника у кримінальному процесі на попередньому слідстві була однією з найважливіших. Вже в 1972 р. адвокати України брали участь на стадії попереднього слідства більш ніж в 45,4% кримінальних справ від загальної кількості - в республіці.Періодично Верховний Суд СРСР повертався до питань забезпечення прав обвинуваченого на захист. 16 червня 1978 відбувся Пленум Верховного Суду СРСР "Про практику застосування судами законів, які забезпечують обвинуваченому право на захист", де підкреслювалося, що суди зобов'язані забезпечувати підсудному можливість захищатися всіма встановленими законом засобами і способами від пред'явленого обвинувачення, а також зазначено, що порушення права на захист слід вважати істотним порушенням норм кримінально-процесуального закону, яке тягне за собою скасування судового рішення.Надалі, аж до розпаду Радянського Союзу, законодавство про адвокатуру практично не змінювалося, та не можна було не помітити підвищення ролі адвокатури в судочинстві та зміни ставлення до неї з боку суспільства. І все ж в останні 15-20 років існування комуністичної імперії, за наявності правової позиції, грамотний і чесний адвокат міг добитися відчутних результатів. Навіть тоді, коли його запеклим ворогом у відстоюванні сфабрикованої справи виступала всемогутня прокуратура: від адвоката все ж дещо залежало.В останні роки існування радянської держави відбулися події, які мали велике значення і для зміцнення ролі адвокатури і для розвитку та лібералізації судочинства. 10 квітня 1990 першим Президентом СРСР (він же і Генеральний секретар ЦК КПРС) М.Горбачовим був підписаний Закон СРСР "Про внесення змін та доповнень до Основ кримінального судового провадження Союзу РСР і союзних республік". Згідно цього закону захисник допускався до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину або застосування до нього заходів у вигляді взяття під варту, - з моменту оголошення йому протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного попередження, але не пізніше 24 годин з моменту затримання.Це був надзвичайно важливий крок на шляху до зміцнення законності на території СРСР. З цього часу у підозрюваного або обвинуваченого на ранніх етапах розслідування допускався професійний захисник, який користувався правом бути присутнім при пред'явленні обвинувачення, брати участь у допитах підозрюваного або обвинуваченого, а також інших слідчих діях, виконуваних з їх участю; знайомитися з протоколом затримання, постановою про застосування заходів попередження; з моменту допущення до участі у справі захисник отримував право також після першого допиту затриманого або міститься під вартою підозрюваного, обвинуваченого мати з ним побачення віч-на-віч без обмеження їх кількості та тривалості.На цих засадах адвокатура проіснувала до 1992 р., коли Верховна Рада першого скликання незалежної України було прийнято Закон «Про адвокатуру», коли адвокатура отримала статус що діяв до прийняття 5 липня 2012 року нового Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Питання для самоконтролю: