Автор: Юрій СОБОЛЄВ (доктор технічних наук, професор (Харків))

Український феномен-2

Мир — народам,

земля — селянам...

У своїй статті «Український феномен» («ДТ» від 16.05. і 23.05.09) на підставі аналізу офіційної радянської статистики («Демографический энциклопедический словарь», М., 1985) я зробив висновок, що за 53 роки радянської влади, з 1926-го по 1979 р., коефіцієнт відтворення росіян в СРСР був у 9,2 разу вищим, ніж українців (76,6 і 8,3%, відповідно). Мінімальні втрати українського етносу в СРСР за ці роки становили 21,3 млн. осіб. Ця страшна цифра не враховує втрат у роки Великої Вітчизняної війни й отримана від порівняння динаміки відтворення двох найбільших етносів — росіян та українців. У статті також показано, що масовий геноцид українського народу в Радянському Союзі мав не етнічний, а класовий характер: знищувалися не українці, а заможні селяни, яких, на жаль, серед українців була більшість (за мірками більшовиків).

 

Стаття викликала неоднозначну реакцію читачів — від захоплення до різкого несприйняття. Якщо відкинути заперечення «ідеологічних» супротивників, які за жодних обставин, незалежно від аргументів і фактів, не визнають геноциду і Голодомору українського народу в часи радянської влади, то висловлену конструктивну критику можна звести до таких тез:

1. Доказова база сенсаційних висновків про різку відмінність умов життя та відтворення російського й українського етносів у СРСР ґрунтується на дуже обмеженій кількості документальних і друкованих джерел інформації.

2. Екстраполяція цифр щодо національного складу СРСР за 53 роки, які збереглися, не є точною, тому що містить багато невизначених даних, зокрема про втрати населення в роки Другої світової війни, масштаби міграції, зміни території УРСР у 1939—1940 рр. тощо.

3. Відтворена картина масового розкуркулення — умоглядна і слабко підтверджується офіційними джерелами інформації тих часів (30-ті роки XX ст.).

Усвідомлюючи справедливість цих критичних зауважень і захопившись порушеною проблемою, я продовжив свої дослідження та пошуки в цьому напрямі.

Багато в чому випадковий успіх із використанням матеріалів із «Демографического энциклопедического словаря», на які я спирався в попередній статті, підказали мені ідею спрямувати пошуки на ретельне вивчення спеціальної довідкової та енциклопедичної літератури. В СРСР існувало потужне розгалужене видавництво «Советская энциклопедия» з філіями в усіх республіках, яке регулярно видавало численні томи, що містили найрізноманітнішу інформацію про всі сторони життя держави.

Звісно, в цих видавництвах також була дуже жорстка партійна цензура. Проте інколи цензори пропускали «непотрібні» цифри і таблиці, справедливо вважаючи, що навіть найприскіпливіший читач нечасто звертає увагу на цифровий матеріал, читаючи здебільшого лише висновки та рекомендації. Зважаючи на високий фаховий рівень авторів енциклопедичних статей, видавництво намагалося уникати очевидної фальсифікації при викладі конкретного матеріалу.

Я розпочав аналіз радянської енциклопедичної довідкової літератури, сподіваючись знайти якщо не прямі, то хоча б опосередковані цифри та факти, які б не лише підтверджували факти Голодомору і геноциду українського народу, а й дозволили б визначити його масштаби.

Перш ніж перейти до викладення додаткових фактів, що підтверджують страшні масштаби геноциду, хочу поділитися з читачем виявленими мною цікавими фактами про життя селянства царської і радянської імперій на початку XX ст., які дозволяють глибше зрозуміти історичні процеси, що відбувалися в нашій країні у трагічні роки між Першою та Другою світовими війнами.

Напередодні Першої світової війни (у 1913 р.) більша частина населення Російської імперії — понад 80% — мешкала в сільській місцевості і займалася переважно селянською працею. Якщо взяти до уваги, що добра половина міських мешканців на той час жила в маленьких містах і також не цуралася селянської праці (тримали птицю та худобу, обробляли городи тощо), то стає очевидним, що переважна більшість населення імперії, у тому числі й території сучасної України, належала до селянства.

Селянська праця була важкою і непродуктивною. У докладному довіднику «Аграрный вопрос и крестьянское движение», виданому в Москві 1935 року (видавництво Міжнародного аграрного інституту), я виявив такі дані. До революції Росія посідала перше місце у світі за експортом зернопродуктів. Російські патріоти і монархісти, розповідаючи про славне дореволюційне минуле, досі як один із головних аргументів наводять той факт, що Росія в XIX — на початку XX ст. була житницею Європи. При цьому вони замовчують або не знають, що в цій «житниці» середня кількість зернопродуктів на душу населення становила 3,6 центнера (у США — 8,9 ц, в Румунії — 6,4 ц, Угорщині — 5,2 ц — дані за 1913 р.). Середня врожайність зернових у Росії на початку XX ст. становила приблизно 6 ц з гектара і була майже втричі нижчою від середньої врожайності в Європі. Основна маса населення в «житниці Європи» жила надголодь, а хліб масово вивозився за кордон. На жаль, у Росії практично нічого не змінюється в політиці можновладців щодо свого народу. На початку XX ст. експортували у величезних кількостях зерно, якого бракувало своєму населенню. На початку XXI ст. у величезних обсягах експортують природний газ, при тому що за рівнем газифікації Росія значно поступається не тільки європейським країнам, а й Україні та Білорусі.

Дані, наведені в аграрному довіднику, руйнують ще один міф, який досі нав’язують сучасні наступники радянської влади, — міф про «природний» характер масової загибелі українського селянства внаслідок неврожаю. Згідно з довідником, середня врожайність зернових в СРСР у 1930—1934 рр. коливалася в межах 6,7—8,8 ц/га, а про 1933 р. сказано буквально так: «Під гаслом Сталіна зробити колгоспи більшовицькими, а всіх колгоспників заможними, розгорталися всі господарські і політичні кампанії 1933 р. І в результаті найкращі ударники колгоспних полів з гордістю підбили підсумки хорошого врожаю. Більшість колгоспів закінчило 1933 р. небаченими доходами. У колгоспах Татарії, Дніпропетровщини, Харківщини, Одещини, Північного Кавказу, центральних чорноземних областей, Нижньої Волги та багатьох інших дохід коливається від 6 до 12 кг одного хліба на трудодень, а в ряді місць і до 25 кг».

Таким чином, офіційні радянські джерела інформації залишили незаперечні свідчення не тільки характеру, а й обсягу страшного процесу колективізації сільського господарства, який призвів до загибелі і «розпилення» значної частини відносно заможного селянства.

Що ж стосується національного аспекту цього трагічного процесу, то тут справа значно складніша, і докопатися до істини на підставі радянської офіційної статистики було непросто. Проаналізувавши практично всі довоєнні видання «Большой» і «Малой» радянських енциклопедій («БСЭ» і «МСЭ»), я переконався, що їхні численні автори, викладаючи матеріал стосовно національного складу населення СРСР у цілому та окремих республік, зокрема, намагалися давати мінімум інформації, старанно уникаючи гострих кутів.

Я вже став втрачати інтерес до своїх пошуків, коли наштовхнувся на передвоєнне видання МРЕ 1940 р. і в статті «СССР» у короткому розділі про населення на стор. 151 виявив таку таблицю.

Ця таблиця викликала в мене шоковий стан. Я не міг зрозуміти, як вона потрапила на сторінки офіційного видання. У ті часи за публікацію таких даних мали були розстріляти не тільки авторів статті, а й половину редакції та кураторів видавництва (ОДПУ—НКВС, цензорів і працівників ідеологічних відділів партії), оскільки в цій таблиці у концентрованому вигляді представлено сутність національної політики радянської влади і справжню ціну «інтернаціоналізму та братерських відносин народів, які добровільно увійшли у Радянський Союз».

Звісно, у статті з «МСЭ» ця таблиця не аналізується. Складається враження, що автори статті «СССР» написали потрібний текст і додали до нього для солідності кілька таблиць, надісланих у редакцію зі статистичних органів, не заглибившись у їхній зміст. Вони справедливо міркували, що ні цензори, ні читачі на цифрові ілюстративні таблиці не звертають уваги. І, як ми бачимо, мали рацію. Фахові історики і демографи не тільки в СРСР (що зрозуміло і можна пояснити), а й за кордоном, у діаспорі і вже в пострадянські часи не помітили(?!) офіційної радянської статистики або не зуміли її проаналізувати.

Щоб докопатися до істини у складних історичних процесах XX ст., треба не переказувати історії та міфи, а вміти користуватися сучасними методами математичного аналізу і криміналістики. Вочевидь, багато в чому мав рацію видатний філософ Лев Шестов, який у книжці «Афины и Иерусалим» з цього приводу писав: «Що таке істина? Говорити перед камінням... чи перед тваринами, сподіваючись, що твій дар зачарує їх і вони зрозуміють? Люди ж, мабуть, навіть не почують: вони такі зайняті — роблять історію — чи до істини їм? Усі знають, що історія набагато важливіша, ніж істина». Звідси нове визначення істини: істина є те, що проходить повз історію і чого історія не помічає.

Однак повернімося до аналізу злощасної табл. 1. З верхнього її рядка видно, що за 13 років (із 1926-го по 1939 р.) кількість російського етносу в СРСР зросла на 21,2 млн. чол. — у середньому приріст росіян за ці роки становив 1,63 млн. осіб на рік, завдяки чому їхня питома вага зросла на 5,5% (до 58,4%). За це самий час (другий рядок таблиці) кількість українського етносу в СРСР зменшилася на 3,1 млн. осіб і на 4,7% (до 16,5%). Якщо Голодомору і геноциду українського народу в СРСР не було (або його вплив на близькоспоріднені народи — росіян та українців — був приблизно однаковим), то справедливо припустити, що коефіцієнти смертності, народжуваності і приросту населення для двох найбільших етносів СРСР виявляться близькими. Справді, дуже важко пояснити, чому два великих споріднених народи, які живуть в одній країні, в однакових економічних, політичних і соціальних умовах, з дуже схожими сімейними традиціями, єдиною релігією тощо, мають такі відмінні демографічні показники.

З позицій фізіології, соціології і демографії, за відсутності надзвичайних обставин кількість українців у СРСР із 1926-го по 1939 р. мала зрости з 31,2 млн. осіб приблизно до 39,7 млн. (31,2 х 1,27=39,7, де 1,27 — коефіцієнт приросту російського етносу за ці 13 років). Різниця між теоретичною кількістю українців у СРСР на 1939 р. — 39,7 млн. осіб і фактичною їх кількістю — 28,1 млн. осіб становила 11,6 млн. людей і показує жахливі демографічні втрати українського етносу в СРСР за 13 передвоєнних років. Для більшої наочності процес зміни кількості населення двох найбільших етносів СРСР — росіян та українців — у передвоєнні роки (1926—1939) подано графічно на мал. 1.

На цьому малюнку крива 1 показує зміну чисельності російського етносу в СРСР за 13 передвоєнних років, крива 2 — розрахункову прогнозну чисельність українського етносу в СРСР за ці ж роки. До речі, будуючи цю залежність, я врахував розрахунки академіка М.Птухи, який 1930 року визначив, що на 1939 р. населення УРСР має досягнути 35,4 млн. чол., а оскільки за межами УРСР у передвоєнні роки мешкало близько 8 млн. чол. і частина населення УРСР (близько 5-6 млн. чол.) не належала до етнічних українців, ми й отримали на 1939 р. розрахункову цифру українського етносу в СРСР приблизно 39—40 млн. чол. Крива 3 показує фактичну кількість українців у СРСР з урахуванням високої смертності (Голодомору) у 1932—1933 рр.

Варто підкреслити, що отримані в результаті аналізу передвоєнних джерел інформації дані про кількість російського та українського етносів у СРСР добре кореспондуються з даними щодо цього питання з повоєнних джерел інформації, зокрема з демографічним енциклопедичним довідником 1987 р., на який я посилався в попередній статті. Запущений радянською владою на початку 30-х років геноцид українського народу, на який наклалися страшні втрати в Другій світовій війні, на довгі роки спотворив основні демографічні процеси українського етносу — смертність та народжуваність — і призвів до збільшення людських втрат (порівняно з російським етносом) до 21,3 млн. осіб на 1979 рік, згідно з офіційною радянською статистикою.

Уважний аналіз цієї статистики, а також фахових історичних праць і документів, дає багату поживу для роздумів.

Очевидно, що в СРСР були добре налагоджені облік та контроль населення країни, у тому числі його національного складу. Як приклад можна навести частину таблиці з «МСЭ» 1960 р. видання, де з точністю до 1 тис. чол. вказано кількість українців, які жили 1959 року в інших (не в УРСР) республіках Радянського Союзу.

У пострадянський час у Росії з’явилося досить багато дослідників національної та класової політики радянської влади у довоєнні роки, які нас цікавлять. Історики як патріотичного, так і ліберально-демократичного напрямів виявили і опублікували безліч цікавих документів тієї епохи. Добре досліджено, зокрема, процес «куркульського заслання», який охопив основні райони зернового виробництва країни і розпочався ще в лютому 1930 року.

У 1930—1931 рр. було офіційно депортовано 2,05 млн. осіб. Опубліковано документи офіційної рознарядки на розкуркулення і депортацію по деяких областях, районах і селах. Певна річ, офіційні цифри значно занижені.

Російські історики підрахували, що з осені 1932 р. по квітень 1933 р. населення СРСР зменшилося на 7,7 млн. чол. (ґрунтовна монографія П.Поляна «Не по своей воле... История и география принудительных миграций в СССР»), із них понад 4 млн. жили в Україні і приблизно по 1 млн. чол. — на Північному Кавказі, у Поволжі та Казахстані.

Описано механізм запроваджених рішенням партійних органів «чорних дощок» — занесення на «дошку ганьби» не тільки окремих селян, а й цілих сіл, районів та станиць, які завинили перед радянською владою. «Чорні дошки» широко застосовувалися в УРСР, на Кубані і на Дону. Наприклад, у грудні 1932 р., за постановою ЦК КП(б)У та Раднаркому УРСР, на «чорну дошку» було занесено повністю шість сіл (два — у Харківській, два — у Дніпропетровській і два — в Одеській областях). Занесені на «чорну дошку» села і станиці брали в блокаду, з них часто вивозили всі продовольчі товари, а населення примусово виселяли. Наприклад, у січні 1933 р. населення трьох кубанських станиць — Полтавської, Медведівської та Урупської — було виселене у північні райони СРСР у складі 45 639 чол. Безлюдні села і станиці заселили сім’ями червоноармійців з інших районів СРСР, часто — у примусовому порядку. Так, тільки за документами, з 1933-го по 1937 р. в Україну примусово переселили 221 465 осіб сімей червоноармійців із РСФСР і Білорусії. Нові поселенці мали право займати будь-який уподобаний ними будинок, навіть якщо на той час у ньому ще жили колишні господарі.

Видатний радянський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури М.Шолохов 30 квітня 1932 р. у листі своїй приятельці Є.Левицькій писав: «Я все такой же, только чуть-чуть погнутый. Я бы хотел видеть такого человека, который сохранил бы оптимизм и внимательность к себе и близким при условии, когда вокруг него сотнями мрут от голода люди, а тысячи и десятки тысяч ползают опухшие и потерявшие облик человеческий. Я мотаюсь и гляжу с превеликой жадностью. Гляжу на все. А поглядеть есть на что. Хорошее: опухший колхозник, получающий 400 г хлеба пополам с мякиной, выполняет дневную норму. Плохое: один из хуторов, в нем 65 хозяйств. С 1 февраля умерло около 150 человек. По сути хутор вымер. Мертвых не заховывают, а сваливают в погреба. Это в районе, который дал стране 2 300 000 пудов хлеба. В интересное время мы живем! До чего богатейшая эпоха!». Опубліковано в журналі «Звезда» 2009/9 у статті І.Сухих «Русская литература. XX век».

Практично, в усіх працях сучасних російських істориків, у яких наводиться цифровий фактичний матеріал, що ілюструє описувані страшні події, настирливо впадає в око національна специфіка селянської політики радянської влади тих років. Основний удар у жорстокій класовій боротьбі був по українцях і козаках:

— понад 4 млн. із 7,7 млн. осіб, на які з 1932-го по 1933 р.
офіційно зменшилася кількість населення СРСР, припадає на Україну і майже 2 млн. — на області, де проживали козаки (Кубань, Дон, Терек і Яїк);

— механізм «чорних дощок» застосовувався в Україні, на Кубані й на Дону (практично немає інформації про застосування «чорних дощок» в одвічно російських регіонах);

— опубліковані плани про розкуркулення і депортацію на 80—90% спрямовані на населення України, Кубані та Дону.

Проте переважна більшість російських істориків, не тільки прямих наступників радянської ідеології, а й національно-патріотичного (офіційно визнаного в сучасній Росії) та ліберально-демократичного напрямів, вперто «не помічають» цієї специфіки і заперечують елементи геноциду українського народу з боку радянської влади. Очевидно, російська історична і суспільно-політична думка навіть ліберально-демократичного спрямування ще не готова визнати, що радянська влада — це російська влада. Тиражована націонал-патріотами Росії думка про чужорідність комунізму менталітетові російського народу, м’яко кажучи, не відповідає реаліям. Радянська влада, безумовно, завдала жорстокого удару по російському етносу — вона оголосила класову війну й поголовно знищила чи не найкращу частину свого народу: дворян, духівництво, підприємців, купців, значну частину інтелігенції та заможне селянство, але більшість російського народу визнала цю владу своєю і підтримала її! Ленінізм-сталінізм має стільки спільного з марксизмом, як секта «Біле братерство» — із християнством. Більшовики такою ж мірою марксисти, як сучасні «братки» із золотими хрестами на грудях та персональними церквами у своїх угіддях — християни. Вже у 20-х роках більшовицькі вожді змушені були для утримання влади скорегувати свої плани і погляди в «російському народному дусі», створивши химерний конгломерат ідеологічних, політичних та економічних цінностей, які базувалися на общинно-селянських і люмпенських поглядах, поширених у російських народних масах.

Що стосується українців, як і більшості інших народів СРСР, то для них радянська влада була чужою. Радянську владу в Україні прийняв лише незначний пролетарський прошарок великих міст, більшість якого, як відомо, не належала до українського етносу. Так, у 30-х роках XX ст. лише у двох обласних центрах Радянської України (Полтаві й Чернігові) українці становили більшість населення. Переважна ж більшість селян Центральної, Південної та Східної України у 20—30-х рр., як і населення Західної України в 40-х рр., сприймали радянську владу різко негативно і намагалися боротися проти неї якщо не прямо, то бодай опосередковано (саботаж, низькопродуктивна праця в колгоспах тощо). Тому не дивно, що головне вістря своєї національної і класової боротьби більшовики, розібравшись із колишніми панівними класами, спрямували на українське селянство.

Можна продовжувати сперечатися про правомірність юридичного терміну «геноцид», говорячи про розправу чужої влади над десятками мільйонів українців. Можна назвати цей процес «етнічними чистками» або «класовими чистками з етнічним ухилом». Дотримуючись логіки любителів «чужої історії», можна назвати його «неминучими втратами під час героїчної боротьби українського народу за колективізацію сільського господарства та індустріалізацію економіки». Проте залишається незаперечним факт, що у 30-х рр. XX ст. радянська влада фізично знищила кілька мільйонів людей, ще кілька мільйонів українців — розкуркулила, «розпорошила» (депортувала), послала на «будови комунізму», де умови життя і роботи були не кращими, ніж у концентраційних таборах, і побудувала такий «розвинений соціалізм», від якого Україна не може оговтатися й досі.

Уже 18 років ми живемо в незалежній країні. Чужа влада і чужий устрій упали майже без наших зусиль. Проте, на жаль, не зникли чужа система цінностей, чужа ідеологія й історія. Внуки і правнуки розстріляних, засланих і репресованих українців (а це більшість наших громадян), живуть у містах, які називаються іменами катів їхніх дідів, ходять вулицями і проспектами з типово радянськими назвами, із задоволенням дивляться «героїчні фільми» про радянських чекістів і російських ментів. Вірус «совковості» ґрунтовним чином скалічив наші душі, ми навіть не помічаємо, що зберегли більшість символів і атрибутів «славної радянської епохи». Наші паради, партійні з’їзди, помпезне пафосне святкування дутих ювілеїв як за формою, так і за змістом не відрізняються від аналогічних радянських заходів. Наші керівники в дусі найкращих радянських традицій масово призначають нових і нових героїв України, народних артистів та заслужених діячів, «героїзм», «народність» і «заслуженість» яких, за поодинокими винятками, вимірюються товщиною гаманця претендента або «близькістю» до можновладців. Привнесена совковість дивно поєднується в нашому сучасному менталітеті з рідним принципом: «Моя хата скраю, я нічого не знаю (і знати не хочу)», тобто з масовими байдужністю та невіглаством.

Пішло в історію XX століття, яке принесло українському народу багато горя і поневірянь. Людство поступово переходить у нову епоху — епоху інформації та знань. Проте цей процес відбувається дуже непросто.

2008 р. в Польщі вийшла книжка відомого поета, публіциста і журналіста-міжнародника Ришарда Капущинського (1932—2007) — «Стрімчаки історії. Записки про XX і XXI століття». У цій книжці-заповіті автор розмірковує про глобальні людські проблеми, показує, що, всупереч тиражованим ЗМІ і масовою культурою думкам та стереотипам, сучасний світ не став людянішим. «У XXI ст. може поглибитися розшарування світу і змінитися його ієрархія, — вважає Р.Капущинський. — Образно кажучи, деякі з країн будуть його головою, інші — руками, треті — ногами. Мрії про рівномірний розвиток усіх, які плекалися у 1950-х і 60-х рр., не вдасться реалізувати. Світові ресурси для цього занадто слабкі, а механізми їх розподілу і перерозподілу — надто недосконалі. Хто виграє від глобалізаціїї? Звісно ж, найсильніші... «the winner takes all» — «переможець отримує все».

Можна констатувати, що Україна на даному етапі належить до країн, які у глобальному світі виконують функцію «рук» та «ніг». В українського народу не так уже й багато часу, щоб змінити свою роль у цьому жорсткому світі. Ми повинні швидко й кардинально витравити з себе рабський дух, «совковість» та меншовартість, трансформувати економіку, серйозно реформувати систему освіти і сформувати систему ефективних конкурентоспроможних національних цінностей. Інакше нам доведеться розчинитися в численних жителях економічної, політичної і культурної периферії нашої планети, які почуваються обділеними і скривдженими.