Добутку

Платоновский корпус (Corpus Platonicum) — тобто історично сформована сукупність творів, які із часів античності зв'язуються з ім'ям Платона й значна частина яких являє собою диалоги, — формувався протягом довгого часу. Імовірно, протягом довгого процесу формування класичного «зібрання творів» філософа траплялися як втрати, так і придбання, що визначалися у відомі моменти не тільки станом рукописної традиції, але й рівнем і напрямком сучасної йому філологічної критики.

Першою важливою віхою на шляху формування корпуса можна вважати збори платоновских творів, складене в III столітті до нашої ери видатним філологом античності Аристофаном Византийским. Уже до цього часу під ім'ям Платона ходили твору різного обсягу і якості, частина яких була відхилена Аристофаном, тоді як ще деяка частина була поміщена в зборах, щоправда, у якості сумнівних або, при всіх достоїнствах, недостоверно платоновских добутків. Основу видання склали ті твори, які й сьогодні визначають особа Платоновского корпуса.

Той же Аристофан Візантійський поклав, імовірно, початок систематизації творів Платоновского корпуса, оскільки в його виданні вони розташовувалися трилогіями. Так, в одній трилогії поєднувалися «Государство», «Тимей»і «Критий»,в іншій — «Законы», «Минос» і «Послезаконие», у третьої — «Критон», «Федон» і «Письма», що свідчить про тематичний принцип класифікації творів, досить далеких друг від друга по обсязі, структурі й по художньому рівні. Твору, яким не перебувало тематичних аналогів, у трилогії не включалися й розташовувалися безладно.

Наступний важливий етап історії Платоновского корпуса пов'язаний з діяльністю Трасилла[6] (I в. н.е.), чиїми зборами, власне кажучи, користується й сучасна наука. У Трасилла платоновские твору були об'єднані в тетралогії.

Сучасний стан Платоновского корпуса визначається виданням англ. Стефана, видатного французького філолога-еллініста XVI століття. У науковій літературі цитування платоновских текстів виробляється із вказівкою пагинации цього стефановского видання, що зберігається на полях будь-якого новітнього видання творів Платона, як по-гречески, так й у перекладах, незалежно від прийнятого в тім або іншому виданні порядку їхнього розташування.

[править]Хронологія

[править]Ранній період (приблизно 90-е гг. IV века до н. э.)

  • «Апология Сократа»
  • «Критон»
  • «Евтифрон»
  • «Лахет»
  • «Лисид»
  • «Хармид»
  • «Протагор»
  • 1-я книга «Государства»

[править]Перехідний період (80-е гг.)

  • «Горгий»
  • «Менон»
  • «Эвтидем»
  • «Кратил»
  • «Гиппий меньший»

і ін.

[править]Зрілий період (70—60-е рр.)

  • «Федон»
  • «Пир»
  • «Федр»
  • II—Xкниги «Государства»(навчання про ідеї)
  • «Теэтет»
  • «Парменид»
  • «Софист»
  • «Политик»
  • «Филеб»
  • «Тимей»
  • «Критий»

[править]Пізній період

  • «Законы»(50-егг.)
  • Послезаконие (редактор — Филипп Опунтский)

[править]Онтологія Платона

[править]Основоположення онтології Платона

Прийнято вважати, що Платон є одним із засновників идеалистического направления у світовій філософії. У багатьох творах філософа проводиться думка про те, що буттям у справжньому змісті слова можна назвати тільки абсолютні сутності, що зберігають своє буття безвідносно простору й часу. Такі абсолютні сутності називаються у творах Платона идеями, ідеямиУ діалозі Платона «Тимей» головний оповідач приходить до положення, відповідно до якого рішення онтологічного питання цілком залежить від того, як ми вирішуємо питання теорії пізнання. Якщо ми погоджуємося з тим, що щире пізнання стосується тільки вічного й незмінного буття, а відносно що змінюється й тимчасового не може бути щирого знання, але тільки лише думка, то варто визнати автономне існування ідей.

[править] Теория идей Платона

В диалоге «Тимей» Платон вкладывает в уста рассказчику следующие выводы из признания неподвижного бытия истинным объектом познания. Следует признать наличие трех родов сущего — вечных идей, изменяющихся конкретных вещей и пространства, в котором существуют вещи: «Во-первых, есть тождественная идея, нерожденная и негибнущая, ничего не воспринимающая в себя откуда бы то ни было и сама ни во что не входящая, незримая и никак иначе не ощущаемая, но отданная на попечение мысли. Во-вторых, есть нечто подобное этой идее и носящее то же имя — ощутимое, рождённое, вечно движущееся, возникающее в некоем месте и вновь из него исчезающее, и оно воспринимается посредством мнения, соединенного с ощущением. В-третьих, есть ещё один род, а именно пространство: оно вечно, не приемлет разрушения, дарует обитель всему роду, но само воспринимается вне ощущения, посредством некоего незаконного умозаключения, и поверить в него почти невозможно»[7].