ЗДОРОВ’Я І РЕКРЕАЦІЯ

8.1.ПОНЯТТЯ „ФІЗКУЛЬТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ”

Фізкультурна діяльність – це реальне, таке, що „спостерігається” місце, де фізична культура живе у вигляді реалізованих, задіяних людиною норм, зразків й еталонів культури фізичної. Це також місце, де відбувається немов би „намацування”, перша апробація винайдених нових дій у процесі створення нових же фізкультурно-оздоровчих і рекреаційних практик.

Ключем до розуміння явища фізкультурної діяльності служить представлена на схемі устрою фізичної культури позиція людини, само визначеної до використання засобів культури фізичної. Проблема в тім, що в ситуаціях життєдіяльності, характерних для нашого соціуму, які були обговорені вище і подані через наведені результати досліджень, людина „природним чином”, бо так не веде себе її оточення, вкрай рідко приходить до самовизначення щодо необхідності використання досягнень у цій області культури.

Як ми показували, існують три основних фактори, що спонукають до потрібного нам самовизначенню. Чи не першим за кількістю випадків, для тієї невеликої частини населення, яку можна кваліфікувати як фізкультурно-діяльну, виступає захворювання, що просуває людину до усвідомлення необхідності використання надбань фізичної культури (згідно даних наших досліджень - 53,8 % усіх причин включень у фізкультурну діяльність). Другим – практика самодіяльних, існуючих за спільними інтересами фізкультурних занять в умовах такого собі клубного простору, що сформувався, (29,7 % випадків). Є ще один – наочний і переконливий приклад діяльного будівничого власного здоров’я, на який вказують 9,9 % респондентів, ще 6,6 % припадають на всі інші, менш поширені випадки.

Одначе до цих пір, автори навчальних програм з вузівського „Фізичного виховання” орієнтовані не на створення будь-яких умов для виникнення фізкультурної діяльності, але на організацію групових занять фізкультурників, котрі „віддають себе” у розпорядження викладача. Очевидно, для фізкультурника подібні заняття не є фізкультурою діяльністю, оскільки:

- у ході таких „за нього придуманих і для нього організованих” занять не відбувається формування дійсності фізичної культури, зберігається ефект особистого відчуження людини від надбань культури фізичної у вигляді вже існуючих норм;

- цінності фізкультурної діяльності, накопичені людством, не транслюються і не привласнюються, тому що у повсякденному житті цінності можуть передаватися від людини до людини (у нашому випадку – від фізкультурно-діяльної людини до свого учня). В ситуаціях же вузівської педагогічної практики мають створюватись відповідні педагогічні механізми поширення цінностей, які враховують вказану обставину;

- коли у людини не активізуються відповідні ціннісні орієнтації, коли вони існують на рівні декларацій, у неї не виникає інтенції до самореалізації у просторі фізичної культури.

Саме тому, при організації подальших досліджень з проблеми прилучення людини до фізкультурної діяльності, доцільно вивчати не причини, що перешкоджають включенню в такі самостійні заняття, але умови, що сприяють їх розгортанню.

Поки ж можна узагальнити ті важливі для виникнення фізкультурної діяльності моменти, які були відстеженні в процесі наших власних досліджень.

1. Важливо надавати пріоритет формуванню у людини ціннісних орієнтацій щодо використання засобів фізичної культури й оздоровлення, як домінуючому процесу.

2. Відмінність фізкультурно-діяльної особистості порівняно з фізкультурно-пасивними особами примітна, також, наявними власними онтологіями, розумінням суті та змісту фізкультурно-оздоровчих і рекреаційних занять.

3. Очевидна практична реалізація людиною, в процесі власних занять, сформованого нею образу необхідних рухових дій та інших потрібних заходів для підтримання свого оптимального психофізичного статусу.

4. Нарешті, має бути присутня періодична інтерпретація відомостей про результати фізкультурної діяльності, отриманих за участі рефлексії; бажано, аби цій людині була притаманна здатність відстежити спосіб розгортання своєї фізкультурної діяльності й „виписати” його як деяку особливу норму.

Така людина, при виникненні кризових ситуацій у життєдіяльності, вже має здібності до формування адекватних цим ситуаціям образів власної фізкультурної діяльності. Це значить, що вона буде намагатись виходити з майбутніх кризових ситуацій, свідомо трансформуючи свою життєдіяльність, „роблячи себе” міцнішою, адекватною несприятливим зовнішнім умовам.

Представлене дозволяє виділити те, що можна кваліфікувати, як суть системи фізкультурної діяльності. Це освоєні здібності до мислення з приводу своїх занять фізичною культурою й поетапне розгортання діяльності, починаючи від самовизначення та формування свого образу „Я” у просторі фізичної культури (тобто, яким я хочу себе бачити). Адже самовизначення необхідно зв’язане з запуском мислення і наступним пере структуруванням свідомості, тобто, приведенням свідомості в стан, характерний для початку й підтримки фізкультурної діяльності. І, далі, створення програми досягнення уявного образу у вигляді деякої практики своїх фізкультурно-оздоровчих або рекреаційних занять.

Всі вказані кроки забезпечують входження людини в простір фізичної культури. Це і є реалізація себе через культуру фізичну. Адже головне, для чого людина приходить у світ – реалізуватися в соціально-важливих діяльностях. Діяльність же, як ми вже відмічали, примітна тим, що її результати потім зберігаються й фіксуються як надбання культури.

Зупинимося на представленні нашого розуміння суті самовизначення. Самовизначення, або момент оформлення свого вольового рішення щодо включення у фізкультурну діяльність, містить у собі:

- власне відношення до простору фізичної культури. У принципі воно може бути самим різним, але важливо, щоб у ньому була присутня щира думка про важливість для сучасної людини використання надбань з цієї області культури;

- прийняття цінностей здоров’я і потреби власних занять фізичною культурою;

- створення ідеального, уявного образу себе самого у просторі фізичної культури, тобто себе більш досконалого у своєму бажаному майбутньому;

- процес постановки власних цілей фізкультурної діяльності;

- формування ідеї, а потім загальної стратегії майбутньої фізкультурної діяльності.

В результаті самовизначення формується особистість з такими характеристиками свідомості, які можуть стати „систему утворюючим фактором” стосовно виникнення, розгортання й подальшого збереження фізкультурної діяльності.

Можна представити, також, особливий механізм чи загальну ситуацію, характерну для запуску фізкультурної діяльності.

Внаслідок зміни „природних”, тобто таких що виникають спонтанно, ситуацій в життєдіяльності людини, або в спеціально організованому освітньому процесі, виникає екстремальність, яка проблематизує, унеможливлює раніше прийнятний фізкультурно-пасивний спосіб життя. Підкреслюємо, що на етапі породження фізкультурної діяльності роль емоцій вкрай висока. Як відзначав Л.С. Виготський: „...У період сильного зрушення нерідко відчувається колосальна міць. Це почуття з’являється раптово і піднімає індивіда на більш високий рівень діяльності” (36, с.101). Емоції виникають „насамперед і раніш всяких умовиводів... Функція емоцій – трансформація потреб у цілком конкретні цілі для набування можливості практичного їхнього задоволення... Зазначена емоцією мета може у свою чергу зажадати мислення – побудови уявлень про оптимальні засоби й способи її досягнення” (59, с.28).

В результаті трансляції „від людини до людини” і подальшої актуалізації цінностей фізкультурно-діяльного життя виникає розуміння неможливості жити так, як раніше. Це абсолютно необхідний для виходу в рефлексивну позицію мінімум подій, щоб осмислити й оцінити неординарність ситуації, що наступила, без усвідомлення чого неможливо проектувати адекватний спосіб подолання екстремальності.

Екстремальність забезпечує активізацію мислення, що зв’язане з діяльнісним началом (за Гегелем – „само здійсненням” і „самореалізацією”). Мислення ж, привносячи свої визначення у свідомість, втягує його у становлення відношення до явища (об’єкту) і визначає зняття останнього через знання. Мислення, таким чином, відповідно до концепції Гегеля, є тією діяльністю, що „впроваджує” свої визначення у свідомість.

Формування системи фізкультурної діяльності зв’язане з проектною діяльністю людини. Вона розгортається, коли людина прийняла рішення діяти, готова створити й використати свою відповідь для забезпечення виходу з екстремальності. Робота проектування починається з появи ідеального образу бажаного результату фізкультурної діяльності.

Весь ланцюжок проектування, програмування та реалізації задуманого можна представити так: „прожектування” (це такий початковий етап проектування, коли до уваги не беруться існуючі обмеження в ресурсах); проектування (тобто, „прив’язування” до існуючих наявних можливостей діяльності); вишукування інструментів впливу на психофізичну сферу; програмування, як ув’язування усіх тих, що залучаються, засобів впливу; реалізація програми; продовження дії програми чи відмова від неї; можлива переробка й уточнення програми. Тепер пояснимо усі ці процедури більш розлого.

Прожектування – це створення ідеального образу дій, образу бажаного результату дій поки що без неминучих обмежень за ресурсами і „меж” у наявних можливостях в ході реалізації проекту та програми.

Проект – це той же ідеальний образ, але вже співвіднесений із реальною ситуацією (зовнішніми умовами, вихідними особливостями тілесності й життєдіяльності автора проекту тощо).

Вишукування – це робота з пошуку, оцінки й добору можливих засобів впливу на психофізичну сферу існуючих норм фізичної культури та оздоровлення. Тут таки можливо й створення поки що відсутніх, але необхідних засобів, які потім повинні бути задіяні.

Програмування – розпочинається, по-перше, з того моменту, коли автор фізкультурно-оздоровчої чи рекреаційної програми зрозумів, як саме він її складе. По-друге, своє розуміння йому тепер бажано оформити на папері (покласти на папір). Але, головне в роботі програмування, це виникнення розуміння про спосіб устрою своїх майбутніх дій.

Реалізація програми – переведення задуманого в реальні дії по управлінню своїм психофізичним станом і здоров’ям.

Продовження дії програми, відмова від програми або ж її уточнення – припускає співвіднесення отриманих у ході реалізації програми результатів з образом задуманого, бажаного результату; оцінку результатів відносно зовнішніх умов, що змінилися й покликали потребу в цих діях від будівничого здоров’я, й самим мінливим суб’єктом діяльності. Як наслідок, потрібен висновок – програма повинна бути продовжена, удосконалена чи припинена.

Весь такий здійснений цикл, як раз і свідчить про факт фізкультурної діяльності, або ж забезпеченої єдності мислення і діяльності людини в області культури фізичної.

При цьому, щоб створити програму фізкультурної діяльності, людині треба мати:

- уявлення про вид і характер результату, до якого вона прагне (наприклад, загальний задум про скидання значної зайвої ваги, вимоги до постави та фігури в цілому, стану резервних можливостей основних функціональних систем організму і т.п.); або ж, що вона хоче „із себе зробити”;

- уявлення про особливості „матеріалу перетворення”, або ж дані, що характеризують вихідний психофізичний стан і здоров’я (вага, частота серцевих скорочень, артеріальний тиск, життєва ємність легень, реакція серцево-судинної системи на навантаження і т.п.);

- необхідні для включення в програму засоби фізичної культури й оздоровлення;

- способи і методики використання залучених засобів фізичної культури й оздоровлення у програмі, що формується;

- способи контролю за динамікою психофізичного стану і здоров’я, які дозволяють оцінити результативність програми.

Відзначимо, попутно, що фізкультурна діяльність і спортивна діяльність зовсім не те ж саме. Звідси ще одна проблема у розгортанні практики непрофесійної фізкультурної освіти полягає в тім, що організовувати його має фахівець-випускник інституту фізичної культури. Але ж такий випускник у минулому зазвичай є спортсменом, у якого, швидше за все, була сформована саме спортивна діяльність і, відповідно, дійсність спорту, а не дійсність культури фізичної.

Визначимось, спортивна діяльність, це цілеспрямована, раціональна активність спортсмена, що тісно співпрацює не лише з тренером, але й з іншими учасниками процесу спортивної підготовки (лікарями, вченими тощо), яка забезпечує створення і реалізацію індивідуальних програм підготовки та досягнення запланованого максимально високого спортивного результату через залучення відповідних, потрібних для цього ресурсів (141, c.5).

Хоча фахівець-спортсмен має дійсність спорту, це зовсім не означає, що у нього існує й дійсність фізичної культури та розгорнута власна фізкультурна діяльність, метою якої є досягнення успіхів саме у фізичному розвитку та здоров’ї. Скоріше за все, навпаки. Але ж без включення у власну фізкультурну діяльність та її пред’явлення особам, що займаються саме оздоровчою фізичною культурою, викладач навряд чи зможе успішно вирішувати задачі непрофесійної фізкультурної освіти інших людей.

Різниця між фізкультурною діяльністю і власне фізичною культурою полягає в тому, що людська діяльність є особлива соціальна активність, спрямована на перетворення природи, суспільства і самого себе, своєї фізичної, психічної й, у цілому, соціальної сутності (143, с.117). У той же час: „Фізична культура як вид культури є специфічним результатом людської діяльності, це засіб і спосіб всебічного розвитку людей, а також практичного виконання ними своїх соціальних обов’язків у суспільстві” (170, с.36).

Індивідуум – це, насамперед, джерело продуктивної сваволі, джерело самодостатності й самостійності як суб’єкта діяльності. „Розгойдуючи” застиглі конструкції соціальних форм, сваволя індивідуального буття служить справі подальшого його саморозвитку (153, с.162). Саме тому, „індивідуум є міцнішим за суспільство” (103, с.133).

Відповідно, фізкультурну діяльність можна охарактеризувати, як реалізацію вмотивованою і само визначеною людиною суб’єктивованих одиниць фізичної культури, відтворюваних нею, а також створення нових норм культури для забезпечення адекватності свого психофізичного стану мінливим умовам життя і виробництва.

Висновки.Фізкультурна діяльність розгортається у тому випадку, коли доросла людина, потрапляючи в ситуації, які вимагають прояву тих чи інших фізичних кондицій, змушена організовувати своє мислення, свідомість й розглядати можливість залучення до своєї життєдіяльності різних норм, зразків та еталонів фізичної культури. Якщо вона не знаходить оптимальних для даної ситуації прототипів, то буде змушена проектувати і здійснювати нові види фізкультурної діяльності.

Фізкультурну діяльність варто розглядати у контексті життєдіяльності окремої людини. Звідси, процес породження фізкультурної діяльності завжди виступає як імманент, як те, що характерне саме для цієї окремої людини, індивіда. Тут принципово не прийнятні підходи масової, гуртової фізкультури, як прагнення затягнути значні групи людей у одноманітні, кимсь запропоновані форми фізкультурно-спортивних занять.

 

8.2.ПОНЯТТЯ „БУДІВНИЦТВО ВЛАСНОГО ЗДОРОВ’Я”

Нове поняття „будівництво власного здоров’я” покликане сприяти створенню передумов для організації у межах практики непрофесійної фізкультурної освіти студентів технічних і гуманітарних спеціальностей особливого освітнього простору для формування в молодих людях властивостей особистості, необхідних для свідомого й результативного управління своїм здоров’ям.

Широко обговорюваний в останні десятиліття імператив виживання людини у вкрай несприятливих умовах сучасної цивілізації, характеризується, на наш погляд, однобічним трактуванням суті і спрямованості процесів гуманізації сучасної освіти. Ця однобічність зводиться до величезних зусиль у зв’язку з прагненням сформувати в стінах шкіл та вищих навчальних закладів особистість, яка б дбайливо відносилась до природного оточення. Так втручалася б в її стан, щоб результати господарської діяльності людини несли найменш негативні для неї, природи, наслідки.

Не заперечуючи важливість для студентів подібних світоглядних і діяльнісних орієнтацій, звернемо увагу на необхідність теоретичного і практичного вирішення іншої, не менш значимої сторони глобальної проблеми виживання. Мова йде про формування особистості, яка б систематично, свідомо й результативно управляла станом свого здоров’я. Такий спосіб поведінки, чи інакше, така діяльність людини, незалежно від того, яку професію вона одержала, суть адекватна реакція освіченої особи на несприятливі впливи різноманітних факторів цивілізації.

Будівництво здоров’я, про яке ми ведемо мову, це не перехід до практики самолікування, але відповідна можливостям конкретної людини система діяльностей по досягненню здорового стану й підтримці оптимального рівня свого здоров’я. Будівництво власного здоров’я створює перспективи до посилення можливостей офіційної медицини за рахунок залучення особливим чином підготовленої людини до вирішення, разом з лікарем, не тільки задач покращення свого психофізичного стану, але й усунення періодично виникаючих патологій. Таким чином, поняття „будівництво здоров’я” це цілком виразна відповідь сучасної педагогіки на вимогу epimelia (турботи про себе), запропонована для вдосконалення спрямованості й змісту освіти людини.

Відзначимо, що в цілому здоров’я людини це стан адекватності мінливим, найчастіше несприятливим умовам сучасного життя, що вона здобуває в результаті власної практики будівництва здоров’я. Таким чином, здоров'я – суть, організоване життя людини.

Питання про оволодіння здоров’ям може бути поставлене до порядку денного тільки людиною, яка неперервне розвивається, котра живе в динамічному світі, де виникають екстремальні умови, для якої важливо без втрат свого ресурсу життєдіяльності, переходити від однієї виникаючої ситуації життя до іншої.

Існують два способи проживання людиною свого життя, прямо зв’язаних з її здоров’ям. Перший, найбільш розповсюджений, але такий, що не дає можливості як не будь істотно впливати на своє майбутнє. Прийнявши його людина сприймає себе і навколишній світ, з одного боку як фаталіст, тоді як з іншого – як мрійник, що сподівається на краще. Для такого відношення до свого здоров’я характерна перебільшена увага ролі спадковості і долі, визначального впливу зовнішніх умов життя, перебільшення можливостей медичних установ. Ми умовно назвали цю групу людей споживачами медичних послуг.

Куди більш перспективним способом життєдіяльності представляється діяльна позиція представників іншої групи людей, а саме будівничих власного здоров’я, які беруть на себе відповідальність за устрій власного життя, що несе в собі самому наявний потенціал для досягнення та збереження здорового стану людини.

Навколо нас існує багато прикладів інтуїтивних, так би мовити „емпірично-освічених” й непогано організованих людей, дії яких можна з повним правом кваліфікувати як діяльність будівництва власного здоров’я. Пошлемося, хоча б, на одну з публікацій про таку людину. Ось витримки зі статті, що з’явилася у газеті „Аргументи і факти”.

Її автор, М.І. Мазнєв пише: „З московського міського артрологічного центру мене виписали з діагнозом „хвороба Бєхтєрєва”. Став жити на таблетках, на роботу добирався з паличкою – туди ще абияк, а назад... Місяців через сім такого існування перехотілося жити, смерть стала здаватися начебто місцем, де можна нарешті відпочити. Але очі сина, відповідальність перед ним змушували напружувати сили, що залишилися, волю, самому шукати вихід”. Однак, після чергового лікування в НДІ ревматології хворого Мазнєва: „...Виписали з діагнозом, що не дає ніяких перспектив на видужання. І ось тут включилася злість. Я вирішив вилікуватися сам, без лікарів, вилікуватися, чого б мені це не коштувало. Переглянув своє відношення до життя, до оточуючих мене людей, до дієти, фізичних вправ, водолікування і лікування відварами. Знайшов помилки в процедурах, вивів принципи лікування хвороби. Через місяць після виписки з інституту перестав застосовувати таблетки, через три – поміняв милиці на ціпок. Влітку лікувався бджолиними укусами. Болі стали поступово відходити, добивав їх відварами, обливався холодною водою. Болі стали глухими, терпимими. Я експериментував із травами, навантаженнями. Хвороба піддавалася трудно, але я вірив, що зможу її перемогти. І переміг! Вилікувався! Тепер бігаю, стрибаю через скакалку, боксую, присідаю зі штангою”.

Не випадково М.І. Мазнєв, отримавши власний досвід будівництва здоров’я, коли він спромігся подолати настільки тяжку хворобу, якою є „бехтерєвка”, набув авторитету як знаюча людина, думка якої цікавить багатьох інших будівничих власного здоров’я. Тож Мазнєв пише книжки, корисні його послідовникам (приміром: Мазнев Н.И. Простые рецепты оздоровления организма Н.И.Мазнев. – М.: ООО „ИД РИПОЛ классик”, ООО Издательство „ДОМ ХХІ век”, - 2008.).

У читача може виникнути запитання, невже після занять непрофесійною фізкультурною освітою всі 100 % студентів негайно ж стануть фізкультурно-діяльними, а більшість з них, як у наведеному прикладі, одразу розпочнуть практикувати будівництво власного здоров’я? Звичайно ж, ні! Бо не для всіх студентів на сьогодні це актуально. Але вони будуть володіти такими прищепленими властивостями особистості, які дозволять, у випадку появи загрози працездатності, здоров’ю і самому життю, організувати спочатку потрібні процеси миследіяльності, котрі неминуче призведуть до розгортання фізкультурної діяльності і діяльності будівництва власного здоров’я. Такі їхні здібності слід пов’язувати із особливостями технології непрофесійної фізкультурної освіти, про що піде мова нижче.

Використаємо таку метафору. Вміння, що залишається після фізкультурної освіти людини, те ж саме що й уміння їздити на велосипеді в тому розумінні, що, скільки б років не пройшло, коли буде потрібно – людина сяде і поїде. Так і наслідки педагогічної технології непрофесійної фізкультурної освіти – вони проявлять себе саме тоді, коли будуть потрібні людині. Адже освіта будівничих власного здоров’я це категорично не те, що являє собою запам’ятовування навчального матеріалу, натомість те, що людина пережила й зрозуміла у процесі технології такої освіти, вона забути не зможе!

Нові поняття будівничий здоров’я і будівництво здоров’я проблематизують непорушність канонів медицини, яка донедавна припускала лише обмежену участь людини в подоланні захворювання, відводячи їй роль аби та „суворо виконувала призначення лікаря”. Вони, одночасно, задають нові орієнтації у формуванні викладачів фізичної культури та валеології і, як результат, несуть у собі нові можливості для подальшого розвитку теорії і практики непрофесійної фізкультурної освіти і навчального предмету „Валеологія”.

Відтак будівничий здоров’я – це вихована й освічена особистість, що відрізняється системою цінностей і цілей, понять і знань, вмінь і навичок, які дозволяють здійснювати діяльності, значимі для гармонічного функціонування всіх систем організму на оптимальному рівні, а також забезпечення адекватної взаємодії із зовнішнім світом. Мова йде про таку організацію життєдіяльності, яка дозволяє випускнику гуманітарного чи технічного вищого навчального закладу реалізувати свої професійні знання і власну індивідуальність через високу працездатність та продуктивне довголіття.

Будівничим власного здоров’я може вважатися діяльна особистість, що прагне за рахунок власних систематичних, свідомих зусиль не допустити виникнення тих чи інших патологій. І готова, якщо захворювання усунути не вдалося, об’єднати свої зусилля з лікарем, цілителем (тобто, людиною, що прагне відновити пацієнта „як ціле”), щоб усунути його спільно. Нарешті, потрапивши в ситуацію, коли „медицина безсила”, може взяти на себе відповідальність за пошук нових підходів до подолання хвороби. Саме будівничий здоров’я, за рахунок створення і реалізації відповідних проектів і програм, може перемогти недугу, що не піддається лікуванню технологіями сучасної медицини.

Таким чином будівництво здоров’я – нова, актуальна і дієва практика само зцілення людини, яка не відміняє взаємодію із закладами охорони здоров’я. Це, також, відповідна вихідному стану здоров’я і ресурсам, якими володіє людина, програма її діяльності по підтримці й зміцненню свого здоров'я; спосіб подолання захворювань, що трудно піддаються, або ж взагалі не піддаються лікуванню засобами сучасної медицини.

Що ж являє собою зміст діяльності будівництва здоров’я? Наївно розраховувати, що можна розробити та рекомендувати всім і кожному якийсь „джентльменський набір”, такий собі універсальний зміст і методику, що гарантують досягнення й збереження оптимуму індивідуального здоров’я. Будівництво здоров’я це глибоко особистісна діяльність по удосконаленню людиною свого духу і тіла, мислення і свідомості. Хоча як орієнтир для такого саморозвитку повинне бути покладене опанування визначеними вище дефініціями „людина”, „життя людини”, „хвороба”, „здоров’я” і „стан здоров’я”.

Проілюструємо викладене, загальними вимогами до антропотехнічних, за своєю суттю, дій людини, що самовизначилась до практики будівництва власного здоров’я.

В основу вибору можливих підходів і засобів їхньої реалізації кладеться уявлення про ідеал чи образ такого стану здоров’я, котрого людина хоче досягти. У цьому випадку вона має у своєму розпорядженні лише вектор будівництва нового для себе життя (має уявлення про те, до чого прагне), що дає поштовх до процесів миследіяльності і життєутворення.

Хоча, звичайно, їй поки що невідомі необхідні і точні дії, які мають бути знайдені і задіяні. Вона буде змушена їх знайти, організувати рефлексію свого стану і, намагаючись зрозуміти його особливості, включитися у пошук, вивчення й оцінку норм, зразків і еталонів культури (культури фізичної, культури цілительства та лікування доступними для нефахівця засобами), що можуть їй знадобитись. А у випадку відсутності необхідного знання, людина має сама висунути вимоги до того „продукту”, який потрібно створити самій. Цю внутрішню роботу вже треба кваліфікувати, як діяльність будівництва здоров’я.

Антропотехнічною є дія, об’єктом якої є сам діючий суб’єкт. Вона дозволяє людині „створювати саму себе”, свої нові здібності, властивості і стани. Одержувати задоволення (досягати втілення в життя своїх цінностей) у процесі набування нових станів, що наближають її до відчуття здоров’я.

Ю. Громико показує методологічний зміст такої антропної роботи: „...Для того, щоб стати об’єктом перетворень, сам діяч повинен протиставити себе діяльності, у яку він включений, тобто він повинен діяльність об’єктивувати – представити її саму у виді об’єкта... Щоб досягти поставлених цілей, людина повинна винайти, сконструювати, породити (загалом, взяти нівідкіля – із самої себе) відсутні засоби досягнення цілей. Таким чином, побачити діяльність – це значить побачити на основі рефлексії, які засоби і знання в ній відсутні для досягнення цілей” (49, с.51).

Отже, практика будівництва здоров’я припускає реалізацію людиною, що може звертатися до сховищ норм культури (релігії і філософії, різноманітних наук і досвіду інших людей), вже відомих і апробований дій, а також можливість проектувати і реалізовувати принципово нові діяльності, щоб підвищувати потенціал свого здоров’я.

Загальний принцип переходу пасивного „споживача медичних послуг” до діяльної позиції будівничого власного здоров’я може бути описаний через наступні етапи.

1. Вихідний стан на момент актуалізації цінностей здоров’я і цілей будівництва здоров’я, як правило, такий. Живе людина, пасивна життєдіяльність якої не застерігає, але радше сприяє виникненню різних патологічних станів. Існує зовнішній, стосовно неї, світ зі своїми закономірностями функціонування й розвитку, і якщо дана людина його й вивчає через навчальні предмети, то вже ніяк „не прикладає” до себе. У цей момент свого життя людина не сприймає себе, як елемент оточуючих систем, із взаємним (в обидва боки: від системи до людини, і навпаки) впливом, що визначає, у значній мірі, стан її здоров’я. Вона живе, покладаючись на милість долі і майстерність медичних працівників.

2. Поява нової постаті будівничого власного здоров’я і виникнення практики будівництва здоров’я розпочинається з моменту будь-чим спровокованого (викликаного екстремальністю, що з’явилася), процесу рефлексії самого себе і свого сприйняття світу. Саме тут людина починає сприймати себе, як частину устрою світу, розуміти важливість як гармонізації всіх складових свого „Я” (складно улаштованих і взаємозалежних інтелекту і тілесності), так і гармонізації своїх відносин із зовнішнім світом. Тут студенту повинен допомогти викладач, який зайняв позицію наставника і вихователя, котрий не тільки має актуалізовані цінності проживання здорового життя, але й реалізує їх у своїй діяльності. Справа в тім, що педагог впливає на особу учня не стільки словами, скільки особистим прикладом. Тільки так він може „достукатися” до особистості, адже: „виховання – це завоювання авторитету і духовне керівництво” (19, с.138), і немає рації недооцінювати визначальну роль такого виховного впливу. У той же час, висловимо застереження – виховувати самими словами не можна. Виховують не слова, але дії особистості, яка їх промовляє.

Для забезпечення результативності педагогічного, спеціально організованого і розрахованого на успіх штучного впливу на свідомість студента на даному етапі, що є вузловим у процесі становлення будівничого здоров’я, саме й необхідна чітка організація непрофесійної фізкультурної освіти.

3. Наступаючий за цим етап – проектування і реалізація будівничим здоров’я перших пробних програм досягнення здорового стану. Він включає самовизначення студента до діяльності будівництва здоров’я і постановку цілей бути здоровим. Формування необхідних понять і знань, оволодіння відсутніми техніками і здібностями до мислення і діяльності. При цьому все починається з непростих зусиль по „витісненню” хворобливих думок іншими, правильними, здоровими думками (Лев Толстой, „Смерть Івана Ілліча”), і закінчується процедурами і вправами, що впливають на психіку і тілесність даної людини.

Висновки.Це і є кульмінаційний момент – досягнення людиною гармонії із самою собою (духу з тілесністю, мислення зі свідомістю, волі з діяльністю) і гармонії з навколишнім світом. Як наслідок, вона створює своє, здорове середовище мешкання (уточнює і переглядає свої звички, відмовляючись „від шкідливих”, формує нове коло спілкування, організує свою інтелектуальну і фізичну рекреацію тощо), а також здійснює інші діяльності, у ході яких досягається і підтримується її здоровий стан.

 

8.3.ПОНЯТТЯ „РЕКРЕАЦІЯ ЛЮДИНИ”

Перехід до ринкової економіки створив в Україні нову ситуацію, коли особливістю життєвого укладу людини, поряд з відсутністю впевненості у завтрашньому дні, стало його підпорядкування вимотуючому ритму, значній тривалості навчального і робочого тижня, що суттєво збільшується. Все це призводить до хронічної перевтоми студентів і, часто, нездатності молодих фахівців–випускників вищих навчальних закладів до ефективної та напруженої, тривалої інтелектуальної праці.

Такий несприятливий психофізичний стан виникає як результат неузгодженості оптимальних процесів життєдіяльності, які можна кваліфікувати як доцільну спів організацію мислення і діяльності людини. Звертаючись до вищої школи, можна помітити наступне: все більш напружений хід навчального процесу (введення рейтингових систем контролю, проміжних атестацій, періодичне комплексне тестування за більшістю предметів під час акредитації та атестації вищих навчальних закладів тощо) порушують традиційно властивий для студентського віку „вільний” спосіб життєдіяльності. Адже цьому способу студентського життя впродовж попередніх століть був характерний високий ступінь волі у виборі форм самореалізації, включаючи дозвілля. Не випадково виниклий внутрішній конфлікт проявляється зараз через невпинний ріст захворюваності у студентському середовищі.

Відтак зневага до одного з головних принципів педагогіки, а саме урахування в ході організації навчання особливостей природи людини, актуалізує необхідність відновлення її креативного потенціалу. Саме таке відновлення потенціалу людини за допомогою можливостей педагогіки своїх природних властивостей, є необхідним для повноцінного життя і є прерогативою „Креативної валеології”.

Рекреаційна діяльність розглядається нами як один з напрямків фізкультурної діяльності людини, який має все ширше розгортатись. Рекреація абсолютно необхідна будь-якій людині, як важливий пункт відновлення її життєвих сил, накопичення інтелектуальних й фізичних ресурсів потрібних для наступної професійної діяльності, для досягнення й утримання оптимального рівня працездатності. У той же час, рекреації, до останнього часу, в нашій країні не приділялося належної уваги ні дослідниками фізичної культури, ні методистами, ні викладачами-практиками.

Проблема розгортання різних типів фізкультурної діяльності актуалізує, також, проведення робіт перед за все теоретичного, концептуального характеру й у напрямку явища рекреації. У ряді таких відомих нам зусиль помітне прагнення дослідників (приміром, Н. Бомової, Л. Денисової, В Левицького) дослідити перспективи більш широкого використання різних форм рекреаційної фізичної культури, що у свій час склались в країнах Європи та Америки.

Однак, по-перше, не можна забувати особливість педагогічної практики, поміченої з багатовікового досвіду людської цивілізації, - системи виховання й освіти завжди створюються на основі урахування народних традицій, національного менталітету, економічної ситуації в конкретній країні і т.п. По-друге, спроектовані нові педагогічні системи покликані сприяти історичному прогресу, виходячи саме з умов даного суспільства. Вони повинні брати участь у формуванні нових генерацій молоді, яким було б під силу знайти своє місце у вирішенні важливих для суспільства й держави суспільно-економічних проблем їхнього подальшого розвитку „тут і зараз”.

Щодо питання про розгортання в Україні тих чи інших форм рекреації, треба підкреслити, якщо організовувати надалі цю роботу культурно, мова повинна йти не стільки про адаптацію чи, реально, „пародіювання” сформованої в розвинених державах потужної рекреаційної індустрії, скільки про проектування систем рекреаційної діяльності, повною мірою враховуючих особливості ситуації безпосередньо в Україні. Починати створення таких нових практик рекреації необхідно не тільки з вивчення сьогоднішнього закордонного досвіду, але й з попередньої власної теоретичної роботи. Зокрема, з побудови поняття „рекреаційна діяльність людини”. Й треба усвідомлювати наступне, яким буде побудоване поняття, такою, в остаточному підсумку, виявиться й власне рекреаційна діяльність.

Звертаючись до історії рекреації, як феномену людської культури, треба привернути увагу до наступного. З початком бурхливого розвитку промисловості і становленням капіталістичного способу виробництва, в Європі та Америці в другій половині ХІХ століття з’являються зачатки того, що пізніше було прийнято кваліфікувати як рекреацію. Суть феномену рекреації людини, що приймає участь у суспільному виробництві, як нам видається, вдало помічена Карлом Марксом у першому варіанті „Капіталу”: „Заощадження робочого часу рівносильне збільшенню вільного часу, тобто часу того повного розвитку індивіда, що сам, у свою чергу, як найбільша продуктивна сила у свою чергу впливає на продуктивну силу праці... Вільний час, що представляє собою як дозвілля, так і час для піднесеної діяльності, зрозуміло, перетворює того, хто ним володіє, в іншого суб'єкта, і в якості цього іншого суб’єкта він і вступає потім у безпосередній процес виробництва”.

Формування укрупненого машинного виробництва і ріст міст, урбанізація населення Європи все гостріше порушували питання про дієві, які не тільки відновлюють працездатність, але й сприяють збільшенню творчих сил людини, форми дозвілля. Перші фізкультурні клуби рекреаційної спрямованості для міського населення, переважно представників буржуазії і людей, зайнятих розумовою працею, виникли в 1874 р. в Англії й у 1876 р. у США (50). Пізніше, переважно в США і деяких поза європейських країнах, почався процес створення навчальних програм по фізичному вихованню молоді такого змісту, щоб вони сприяли включенню випускників шкіл у діяльності, які прийнято називати здоровим способом життя. Внаслідок такої більш ніж вікової практики, сьогодні в англомовних країнах рекреація з вираженою руховою спрямованістю домінує у всіх програмах навчальних закладів. Усього ж, наприклад, у Канаді до неї залучено до 80 % населення.

У ході становлення системи фізичного виховання в СРСР, як ми відмічали вище, перевага була віддана утилітарній спрямованості фізичного виховання, підготовці населення „до праці та оборони”. Рекреаційні форми фізичної культури не отримали свого належного розвитку й поширення, до участі в них у СРСР не була привернута достатня увага навіть тієї частини населення, що самотужки включалася у фізкультурну діяльність.

В СРСР рекреація формально визнавалася як „одна з важливих форм організації активного дозвілля, зв’язана з перебуванням на відкритому повітрі, заняттями спортом, іграми і туризмом”. Але як актуальний культурний феномен, що знаходиться у своєму розвитку, рекреація ніколи не була предметом глибокої уваги для теоретиків і практиків вітчизняної фізичної культури. Рекреаційні заняття, що самодіяльно розвивалися в цій області, носили не спрямований, не масовий характер і, фактично, зводилися до організації відпочинку на відкритому повітрі.

У свою чергу, область культури фізичної, яка формується за рахунок розвитку фізкультурної діяльності, поки не так багата нормами, зразками й еталонами фізичної рекреації, що в свою чергу стримує поширення цього виду практики. Як наслідок, рекреаційна діяльність, котра розвивалась попутно з загально фізичною підготовкою і професійно-прикладною фізичною підготовкою, допоки не отримала достатнього поширення, її замінює спеціально організований туризм в готелі Єгипту й Туреччини, до Криму або Карпат.

При цьому наростаюче поширення явища гіподинамії, різке погіршення екологічної обстановки, інтенсифікація виробництва, вимоги до мобільності сьогоднішнього випускника вузу, який повинен бути в змозі змінювати різні місця роботи і посади в рамках своєї професії, та інші негативні явища призвели до появи уявлень про „вироблену людину”. Ці уявлення прислужуються для позначення не стільки наявності захворювання, але особливого стану хронічної перевтоми і виснаження життєвих сил працездатної людини, у її сьогоднішніх обмежених можливостях відновлення для продуктивної інтелектуальної праці. Такий нездоровий стан виникає як наслідок порушення необхідної гармонії в життєдіяльності, котру можна розглядати як обумовлену особливостями епохи доцільну спів організацію, оптимальний баланс між процесами мислення й діяльності.

У процесі рекреації людини, як правило, виникає комунікація, якої вона часто позбавлена, адже знаходиться в жорстких умовах інтенсивної трудової діяльності. Отже, рекреація передбачає використання факторів сприятливого природного середовища для відновлення само визначеної до такої форми діяльності людини. Звідси необхідно підкреслити діалектичний зв’язок інтелектуального і фізичного компонентів рекреаційної діяльності. При цьому рекреація ширше понять реабілітація і релаксація, хоча може включати їх. Рекреація це також повернення людини до культури фізичної і не може бути без свідомо обраних нею форм рухової активності „на природі” (134, с.51).

Результативна рекреація може забезпечувати відновлення творчого потенціалу життєдіяльності, поновлювати ресурс, що був виснажений у „виробленої людини”. Може сприяти подоланню впливу всієї гами несприятливих умов життєдіяльності, характерних не тільки для сучасної України й держав, що утворилися на території колишнього СРСР, але також для країн колишнього соціалістичного табору.

В основу побудови поняття „рекреаційна діяльність людини”, ми кладемо наступні твердження:

- фізична культура, як частина загальної культури і самостійний вид професійної діяльності, є відкритою системою, котра у своєму розвитку може бути залучена до нових областей організації дозвілля. При цьому, вона може використовуватись у нових формах, що визначаються особливостями нинішньої епохи (наприклад, фітнес, шейпінг, степ);

- виходячи з тенденцій розвитку суспільства на початку ХХІ століття, можна припустити, що в усьому світі буде активно розвиватися у формах, властивій кожній країні, рекреаційна за суттю своєю фізична культура, що суттєво потіснить вузько направлену професійно-прикладну фізичну підготовку. Останній різновид фізичної культури слабко придатний як для вузівської, так і післядипломної освіти сучасних діяльних фахівців, адже вони мають відновлювати й нарощувати діяльністний потенціал фахівця;

- професійно-прикладна фізична підготовка, котра дотепер була ядром змісту вітчизняних вузівських навчальних програм з „Фізичного виховання”, навіть на межі своїх претензій не виходить за рамки усього лише допоміжного засобу в ході освіти мобільних фахівців широкого профілю. Саме тому до порядку денного сьогодні включене питання про непрофесійну фізкультурну освіту – ядра креативної валеології, яка має куди більшу значимість для сучасних систем вищої освіти. І, зокрема, для навчання майбутніх випускників вищих навчальних закладів розгортанню своїх рекреаційних програм.

Поряд з оздоровчим напрямком фізичної культури, рекреація має гарні перспективи більш активно увійти в життєдіяльність сучасної людини, як частина її фізкультурної діяльності. Специфічна відмінність рекреаційної діяльності полягає в одночасному вирішенні задач не тільки відновлення психоемоційної та фізичної сфери, але, головним чином, в комплексному розвитку інтелектуального й фізичного компонентів людини. Тоді як фізкультурно-оздоровчі заняття присвячуються переважно розвитку відстаючих фізичних якостей і функцій організму, нормалізації постави і ваги, інших проблем з підтримання тілесності.

Однією з перспективних форм устрою таких рекреаційних просторів, на наш погляд, цілком можуть бути організаційно-діяльнісні або організаційно-навчальні ігри, які проводяться для студентів і випускників вузів в умовах рекреаційних зон оздоровчо-спортивних таборів вищих навчальних закладів, коли спеціально передбачаються комплексні можливості впливу цієї форми колективної роботи. У такому розумінні рекреація розглядається вже не як форма відновлення самих лише фізичних кондицій людини, але як місце створення умов для появи, за допомогою культури фізичної, більш широкого кола її здібностей; вибору нею нових обріїв для реалізації потенціалу своєї індивідуальності.

Таким чином, комплексна рекреація – це принципово новий похід до організації безперервної освіти фахівця, що розвивається. Він передбачає надання людині можливостей для пошуку, „промальовування” і апробації перспективних трас розгортання нових напрямків професійної діяльності і життєдіяльності взагалі. Це, одночасно, нарощування необхідного для цього власного психофізичного потенціалу людини.

Важливо, що в такому баченні рекреація представляється як явище, адекватне уявленням, що склалися в європейській культурі. Приміром, в Угорщині дефініція „рекреація” означає буквально наступні дії: піти з дому самому чи з родиною в конкретне місце, щоб займатися чим-небудь (в інтересах рекреаційної діяльності).

Рекреаційну діяльність потрібно розглядати не тільки в зв’язку з використанням можливостей, котрі традиційно розуміються, у вітчизняній фізичній культурі як активне дозвілля, але і як таку, котра припускає наявність принципово інших умов її організації.

За звичай, для рекреаційної діяльності повинна бути притаманна:

- реабілітація (тобто, відновлення людини після хвороби чи травми);

- релаксація (відпочинок, короткочасне „виключення” людини з робочого ритму і повсякденних турбот);

- профілактика рецидивів захворювань (дихальної, серцево-судинної системи і т.п.).

Висновки.Нове розуміння рекреації за своєю спрямованістю і змістом майже співпадає з тим, що маємо на увазі під освітою людини, й передбачає:

- формування, у спеціально організованих формах (у вигляді ігрової практики), вищих інтелектуальних функцій людини, які нині спеціально не формуються через сталі вузівські навчальні предмети (насамперед мова йде про рефлексію, розуміння та мислення);

- прийняття нових ціннісних орієнтирів щодо розгортання свого здорового способу життя й постановку нових цілей у своїй життєдіяльності;

- звертання до раніше не засвоєних досягнень культури фізичної, як значущих норм, зразків та еталонів, придатних для різних сторін життєдіяльності даної людини;

- породження й розгортання нових форм творчої діяльності, у тому числі фізкультурної діяльності;

- нарощування психофізичного потенціалу діяльної людини, що є фундаментом для багаторічної продуктивної праці.

У цьому випадку рекреацію ми повинні трактувати, як перетворення „виробленої” людини, зі зниженим діяльнісним потенціалом у мобільну особистість, у якої відновлений і навіть прирощений новий інтелектуальний та психофізичний ресурс. Рекреація, тут, це воля до тілесного самовдосконалення й становлення нових духовних сил в ситуаціях єднання з природою, що дає могутній поштовх до розвитку подальшої життєдіяльності.

 

Питання до самоконтролю

1.Поясніть, що являє собою фізкультурна діяльність людини.

2.Поясніть, сутність ланцюжка проектування, програмування та реалізації задуманого у ході фізкультурної діяльності людини.

3.Поясніть, що являє собою практика будівництва власного здоров’я.

4.Поясніть, хто такий будівничий власного здоров’я.

5.Поясніть, що являє собою комплексна рекреація людини.

 

Після опанування змістом розділу студенти повинні вміти:

-пояснити, важливу роль самовизначення людини щодо власної фізкультурної діяльності;

-пояснити, що означає наступневизначення:фізкультурну діяльність можна охарактеризувати, як реалізацію вмотивованою і само визначеною людиною суб’єктивованих одиниць фізичної культури, відтворюваних нею, а також створення нових норм культури для забезпечення адекватності свого психофізичного стану мінливим умовам життя і виробництва;

-пояснити, хто може вважатись будівничим власного здоров’я;

-пояснити, у чому полягає особливість рекреаційної діяльності людини;

-пояснити, за рахунок чого комплексна рекреаційна діяльність відновлює „вироблену людину”.

 

9.ОБГРУНТУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ТЕХНОЛОГІЇ
НЕПРОФЕСІЙНОЇ ФІЗКУЛЬТУРНОЇ ОСВІТИ СТУДЕНТІВ, ЗВІЛЬНЕНИХ ВІД ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ З „ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ”