Японо-американські відносини

В перші повоєнні роки Вашингтон в основно» домігся того, щоб Японія не становила воєнне загрози для СІЛА. Американські правлячі кс почали розглядати Японію як свій головний війської стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс відновлення й подальше нарощування її військової потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими кола* В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладан| ня сепаратного мирного договору з Японією, усунувши донський Союз та інші країни від участі в підготоб роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підпис його. Стаття 6 Сан-Франциського договору в його оста'| точній редакції гарантувала збереження на японській ритори американських військ, військових баз та інших ськових об'єктів, чисельність яких на 1952 р. становила 282

Слідом за підписанням сепаратного мирного договорі 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японс американський Договір безпеки, який дав змогу СІЛА піс набрання чинності Сан-Франциським договором утри, мувати в Японії й поблизу неї будь-які військові кон| тингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір до зволяв Вашингтону використовувати збройні сили на влас| ний розсуд для ведення воєнних операцій під приводо| підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далеко*' Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного наї ду ззовні, включаючи допомогу, що надається на спё ціальне прохання японського уряду для придушення ликих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 11

На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпоряд­женні СІЛА залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.

Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження пере­бування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили ство­рення японо-американського військового союзу. За умо­вами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без її відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.

Прямим наслідком японо-американського союзу ста­ло прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США. Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і СІЛА Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйоз­ної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі СІЛА Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монопо­ліям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності япон­ських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі СІЛА, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь СІЛА, сподіваю­чись відновити з американською допомогою свою втраче­ну могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні Могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за ану­лювання кабального «договору безпеки», за повне відновт

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

лення незалежності Японії та її перехід на позиції мир свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відве{ проамериканський уряд С Іосіда. На зміну йому прі шов уряд /. Хатояма, котрий успішно нормалізував но-радянські дипломатичні відносини.

Посилення руху за ліквідацію американських війсі кових баз на японській території, проти «договору пеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозі загрозу самому, існуванню японо-американського війс кового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в СІ вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в регляді «договору безпеки». Окрім того, зміцнення ек| номічного становища й міжнародних позицій Япо* робило для її правлячих кіл попередні рамки й умої японо-американського військового союзу надто тісі Нарешті, «договір безпеки» явно перестав задоволы Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська крї 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники СІ дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим бі; на участь в американських авантюрах на Далекому Схо| Тому у Вашингтоні прийняли рішення розпочати neper вори з Японією про укладення нового американо-япс ського військового договору під приводом перегляду «.в говору безпеки».

Конкретна домовленість про початок переговорів і досягнута у вересні 1958 p., a 4 жовтня в Токіо _ чались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусЙ парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, мова йде про новий військовий союз зі США, в Япс поширювався рух за припинення переговорів і ліквц всієї системи японо-американського військового сок Проте уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японсі громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японіє Сполученими Штатами Америки. Він замінив «дог безпеки» 1951 p., а також угоду про засоби обслугову_ ня територій та статус збройних сил США в Япоі 20 травня 1960 р. договір був ратифікований палатою японського парламенту, а 23 червня 1960 р. брав чинності.

Новий японо-американський «договір безпеки», відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

ємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі обо­рони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «стано­витиме загрозу миру і безпеці другої».

Як уже зазначалося, підготовка договору спричинила розкол у японському суспільстві. Соціалісти й комуністи, які обстоювали нейтральну зовнішню політику, висту­пали проти підтвердження офіційним Токіо орієнтації на союз із Вашингтоном. Ультраправі сили були обурені не­бажанням уряду Н. Кісі добиватись перегляду мирної конституції 1947 р. і створення незалежного військового потенціалу. Частину помірковано-консервативних верств суспільства дуже непокоїла можливість розширення вій­ськових зобов'язань Японії. На думку російського полі­толога О. Богатурова, ці настрої підживлював не пово­єнний пацифізм, а націоналізм у тій своєрідній формі, яка була характерна для японської еліти. Японська еліта не вважала актуальним завданням створення в найближ­чій перспективі незалежного оборонного потенціалу, але прагнула забезпечити можливість реальної самостійності у сфері зовнішньої й оборонної політики в перспективі більш віддаленій. Вважалося, що чим ширшими стануть функції Японії в межах стратегічної системи США, тим сильніше країна інтегруватиметься в цю систему і тим складніше їй буде звільнитись від американського конт­ролю в майбутньому. Не відкидаючи ідею стратегічного партнерства зі СІЛА, більшість поміркованих консерва­торів у правлячій партії й ділових колах виступала проти повноцінного союзу зі Сполученими Штатами, який дав би Японії змогу створити могутню воєнну машину, але й підпорядкував би її американському контролю.

return false">ссылка скрыта

Така позиція визначала й підхід Японії до регіональ­них відносин. Залишаючись у фарватері зовнішньої полі­тики СІЛА, Японія в ряді випадків обстоювала право на специфічне бачення регіональних реалій. Вона першою з азіатських країн проголосила пріоритетність господарсь­кого розвитку, вважаючи економіку фундаментом віднов-^Лення міжнародного статусу. З 1960 р. японський уряд Приступив до розробки плану перебудови промисловості и сільського господарства, підтримував приватний сек-^ТоР, втручаючись в економіку з метою концентрації кош-^Тів У пріоритетних галузях. Це дало змогу добитись висо­ких темпів зростання ВНП, які в 1960—1969 pp. переви-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

щили 10 %-ну позначку й стали найвищими у світі. Ві сокі темпи зростання японської економіки не завжя прихильно сприймались у Вашингтоні, але політичнії стратегічні міркування брали гору над економічними.

Японія залишалась головним союзником СІЛА азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що 6yjj зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнері Називаючи Японію «повноправним» союзником, офії ний Вашингтон намагався зобразити справу так, ніб* між США і Японією немає нерозв'язних суперечне В офіційних виступах керівних діячів СІЛА ледь He^J захватом зазначалося «феноменальне зростання» японс| кої економіки, містилися твердження про наявніс «тісної економічної взаємозалежності», віталась і заохоч валась експансія японського капіталу в азіатсько-! океанському регіоні. Японію як «третю промислову жаву» закликали відіграти роль «головного джерела сі більності» в Азії. При цьому Вашингтон давав зрозуміт що він готовий піти на поступки Токіо з метою усунеї суперечностей і розбіжностей.

Одну з причин, що затьмарювала японо-американсі відносини, становила проблема повернення Японії Оі нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про переда^ під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу ^ входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як городу за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійснеї «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збережеі американських військових баз на Окінаві, але відпое дальність за безпосередню оборону архіпелагу покла ся на японські сили самооборони. Японія зобов'* валася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 направити на Окінаву війська, включаючи частини ВР і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюї розглядалося в американських і японських колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розі нював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. думку Токіо, повернення островів надто затрималось, випадку продовження американської окупації на ос вах серйозна криза в японо-американських відносиш була б неминучою.

У відмінності цих оцінок виявилися глибокі cynepej ності, притаманні американо-японському союзові, рактерно, що сам «договір безпеки» по-різному розгл

Т _е м а 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

дався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв'язку з зобов'язанням СІЛА забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпо­рядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо.

В контексті вищевикладеного привертає до себе увагу ще одна обставина. Незважаючи на спільну заінтересова­ність у збереженні своїх позицій на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії, СІЛА і Японія по-різному оці­нювали як характер двосторонніх відносин, так і міжна­родне становище в цілому. Токіо прагнув більшої неза­лежності в межах військового союзу зі СІЛА. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові вихо­дити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Ось чому, заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатсь­ким союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Півден­ному В'єтнаму, правлячі кола СІЛА водночас побоюва­лися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою амери­канським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на Декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашинг­тон намагався переконати японські правлячі кола не йти Шляхом нарощування своєї військової могутності далі Меж, що влаштовували саме його.

Проте в Токіо дотримувались іншої думки з цього Приводу. Тут дедалі частіше лунали твердження, що до­сягнуте Японією «процвітання» потребує «захисту».. Йшлося передусім про охорону зони впливу, створеної японським капіталом у районі Східної Азії й Тихого оке-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

ану. Вже на початок 70-х років Японія зайняла провід позиції в торгівлі з Австралією, Індонезією, Таїландом Філіппінами, Тайванем, Південною Кореєю, Південні В'єтнамом. Японський експорт у країни Південно-Схід| ної Азії зріс тоді більш ніж удвоє порівняно з середино* 60-х років, набагато переважаючи японський імпорт цих країн. Зростання економічної могутності Японії, прагнення перетворити район Далекого Сходу й Тихої океану на сферу свого впливу об'єктивно супереч інтересам США в цьому регіоні. Японія ставала чині ником, що певною мірою підривав панівні позиції СІ~ в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний Вашингтона на відновлення японського економічного військового потенціалу сприяв перетворенню Японії економічну противагу самим США в районі Східної Азі| й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризов* явищ у японо-американських відносинах.

Симптомами кризи в японо-американських відноси^ нах початку 70-х років стали вимога США ревальвуваї єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксон^ відвідати Пекін. Ці акції свідчили про глибоке занепо-] коєння Вашингтона у зв'язку з наступом японсь* монополій на американські ринки і про небажання СІ враховувати інтереси свого союзника.

Засоби масової інформації досить часто акцеї увагу на торговельно-економічних суперечностях Японією і СІЛА, які справді набирали в певні періоді надзвичайно гострого характеру й справляли знач вплив на політичні відносини партнерів. Японо-амери-j канські торговельні суперечності не подолані донині безумовно, зберігатимуться надалі, періодично загостри ючись. Проте слід ураховувати, що такі суперечносі притаманні ринковій економіці і спричинюють не тільк негативні, а й позитивні наслідки. Заінтересованість і пом'якшенні відцентрових тенденцій спонукає керівники Японії і СІЛА вживати заходів для запобігання економіч| ним суперечностям.

На середину 70-х років військово-політичні позиі. США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно пос| лабилися, про що свідчили падіння проамерикансь* режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. На міжнарод арені в цілому загострювалися міжімперіалістичні супе речності в умовах енергетичної кризи, посилювалася

ротьба країн, що розвиваються, за встановлення нового міжнародного економічного порядку, розгортався націо­нально-визвольний рух на африканському континенті. Все де викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл СІЛА. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон­фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб­лення міжнародних позицій СІЛА Вашингтон почав роз­глядати як невідкладне й першочергове завдання амери­канської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.

Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії СІЛА чітко визначилася вже з середини 1975 p., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашинг­тона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що по­значився більш високим рівнем військового співробіт­ництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. Зустрічі керівників обох сторін порівняно з попереднім періодом набрали більш інтенсивного й довірчого харак­теру, постійним став обмін делегаціями представників військових відомств. Після приходу до влади адміністра­ції Д. Картера першою закордонною поїздкою нового віце-президента /. Мондейла була поїздка на Японські острови (лютий 1977 р.). У березні того ж року візит новому американському президентові зробив японський прем'єр-міністр Т. Фукуда.

Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтри­мувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світопорядку», який відповідав би інтересам Заходу. Найвищі керівники двох держав до-сягли неофіційної домовленості про збереження системи Щорічного автоматичного продовження «договору без­пеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період Дії Договору про нерозповсюдження ядерної* зброї. СІЛА формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзни­кові. Адміністрація Картера виступила з офіційною за­явою про намір ураховувати позицію свого партнера з Усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких Дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одно-

31 £

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

часно й Токіо почав уникати дипломатичних акцій, пе-| редусім щодо країн соціалістичної системи, які моз було б тлумачити як проведення сепаратного курсу. рактеризуючи нову фазу американо-японських відносі державний секретар СІЛА Г. Кіссінджєр заявив: Сполучених Штатів жодні відносини не мають такої важливого значення, як наш союз із Японією. Забезпе-| чення взаємної безпеки залишається основою нашої співробітництва, але в нову епоху ми поширюємо на партнерські відносини на всю сферу спільних інтересів...», Незважаючи на гостру конкурентну боротьбу, що ста| новить невід'ємну частину ринкових відносин, і Японія, СІЛА прагнули консолідувати зусилля, виробити погод*| жені заходи як вшськово-політичного, так і економічної характеру, що в цілому сприяло подальшому зміцнеї японо-американського союзу.

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході