Юрій ЛУЦЕНКО.

 

|САМ1ЙЛ0 ВЕЛИЧКО ТА ЙОГО Л1ТОПИС

Літопис канцеляриста війська Запорозького Самійла Васильовича Величка завжди привертав до себе увагу вчених. Адже це наймонументальніший твip у давньої української історіографії, i твip, можна сказати, найзагадковіший. Вчені, оцінюючи його, завжди стояли на роздоріжжю. Що це? Tвip історичний чи белетристичний? Tвip науковий чи витвір «красного письменства»? Спалахували суперечки. Загадки Літопису, зрештою, й досі не розгадано, та й хто знає, чи буде розгадано: час не приносить нових свідчень про його автора — таємниць Літопису продовжують вабити, дратувати й ставити в глухий кут дослідників. I справді, знайомлячись з цим величезним твором, читач або дослідник мимоволі задає coбi немало запитань. Хто він був, цей чоловік, котрий у далекому XVIII ст. взяв на себе непосильний труд писати таку працю? Чи то ретельний i доскіпливий дослідник, чи фантазер i містифікатор. Як бути з фактами, яких не можна перевірити ні за якими джерелами? Чому Літопис має на coбi виразні ознаки необробленості? Як поєднати спокійний, величний тон мудрої людини, чесну пристрастить, що струмує зі сторінок Літопису, з численними звинуваченнями, на зразок: він багато чого навигадував? Тож знову-таки: це твip літератури чи історії? Таких запитань можна поставити десятки. Але все це анітрохи не применшує значення цієї монументальної роботи й подвигу, який колись давно, більше 250 років тому, здійснив схований у cyтінкax минулого чоловік. Чоловік, у якого билося в грудях палке серце, що горіло любов'ю до рідної землі, i який по праву назвав себе «рідним» сином свої батьківщини.

Ми не знаємо його обличчя, був він високий чи низький, яку мав вдачу, хто були його рідні, друзі. Не знаємо й середовища, в якому виховувався, де навчався i, врешті, де його могила. Все, що знаємо про нього, сказав він сам про себе у тому-таки літописі. Його життя спалахнуло на зламі XVII—XVIII ст., i він того спалаху залишилася велична пам'ятка його духу. Він заповів землякам, що живуть, як писав, «у малоросійській Україні, по обидва боки Дніпра», радше тим iз них, хто матиме невситиму жадобу до знань i книг. Очевидно, таким невситним до знань був i сам.

Перші згадки про себе Самшло Величко кладе на 1690 р. «Цього ж 1690 року, на самому початку його,— пише у другому томi свого Літопису,— в міжсвяття Різдва господнього, я, письменник i оповідач цих літописних діянь, маючи кільканадцять poкiв, почав служити Запорозькому війську в поважним домі одного з панів малоросійських, шляхетного пана його мислості Василя Леонтовича Кочубея, який був под час гетьманства Мазепи, що про нього оце розповщаеться, військовим генеральним писарем. Я служив вipно i старанно, як велша меш моя гідність не тільки в у всяких домашн1х справах мого пана, а найбільше писарем, включаючись до найпотрібніших i секретних на той час військових справ. Навіть до тих, що йшли самому пресвітлому всерос1йському монарху Петру Олексійовичу, так само i в циферних (особливих, секретних.— В. Ш.) монарших справах, що були тоді від гетьмана до господарів волоського та мултянського при відправлені вод мого пана кореспонденції, про яку не знала військова кaнцeляpiя. Послуживши в таких великих невсипущих стараниях 15 poків, я був завдяки моїй службі виправлений до віськової генеральної канцелярії — це сталося на початку 1705 року, де поміж шшо\' 6paTii мое! був я не останшй в писарських справах протягом чотирьох рок1в» '. Брав С. Величко участь i у вшсько­вих походах. Про це вш пише в передмов1 до першого тому Лиопису: <<У Ti роки, коли шведські війська перебували в Полыщ та Caксонii, я проходив з помічним мало-pociйським вшськом (яке було послане за монаршим, його "царсько! пресв1тло1 величност!,указом на допомогу полякам проти швед1в) через тогоб1чну малорос1йську Украшу, що лежить на заход вод Корсуня й Бшо! Церкви» ². А в передмов1 до перекла­ду з шмецької мови «Космограф» С. Величко згадуе про подорожування «по р1зних землях i кра'шах найв1ддален1ших» ³, але це може бути загальна фраза. Ці факти говорять самі про себе. Самійло Величко був козацького походжен­ня, встиг здобути до початку своєї служби освіту, найвірогідніше — в Київській академії, оскільки для служби у військовій канцелярії вимагалася саме така освіта. Швидко входить у довір'я свого патрона і виконує доручення, про які нічого не знала навіть військова канцелярія, котра мала, треба зауважити, найвищі урядові функції на Україні, а у відсутність гетьмана повністю керувала країною. її складала вся гене­ральна старшина, за винятком військових суддів, обов'язково входив туди генераль­ний військовий писар, а до нього приєднувалися генеральний обозний і осавули. Канцелярія відала підкоморними справами, і сюди надходили з генерального суду політичні й карні справи. Нижчими чиновниками її були військові канцеляристи, поміж яких Величко займав, як пише сам, «не останнє місце», але з 11705 р.,— досі він був, так би мовити, на приватній службі у Василя Кочубея.

Цікаво кинути погляд і на самий стан військових канцеляристів. Вони набирали­ся переважно з дітей значного козацтва, не одержували за службу платні і складали фактично той суспільний стан, з якого виковувалися основні державні кадри. «До військових канцеляристів,— пише дослідник Літопису С. Величка Я. Дзира,— нелег­ко було потрапити, належало мати достатні докази чесної поведінки і доброї моралі і про здобуту науку в Київському колегіумі: достатнє знання граматики, синтаксису, риторики і хоча б першої-основи знань філософії, особливо логіки» ⁴. Вони повинні були досконало вправлятися в юриспруденції, камерних науках і воєнній теорії. Вивчали музику, співи, займалися фізичними вправами. Виконували державні дору­чення, посилалися за кордон. Пізніше одержували, як звичайно, сотничий уряд чи навіть виводились у полкову старшину або в чин бунчукових товаришів. Вони жили всі разом в одному домі, чи курені, під наглядом старшого військового канцеляриста, що відав всіма справами генеральної канцелярії. Цей старший числився в ранзі полкової старшини, і йому надавалися в майно села, що приписувалися до його посади ⁵. Таким чином, тут було здебільшого юнацтво. Ми не маємо підстав припуска­ти знатне походження С. Величка, хоч прізвище Величко зустрічається серед козаць­кої старшини ще з часів Б. Хмельницького; крім того, він утрапив у генеральну канце­лярію вже немолодим, очевидно, десь під сорок років, і був це, мабуть, не такий вже типовий канцелярист. Але що саме він робив у військовій канцелярії, ми не знаємо; може, також був чиновником особливих доручень, і навряд чи мав маєтки. Знаємо тільки про наслідок цієї служби, який був для С. Величка нещасливим. «За ту мою довгочасну і вірну службу моя недоля заплатила мені крайнім нещастям в самому кінці 1708 року, про що можна буде розказати далі під вище названим роком» ⁶. Літопис С. Величко довів до 1700 р., принаймні на цьому році він обривається, і ми не знаємо, чи виконав літописець свою обіцянку. Але ми знаємо, що то було за нещастя: тоді С. Величко потрапив до тюрми.

1708 р. був вельми напружений для України. В липні — злетіла голова Величко-вого патрона В. Кочубея, а в жовтні — І. Мазепа перейшов на бік шведів. Таким чином, кінець 1708 р.— це не тільки розпал війни між шведами та росіянами, але й час, коли одні козаки залишалися на російському, а інші — на шведському боці. Як сталося, що підопічний В. Кочубея потрапляє в цей час до тюрми, залишиться, певне, незвісним, на той час вистачало й доносу якогось особистого ворога. Факт той, що з С. Величком не розправилися так нещадно, як то могло бути, коли б він узяв бік І. Мазепи, а тільки ув'язнили. Пробув він у тюрмі довго. Пишучи про І. Макси­мовича в XXXVII розділі другого тому, він зазначає: «Які були після нього в Черніго­ві архієпископи, про те я не знаю, оскільки змінив в той час добре своє життя на невільниче» ⁷. Коли ж зважити, що І. Максимович був призначений митрополитом сибірським і тобольським 11 березня 1712 р., то виходить, що С. Величко ще 1712 р. залишався в ув'язненні. Я. Дзира припускає, що його випущено на волю 1715 р. при сприянні сина Кочубея ⁸. Відтоді літописець живе в с. Жуках і с. Диканьці на Полтав­щині, де й починає роботу над Літописом.

Важко сказати напевне, чи писав він свій Літопис у згоді з новим своїм патроном В. В. Кочубеєм, але годі припускати, що таку роботу С. Величко від нього приховував. На хліб він заробляв, навчаючи дітей, а маючи величезну енергію, брав на себе, крім Літопису, ще й велику працю перекладу «Космографії» (866 с.). Як людина освічена, збирав колекцію документів і мав власну бібліотеку. Дослідниця В. Колосова виявила в московських архівах сім книжок із власної бібліотеки С. Величка, на яких є авто­граф: «З книг Самоїла Величка, канцеляристи» ⁹. Цікавився він і поезією, хоч, може, збирав її задля придатності як історичного джерела. Очевидно-таки, був знайомий з видатним барокковмм поетом Іваном Величковським, який жив тоді в Полтаві й помер 1726 р., та його сином Лаврентієм. Чи не випадковий збіг прізвищ Величко- Величковський? Чи не були вони в якийсь спосіб поріднені? В другому томі Літопису Величко подає вірш І. Величковського, а його називає «старим». Чи знало оточення С. Величка, крім В. Кочубея, про монументальну працю С. Величка, залишиться також незвісним. Факт той, що копій Літопису маємо дуже мало, власне, одну, так звану копію Судієнка. Та це й зрозуміло: переписати такий величезний твір робота немала. Десь там, у глибині минулого, залишилися дні й ночі, в які, усамітнившись, цей великий трудівник писав свою працю, заадресовуючи її нащадкам; ми не знаємо, скільки свічок згоріло на його столі,— про це вістять хіба дірочки в папері, пропалені іскрами з люльки, і той разючий факт, що наприкінці життя літописець осліп.

Який же вогонь грів цього подвижника? Про це він заявляє сам. Вибитий із колії громадського та суспільного життя, травмований довголітнім ув'язненням, С. Величко вимушений був стати поза житейським плином. До того йому траплялися ті чи інші історичні джерела, свідчення, доводилося мати справу з документами. Перебуваючи у становищі митця, якому випадає спостерігати, і маючи досить вільного часу та чималий запас документів, він зважився запалити в собі той вогонь, котрий грів і грітиме всіх подвижників. Власне, у такий спосіб він шукав ліку для ран своєї душі і, треба гадати, його знайшов. «Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорбо­ту; читаючи та слухаючи книжки і дізнаючися з них про всілякі людські пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигоди; покладався-бо на приказку — в терпінні вашім знайдеться душа ваша» ¹⁰. Сильні й гіркі це слова, але чи не ота гіркота запалила його гаряче завзяття і здатність до великої праці! Він читав багато, про своїх і чужих, мав здатність порівнювати й оцінювати, і те велике невдоволен­ня, яке завжди виникає у людей творчих, поступово проймало і його. «Славу нашу сховано під плащем їхніх (давніших літописців.— В. Ш.) нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх слов'яно-козацьких письменників і відтворив якусь, варту пам'яті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком» ". Читаючи книги, він наштовхувався на розповіді про події на Україні то в одного, то в іншого іноземного письменника, і йому стає жаль, що власна література така бідна і що в ній так мало просторих історій, мало описів, а подвиги предків, які захоплюють його уяву, майже поринули в забуття. «Річ відома: як мертвої плоті ніхто, крім божої благодаті, не воскресить, так не може людина навіть суєтну сьогосвітню славу вияснити й описати без літописних свідчень» ¹². І він шукає такі свідчення, обурюється їхньою стислістю, бо йому хочеться великого, монументального опису з усіма деталями, достовірними й промовистими. В ньому змагається історик і митець — історик примушує шукати історичної правди, а митець вимагає вбрати всі факти і звістки у вибагливу мистецьку одежу.

Великі люди тим і великі, що, ставлячи надзвичайні завдання, беруть їх собі за місію, за карб і конечну потребу. Тобто, бачачи такий сумний стан рідної літератури, С. Величко бере вину й на себе: коли не зробив того ніхто, зроблю я! Його пече глибокий біль патріота своєї землі, а життя весь час ставить перед ним питання: що було раніше: десять, двадцять, п'ятдесят років тому? Він бачив на власні очі наслідки великої руїни, бачив зарослі землею румовища, численні безлюдні міста і замки, порожні вали, колись насипані працею людською, як гори й горби. «Всі вони правили тоді за пристановище і поселення диких звірів». Фортеці були зруйновані, «зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур'яном і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться». Поля й долини покриті мохом, очеретом і бур'яном, занедбано «ліси й великі сади, красні діброви й річки, стави й... озера». Що сталося з цією землею? Він бачив неприкриті людські кістки, «їх покривало саме тільки небо». Хто винний? Адже ця земля — його земля, і була вона колись справжнім раєм, що кипів медом і молоком. Йому боліло все. А найбільше боліло, що посельці цієї землі, славні предки наші, впали у безвідь.

Так зародився в нього інтерес до рідної історії. С. Величко розшукує козацькі літописи, збирає книги, в яких йдеться про минулі часи, усні розповіді. Адже він хотів освітити своїм світлом немалий відтинок часу сімдесят років. Поступово перед ним розгортається разюча картина: «... гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до цих, козакоруський народ, справжній, простодушний і добро­сердний». Але цей народ так мало «роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події». Він завжди схильний до внутрішніх незгод, хоч це мужній і лицарський народ. С. Величко шукає причин цього. І тут прокидається в ньому справжній гума­ніст. «Від цього напоєння, а найбільше через змноження поміж них богогнівильного беззаконня, висякло в ньому люби багатьох, і від того зросли й поширилися всі вищезгадані пагубні дійства, роздвоєння, незгоди та інше зло... Через це сильно сказано: впаде, впаде красна козацька Україна тогобічна, як отой стародавній Вавілон, місто великеї» ¹³

Таким чином, біль його народу став його болем, біль його землі наповнив тіло й душу, бо він був її плоть од плоті. «Істинний Малої Росії син»,— гордо заявляв він про себе і доказав те в найкращий спосіб.

Його горіння не було розраховане на те, що його твір таки дійде до читача і здобуде належне місце. Однак письменник постійно посилається і звертається до свого читача, так ніби твір мав конче вийти книгою і здобути справжній для книги розголос. Але у той час надрукувати такий твір було практично неможливо, поширити його в копіях, як ми вже казали,— важко: адже він чималого розміру! Проте С. Величко спокійний за долю свого дітища тим великим спокоєм, яким знову-таки відзначаються подвижники. Від дбає, щоб його було цікаво читати, бавить читача вставними новелами, віршами, цікавинками, що не стосуються розповіді, розуміючи, що одноманітна розповідь, а ще така, як у нього, густо насичена документами, стомлює. Врешті, він має перед собою приклад Самійла Твардовського, який, «описуючи твердим і чітким віршем тодішні військові дії, завжди близько під'їздив під свої і ворожі війська... не раз часом недосипаючи ночей». Він і смерть прийняв серед такої праці, полишивши після себе великий твір. Але його твір було виявлено (С. Величко так і пише — виявлен о.— В. ЦІ.) й подано до друку. «З того можна пізнати його щастя,— резюмує Величко,— сам він помер, однак праця його не вмерла і прийнята до людського вживання (підкреслення моє.— В. Ш.), завжди виставляючи незабутню славу його розуму перед пам'яттю цікавих. З якої міри і я віншую йому того щастя, викладаючи свій опис подій» ^и. С. Величкові довелося довго чекати «свого щастя». Літопис з'явився друком більш як через сто років після його смерті. Але до читача він хай і не повністю, та дійшов, і нащадки, як він колись С. Твардовському, можуть повіншувати щастя й самому Самійлові Величку — «слава його розуму» так само незабутня.

Оця впевненість С. Величка може видатися як на наші часи й трохи задивною. Адже Величко звертається до читача у власному творі скрізь, от, наприклад, що він пише у прецікавому коментарі до перекладу записок Окольського: «Побачивши і прочитавши, ласкавий читальнику, той діаріуш Окольського, з друкованого польсько­го на слов'янську мову перекладений, я відзначив у нього багато непотрібних панегіричних речей і несправний переклад маловправного тлумача. Мав я намір через те виправити той переклад краще й викинути панегіричні речі, але роздивився і, щоб не скривдити тим читача, нічого не посмів змінити в ньому, хіба дещо додав з козацьких літописів» ¹⁶. Таким чином, він пише власний твір, складаючи його з десят­ка інших, зводячи все у велику й простору історію. «Величко — це історик,— писав Д. Багалій,— але історик свого часу» ^|б. Так само можна було б сказати: Величко — це письменник, але письменник іншого, для нас уже забутого, жанру, який пізніше розклався або на чисту белетристику, або ж на чисту науку.

Літописові Самійла Величка випала доля хоч, може, й щаслива, але щербата. Його купив у 1840 р. на аукціоні відомого колекціонера, автора «Древней русской дипломатики» Лаптєва російський історик М. Погодін. Той повідомив про це О. Бодянського й М. Максимовича, які відразу зрозуміли велике значення рукопису. Але М. Погодін заправив величезний гонорар, і О. Бодянський не зміг видати його. Тоді М. Погодін віддав рукопис у Київську археографічну комісію, де він вийшов упродовж ряду років (І том — 1848, II — 1851, III — 1855, IV — 1864). Виявилось, що Літопис дійшов до нас не повністю. Особливо постраждав перший том. Тепер важко визначити його початкову дату, принаймні рукопис починався з продовження записок М. Титлевського. Найдавніше посилання у Літописі — 1595 р. Маємо поси­лання на 1619 р. Потім ішли записки М. Титлевського, що описував походи турків проти поляків 1620—1621 рр. Повстання Остряниці було описано через переклад польсько­го діаріуша Окольського, надрукованого в Кракові в 1639 р. Оповідання це було в пер­шому томі за списком Судієнка, у згаданому єдиному спискові з Літопису С. Величка, який належав свого часу Полетикам. Був тут шматок універсалу Остряниці й Величкові пояснення (див.: Додаток І.— С. 292). Важко тепер судити про ту початкову частину Літопису, але перелічені матеріали наштовхують на думку, що, власне, Лі­топис С. Величка починається все-таки з повстання Б. Хмельницького; раніший текст — тільки матеріали до написання.

Нелегко визначити і час його написання. Дата, яка стоїть на титулі, очевидно, визначала початок роботи. Остання згадка про С. Величка— 1728 р., тобто рік перекладу «Космографії». Якщо Літопис почав писатися 1720 р., то за вісім років міг бути й написаний, але 1728 р. С. Величко був уже сліпий. Можна припустити, що в час роботи над «Космографією» С. Величко вже не працював над Літописом, отож його початок, включно до 1648 р., так і залишився в тому аморфному стані, який ми знаємо. Сліпотою, очевидно, можна пояснити й ту необробленість Літопису, про яку згадувалося вище,— нерівності стилю, не проставлені дати, не вказані сторінки, на які відсилається читач, різночитання тощо.

Перший том Літопису постраждав найбільше. В ньому є великий пропуск, що обіймає найважливіші роки війни Б. Хмельницького, і це вже втрата значна. Дехто з дослідників називає це однією з причин малого поширення Літопису. Загалом перший том має вигляд окремої книги, яка цілком округлена, оточена традиційним початком і кінцем, з підсумковими таблицями. Другий том також цілком завершений з формальної точки зору: має свою передмову, свою розбивку на розділи, хоч і продовжує опис подій першого тому. Ця книга збереглася краще, маємо тільки невеликі пропуски і можемо здогадуватися про кінець. В автографі Літопис обриває­ться на півслові, а в копії Судієнка є невеликий додаток. Літопис закінчується 1700 р., але в тексті зустрічаються посилання на пізніші роки з обіцянкою розповісти про тогочасні події. У другому томі Літопису подано дату 1725 — рік смерті царя Петра І. Є посилання на 1722 р. Обіцяє розповісти С. Величко й про 1708 р.

Таким чином, Літопис складається з двох томів і обіймає час 1648—1700 рр. Цікаво відзначити, що титул першого тому змінений, доданий пізніше замість якогось давнішого, вийнятого з рукопису; титул замінив, очевидно, сам автор ¹⁷. Палеогра­фічний опис рукопису першого тому, який склала К. Лазаревська, розкриває нам деякі цікаві деталі творчої лабораторії С. Величка. Спершу рукопис писався без нумерації, і вже потім його пронумеровано. Перша його частина написана чітким почерком й дуже чисто, гадають, рукою самого С. Величка. Це характерне письмо другої половини XVII — початку XVIII ст., що його І. Каманін називає «київським», бо, як він доводить, воно утворилося в Київській академії, ним писали всі, хто належав до вищої верстви, і вчені писарі ¹⁸. Оскільки писав сам автор, варто привести його опис дослівно: «Воно чепурне, круглясте, чіткі, вирисувані літери стоять кожна окремо, рівною низкою, майже без нахилу, з короткими певними розчерками — все це виказує на руку, звиклу до писання, на вмілість і смак того, хто писав і зумів надати рукопису майже художній вигляд» ¹⁹. Рукопис переписувався з чернеток. Друга частина палеографічно відріз'няється від першої. її писано різними почерками, гада­ють, що рукопис переписували чотири чоловіки: можливо, оті хлопці, на яких нарікав пізніше С. Величко. Почерк тут недбалий, багато помилок, є чимало правок, вставок тощо. Коли взяти до уваги, що автограф писав сам Величко, і то після 1718 р., можна припустити, що сліпота заставала його за роботою коло Літопису. Документи здебільшого писані іншою рукою і часто є вставками. Найстаріша вставка — копія статей Переяславських. Портрет Б. Хмельницького намальовано на тому ж папері, що й у Літописі; портрети І. Виговського та Ю. Хмельницького — на іншому папері. Загалом портретів у всьому Літописі десять, крім згаданих, ще І. Брюховець-кого, П. Тетері, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, М. Ханенка, І. Самойловича та І. Мазепи. Техніка виконання — туш з сепією.

Самійло Величко належить, за одностайним визначенням дослідників, до літописців-учених; не помилимося, коли скажемо — з ґрунтовною, як на свій час, освітою. З цієї точки зору не завадить оглянути коло його читання, а відтак друковану й рукописну літературу, що нею письменник оперував, пишучи свій твір. Найстаріша книга, на яку посилається С. Величко,— це згаданий вже щоденник Окольського, друкований у Кракові 1639 р. В огляді джерел він називає «Війну домову» С. Твардовського, видану в Каліші 1681 р., і російський переклад книги С. Пуфендорфа «Введение в историю европейскую», видану в Петербурзі 1718 р. Крім того, він знайомий з хроніками Гвагніна і Кромера, має анонімну польську книжечку під назвою «Нужда з Бідою з Польщі йде», користується «Синопсисом» і «Скарбницею» І. Галятовського, видрукуваною в Новгороді-Сіверському 1676 р., книжкою того ж автора «Костел західній», відзначає праці Д. Туптала, зокрема його знамениті «Четьї-Мінеї», перелічує праці М. Максимовича, Л. Барановича, останнього він дуже шанує і вміщує в Літопис ряд його віршів. Цікавиться книгами, що виходили в Росії, але мали певне відношення до України («Катехізис» у перекладі К. Істоміна, «Вечеря духовна» С. Полоцького). Йому відомі друковані конституції вільного екстраординарного сейму у Варшаві, поема О. Бучинського-Яскольда «Чиги­рин», що була надрукована 1678 р. у Новгороді-Сіверському і збереглася, до речі, завдяки Величковому відпису. Відоме йому «Звільнення Єрусалима» Т. Тассо, на основі якого він створив власну новелу, одну з кращих, які знає наше старе письмен­ство ²⁰. Подає уривок з астрономії краківського астронома Ормінського, користується краківськими газетами.

Все це, так би мовити, книжковий світ С. Величка, власне, та його частина, що допомагала писати Літопис. Знання мов: польської, латинської, старослов'янської, очевидно, й німецької, звісно, розширяли коло читання. Як вихованець Київської академії він вільно оперує образами античної міфології, добре ознайомлений із сучасними йому законами риторики, знає закони версифікації, розрізняє «гладкий» стиль від невправного, іронізує з невправних віршів, тобто має певний і досить вироблений літературний смак.

Крім книжок, він збирав рукописи і був у цьому, певне, великим аматором. Його колекція, вкладена в Літопис, дає змогу частково пізнати її. Збирає документи, байдуже — в копіях чи в оригіналі, вірші, козацькі хронічки і записи, свого часу він мав у руках козацький діаріуш, але зробив з нього тільки виписки, про що згодом шкодував; і, що особливо цікаво, збирав переклади на українську і старослов'янську мови польських історичних творів. Вже згадувалося про переклад щоденника Околь­ського, треба сказати й про переклад частини «Війни домової» С. Твардовського, зроблений С. Савицьким.

С. Величко взявся за перекладання поеми С. Твардовського на історичний стиль, очевидно, не знаючи перекладу С. Савицького, а коли знайшов, звелів своїм учням його переписати. Для Літопису переклад С. Савицького вже не був потрібний, і переписано його хіба в інтересах колекціонування. Сам же факт свідчить, що Україна виходила зі сфери польського культурного впливу і польська мова була для Величко-вого «читальника», на якого розраховував літописець, уже чужою й незрозумілою.

Тут ми підійшли впритул до питання про естетичні засади нашого літописця. В. Іконников з цього приводу писав: «Автор у своїй праці розвиває далі той напрям в українському побутописанні, який, з одного боку, був результатом панівних у той час прийомів тодішньої школи, а з іншого — латинсько-польської освіченості» ²¹. Але В. Іконников закидає Величкові «схоластику і витребенькуватість», вказуючи, що ці прийоми панували у Київській академії.

Ця традиційна думка про схоластику в Київській академії почала зникати тоді, коли вчені звернулися до глибшого вивчення своєрідної й багатющої філософської спадщини професорів академії і численних поетичних пам'яток, витворених її вихованцями. За останні десятиріччя видано немало нових текстів в оригіналі і в перекладі на сучасну мову — перед нами постала своєрідна, досить багата і змістовна, із власними творчими засадами культура. А ота «витребенькуватість» і була однією з ознак літературного «барокко», тому пам'ятки тієї культури треба сприймати, не відриваючи від контексту свого часу. Тобто, щоб зрозуміти саму епоху, треба сприй­няти і прийняти перш за все стиль тогочасного мислення і засоби творення.

Інакше підходив до цього питання М. Грушевський: «В історико-літературному аспекті пам'ятки української історіографії звичайно розглядаються серед творів київської школи початку XVIII ст. Вони вводяться в загальну суму творів київської схоластичної літератури як її різновид. Але це не зовсім правильно і дає про них неповне, однобічне уявлення. Перед нами не тільки підгрупа цієї академічної літератури, а певна літературна течія, що заміняє творчість академічного духовенства» .її створює козацька інтелігенція, знаменитий стан «військових канцеляристів», які, проте, виховані Київською академією.

Самійло Величко, напевне, був із стану канцеляристів, а його естетика, на­певне, сформувалася в стінах Київської академії — маємо до того переконливі докази.

Величкова історіографія — це частина мистецтва риторики, як визначали її і вчені Київської академії. Ф. Прокопович, наприклад, писав: «Достойність мистецтва треба вбачати в тому, що воно приносить дивну приємність, тому що трактує про найвеличніші справи, і воно надзвичайно могутнє, і дає всяку силу, бо всі сприймають його оплесками, і його завжди будуть наділяти найвищими почестями» ²³. С. Величко не дочекався оплесків, але він мав перед собою ілюзорного «читальника», і той так само ілюзорно таки наділяв його оплесками. Оратор, за словами Ф. Прокоповича, «розкриває й переслідує злочини, дискутує про чесноти й достовірності, відкриває тайни природи, нарікає на непостійність долі, розповідає про виникнення й загибель царств і про марнотну непостійність речей, ставить на очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що жили у славі, тлумачить священні справи трисвятого й найбільшого бога, виголошує похвали, видає народові накази й закони» ²\ Коли зняти з цього останнє речення про «накази й закони», всі ці завдання є і в Літописі С. Величка. Напевне, він знав і визначення Арістотеля, такого популярного в Київ­ській академії, що «риторика — це здатність бачити або вигадувати те, що в кожній речі й питанні правдоподібне». А хіба не стосуються С. Величка слова Ф. Прокопо­вича: «Дослідження — це неначе якась сліпа, але цікава, винахідливість думки, що лише досліджує, шукає, а не може знайти» ²⁵.

Отже, С. Величко будує Літопис згідно тих-таки законів риторичного мистецтва: «Оратор повинен вибрати те, що найбільш сприяє справі, він повинен вибране роз­ташувати у відповідному порядку, повинен сам те оформити відповідними словами, найкращими реченнями і формами речень або слів» ^2в. От звідки ота пристрасть до високого мовлення, до піднесених періодів, оте постійне дбання про красу зовніш­ньої форми, ота дбалість вислову й розросла, наче бароккове ліплення, структура речення — «витребенькуватість», як скаже прихильник пізніших засобів вислову. С. Величко міг би підписатися і під словами Ціцерона, що їх цитує Ф. Прокопович: «Історія — це свідок часів, світло істини, життя пам'яті, вчителька життя, вісник старовини, чиє ж слово, як не оратора, робить її безсмертною» ²⁷.

Таким чином, загальні вимоги до цього різновиду мистецтва у С. Величка збережено. Цікаво буде порівняти й конкретні вимоги риторики до історії з засадами С. Величка. Ф. Прокопович перечислює такі постулати, яких треба уникати істори­кові ²⁸:

I. Незнання. С. Величко багато чого не знав. Намагався знати все, що мож­ливо, але його джерела ще невеликі й недосконалі. Через це легко зрозуміти гаряче застереження в «Передмові до читальника»: «Отож, ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то, може, воно так і є. Ти ж бо, коли добудешся досконаліших козацьких чи якихось інших літописів, забудь лінощі, полай мене за невігластво в цій справі (підкреслення моє.— В. Ш.) і, покладаючись на ті правдивіші літописи, але не знищуючи й моєї праці, виправ мене даним тобі від бога розумом. Бо нині, через сімдесят років після війни Хмельницького, важко домагатися (тобто він дуже добре знає вимогу уникати незнання.—В. Ш.) доскона­лого знання і правди про ті військові події»

Захоплення або пристрасть історика й легковаж­ні с т ь. Чи не тому Літопис уражає своїм об'єктивним тоном, хоч повністю дотри­матися цієї вимоги навряд чи й можна було. Згадаймо щодо цього цікаву думку Гегеля: «Як би не намагався історик передати справжню історію, він вимушений вводити у зміст подій і характерів своє уявлення, духовно відтворювати його, зобра­жати і з'являти. При такому відтворенні він не може задовольнитися простою пра­вильністю окремих деталей, але має одночасно впорядковувати й формувати все сприйняте, об'єднуючи й групуючи окремі риси, вчинки, події таким чином, щоб, з одного боку,перед вами з характерністю виступав яскравий образ нації, часу, зовніш­ніх умов та внутрішньої величі чи слабкості діючих індивідів і щоб, з другого боку, зі своїх окремих частин складався взаємозв'язок з внутрішнім історичним значенням народу, якоїсь події тощо. В цьому розумінні ми й тепер говоримо про мистецтво Геродота, Фукідіда, Ксенофонта, Таціта і небагатьох інших і завжди будемо захоплю­ватися їхніми розповідями як пластичними зразками словесного мистецтва» ³⁰. На­віть теоретик мистецтва XIX ст. Гегель вводить історіографію, як і Прокопович, у коло мистецтва. Не можна вірити кожному, навіть тому, хто брав участь у подіях, слід відшукувати найвизначніших авторів і наслі­дувати поважніших та більших із них. А коли свідчення їхні не збігаються й кожен із них не говорить правдивіше, подія подається як сумнівна. Цей постулат дає нам змогу багато що зро­зуміти в загадковій, як уважали дослідники, манері С. Величка. Бо відразу ж виникає питання: чому Величко, цей учений муле, покладався в першу чергу на С. Твардов-ського і далекого С. Пуфендорфа, а свої «козацькі реєстрики» й записи ставив у друго­рядні, якими можна тільки коригувати й доповнювати згаданих письменників-істориків. Це помітив ще В. Іконников, а особливо підкреслював Д. Баталій. Величко ставився до українських літописних записок як до другорядного матеріалу і коригував ними польських істориків. «Можливо, через те,— пише Д. Багалій,— він не полюбляє коротеньких реєстриків, що невеличкі вони були і не давали матеріалу до його картин» ³¹. Пояснення трохи поверхове, реальніше те, що винесено в постулат історичної науки часу С. Величка. Будуючи свою історію на розповідях авторитетів, С. Величко бачить недосконалість їхніх творів. Тому в деяких місцях він додає, що тут ліпше вірити своїм козацьким літописцям. Звідси випливає й дивне для нас правило: чого не знайшов в одному місці, доповни з другого. Цим він підходив до звичайної компіляторської манери, прийнятої в тодішній історичній науці. Часто літописець бачить і суперечності, але не заперечує, навіть коли події звучать без­глуздо. Наприклад, у першому томі Літопису говориться, що Тиміш повісив матір після батькової смерті. Величко, добре знаючи, що Тиміш загинув до батькової смерті при облозі Сучави, додає тільки коротке зауваження: «Якщо це правда». Таких місць у Літописі немало.

Не все, що радить історикові Ф. Прокопович (завважимо, що його трактат писався, коли Величко давно вже покинув стіни академії), збігається з поняттями С. Величка. Так, Ф. Прокопович радить: «Якщо йде бій, він (історик.— В. Ш.) повинен стояти посередині, нехай не дає переваги ні друзям, ні пристрасті своїй» . Самійло Величко — пристрасний прихильник козацтва. Він і не приховує цього. Однак це не означає, що він закриває очі на хибні дії козаків чи навіть гетьманів, навпаки, його загальна симпатія на їхньому боці. Та й авторитети, на які мав він опиратися, виявляли аж надмірну тенденційність. Чи не тому літописець не тільки критично ставиться до них, як от до С. Твардовського, перед яким як перед людиною виявляє свій пієтет, але й відверто дискутує з ним. Так, у частині п'ятій, розділі другому першого тому він уставляє широке резюме: «Про те, як Твардовський ганить козаків, про ганення навзаєм козаками поляків» ³³, тобто маємо повне підтвердження цитованої думки Гегеля. Але цим підкріплюється інше твердження Ф. Прокопо-вича — він уловлює у своїх авторитетів «ознаки зловмисного опису, коли можна щось сказати легшим стилем, коли хтось висміює недолік, що не мав місця в історії, і підсилює це фактами, хоч справа цього не вимагає; коли хтось так вихваляє, що до похвал приєднує й ганебні вчинки; коли про річ є дві чутки й кожна недосто­вірна» ³⁴. С. Величко частково не погоджується з іншою тезою Ф. Прокоповича: «Історик повинен подавати головні події, не нехтувати другорядними, але випускати непотрібні описи» ³⁵. С. Величко вставляє в Літопис цілі шматки «над потребу», як він пише, для цікавого «читальника». Знаючи про розтягнутість свого твору, він розуміє, що одноманітний опис утомлює, і дає змогу читачеві відпочити, «побавитися». Врешті, це цілком задовольняло іншу вимогу: «Треба мати міру щодо різноманітності, щоб справи одного роду змішувати зі справами іншого роду, щоб розум і мислення мали відпочинок і не були постійно напружені» ³⁶.

За готовими канонами пише С. Величко свої передмови, вони також будуються на античній традиції, яка вимагала з'ясувати мотиви, що спонукали до розповіді, зобразити труднощі та велич подій. Зразком був Тіт Лівій.

Через те, що літописцеві не раз закидали фальшування документів, цікаво знати, як ставилися до цього сучасники, власне, що засвідчувала сучасна йому теорія історії. За часів С. Величка метод фальсифікації був відомий, і ми можемо це стверд­жувати напевне. Стверджує це і Ф. Прокопович. Він посилається на Йосипа Флавія Юдея, зазначаючи, що причиною фальсифікації може бути пізня традиція вживання письма. Друга причина — звичайні люди багато вигадують у гонитві за славою, а не за істиною, і цю другу причину годиться віднести до почуття, про що йшла мова ³⁷. Визначення більш як цікаве, коли згадати Величкові скарги на куці «козацькі реєстрики», про лінощі давніх наших письменників, про славні подвиги наші, які поринули в забуття, бо не були записані співвітчизниками, тощо, власне, те саме, що й «пізня традиція вживання письма». С. Величко, певна річ, сам не ганявся за видимою славою, але він хотів слави своєму народові. Розглядаючи пізніше доку­ментальну вагу Величкової праці, відзначимо, що йому не була чужою пристрасність. А зараз повернемося до предмета нашої розмови. Ф. Прокопович вважає, що «історія народжена самою справою, а не походить від мистецтва. Адже всяке захоплення зменшує достовірність розповіді», разом з тим «історичний опис і красномовство найбільше здатні долучитися до мистецтва» ³⁸.

Цю рису неодноразово підкреслювали й дослідники твору С. Величка. Ще Г. Карпов, один із перших його критиків, писав, що Літопис складено «через пере­робку матеріалу у формі історії чи роману» ³⁹.1 далі: «...він писав свій твір, як видно, «для публіки», а не для вченого гуртка спеціалістів, його твір написано для легкого читання. Коли взяти тільки зовнішній бік твору, з огляду на деякі його місця, можна прямо сказати: ніхто ще з малоросійських історичних письменників після Величка не мав йому рівного» ⁴⁰. Сучасний дослідник М. Марченко доповнює цю думку: «Дослідники і видавці назвали твір Величка Літописом умовно. Насправді він, так само як твір Грабянки, не може бути віднесений до літопису в повному розумінні цього слова. Це літературно оброблений твір (автор навіть визначає — військово-повістевого жанру.—В. Ш.), що складається з великої кількості оповідань, побудо­ваних на великому джерельному матеріалі, а також на власних вимислах автора» ⁴¹. У цих висловлюваннях — спроба розглядати Літопис з позицій пізніших естетичних норм, але одна риса підкреслюється правильно: Літопис Самійла Величка — твір неординарний, його не можна оцінювати однозначно, і він справляє велике естетичне враження.

Цікавий комплекс являли собою й суспільні погляди С. Величка. Це питання досліджувалося істориками поверхово, тож на ньому варто зупинитися докладніше. На жаль, не маючи ґрунтовного дослідження з історії суспільно-політичної думки XVII—XVIII ст., багато питань ще й нині залишаються невисвітленими. Козацьке ж суспільство з самого початку було досить суперечливим, оскільки було неодно­рідним: адже формувалося з кількох суспільних груп, інтереси яких були відмінні. Що ж до твору С. Величка, ствердилася досить поверхова думка, що це Літопис «козацько-старшинський». Слушно застерігає проти цього сучасний дослідник твору Я. Дзира⁴². Докладне ж прочитання тексту Літопису приводить нас до таких висновків.

С. Величко, без сумніву, був дитиною свого часу, мораль, етичні й суспільні погляди його формувалися під впливом тих чи інших домінуючих постулатів, він болів суперечностями свого часу і ніс у собі його висоту й обмеженість. Суспільна диференціація козацького середовища відбувалася повільно, але несхитно. Відбулася революція, вона змішала шляхту, козаків, посполитих, міщан, духовенство, але до певної міри, бо вже під час визвольної війни та й після неї починають проявлятися тенденції до розподілу на стани. Навіть за Б. Хмельницького старшина мала поміж себе багато шляхти ⁴³. І, посилаючи послів до російського царя у 1654 р., козаки просять дві грамоти: одну для козаків, другу для шляхти. Духовенство виступає як окрема суспільна категорія, так само й міщани. Середовище козаків теж неоднорідне: спершу були реєстрові й нереєстрові, а пізніше — старшина і прості; межа ж між ко­заками та посполитими хоч і мала тенденцію до стирання, все-таки чітко простежува­лася. Хоч козаків за Б. Хмельницького було до 200 тисяч, та посли, що їдуть до царя, просять 60-тисячного реєстру, а І. Виговський у Гадяцькому трактаті таємно згод­жується на ЗО тисяч. Вельми цікавий і характерний пункт 17-й з 23-пунктної петиції козаків до царя: «Піддалися вони під високу руку його царської величності та б'ють чолом, щоб його царська величність звелів дати їм привілея з вислими печатками, один на вольності козацькі, а другий на вольності шляхетські, аби було це нерушно на вічні часи. А коли те отримають, то вони самі роздивляться поміж себе: хто козак, той матиме козацьку вольність, а хто хлібороб-селянин, той віддаватиме звичні повин­ності, як це бувало й раніше» (див: с. 139). Дуже характерні ці визначення: «...вони са­мі роздивляться поміж себе», і оте класичне: «...як це бувало й раніше». Духовенство, яке спершу займало щодо козацтва нейтральну позицію, з часом з'єднує з ним свої інтереси і виступає в політичній боротьбі складовим повноправним чинником: має своє самоуправління, свій суд, хоч вибір духовенства й контролюється гетьманом.

Отже, козацька старшина вже напочатку виявляє бажання наблизитися до шляхти (згадаємо нобілітування козацької старшини після Гадяцького трактату, а також пізніше її прагнення дорівнятися до російського дворянства). Тим самим вона прокладає виразну межу між собою й козацтвом. Козацтво також не є незмінною категорією. Воно, з одного боку, зливається з посполитою масою (постійні спроби посполитих стати козаками), принаймні всі ті 200 тисяч, про які згадувалося, пре­тендували на козацьке звання, а з другого — виділяє з себе козацьку старшину, яка намагається оформитися в особливий стан. Але козацьке звання — що це? Як управити його в тодішній правопорядок? Це воїни? Так, військовий стан тоді існує. Та в такій кількості він потрібен тільки для війни, адже його треба прогодувати й оплатити. Армія тоді була двох видів: наймана (у козаків сердюцькі, охотницькі, пізніше компанійські полки) і типу посполитого рушення (у козаків реєстрове козацтво). Тобто, власне козаки були станом напіввійськовим, з одного боку, вони працювали на власному господарстві, а з другого — мали повинність виходити у військові походи. І от деякі прихильники козацтва висувають щодо нього досить своєрідне суспільне означення: козаки — це шляхта. Тобто, є чернь і козаки, окрім духовенства й міщан. Козаки — це шляхта, незалежно — старшина чи прості, а чернь — селяни, які мають нести повинності шляхті. Отже, є у козаків герби чи ні, нобілітовані вони чи ні, всі вони «шляхетно уроджені». Репрезентантом цього погляду й був С. Величко. Й справді, вислови в нього про гетьманів (за винятком одного Б. Хмель­ницького) гострі, негаційні, не милує він і полковників, в діяльності яких бачить потяг до корисливості, властолюбства, відсутність мислення «для загального добра». Це безсумнівно, бо в своїх прагненнях старшина мала цілком виразну політичну мету — хотіла чіткого станового обмеження, бажала передати свої привілеї дітям. А звідси й потяг до нагромадження багатства, до звеличення себе й своєї родини (приклад Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Самойловича), бажання твердо й незмінно тримати владу в своїх руках. Це філософія сильних. Та вже у ті часи висувається демократичніша, гуманістичніша філософія, і її репрезентантами виступають пред­ставники середніх станів. Саме до таких належав С. Величко. Він негативно вислов­люється про будників, винокурів, дейнеків, тобто тих із посполитих, хто до козацтва хотів примазатися. Але він не поборник і станових інтересів козацької старшини, а стає на боці стану цілого козацтва, саме того, яке несло на своїх знаменах ідеї визволення та рівності, яке захищало демократичні вольності й права, ідеї, які робили цілий козацький рух прогресивним і світлим. Для підкріплення своїх поглядів, своєї-системи думок С. Величко шукає суспільного підтвердження. Шукаючи ідеаль­ної суспільності, яка могла б стати зразком, він таку суспільну модель знаходить. Бо й справді Україна мала на той час інституцію, яка нагадувала собою вільну респуб­ліку, де кожен її член мав змогу бути вільним у своїх діях, хоч і підлягав безсумнівній дисципліні, де кожен чоловік мав право голосу і де, здавалося б, класично репрезенту­валася ідея козацького стану. Це була Запорозька Січ. Саме тому С. Величко й підно­сить цю інституцію, ставлячись до неї зовсім не безоглядно, знаходячи виразника своїх поглядів — Івана Сірка.

Наші козацькі літописи тим і цікаві, що кожен із них несе свою систему думок і ці системи часто неспівмірні. Навіть важко підвести всю цю літературу під одне спільне визначення, як це зробив, наприклад, М. Грушевський, назвавши її «літера­турою канцеляристів». Правильніше було б сказати, що кожен з літописців був репрезентантом тієї чи іншої суспільної категорії, більше того, був виразником певної суспільної тенденції і певного суспільного прошарку. Приналежність же до канцеля­ристів тільки давала змогу професійно тримати в руках перо. І справді, Самовидець, Величко, Грабянка, а згодом автор «Історії Русів» мають кожен свою соціальну пози­цію. Зводячи в одно їхні погляди, можемо зробити висновок, що позицій було здебільшого три: перша — старшинська, яка підтримувала гетьманську владу і автономію як вигід­ні собі і дивилася на всіх інших згори; друга — шляхетська, яка була більше зацікав­лена в царських чи королівських дарунках і через це скоса дивилася на гетьманську владу; третя — загальнокозацька, яка дбала про інтереси цілого козацького стану. Можна було б визначити ще й четверту, назвавши її позицією черні у час визвольної війни 1648—1654 рр.,й пізніше вона мала виразних репрезентантів (наприклад, М. Кривоноса), але, на жаль, представники її не залишили після себе літописних пам'яток.

Самійло Величко, як вже згадувалося, був на позиції загальнокозацькій. Чи не тому він часто стояв на роздоріжжі в оцінці того чи іншого факту, саме тому його позиція часом бувала пасивною: він тільки представляв, розказував, показував, хоч своїх симпатій та антипатій не приховував. Та дещо і приховував (зазначимо, що в той час він мав підстави). Засуджуючи дії І. Виговського і М. Пушкаря, які принесли шкоду для загального добра і в своїй основі мали гегемоністський характер, а не освітлювалися, як вважає письменник, постулатами загальної справедливості, але своєї рецепції Величко не подає. Маючи прихильність до Запорозької Січі і виставляючи її як зразок козацької держави, він не може не засуджувати запорожців І. Брюховецького та П. Суховія у тому, що вони більше дбали про власні інтереси, ніж про загальне добро, а Запорозька Січ цих славолюбців певний час підтримувала. Йому огидна жадоба до збагачення, корисливість і владолюбство, бо через це зникає любов до людини й суспільного добра. Разом з тим він з любов'ю описує козацьке військо, яке збагатилося на війні, визвольну війну Б. Хмельницького називає справед­ливою і святою, але він гарячий ворог змагань наступників Б. Хмельницького. Особливо гостро засуджує міжусобну боротьбу, бо для його ідей, його «добра» — це безумство. Саме вона, ця боротьба, на думку літописця, принесла жахливі руйну­вання батьківщині.

Варто відмітити, що у С. Величка, при його великій любові до рідного краю та свого народу, немає антагонізму до інших народів. Він до кожного ставиться зі шляхетною толеранцією. Немає в нього ненависті навіть до поляків і татар, хоча письменник усвідомлює те зло, що вони чинили на Україні. У цьому бачимо ще одну грань Величкового гуманізму.

Взагалі Величкові залежало, яке у нього етичне обличчя. Ми незмінно відзначає­мо його пошанівне ставлення до всіх монархів: чи то є польський король, чи росій­ський цар, чи турецький султан — це тогочасна етика, і на неї треба зважати. Так само він дбав і про свідчення, які б виявляли в ньому переконаного християнина,— це також входило в етичні норми Середньовіччя. Але це більше категорії морально-етичні, ніж світоглядні, до того ж літописець ні в чому не був ригористом. Він повідомляє про страшні кари, які насилав царський уряд за порушення в титулуванні царських персон, а сам часто змальовуючи чи й пропускав ці титулування. Отже, прагнення засвідчити свою порядність мало свою мету. Це чинилося для того, щоб «читальник», до якого звертався С. Величко і якому посилав свій твір, вірив йому. А причин турбуватися було досить — він подавав перед очі людські широку історію свого народу, тож не міг не дбати про свій моральний авторитет.

Тут ми наштовхуємося на немалі складності, бо відразу ж спадають на думку ті численні звинувачення, які висловлено вченими на адресу літописця. А закидали йому, і не раз, свідоме фальшування документів та фактів, насамперед листування гетьманів із Запорозькою Січчю. Загалом неважко помітити, що історики лаяли автора за те, за що літературознавці відзначали, тобто, вчені розглядали його працю у світлі своєї епохи і своїх понять про науку й літературу, а не в світлі Величкової епохи. Встановити ж документальну вартість Літопису — завдання надзвичайно принципове, оскільки цей твір надзвичайно важливий як для історії, так і для літе­ратури.

Яка ж документальна вартість твору? На цю тему велися довгі суперечки, що не закінчилися й дотепер. Першим скористався Літописом М. Костомаров, але вже в другому виданні свого «Богдана Хмельницького» історик зауважує, що цим джере­лом можна користуватися не інакше, як дуже обережно, тому що там трапляються анахронізми. Так само обережно радив ставитися до Літопису й М. Максимович, хоч вважав цю пам'ятку дорогоцінною.

Гострій і дещо тенденційній критиці піддав його Г. Карпов. Він писав: «Докумен­тальним боком свого твору Величко користується для того, щоб, повторюючи в ньому факти, викладеш в тексті, не тільки нагадати їх кілька разів читачеві, а також донести для нього керівну ідею для всіх учинків головних діячів епохи» ⁴\ тобто, вважає Літопис публіцистичним твором своєї доби. Г. Карпов не заперечує «документальний бік» Літопису повністю, але подає при цьому цікаву обмовку: «Коли Твір Величка можна приймати для вибраного нам часу за історичне джерело, то головним чином тільки з одного боку, а саме: щоб вирішити питання, як розумів і описав епоху Б. Хмельницького Величко і який погляд мав дехто на цей час у Малоросії в І чверті XVIII ст.» ⁴⁵. Врешті, Г. Карпов розглядав питання утилітарно і оцінював тільки перший том. Взагалі більшість істориків ламали списи навколо одного першого тому, минаючи другий з мовчазною повагою.

Розважливіше судить В. Іконников, який називає С. Величка, з одного боку, літописцем-компілятором, а з другого — автором своєрідної наукової праці. «Велич­ко, власне, писав систематичну історію України, і при тому не так завдяки власним спостереженням і спогадам, як за письмовими матеріалами» ^4в. До цієї думки приєд­нується М. Марченко, який свідчить, що «Величко не бере на віру звісток про ті чи інші факти, що ставали відомі йому, а співставляє і перевіряє. Це ще не було критич­ним ставленням істориків до джерела в науковому розумінні, але вже характеризува­ло великий поступ в розвитку історичної науки» ⁴⁷. М. Грушевський пише так: «Надто часто козацькі літописи виявлялися несамостійними, основаними на поль­ських літературних джерелах, суб'єктивними, часто фантастичними. При виясненні всього цього інтерес до цих пам'яток все більше спадав. У зв'язку з нагромадженням документального матеріалу і мемуарної літератури вони відходили на другорядні місця серед джерел вивчення подій XVII ст., і зараз серед історичного апарату при описанні того часу вони фігурують швидше «по старій пам'яті», ніж по сучасній оцінці». І далі йде цікаве зауваження: «Через це ними все менше й менше займалися, старі видання майже не замінювалися новими, більш дбайливими» ⁴⁸. їх узагалі начебто відсунули на другий план, через це сталося так, що фактично ніхто не перевіряв літописів по-справжньому, хіба мимохідь — для історіографічних потреб. С. Величкові ще трохи пощастило, бо історики почали були таку роботу, але не довели до кінця, і наш коментар — перша спроба звірити документально весь Літопис, Власне, всі дискусії відбувалися навколо манливої загадки про так званий діаріуш Самійла Зорки. Одна група істориків приймала цей діаріуш, друга — ні. (Докладніше див. коментарі до тексту). Власне, історики зрозуміли, що матеріали того діаріуша можна вилучити, виділивши з тексту дані «Війни домової» С. Твардовського. Потім можна буде роздивитися той матеріал, що залишився, і на його основі сяк-так реставрувати і знаменитий діаріуш, слідів якого так і не залишилося. Першу спробу зробив В. Петрикевич, а другу — П. Клепацький⁴⁹. Критичний аналіз роботи, проробленої проф. П. Клепацьким, зробив свого часу М. Петровський ⁵⁰. Висновки П. Клепацького і М. Петровського були діаметрально протилежні. Перший дійшов переконання, що С. Величко користувався якимсь діаріушем, як і Г. Грабянка, і що цей діаріуш має немале документальне значення. М. Петровський заперечив цю думку з надмірним запалом, що нічого подібного, С. Величко не користувався ніяким діаріушем, що цей діаріуш фальсифікат самого Величка, як і цілий ряд документів, укладених у Літопис. На доказ цього вчений наводить цілу серію дослідів, провівши таким чином перший документальний аналіз частини першого тому Літопису. М. Марченко вважає це дослідження останнім словом науки, але сам документальною перевіркою твору не займався. Отже, С. Величко визнається свідомим фальсифікатором та вигадником, а всі його відступи, які дозволяють нам бачити у літописцеві старанного й сумлінного працівника,— лукавством.

Не місце тут вдаватись у дискусію з М. Петровським, правда, дискусію трохи запізнілу,— це, певне, справа окремого дослідження. Але мушу підкреслити, що, на жаль, більшість зауважень М. Петровського потребують серйозної перевірки; і я, пишучи коментар до першого тому Літопису, змушений заперечити чи ж просто відкинути добру половину закидів Величкові. Отже, це питання й досі відкрите.

Одне говорити про документальність розповіді самого С. Величка, а друге — про автентичність тих документів, які він уклав до свого Літопису. Тож для цього приведемо дослівно місце з Літопису, в якому розповідається про С. Зорку та його діаріуш: «На той час, коли Хмельницький прибув з Чигрина до Січі, були.на кошу два добрі писарі. Обоє вони були у справі писарській мастаки, володіли досконало слов'янською і польською мовами. Один із них був старіший — Степан Браславський, а другий молодший — Самуїл Зорка, з Волині. Того, старішого, залишили в кошу, а молодшого відпустили з Січі разом з Хмельницьким, оскільки він був з Хмельниць­ким і в Криму. Отой Зорка протягом усієї козако-польської війни лишався за писаря й секретаря в Хмельницького, про всі розмови й учинки достеменне знав і про це просторо й досконало описав у своєму діаріуші. Цей діаріуш зберігався в мого товариша Сильвестра Биховця, військового канцеляриста. Його батько Іван Биховець був за канцеляриста при тогобічних чигиринських гетьманах і там переписав собі той діаріуш діянь Хмельницького. Звідтіля і я (взявши діаріуш у згаданого його сина, мого товарища) вибрав і понотував найпотрібніше й найважливіше з військових справунків Хмельницького і виклав та зобразив це власною працею у цій своїй книзі. Крім того, в діаріуші Самуїла Зорки були ретельно викладені листи Хмельницького про тодішні справи й події, кореспонденції до іноземних монархів і володарів, але я їх, хоч і вельми вони потрібні, не переписував: одне, намагався оповідати короткослівно, а інше — часу не мав вільного на те, був-бо утяжений у військовій канцелярії завжди невичерпною, обов'язковою роботою» ^БІ. В це багатозначне зауваження треба пильно вчитатися. Залишаємо поза увагою суперечки навколо особи Самійла Зорки для нас це зараз несуттєво; важливо визначити, що то був за діаріуш і як саме скористався ним С. Величко. Літописець бачив діаріуш Зорки ще в час свого пере­бування у військовій канцелярії, тобто приблизно за п'ятнадцять, найраніше за дванадцять років до початку роботи над Літописом. Раніше він теж мав намір щось писати, але хотів оповідати короткослівно. Ідея створити велику історію з'явилась у нього значно пізніше, коли, відбувши тюремне ув'язнення, відійшов від насущних справ. У час написання Літопису він уже не мав доступу до діаріуша С. Зорки, через що міг покористуватися лише нотатками — вибірково тими чи іншими даними. Отут він і пошкодував за втраченим великим матеріалом, що тримав у руках, і особли­во за тими документами, які бачив, читав і зміст яких частково занотував, очевидно, конспективно. Це свідчить, що повернутися до додаткового опрацювання діаріуша Величко вже не міг. Нотатки ж були зроблені, очевидно, спішно, крім того, він мав у руках не оригінал, а копію Івана Биховця, і туди могли закрастися ті чи інші помил­ки. Вчені звернули увагу, що С. Величко, хоч і не переписував листів та універсалів Б. Хмельницького, все-таки вмістив їх у свій Літопис. Де ж він їх узяв?

До зрозуміння є тільки один шлях — знайти серед Величкових листів Б. Хмель­ницького такий, який мав би відповідник із іншого джерела і щоб той документ був справді оригіналом. Порівняння обох текстів дало б змогу зрозуміти Величковий метод реставрації документів. Ми зробили таку студію, взявши оригінальний лист Б. Хмельницького, писаний 3 березня 1648 р. ⁵²,і порівнявши його з листом від 27 грудня 1648 р. до того-таки Потоцького, який вміщено у Літописі (див. коментар № 65). Виявилося, що зміст обох листів частково співпадає, але повністю не спів­падають стиль, форма, не знаходимо в ньому навіть фразеологічної подібності. Тобто, у С. Величка маємо зовсім інший лист, але, що особливо цікаво, лист на ту ж таки тему. Через це напрошується і висновок, що С. Величко знав про наявність такого листування, знав навіть зміст листів, можливо, в короткім викладі, занотованім у себе. І, не дивлячись на це, береться відновлювати ці документи, складаючи їх від себе, але зберігаючи зміст. Тому не можна вважати ці листи фальсифікатами у повному розумінні цього слова, а слід назвати їх своєрідними літературними обробка­ми, можна додати ще — риторичними обробками фактів, які С. Величко мав і вважав за правдиві.

Попереду йшлося, що літописець виявляв певну критичність до того чи іншого факту. Так само не був впевнений у цілковитій правдивості своєї історії. «Кожна людина — лож»,— наводив він приказку, але брати ці застереження, як то роблять деякі дослідники, за лукавий натяк на свідоме фальшування, для облуди вжите у своїй роботі,— годі. Той моральний момент, на якому так настійливо наголошував Д. Багалій і з якого пізніше кепкував М. Петровський, попри все, лишається поважним аргументом: С. Величко, як на свій час, справді старанний і прискіпливий, критичний дослідник. Разом з тим і наївний дослідник, бо зважується повернути втрачені документи, про які напевне знає, у свій спосіб. І тоді це не було моральним переступом, бо робилося у традиції античної історіографії, яка слугувала С. Величкові за найавторитетніше керівництво. Це ще більше впадає в очі, якщо роздивитися, коли С. Величко користується такими листами. А робить він це у вкрай відповідальні моменти. Це початок повстання, перші перемоги, рішення вступити в союз з Мос­ковською державою, обрання нових гетьманів тощо, тобто вибираються рушійні моменти, найважливіші ситуації. Бачимо тут прийом, більше властивий митцеві, ніж історикові. Чи здивувався б хтось із нас, коли б романіст вигадав для свого героя якийсь нібито ним писаний лист. Тому й підписи, титули, дати таких листів не можуть бути документальні, а тільки принагідні, що й виявляється при перевірці і що закономірно, якщо прийняти наше припущення. Але своїм змістом такі листи й взагалі документи не відрізняються від справжніх, бо за основу мають оригінали. Інша справа з універсалами, принаймні із Білоцерківським та Остряниновим, які зустрічаються не тільки у С. Величка (див. коментар № 127). Тут літописець міг стати жертвою фальсифікації, і переконує в цьому той факт, що твір Самійла Величка був мало поширений. Та можна припустити, що ті універсали списувалися з Літо­пису, а вже потім поширювалися.

У дослідників викликає заперечення й сумнів промова С. Зорки на погребі Б.Хмельницького. Знову-таки маємо типову риторичну пам'ятку, але особливість її та, що над промовою стоїть ім'я Самійла Зорки. Ще В. Перетц лишив нам цікаве за­уваження, що надгробні промови Б. Хмельницькому входили як зразки в підручники риторики Києво-Могилянської академії в кінці XVII ст. ⁵³. Він знайшов такі зразки в підручнику під назвою «Мегсигіиз іп ге^по а^иі$і^ае Гегго НЬегіаііх пеогКеіогіЬиз Кііоуотопііаеапіз ПЬегат сіісепсіі уосет Зирресіііащ Аппо Ботіпі 1693» і деякі з них опублікував. «Ці промови,— пише дослідник,— увіч виказують, як педагоги Київ­ського колегіуму, користуючись із випадку, будили в своїх слухачів любов до рідних героїв; ця любов і повага вдягнуті в таку ж схоластичну форму, як і виклад будь-якої богословської тези. Надгробкові промови повні уподоблень, порівнянь, алегорій, але крізь цю мішуру видно і ядро... — любов до свого рідного, до батьківщини і своїх за­хисників» ⁵⁴. Вони не хотіли відстати від моди, а також від польських ораторів, пра­гнучи довести, що й «пригноблена Україна давала героїв, гідних високої хвали, і пле­туть її за всіма правилами ораторського мистецтва» ⁵⁶. В тій-таки риториці йшлося і про практику надгробних промов, і про їхні прийоми. Тут пропонуються сентенції, які підходили до певного випадку і які виправдовували оплакування померлого, по­давалися символи й приклади, взяті переважно з класичних творів.

Виходячи з цього, цікаво порівняти промову на погребі Б. Хмельницького С. Зорки зі зразками таких промов, про які йшлося. Стилістичної подібності немає зовсім, текст, що подає В. Перетц, надто пересипаний латиною, тоді як промова С. Зорки, хоч й написана польською мовою, але латинських речень не має; спів­падає, власне, один вираз — «окурений димом», що може бути випадковим збігом. Порівняння зі стародавніми героями інші: в тексті, що його подає В. Перетц, Б. Хмельницький порівнюється з Леонідом («руський Леонід»), Тамерланом («Тамерлан український»), великим Гектором тощо. Величкові ж порівняння стосу­ються пізнішого часу. Його текст конкретніший, історичніший, той — загальніший, абстрагованіший. Але школа складання промов фактично одна, хоч обидва твори постали, здається, незалежно один від одного. Проте початок Зорчиної промови співпадає з початком панегірика І. Підкові, що вміщений тут же ⁶⁶; у ньому так само йдеться про тлінність життя, так само перелічуються подвиги героя на «таврикан-ських, турецьких і польських полях», так само перед героями мусила тремтіти й упадати оттоманська Порта.

Таким чином, перед нами досить виразний зразок риторичного мистецтва кінця XVII ст.,будований і писаний за всіма правилами. Самі ж промови складали хресто­матійний матеріал і подавалися вже без автора. Можливо, при тодішньому стані історичної науки події Хмельниччини пам'яталися нечітко і автори промов подавали їх абстраговано від історичної правди.

Але якщо такі зразки промов були поширені в той час і складали навіть хресто­матійний матеріал, то виникає цікаве питання: чи не було б засміливо для Величка ставити на таку, здавалося б, школярську вправу ім'я С. Зорки? Адже писав він свій Літопис для тогочасного читача, котрий міг би ввібрати всі оці складнющі мовні конструкції. На той час таким читачем міг бути тільки вихованець Київської академії. Лишається відкритим й інший факт: чи не мали ці промови якогось відомого докумен­тального зразка? Ми не можемо розв'язати цих питань зараз, але поставити їх потрібно.

Поряд з такими документами, які можемо вважати зразками риторичного мистецтва, і це підтверджується документально, в Літописі Самійла Величка вміщено немало й автентичних. При чому літописець часом робить опис зовнішнього вигляду документа, вказує на місце його друку тощо, що визначає в ньому вже не ритора, а історика.