Листок третій

"Ліс людей" або "Чорна книга" Киріяка Автомоновича Сатановського

 

А я нині від лиця свого спішно утікаю …

К. Транквіліон-Ставровецький

 

РОЗДІЛ І

 

У 1849 році я закінчив перше відділення філософсько-

го факультету Київського університету одним із перших

кандидатів і, певна річ, сподівався дістати посаду старшого

вчителя з платнею чотириста карбованців у рік. Цей факт

наповнював мене цілком зрозумілою урочистістю — саме

з таким почуттям я пішов до правителя канцелярії учбо-

вого округу.

 

День видався погожий, і я йшов із поважним виразом на

обличчі. Кілька разів змушений був скидати картуза й ві-

татися із знайомими: за час свого студентства встиг зі-

ткнутися із багатьма. Не був компанійський, сходитися

з людьми спонукає мене щось інше: із людей я любив ви-

тягувати, як п'явка зайву кров у хворого, історії, які з ни-

ми трапляються. Людське життя, цілком резонно міркував

я,— ніби дерево з кільцями вужчих та ширших історій,

увесь світ — своєрідний ліс людей, і він доти лишатиметься

диким, поки не пізнає його допитливець. Пізнання ж того

світу—моральна наука; звісна-бо істина: щоб остерегтися

зла, треба те зло пізнати в іншому. Цим я пояснюю влас-

ну нестерпущу й нестримну цікавість до людських історій:

 

коли неприворотні вони, вищої думки стаєш про власні доб-

родійства, а судячи світ, за моїм твердим переконанням,

утверджуєш у такий спосіб себе.

 

Тут, у Києві, я вже написав "Чорну книгу", в яку зібрав

не одну історію, що далеко не прикрашають людський рід,—

їх набралося стільки, що грубий зошит списався до паліту-

рок. Але, на лихо, не належу до людей із легкого долею,

кому світ стелиться під ноги, як килим під ступні вельможі,

живу я з немалими ускладненнями. Кожен намагається мені

зашкодити, вчинити пакість, отож, хоч не заподіяв нікому

видимого зла, не пізнав також і людей, які б мене полю-

били. Це, зрештою, могло стати наслідком моєї замкнутої

 

 

вдачі — ніколи з того не печалився. Головне, думав я, мати

спокійне сумління й тверду переконаність, що чиниш пра-

вильно.

 

Так от, "Чорна книга", яку написав я у Києві, згоріла

нагло в час ненавмисної пожежі в студентській камері, де

я жив з кількома товаришами: один із них, напившись, за-

снув із люлькою в зубах і не тільки спричинився до нашої

майнової втрати (згоріла при цьому моя скриня із книга-

ми, трохи білизни про запас та інша одежа, зокрема парад-

на пара), але спопелів і сам палій, пішовши з димом у під-

небесся. Загинув і мій рукопис, саме за ним я найбільше

жалкував — самотньо й незахищено мені без нього зроби-

лося. Правда, я втішив себе резоном, що ця лиха пригода —

своєрідний акт звільнення перед іншими житейськими ви-

пробуваннями. Вступивши в життя зрілого мужчини, я здо-

буду матеріал для нової, можливо, достойнішої "Чорної кни-

ги" і свою втрату належно відшкодую.

 

Про це я й думав, простуючи до будинку, в якому мі-

стилася канцелярія учбового округу. На щастя, прийому

мені не довелося довго очікувати, просидів я у приймальні

всього дві години, і мене покликано було до кабінету. Пра-

витель канцелярії сидів за широчезним столом, спокійний

і величний, з рудими бакенбардами, накладним, накучеряв-

леним волоссям — ховав у такий спосіб лисину — і з розум-

ними примруженими очима. Його історію я звідав добре,

саме тому низько вклонився, а коли правитель обізвався

до мене, чемно стрілив у його бік очима, не сміючи диви-

тися просто.

 

— Місце для вас є,— сказав він, чітко карбуючи сло-

ва,— і про це довідаєтесь у мого помічника. Папери ваші

в порядку, сподіваюся, ви чесно послужите справі освіти

й государю.

 

— Радий старатися! — з готовністю відказав я, а що го-

лос мій мимовільно прозвучав фальцетом, зовсім мені не

зашкодило.

 

Після того правитель канцелярії обдивився мене не без

інтересу, і його вуста розповзлись у приязній, а може, іро-

нічній усмішці.

 

— Дивне у вас прізвище,— сказав.— Сатановський — це

щось начебто від сатани?..

 

— Прізвище мого діда,— смиренно пояснив я,— було Со-

тановський, од малоросійського слова "сотати", що значить

"мотать". Той самий дід, пристосовуючись до великоросій-

ської вимови, змінив "о" на "а".

 

 

На те правитель канцелярії зробив круглі очі й раптом

зареготав, викидаючи із себе трубні звуки. Я перечекав той

його напад зі смиренною покірливістю.

 

— Потішили мене,— нарешті сказав правитель канцеля-

рії.— Ідіть оформляйте папери.

 

Знову став холодний, суворий і замкнутий, а я вчи-

нив те, на що був мастак — розчинився перед його очима

і щез.

 

Натомість опинився в кімнаті іншій, уже меншій, навпро-

ти людини, що сиділа за меншим столом,— помічник пра-

вителя канцелярії був нижчий і мізерніший за свого прин-

ципала, але так само мав закучерявлене волосся, тільки

з тою відміною, що чуб його був не накладний, а справж-

ній. Не помітив моєї появи, бо глибокодумно писав: ли-

бонь, заходячи, мені треба було сильніше гримнути две-

рима. Отож я стояв перед помічником начальника стовпом

й витріщав очі—мої зусилля, зрештою, були марні: чоло-

вік писав так захоплено й самозаглиблено, ніби мав од своєї

роботи немалу втіху. Це була людина нова в канцелярії пра-

вителя, і я не знав про неї нічого, хіба те, що переведений

сюди з провінції. Я кашлянув, але надто тихо, бо чоловік і

вусом не моргнув. Тоді кашлянув голосніше, раз, другий

і третій. Помічник начальника скинув на мене очима, але

рука його не переставала писати. Тоді я віддав найчемні-

шого поклона, але, здається, трохи з тим припізнився —

помічник правителя знову зорив у свої папери в той час, як

рука його писала. Я довго стояв насупроти столу, і в мене

вже почали заклякати ноги, отож не проти я був би про-

йтися кімнатою, але не осмілився на таку зухвалість, а тіль-

ки трохи зсунувся вліворуч, а тоді праворуч — створював

видимість маятника, щоб хоч так звернути на себе увагу.

Обличчя помічника було залито натхненним спокоєм, а пе-

ро енергійно порипувало, він швидко списував аркуша, а що

під ним лежала ще ціла стопа, я з жахом подумав, що мені,

можливо, доведеться стояти тут до кінця робочого дня. Але,

на щастя, він закінчив писати вже на четвертому аркуші,

відклав списане набік і почав перебирати папери. Тоді я

тремтливим фальцетом сповістив, від кого мене прислано,

і наділив нашого спільного принципала всіма титулами та

ще й іменням-по батькові. Відповіді не було, натомість суха,

неприродно біла рука помічника правителя знову потяглася

до пера, а за мить воно знову порипувало, в той час, як на

обличчя чиновника лягли мир і задоволення. Я був ураже-

ний, тож стояв стовпом, не маючи в голові ані думки, в ті-

лі—жодного бажання; згодився задерев'яніти перед цим

 

 

чоловіком, і хай він має клопіт того стовпа позбуватися зі

свого кабінету. Так тривало доти, доки не задрижали мені

коліна, і я збагнув: коли ще трохи постою, гримнуся на під-

логу без пам'яті. Здасться, не врахував я чогось елемен-

тарного, того, що відкриває доступ до цього замкненого

й відчуженого; зрештою, відчайдушне вирішив піти геть

і з'явитися сюди завтра.

 

Мене зупинив покрик—щось схоже на вороняче каркання:

 

— Які вам потрібні довідки? І що вам, властиво, треба?

Я повернувся на закаблуках і виструнчився.

 

— Призначення на службу, ваше благородіє. Мене звати

Киріяк Автомонович Сатановський, і прислав мене до вас

його високоблагородіє...

 

Я знову назвав усі титули, ім'я, по батькові й прізвище

правителя канцелярії.

 

— Призначаєтесь учителем у Житомирську гімназію! —

каркнув помічник.

 

— Сподіваюся, старшим учителем? — чемно схилив я го-

лову.— Якого предмету і з якою платнею?

 

Помічник правителя дивився на мене, ніби я був викоп-

ною твариною. Круглі очі, відвисла долішня губа, опущені,

зморщені щоки, здиблені, зовсім такі, як у государя імпе-

ратора й правителя, бакенбарди — був він саме здивування

й ураза. Зрештою з-за тієї його відвислої губи викотився

холодний прикрий смішець:

 

— Ви захотіли в старші? В молодші вчителі, в старші

таких не призначають. А предмет — який випаде і який при-

значить директор гімназії. Щось вам не зрозуміло?

 

Викидував ці слова, наче випльовував насіння,— звуки

дивно розлунювались у порожній кімнаті. Мені все було

зрозуміло, через що я миттю щез, певне, трохи здивувавши

цим помічника правителя.

 

Усе було розіграно як по нотах, та й годі мені вдавати

із себе наївного: йдучи на прийом до помічника, я добре

знав, що йому треба вручити не менше як двадцять п'ять :

 

карбованців, і саме тоді, коли він нічого не помічає. Окрім :

 

того, особа, котра бажає місця старшого вчителя, мала б

відступити йому третю частину підйомних. Я ж вирішив на

таке не йти, бо й грошей належних не мав; окрім того, ліп-

ше вдавати з себе невинну овечку, ніж сприяти лихій славі

світу. Зрештою, саме лиха слава й цікавить мене найбіль-

ше, через що й пишу оці рядки, але не я маю її поповнюва-

ти. Не сховаю: лихочиння інших приносить мені певну

втіху: скільки разів, наприклад, із захопленням перечитував

 

я оте писання, нині згоріле. "Ну й ну,— потирав я руки,—

 

 

ось які ви добренькі, кат би вас пожер!" Входило тоді в ме-

не замилування, адже я був не такий. Я був все-таки ліпший

за тих, очорнених, тож міг дозволити собі поблажливу ус-

мішку. Облагороджувати світ й чинити його ліпшим я не

мав нахабства; зрештою, й сила моя хробачина—буду та-

кий, як є, бо таким пущено мене в ліс людей.

 

Я повертався додому, не вельми вражений від зустрічі

з чиновниками канцелярії учбового округу, допомагала мені

забути прикрості одна досить пікантна історія, на яку я й

переключив свою мислительну систему. Йшлося про графа

Потоцького та його жінку — цю історію я саме досліджував.

Вона не встигла увійти до моєї спаленої "Чорної книги", хоч

було б незле нею ту книгу завершити. Але те, що пішло

з димом, є дим, отож нічого не залишається, як почати нею

книгу нову, яку вже берегтиму, як найсокровенніший скарб.

Сам граф Потоцький уже назавжди виїхав у Париж, проте

в Києві залишалася друга дійова особа, графиня, тепер вона

жила на Липках. По кілька разів на день у неї буває гене-

рал-губернатор Бібіков, і, здається, не марно. Однак тільки

вчора довідався про них щось пікантніше — саме це й при-

мусило мене поставитися до власних справ легковажніше,

вони, як мені гадалося, нікуди не втечуть.

 

Отож наступного дня після відвідин канцелярії учбового

округу я стояв біля квартири інспектора Першої київської

гімназії і чекав, щоб він вийшов на свою звичайну прогу-

лянку. Красень мужчина, високий, широкий у плечах, з чор-

ними іскристими очима і з чудовим волоссям кольору во-

ронячого крила, яке спадало в нього чудовими кучерями,—

він ішов повільно й величаво, а оскільки було сонячно, то

мені не залишалося нічого іншого, як стати його тінню —

про цю свою властивість ставати тінню я, сподіваюся, ще

не раз оповім на сторінках цієї книги. Отож він ішов, як я

й сподівався, до одноповерхового будинку на Липках, де

жила графиня Потоцька; я знав, що в цей час у графині

гостює генерал-губернатор, і така ситуація не могла не за-

цікавити мене. Потоцька стояла у вікні, прегарна, мов ян-

гол, у оксамиті з мереживами і з діамантовою блискіткою

на грудях. Бібіков стояв поруч за портьєрою і вдавав із себе

голуба, на що красуня відповідала неуважно, адже саме тоді

й з'явилися красунь інспектор та його тінь,— ми спокійно

Й упевнено простували по хіднику. Наблизившись до вікна,

інспектор вклонився наскільки міг ґречніше, а графиня ви-

разно повела очима, щоб він не зупинявся, а йшов далі.

Красень був тямковитий і байдуже пройшов повз дім По-

тоцької, а я поволікся слідом; зрештою, все, що треба,

 

я почув — графиня не змогла не виказати свого зворушен-

ня й фатально прорекла:

 

— Від таких кучерів можна збожеволіти.

 

— У кого це такі кучері?—глухо спитав із-за портьєри

генерал-губернатор.

 

— На жаль, усього лиш у інспектора гімназії,— кокетли-

во зітхнула графиня.— Гляньте, яка чудова хода.

 

Генерал-губернатор удостоїв такої милості інспектора. Той

ступав спокійно й розважно: розгорнуті плечі, щільно об-

тягнуті найліпшим сукном, і лискучі, аж пекли вони жіночі

очі, розсипані по плечах кучері. Я озирнувся й побачив зе-

лене обличчя Бібікова, було воно мертве. Графиня, здається,

також помітила це обличчя й відчула, що мимоволі вразила

свого високодостойного залицяльника, через це защебета-

ла, бажаючи, щоб зелена барва його лиця принаймні поро-

жевіла.

 

Я відклеївся од тіні інспектора, бо й сонце в цей час за-

йшло за хмари, і поспішив чимдуж до будинку графині —

його саме залишав однорукий велетень Бібіков. Я витягся

струнко, і генерал-губернатор глипнув на мене не без задо-

волення. Карета чекала достойника тут-таки, з неї вискочив

ад'ютант, і Бібіков, ледь повернувши негнучку шию, гар-

кітливо наказав ад'ютанту, щоб інспектор Першої київської

гімназії з'явився в нього завтра о восьмій годині ранку, об-

стрижений по-солдатському під гребінку, а коли він того не

захоче, хай обстрижуть його в генерал-губернатора на ба-

рабані.

 

Це вже було щось вельми цікаве, і наступного ранку я не

полінувася встати, щоб уздріти обстриженого красеня. Яс-

на річ, що графиня не лишила все на так, а обурилася й гні-

валася на губернатора аж три дні, доки пообіцяв він клят-

вено, що з нового учбового року інспектор Першої київської

гімназії стане її директором. Але й це не було останнім сло-

вом у цій історійці — за два дні нового директора визвано

в канцелярію Бібікова, де йому ввічливо порадили одружи-

тися на дочці голови палати, а ще за два дні призначено ди-

ректором Ніжинського ліцею. Графиня знову обурилася,

і так далі; зрештою вони порозуміння поміж себе знайшли.

 

Поки тулявся я по київських вулицях, минуло два тижні,

і педель вручив мені вимогу за підписом правителя канце-

лярії учбового округу з'явитися без загайки й одержати не-

обхідні для призначення документи.

 

Мене зустрів регістратор з орденом Станіслава в петлиці,

таким самим, як у нашого професора історії Сарницького.

Регістратор мав таке ж, як у професора, маленьке поморще-

 

 

не личко й дивився на мене з пильним прижмурцем, хоч

я стояв навпроти виструнчений і готовий до послуху. Але

й це, здається, не сподобалося регістратору, він кашлянув

кілька разів і пройшовся кімнатою, поблискуючи своїм Ста-

ніславом. Голос його був теж такий, як у професора історії,

деренчливий і тонкий:

 

— З'явитися через два дні,— наказав.— Вам буде вида-

но на руки вимогу в губернське казначейство. Одержите

прогонні й третне не в рахунок...

 

Уже не дивився на мене, а кудись у вікно, і його схожість

із професором Сарницьким стала ще разючіша. Я щез ра-

ніше, ніж він повернувся до мене, і з'явився перед його очі

через три дні. Цього разу помітив у ньому відміну: під очи-

ма висіли брезклі капшучки, чого ніколи не було в нашого

професора історії. Подивився на мене, ніби хотів пропекти

наскрізь, як ото дивляться жебраки під церквою: з прохан-

ням та погрозою, але я стояв перед ним, як обтесаний стовп.

 

— Знову ви?—спитав деренчливе.—Що вгодно?

 

— Прийшов за вимогою в казначейство, щоб мені відпу-

стили прогонні й третне не в рахунок...

 

— А-а,— протяг він, наче мав немалу трудність прига-

дати мене й діло моє.— Я не встиг виготовити документ,

прийдете через три дні...

 

Ми зустрілися поглядами, він захотів проїсти мене очи-

ма, але я умів робити це несогірш. Тоді в нього смикнувся

капшучок під правим оком, і я, сам того не бажаючи, зму-

шений був щезнути йому з очей.

 

Через три дні я помітив, що капшучків у регістратора під

очима нема, і він уже нічим не різнився від нашого профе-

сора Сарницького, але й цього разу мене не впізнав, і я зму-

шений був чемно нагадати про себе.

 

— Посидіть у коридорі,— сказав він, занурившись у па-

пери: був надто заклопотаний.

 

Я сів у темному коридорі і, слухаючи безперервний ляскіт

дверей, з яких вискакували чиновники й 'відвідувачі,— біг-

ли вони повз мене, як тіні, ніхто й не подививсь у мій бік,—

спокійнісінько задрімав. Дрімав я годину й другу, і мені

приснився інспектор Першої київської гімназії, який роз-

глядає в дзеркалі свою гиряву голову. Нарешті хтось біля

мене зупинився, блиснув орден Станіслава.

 

— Ідіть у канцелярію генерал-губернатора,— сказав ре-

гістратор,— ми послали туди відношення, щоб вам видали

подорожню по казенній потребі.

 

Він щез з-перед моїх очей так само, як умів щезати я,

і це мене розважило. Я пішов, злегка насвистуючи, в канце-

 

 

лярію генерал-губернатора, але так самопоглибився, що лед-

ве не поплатився життям. Над головою в мене ляснув ба-

тіг і загорлав форейтор, я відскочив із проїжджої частини

вулиці, аж ударився об паркан. Мимо пролетів екіпаж з чу-

довою запряжкою, і пропливло, затулене вуаллю, чудове

личко графині Потоцької. Здається, ми з нею зібрались

в одне місце—графиня їхала клопотатися за новопризна-

ченого директора, щоб його не відсилали з Києва. Це ж

було неможливо, та й графиня, як я довідався згодом, не

вельми наполягала: не мала вже й належного ентузіазму,

адже кучерів, що так її хвилювали, на голові в новопостав-

леного директора вже не було.

 

У канцелярії мені, звісна річ, сказали, що ніякого відно-

шення з учбового округу щодо моєї особи їм не повідомляли,

і я вирішив чергову паузу ужити на те, щоб таки записати

в свою книгу історію з Потоцьким, вона на те заслуговує.

 

— Граф Потоцький, граф Потоцький,— бурмотів я, за-

лишившись наодинці в студентській камері, мої колеги в цей

час розлізлися по Києву,— добре було б заново побачити

тебе, щоб увійти в твій образ, але спробую обійтися без

цього.

 

РОЗДІЛ II

 

Загалом, я людина поміркована, твереза й наприроднішим

своїм станом уважав би життя малопомітне при ретельно-

му виконанні своїх обов'язків. Мене цілком могла б задоволь-

нити та доля, яку обрав мій батечко. Відтак ніколи б не

брався за перо й не марнував би даремно часу, адже письма-

кою ставати не бажаю. І коли б не було при мені таємниці,

так воно б і сталося. Таємниця ж моя — це щось маловіро-

гідне й дивне! Коли я відкрив це в собі—перестрашився.

Відкрилася мені випадково: якось без заміру йшов я позаду

свого колеги по студентській камері, звали його Софрон Іва-

нович Линицький,— той колега мав славу ловеласа. Кудись

пильно поспішав, аж ні разу не озирнувся, мене ж повабила

за ним людська цікавість. Було сонячно, від Линицького на

дорогу падала густа тінь, я захотів пожартувати з колеги

і так наблизився до нього, що наступив на тінь. І от що

сталося. Сам я залишився на місці, але, з другого боку, ні-

бито перелився в тінь свого колеги — частина мого єства

невидимо рушила вслід за Софроном. Перший "я", той, що

лишавсь у живій плоті, повернувся й пішов собі геть, однак

не міг позбутися постійного враження, що тепер моє єство

 

 

розполовинене: одне, як йому належить, знічев я йде собі

по вулиці й розглядає світ, а друге невідступне простує за

Линицьким. Отак воно й сталося, що та друга моя полови-

на без найменшого утруднення проникла в будинок, де жи-

ла молода вдовичка, і стала свідком доволі бурхливої лю-

бовної сцени. Зрештою, я пробув там тільки доти, доки до-

зволяла пристойність, а коли Линицький почав вести себе

брутально, я не витримав і покинув дім. Важливою в цьому

епізоді була не історія того нікчемного чоловіка а його ба-

нальними зальотами, важливим стало відкриття таємни-

ці: я ж бо здобував дивовижну можливість знати й бачити

все, що хотів. Найпростіше було чинити так, як описав: йти

слідом за людиною і ставати її тінню, тобто безпосереднім

свідком тих чи інших учинків. Завдяки таємниці я почав

накопичувати таку силу інформації, звісток, історій, що во-

ни почали заважати мені існувати. Коли б я задовольнявся

роллю звичайного пліткаря, міг би потрясти світ своєю обі-

знаністю, але таким за природою своєю бути не можу — маю

вдачу замкнуту й самітливу. А що треба було від усієї тієї

навали звісток певним чином звільнитися, з'явилась у мене

ідея "Чорної книги".

 

Не вмію вигадувати — це основна моя вада. Всі історії,

які записую, мають відбуватись у житті, і не інакше. Отож,

щоб пізнати людину, якої б вартості вона не була, мушу

жити разом із нею і навіть співпереживаю. Вправляючись

у цьому, на чуже око, дивному занятті, я збагатив свої за-

соби; наприклад, знаючи, що світські зібрання у нашому мі-

сті (чи будь-де)—це в основному зібрання людей балаку-

чих, залюбки їх відвідував, звісно, не бувши запрошеним.

Збирав я не тільки безпосередні звістки, але й побічні—по

тому складав, як мозаїку, ту чи іншу історію. Сам акт тво-

рення дає мені таке задоволення, що займаюся цим задля

самого заняття.

 

Графа Потоцького мені довелося бачити увіч кілька ра-

зів. Уперше це сталося тоді, коли він у розкішному екіпажі

під'їхав до будиночка пані Шароцької, котра мешкала на

Липках. Тут жило з матір'ю дві красуні дочки — до стар-

шої з них навідувався генерал-губернатор, і не для того, щоб

одружитися: в нього в Петербурзі жили дружина й двос

дорослих синів. Потоцький про це знав. І все-таки він об'ї-

хав київську аристократію й докладно розпитався про сі-

мейство Шароцьких.

 

Граф був високий, але негарний, лице подзьобане віспою,

а очі лихі. Ці очі й приманили мене до нього, бо історія пер-

 

 

шої його дружини у Києві — на язиках. Була та історія тем-

на як ніч, через неї Потоцького заслали в одну із віддалених

губерній. У молодої жінки виявився коханець, генерал, кот-

рий квартирував у Тульчині й жив у флігелі графського па-

лацу. Ясна річ, генерал вирішив утекти з графинею. Вони

сіли в екіпаж і помчали з Тульчина на Одесу. Граф дові-

дався про те вчасно. Посадив слуг на коней, сам скочив на

гнідого рисака, і почалася гонитва. Переслідувачі, за нака-

зом графа, повдягали маски, і кожному з них Потоцький по-

обіцяв немалу винагороду — вони мчали так, як могли ви-

тримати коні. Втікачів наздогнали поблизу Тростянця. Ціп

після того відбулося, ніхто не знає, але саме після того граф

із дружиною розлучився й був засланий...

 

Екіпаж Потоцького підкотився під ґанок Шароцьких, слу-

га поспішно відкинув приступні й відчинив двері. Граф був

важкий тілом, і, коли виходив, натиснувши ногою на при-

ступку, екіпаж на м'яких ресорах так нахилився, що гото-

вий був перекинутися. Очі Потоцького дивилися холодно

й гостро. Перед ним широко розчинили двері, і він рушив

у передпокій, де його кроки розлунилися, як залізні.

 

— Яка честь, яка честь!—заторохтіла полковниця, по-

квапно виходячи назустріч.

 

— Здається, ми мали нагоду зустрічатися,— сказав граф,

приклавшись до руки господині.

 

— Не раз, пане графе, не раз. У театрі й на концертах.

Граф усівся в запропонований йому фотель у вітальні.

 

— Не буду, пані, багато розводитися,— сказав.— Я при-

їхав у Київ шукати собі дружину і хочу заявити тасіате, що

мені сподобалася ваша дочка.

 

— У мене дві дочки,— обережно нагадала пані Шароцька.

Потоцький випрямився, хоч це йому було незручно, си-

дячи у фотелі, і його голос зазвучав сухо й по-діловому:

 

— Мені сподобалася ваша старша дочка, і я готовий з нею

одружитися на умовах, які бажаю викласти.

 

— Зробите нам велику честь,— прожебоніла пані Ша-

роцька.

 

Потоцький утупився лихими очима в полковницю, і з його

вуст не так злітали, як зіслизували слова:

 

— Вінчатися—через тиждень. Вінчальну сукню і все не-

обхідне доставлять вам на визначений термін. Нареченій

відразу ж призначається триста тисяч карбованців, а коли

вона народить мені сина, ще мільйон. Вам, madame, і вашій

молодшій дочці видадуть триста тисяч карбованців, але з під-

пискою, що ви ніколи не дозволите собі з'являтися до моєї

дружини в Тульчин і не листуватиметеся з нею. І нарешті:

 

 

відразу ж після вінчання, просто з костьолу, я повезу дру-

жину в Тульчин... Ваша думка про це, madame?

 

— О Пане графе! — зажебоніла пані Шароцька.— Це так

раптово і так... приємно... Така нам честь... хіба я можу на

це не згодитися? Я б ніколи не посміла учинити щось су-

проти вашої волі, але... мені потрібно звідомити про це доч-

ку, бо в цьому має бути її воля...

 

— Слушно! — буркнув граф Мечислав і шумливо звів-

ся.— Завтра о десятій ранку я з'явлюся по відповідь. Моє

вам шанування, тасіате!

 

Він приклався до руки полковниці й пішов, дзвонячи під-

кованими чобітьми. Луна від його ходи так гучно відбилась

од кутків, що, здавалося, будинок хитнувся.

 

— Анельцю, Анельцю! —кволо покликала пані Шароць-

ка, сидячи у фотелі з вибалушеними очима.—Чи велике нам

щастя бог послав, чи якесь прокляття?

 

— Що ви говорите, maman! —по-діловому відказала Ане-

ля, заходячи до вітальні.— Все йде, як треба...

 

— Чула, що він казав? — прошепотіла стара.

 

— Звісно,— спокійно обізвалася дочка.— І не знаходжу

тут нічого дивовижного.

 

— А те, що маємо з твоєю сестрою тебе відректися?

 

— Ах, татап!—скривилася красуня.—Чи ж із нашими

статками вередувати?

 

— Маєш рацію, доню, але... порядні люди так не свата-

ються.

 

— Так сватаються люди, які мають порядні гроші...

Полковниця дивилася на дочку трохи здивовано. Гарне,

точене личко випромінювало лагідний спокій, наче не вона

висловлювала такі холодно-практичні речі. Більше того, очі

дивилися замріяно, а вуста чарівно розтулилися, з'являю-

чи перлові зубки.

 

Саме такою вона й з'явилася до жениха наступного дня

рівно о десятій ранку. Спокійно слухала, як у передпокої зву-

чать чавунні кроки. Здавалося, граф був викутий із заліза,

бо зайшов до вітальні холодний, непроникний, замислений.

Красуня відчула при його появі небувалий раніше трепет,

вже й сама не знала, чи захоплюється цим незвичайним чо-

ловіком, чи жахається його. Здається, було і те й друге вод-

ночас; зрештою в її гарненькій голівці вже визріло рішення.

З деталей цієї зустрічі мало значення те, що ранок був ви-

нятково сонячний, незважаючи на осінь. Тому вітальня була

залита сонцем, я ж мав золоту нагоду стати графовою тін-

ню, а тепер розкошував, незримо присутній, у цій золотій

вітальні. Панна запросила графа сідати, але він, на моє

 

 

задоволення, й не подумав те чинити, через що залишалася

стояти й старша полковниківна. Вона зашарілася, і від того

її обличчя стало ще чарівніше. Граф розставив ноги, його

тінь перекинулася через вітальню, захопила фотель, що сто-

яв під стіною, через що я мав нагоду зручно всістися й ви-

гідно розташувався, закинувши ногу на ногу.

 

— Зумисно не сідаю при цій процедурі,— сказав граф.—

Одне — те, що не терплю урочистостей, а друге,— так мені

буде сподобніше почути ваше "так" чи "ні".

 

— Що ж сподіваєтеся почути? — лагідно озвався чарів-

ний голос.

 

— Те, що зволите сказати, мадемуазель,—відповів граф

із легким поклоном.

 

Вона промовчала для годиться, а тоді сказала просто:

 

— Приймаю всі ваші умови. Коли хочете, мені сподоба-

лася ваша манера свататися. Це так оригінальної А діловий

характер сватання... це свідчить, що у вас нема на думці

облуди.

 

Він стояв, щедро облитий сонцем, і в тому світлі виразно

проступила кожна віспинка на його лиці. Панна Анеля не

могла не помітити того; зрештою, він зумисне так став.

 

— А ще мені сподобалося,— мовила вона,— ваше оригі-

нальне лице.

 

Граф здригнувся і стрілив оком, перевіряючи, чи не кпить

із нього красуня, але побачив проти себе прекраснодушну

всмішку.

 

— Ми зустрічалися з вами в театрі й на концертах,— на-

гадав.

 

— Звісно, там я вас і примітила. Вас важко не помітити,

надто виділяєтеся серед нашої нудної й сірої публіки.

 

— Це через те, що я Потоцький,— сухо сказав граф.

 

— О, звісно! Але це мене цікавить зараз найменше.

 

— А що ж цікавить панну найбільше?—зирнув на неї

впритул.

 

— Панні не годиться казати про це відверто,— продзве-

нів чарівний голосок.

 

— О так,— схилив голову граф.— Можу дати вам, маде-

муазель, ще кілька гарантій. Буду з вами ввічливий і шану-

ватиму вас, доки бачитиму вашу до мене прихильність. Ви-

магаю абсолютної вірності, і всі мої обіцянки стануть не сло-

вом, а законом.

 

Панна Анеля зробила кніксен.

 

— Отже, можемо вважати, що ми домовилися і наша умо-

ва починає діяти з цієї хвилини.

 

 

— Коли панові так завгодно,— в тон йому відказала

Анеля.

 

На те граф зробив кілька кроків до нареченої і припав

вустами до її руки. Були холодні як лід, але Анеля й не

моргнула.

 

— Будьте певні, мадемуазель,—сказав граф, зводячи

голову,— любитиму вас, як ніхто...

 

Усе відбулося суворо за розписом. Після вінчання граф

відразу ж сів із молодою в пишну дорожну карету, не ки-

нувши й оком у бік родичів дружини, а їй дав змогу пома-

хати у віконечко.

 

— Дорога нас чекає нелегка,— сказав, коли молода огов-

талася.— йдуть дощі, й доведеться нам вибрьохатись у бо-

лоті.

 

Незабаром за вікнами й справді замрячило, обсипало

шибки дрібними краплями, й молоді опинились у цьому сві-

ті вдвох, адже машталір та слуги, що супроводжували повіз

кінно, до уваги не бралася,

 

— Добра нагода розказати вам, пані, про своє колишнє

життя,— пролунав монотонний графів голос.

 

Оповів Анелі про першу свою жінку й про генерала, кот-

рий жив у флігелі його палацу; про те, що син од першого

шлюбу помер, а вона більше на дітей не спромоглася; про

те, що й роман її з генералом почався саме тому, що звину-

вачувала за безплідність його, графа.

 

Анеля слухала все те з химерним, трохи нервовим збуд-

женням, а може, діяв на неї дощ за вікнами та й цей тихий,

скорбний голос, який тік не стихаючи, як вода. Отож не пе-

ребивала його, а сиділа тиха й задумана, часом пропускаю-

чи щось із тих оповідин — їй згадувалося власне вінчання,

обличчя матері й сестри; часом їй страшно ставало, адже

зовсім не знала цього чоловіка, з котрим з'єдналася, може,

й на ціле життя.

 

— Ви, мабуть, здогадалися, для чого все це розповідаю,—

сказав граф, а коли повернула до нього чудове личко з роз-

ширеними очима, раптом усміхнувся.—Для того, пані, щоб

це ніколи не повторилося. Живучи зі мною, матимете все,

що забажаєте. Найвишуканішу одежу, пошиту в найкращих

паризьких майстрів, вибірну кухню й чудовий дім. Матиме-

те й мене, притому безроздільно. Коли забажаєте, я, пані,

присягну вам у безсумнівній вірності. Не належу до нена-

ситних жеребців, котрі наповнюють села своїми дітьми й на-

віть користуються, вибачте за відвертість, правом першої

ночі у своїх кріпаків. Всього себе віддаватиму вам.

 

 

— Чи треба про це зараз говорити?—несміливо запе-

речила.

 

— О, треба! Через те, що починаємо спільне життя, і в

ньому все має бути ясне. До дрібки!—Його голос знову

поплив монотонно й сонливо.—Але за ці вигоди, пані моя

кохана, дечим доведеться поступитися. Я живу без това-

риства, не буде в нас ані прийомів, ні балів. Не їздитимемо

з візитами й нікого не прийматимемо. Більше того, проси-

тиму у вас дозволу вчинити так, щоб ніхто на вас не ди-

вився — волію користуватися з вашої краси сам. Обіцяю

завжди бути біля вас і дбати, щоб не були самотні.

 

— То, може, накажете вдягати маску, коли йтимем на

люди? —трохи іронічно спитала Анеля.

 

— Теж непогана думка,— спокійно зауважив граф.— Бо

навіщо вам і мені цей світ? Хочете, вдягатимемо маски ра-

зом...

 

— Це жарт? — вигукнула здивовано графиня.

 

— Воля ваша... Але що світу з мого лиця? Моє лице—

маска, гіршої не придумаєш!..

 

— Та що ви, любий!

 

— Не перечте! — гостро сказав граф.— Кажу те, що знаю

твердо. Коли б мав лице так само прекрасне, як у вас, не

бачив би нічого лихого у вимозі, щоб ніхто на нього не ди-

вився. Якщо належати одне одному, то нероздільно: може,

скажете, що це старомодні чи дивацькі думки?

 

— О, я нічого не кажу! —мовила Анеля, відчуваючи, од-

нак, на серці холодок.

 

— Зрештою, сама любов — це щось дивацьке й старо-

модне і навряд чи існує насправді. А не існує через те, що

кожна половина в подружжі має різні хотіння. Не зливає

їх любов в єдині тіло й душу, як це заповідав нам господь,

а чинить із них супротивників або ж ворогів. Я ж того не

хочу. Великої любові мені прагнеться з вами, голубко! —

Він поклав залізну п'ятірню на й коліно і стис, наче кліщами.

 

Вона затріпотіла, як пташка, кинута в клітку до лиса, і

роззирнулася. Стало їй душно в цій оббитій шовком кареті

із покритими туманом та дощем віконцями.

 

— Хай вас не дивує моя відвертість у перший же день

нашого спільного життя. Тільки тоді може існувати ідеаль-

не подружжя, коли обидві сторони не тільки знають одне

одного, але й однаково терпимі до свого супряжника. Коли

коні в запрягу кусають одне одного, їх треба розвести. Ми ж

у житті у спільній упряжі...

 

У цей час повіз перехилився, і юна графиня тонко скрик-

нула. Закричав машталір, повз вікна промайнули вершни-

 

 

ки. Карета смикнулася, але, здається, загрузла глибоко.

Граф на те ані рухнувся.

 

— Що сталося? — перепитала трохи злякано молода.

 

— Нічого особливого,— спокійно відказав граф.— Таких

зупинок у нас буде не одна. І є досить людей, щоб ми цим

не турбувалися.

 

Карету й справді витягали з баюрини запопадливо. Кри-

чали люди, вйокали на коней, плескали батоги; зрештою,

повіз хитнувся й поплив, ніби його понесено на руках.

 

— Слуги в мене навчені,— монотонне, аж ліниво, гово-

рив граф.— Звісно, будь-яка наука не засвоюється без при-

мусу, але що вдієш! Без доброго канчука хлоп, на жаль, не

буде ані старатливий, ані слухняний. Як ви до цього ста-

витеся?..

 

— Належно,— відказала графиня.— Необхідність не

буває приємна...

 

— Матимете свою, жіночу, прислугу й даватимете їй лад

самостійно. В мене в палаці зразково все впорядковано, і це

має пані сподобатися...

 

У тодішньому київському житті це одруження було на-

стільки неординарною подією, що по всіх салонах та зібран-

нях лише про те й балакали. Я зацікавився цією історією

й собі, отож уперше за свою практику наважився відпусти-

ти другу половину свого "я" разом із щасливою молодою

парою аж до самого Тульчина. Довго так жити, щоб обидві

половини мойого єства перебували одна від одної на відста-

ні, я не міг, отож при першій нагоді невидима частина мого

єства повернулася назад — решту історії я відтворюю здо-

гадно, на основі принагідне почутих звісток.

 

Досвід такого розполовинення й віддалення обох частин

єства нічого приємного не приніс: я тоді заслаб і змушений

був лягти в університетську клініку; збіглося це із силь-

ною застудою. Може, тому, відчувши наглу слабкість і по-

требуючи зміцнення духу, я й відкликав згодом невидиму

половину свого "я" із Тульчина, затямивши, що отак роз-

двоюватися таки небезпечно.

 

Тоді ж таки, коли ми їхали в кареті, любо було мені си-

діти на м'якому, відчуваючи пишний затишок графського

повозу,— я ніби відчував дотичність до великопанського сві-

ту, а ще більше мав задоволення усвідомлювати, що мої

співподорожани й гадки не мають про такого компаньйона,

як я...

 

У палаці й справді панував лад. Величезний будинок ще

здаля кидався в очі ясними формами й незвичайною струн-

кістю стін. Всередині палац прикрашали паркети різного ві-

 

 

зерунку й барви, лискучі ручки дверей, величезна кількість

східних килимів та килимових доріжок, розкішні шпалери

на стінах і найтоншої роботи мебля. Слуги були вбрані в од-

накову одежу і взуті в повстяні туфлі, від чого кроків їхніх

не було чутно. Рухалися безмовно й швидко, і ми з графи-

нею мимовільно дістали враження, що вони, подібно до гос-

подаря, схожі на механічних ляльок, а весь дім — досконало

наладнований механізм, де кожне коліща рухається у свій

бік, і саме це було запорукою безпохибного ритму, що тут

панував. Господаря вже чекали, бо для зустрічі виладна-

лися вздовж простеленої килимової доріжки дві шереги май-

же дерев'яних лакеїв, двері перед панами відчинилися самі,

наче також були натренованою істотою, і у величезному пе-

редпокої графові кроки лунко задудніли — тільки він і мав

прерогативу ходити з таким гупом. Граф не звертав на слуг

анінайменшої уваги, але кожен його рух не лишався непо-

мічений; зрештою, він не віддавав наказів голосом, а тіль-

ки непомітними кивами руки. Слуги крутилися біля нього

в улагодженім, як музика, ритмі, від чого в мене з'явилося

відчуття, що в усіх цих людях, як і в домі, є щось нереальне.

Був дім до неприродного розкішний, до неприродного без-

гучний, і від усього, кажу, відгонило чимось мертвим. По-

рушували тишу тільки важкі й лункі кроки господаря, і я

подумав: який несусвітний жах відчуває вся двірня, чуючи

цей залізний поступ. Графиня дивилася на все, як уві сні,

а коли сіла навпроти чоловіка в просторій їдальні, помітила,

що він зирить на неї випитливо.

 

— Чи подобається вам, пані, мій дім? — спитав, пильно

придивляючись до дружини.

 

— Понад усяку фантазію,— відповіла стримано графиня.

Він розсміявся.

 

— Це понад фантазію через те, що існує все насправ-

ді,—мовив він.—Хочу, щоб ви зрозуміли, чому не терплю

в себе гостей, а живу відлюдно. Всі мої зусилля спрямовано

на те, щоб тримати зразковий лад і щоб підвести до мож-

ливого ідеалу й сам спосіб життя. Тут усе влаштовано від-

повідно до мого смаку й моїх потреб, окрім мого, тут не іс-

нує жодного "я". А кожне спілкування із собі подібними —

це змушене прилаштовування до собі подібних. Гляньте на

наші панські палати: там усе існує не для їхніх господарів,

а напоказ, для гостей. Все приладжено до загального сма-

ку й потреб, через це кожен із них стає маріонеткою, ота-

ким собі полішинелем, суть якого — всім відомий секрет.

А я не хочу ні до кого уподібнюватися, не хочу також, щоб

уподібнювалися чи пристосовувалися до мене. Був би дуже

 

 

щасливий, щоб і ви, пані вписались у життя цього дому й не

руйнували його гармонії. Може, вона не зовсім ідеальна,

але терпима.

 

Анеля подивилася на нього розширеними очима, в яких

було трохи страху, а трохи цікавості, трохи збентеження,

а трохи й кокетства, але він не прореагував.

 

— Найбільша моя невигода,— сказав, легко насупив-

шись,— це те, що в моєму флігелі знову поставлено на по-

стій якогось генерала. Вже не того, про якого розповідав,

а іншого. Там, на превеликий мій жаль, досить часто влаш-

товуються вечори, в яких ми, звісна річ, участі не брати-

мем. Але це на краще. Матимете розвагу слухати музику,

бо в Києві звикли до суєтного життя.

 

— О так! —вихопилось у графині.

 

— Усі жінки в цьому відношенні однакові,— примирли-

во сказав граф.— Ну що ж, слухатимете музику, бо я не

тримаю оркестру... Може, хотіли б у мене щось запитати

чи вияснити?

 

Анеля знову зирнула на чоловіка розширеними очима,

але не сказала ні слова.

 

— Відкрию вам секрет свого урядування. Можете засто-

сувати мій метод, щоб тримати в руках власних слуг,— граф

почав усміхатися, але якось химерно: дивився водночас на

жінку серйозно й пильно.— Щоранку я приймаю в себе в ка-

бінеті всіх слуг. Поодинці, звісно. Всі вони, від управителя

до останнього козачка, повинні доносити мені на своїх то-

варишів. На кожен переступ, на кожне відхилення від обо-

в'язків. Винний карається, а викажчик обдаровується. Че-

рез це вони шпигують один за одним винятково старанно,

ненавидять один одного, але зв'язані в один вузол. Резуль-

тат ви вже, здається, помітили.

 

— Ці люди шпигуватимуть і за мною?—спитала вона

мило.

 

— Тільки відповідно до нашої умови.

 

— А коли я ненавмисне щось учиню не так? — спитала

вона сміливо.— Накажете повести мене до стайні?

 

— О ні! —засміявся граф.—Просто, це мене засмутить.

А я сподіваюся, що ви того не бажатимете... Чи не так, моя

кохана?

 

— Звісна річ, любий!—сказала графиня й прикусила

губу...

 

Про всі ці сакраментальні речі довідався київський світ

завдяки напрочуд талановито написаним листам, що їх та-

ємно посилала графиня до матері, сестри й генерал-губерна-

тора Бібікова. Вона скаржилася на гнітючу обстановку Граф-

 

 

 

ського дому, з'являючи, що терпить усе це тільки для блага

їхньої родини: відтепер і мати й сестра мають змогу вести

широке життя і їм відкрито доступ у вищий світ. Зрештою,

треба подумати й про пристойну партію для сестри. У ли-

стах до сестри вона оповідала подробиці інтимніші: про те,

що граф перебуває біля неї невідлучно, що возить її в ко-

стьол і гуляє з нею в своєму чудовому парку не інакше, як

надівши на неї півмаску. Цю ж таки деталь вона повторила

і в листі до генерал-губернатора, скаржачись на невиносну

нудьгу; їй так бракувало світського товариства, розваг,

шуму й нових облич. Тут такий герметичний світ, що вона

починає забувати лиця своєї матінки й сестри. Граф наді-

лив її розкішним гардеробом, написала вона сестрі, і єдина

її справжня розвага в цьому домі — приміряти все це, особ-

ливо ж коштовності; щодня вона змінює вбрання по тричі,

але втіхи це не приносить ніякої, бо хоч граф і висловлює

щоразу захоплення її красою, але їй було б приємніше, щоб

ту красу й багатство помічало більше людей. Ці листи Ане-

ля передає через підкуплену прислугу й посилає кожен із

трепетом, адже тут прийнято доносити про все графові, і

коли він про це дізнається, виникне такий скандал, наслід-

ків якого не вгадати.

 

Сестра з матір'ю лили сльози над цими листами, а Бі-

біков, навідуючи їх, вергав громи, хоч нічим зарадити не

міг, незважаючи на свою майже безмежну владу. Графиня ж

писала, що вона починає сохнути, що погано спить, а коли

засинає, то її мучать жахливі привиддя. Граф ставиться до

неї з підкресленою шанобливістю й увагою, але від того їй

анітрохи не веселіше...

 

У першу ніч по приїзді в Тульчин вона сподівалася спо-

чити, але тільки стемніло і дім почав упадати в сплячку,

почулися чавунні кроки (цьому вже був свідком я сам),

які, здавалося, розлунювались у кожному закапелку дому.

Анеля затремтіла і завмерла в ліжку, прислухаючись до тієї

залізної ходи,— кроки наближалися. Беззвучно хитнулися

на змащених петлях двері, і вона побачила дебелу постать,

яка майже затулила прочіл. Зачинив двері, взявши їх на

ключ, а тоді стягнув з неї покривало. Вона зойкнула, гост-

рий біль примусив її скрикнути, але витерпіла все з покір-

ливістю, бо відчула: коли б почала опиратися, він би озві-

рів.

 

Граф не затримувався в неї довго.

 

— Маємо домовитися ще й про це,— сказав розважно.—

Перший тиждень приходитиму до вас щовечора. Другий і

 

 

третій тиждень — через день, решту часу — двічі на тиж-

день. Це вас улаштовує?

 

Але вона не слухала його: ридала. Спазматичне й відчай-

но, заливаючи подушку слізьми й кусаючи й. Він спокійно

стояв біля неї й чекав. Чекав, доки виплачеться. Коли ж

вона втомлено завмерла, торкнув й волосся долонею.

 

— Виплачте, пані, всі зайві й непотрібні сльози — це дуже

піде вам яа користь. Я хочу, щоб ви народили мені сина...

 

Покинув її саму, розтерзану й розтоптану; здалося, що

на ній живого тіла немає. Треба було встати, змінити білиз-

ну, але не могла стримати конвульсійних, майже істеричних

ридань. Тільки під ранок вона заспокоїлася. Тоді й здиву-

валася сама на себе, на свою вразливість і відчай. Не їхала

сюди, як овечка, котру везуть на заріз, а як завойовниця.

Це правда, що була байдужа до чоловіка, але твердо знала:

 

її чекають не тільки квіточки. Не була байдужа до власної

долі, а задля цього можна було б витримати й більші випро-

бування.

 

Майже спокійно встала з ліжка й сама замінила постіль.

Змінила нічну сорочку, а тоді підступила до дзеркала. Блі-

дий світанок плив із широчезного вікна й заливав усе сірим

присмерком. У тому присмерку вона й побачила себе. Пре-

красна, як богиня, дивилася змученими й надмір блискучи-

ми очима. Вуста її ледь-ледь кривилися, а на оголеному пле-

чі виднівся слід од його залізних пальців. Була як метелик,

що народився в перших хвилях світла, і хотіла, як той-таки

метелик, жити. Хотіла перемогти в цьому, здавалося б, без-

надійному поєдинку.

 

— Ти, дурний, жорстокий, звироднілий маніяче!—про-

шепотіла вона, вдивляючись у того розтривоженого метели-

ка, що так ненадійно мерехтів у присмерку.— Ти сильніший

за мене й брутальніший, але свій мільйон я таки заберу!..

 

Життя потекло одноманітне й нудне. Вставала якомога

пізніше — любила помріяти після сну, відновлюючи в па-

м'яті незначні події свого дівочого життя. Марився їй тоді

однорукий генерал-губернатор з блискучими, як вуглики,

очима; марився і прегарний молодий учитель, який пізніше

стане інспектором Першої київської гімназії,— він часто з'яв-

лявся в театрі й на концертах, й найгарніші панни аж млі-

ли, милуючись із його лискучих кучерів. Раз випадково на-

віть зіштовхнулася з ним на контрактах, він чемно вкло-

нився й попросив вибачення...

 

Анеля знала, що в її череві вже зріє плід, плід од іншого,

котрий вирвав її з того оманливого світу, бо й сам був не

від світу. Любила той загублений світ і марила: як добре

 

 

жити в його веремії! Хай би наморочилася в неї голова, хай

би кружляли біля неї молодики з такими кучерями, як у то-

го вчителя,— руху і вражень їй хотілося. Через це й дозво-

ляла, щоб обіймали її після сну гріховні марення, мліла й від-

чувала блаженство навпереміж із смутком — не знала, чи

випаде їй колись вирватися з цього ув'язнення.

 

Потім убиралася, дозволяючи при цьому собі трохи по-

коверзувати над покоївками, але ніколи не ображала служ-

ниць брутально — хотіла жити із ними у приятельстві хоч

би для змоги передавати матері свої листи... Здригалася,

коли думала, що через півгодини сидітиме за столом навпро-

ти чоловіка, що не покидатиме він її до вечора, хіба відпус-

катиме перевдягтися до обіду й до вечері.

 

За сніданком він полюбив розповідати їй про своє життя,

а коли розказав усе, що тримала його пам'ять, почав викла-

дати історію роду. Слухала це з інтересом, адже й сама на-

лежала вже до тих, раніше майже міфічних, Потоцьких, се-

ред яких було стільки знаменитостей. Полководці й поети,

державні діячі, некороновані властителі величезної кілько-

сті міст і сіл—їх не оминути, пишучи історію цього краю.

Граф Мечислав пишався з того. Коли ж він пишався, голос

його ставав деренчливий і неприємний, і вона несамохіть

починала дратуватися, майже не слухаючи тих і справді ди-

вовижних оповідей. Миттю відчував її стан і легко перево-

див мову на справи насущні: про слуг, управителів і про

теперішні їхні господарчі справи. Але від того вона й ну-

дитися починала, хоч і робила уважне лице.

 

— Це заскладне для жіночого розуму,— казала.

 

— Слушко,— буркав граф, дивлячись у тарілку й викли-

каючи на вуста всмішку, яка завжди її ображала й обурю-

вала.— Може, розповісте про своє минуле ви?

 

Але вона не вміла та й не хотіла розповідати.

 

— У мене було нецікаве й убоге життя, і я не пригадую

в ньому жодної історії,— казала й відала, що догоджує йо-

му: і життям її та й родом граф Мечислав цікавився най-

менше. Зрештою, пропонував їй таке насамкінець трапези,

щоб не вельми себе жіночими розповідями утяжувати.

 

Після сніданку вона мала грати на фортепіано. Але уроки

музики свого часу їй давалися нелегко, через це й могла не-

багато. Але фортепіано звільняло її од розмов, окрім того,

вивчила кілька нових п'єс і за цими вправами проводила

годину-другу. Він терпляче сидів у глибині покою, курячи

довжелезну люльку. Біля нього напохваті стояв виструнче-

ний козачок на той випадок, коли люлька погасне й треба

було б викресати вогню,— кресало й огвиво висіло в козач-

 

 

ка біля пояса. Викуривши люльку, граф відсилав козачка

й дивився на дружину пильними очима, наче кіт, котрий

чатує за мишею. Тоді вона й починала збиватись у грі, бо

знала, чим це закінчиться.

 

Важко зводився з фотеля і йшов, залізно гупаючи, до ін-

струмента. Фортепіано чутливо постогнувало від важких

струсів: вій схилявся над Анелею, і вона чула тютюновий

перегар.

 

— Може б, пані дозволили зіграти цю п'єсу мені?

 

— О, звісно! — схоплювалася вона, а він притримував її

примушував сісти поруч.

 

Грав досконало. Тоді Анеля, здається, найдужче й нена-

виділа його, бо принижував й цією грою. Робив із неї нік-

чему, їй доводилося збиратися на силі, щоб стримати сльо-

зи, які чавили горло. Граф же Мечислав наче забував про

її присутність.

 

— Із вас міг би вийти великий музикант,— казала вона

підхлібне, щоб загасити недоречний спалах роздратування.

 

— Музикант із графа Потоцького?—реготав він.—Ска-

жіть щось смішніше...

 

"Звісно,— подумала вона,— людині, котра володів такою

громадою людських душ, ні для чого бути музикантом. Йому

взагалі можна бути ніким..."

 

По тому вони йшли гуляти. Допомагав дружині прикрі-

пити півмаску, відтак відступав на крок і дивився.

 

— Ви, пані, найчудовіша жінка, яку я будь-коли зустрі-

чав,— казав захоплено.

 

— У масці, пане?

 

— У масці ви таємнича. Обіцяєте хвилюючу розгадку.

Найчудовіше в цій історії, що розгадка, а дається вона тіль-

ки мені, приносить більше сподіваного.

 

— Але ви вже знаєте розгадку, пане! — казала вона стри-

мано.

 

— Знаю, але щоразу чудуюся!

 

Могла б утішитися з цього зовсім не недоладного комплі-

мента, коли б не вимовлявся він людиною з такими лихи-

ми очима. Окрім того, вимовлявся згорда, майже крізь зу-

би, і вона не могла до кінця збагнути: каже він це сердеч-

но чи в словах отих—прихований глум? Саме підозра про

можливість такого глуму й гнівила її—у цей момент рада

була, що на її обличчі маска,— не потребувала корчити вда-

вано задоволеної міни.

 

Слуги приносили шубу, і він сам загортав дружину в хут-

ра. Накидав шубу й собі, і вони повільно йшли по засипа-

них снігом, але ретельно прочищених доріжках парку.

 

 

Дерева вилискували від гри іскор — гілля покрилося інеєм.

В"д того весь простір прозористо, блідо сяяв, а тіні в їхніх

ногах були легкі й також синюваті.

 

— Ніколи не їздите на полювання,— сказала вона, диха-

ючи парою, що відразу ж голубіла в повітрі,— а це так див-

но для чоловіка.

 

— Чи можу хоч на день вас покинути? —сухо сказав він.

 

— І не маєте найменшої потреби розважитися?

 

— Найбільша розвага буде для мене, коли народите

сина...

 

— Так дуже любите дітей?

 

— Не дітей я хочу, а сина. Тільки одного, щоб було ко-

му передати маєтки, не ділити їх.

 

— А коли б я народила вам двійню? — засміялася во-

на, і її сміх розсипався дзвінкими крижинками.

 

— Ви того не зробите,—сказав так само сухо граф Ме-

числав.

 

— Чи ж у нашій то волі?

 

— Усе в нашій волі. Любов і діти, відданість одне одному

і навіть життя...

 

їй стало трохи страшно.

 

— Таке чудне кажете,— тихо мовила, знімаючи рукавич-

кою нарощену на гілці паморозь.

 

— У нашому роді,— згорда обізвався граф,— не звикли

гамувати своїх бажань. Через це ми й не зважаємо на їхні

передумови. Буваємо нетерплячі й по-дитячому впевнені в

неможливості порушити нашу волю. Коли ж життя вдаряє

на нас, розгублюємося й починаємо тратити грунт під но-

гами. Але це дуже рідко з нами трапляється—маємо все-

таки спромогу вірити у свою можність.

 

Ішов обіч неї, блідий, віспуватий, з блискучими очима

й нервово підтисненими губами. Підборіддя йому тремтіло,

а рука стискала біля горла комір шуби.

 

— О, ви можете собі таке дозволити! — сказала графиня,

і їй стало сумно серед цього холодного іскристого саду.

Зиркнула скоса на свого супровідника й подумала: зовсім

байдужий він до неї. Вона потрібна йому для житейської

потреби дістати спадкоємця, а все інше його не обходить.

Не потребує ні друзів, ні коханої, не потребує любити ко-

гось чи ненавидіти — не потребує, зрештою, в цьому світі

нічого — вважає, що має все. Тому такий нечутливий і хо-

лодний, та й до неї ставиться як до власності й береже, наче

скриньку, в яку покладено коштовну річ. Здригнулася від

омерзіння, бо захотілося їй утекти від цієї неживої розкоші

і страшного свого сторожа. Може вчинити й таке: не дасть

 

 

йому своєї любові, та й узагалі нічого. Може втекти й за-

брати з собою те, чого він настирливо від неї домагається,—

то не тільки його син.

 

— Бачу, змерзли,— почула вона біля себе турботливий го-

лос.—Час уже повертатися.

 

— О так!—сказала, тремтячи всім тілом: спалах, що

тільки-но пережила, позбавив й решток сили, була безволь-

на й вичерпана.

 

— Я за вами пильно стежу,—сказав той-таки голос,—

і мені починає здаватися, що ви трохи нудьгуєте. Важко

вам звикати до відлюдного життя, на яке я себе тут прирік.

 

У тому голосі пробивалася незвична для нього теплота,

але коли позирнула на чоловіка, побачила супроти себе

лихі, хижі очі — дивився на неї, опитуючи.

 

— О ні, ні! —поспішила запевнити.—Я починаю до вас

звикати.

 

Вечорами у флігелі палацу, де перебував на постої гене-

рал, влаштовувалися танцювальні вечори. Графиня чекала

початку тих вечорів з нервовою напругою, а коли грала му-

зика, вся насталювалася й відчувала в тілі розкішний дрож.

Шалено калатало в грудях серце, і вона сама не тямила, що

з нею діється. Здається, це саме відчувала й перша графо-

ва дружина; можливо, саме через те вона зблизилася з ге-

нералом, вже, правда, не з цим, а з попереднім. Граф Ме-