Атомістичне трактування буття. Демокріт. Епікур

 

V вік до н.е. ознаменувався в Греції великими успіхами в галузі економічного, політичного і культурного життя. Рабовласницьке грецьке суспільство досягло в цей час вершини свого розвитку. Однак це не вирішувало внутрішніх протиріч рабовласницького ладу, а лише загострило боротьбу як між рабовласниками і рабами, так і між різними шарами рабовласників. Гостра боротьба відбувалася і в галузі філософії, знайшовши в кінці V – початку IV віку конкретне вираження в боротьбі матеріалістичної лінії Демокріта з ідеалістичною ліннією Платона.

Самим великим досягненням в епоху, що розглядається, була поява атомістичного матеріалізму – найбільш зрілого різновиду матеріалістичної філософії стародавнього світу. Основоположником атомістичного матеріалізму вважається Левкіп (біля 500-440 рр. до н.е.).

Достовірних зведень про його життя і діяльність майже не збереглося, однак є основи стверджувати, що він був виразником ідеології передових шарів пануючого класу, прихильників демократичної форми рабовласницької диктатури. В філософському вченні, що викладалося ним, Левкіп висунув початкові положення атомістичного матеріалізму. Він доводив, що світ матеріальний і вічний. Цей матеріальний світ складається з атомів (неподільних тілець) і пустоти, в якій в силу природної необхідності безперервно рухаються атоми, утворюючи всі різноманітні предмети і явища природи. Левкіп збагатив матеріалістичну філософію стародавнього світу такими поняттями, як “атом” і “пустота”. Він повернув філософську думку стародавніх греків до проблем будови матерії.

У кінці V – початку IV віку до н.е. філософія Левкіпа була конкретизована, поповнена і розвинена в творах великого матеріаліста стародавнього світу – Демокріта (біля 400-370 рр. до н.е.). За своїми політичними переконаннями Демокріт був ідеологом торгово-промислових кіл класу рабовласників, активним борцем за рабовласницьку демократію, що поєднував цю боротьбу з боротьбою проти філософського ідеалізму.

Виражаючи погляди рабовласницької демократії, Демокріт писав: “Бідність в демократії настільки ж переважніша за так зване благополуччя громадян при царях, наскільки свобода краще за рабство”. Але, звичайно, подібні висловлювання аж ніяк не означають, що Демокріт засуджував рабство або виступав за свободу для рабів. Як і всі представники класу рабовласників, він не вважав рабів людьми і бачив в них лише знаряддя, які повинні беззаперечно підкорятися волі пана. “Користуйся слугами, – говорив Демокріт, – як членами свого тіла, вживаючи одного з них для однієї справи, іншої для іншого”[10].

Оплотом рабовласницького ладу Демокріт вважав державу і говорив, що, поки зберігається держава, все ціле, а загине вона, з ним разом і все загине. У зв’язку з цим він вимагав суворо карати людей, які порушують закони держави, і закликав не звільняти від заслуженого покарання тих, хто повинен бути покараний.

Таким чином, в своїх соціологічних переконаннях Демокріт, як і всі стародавньогрецькиі філософи, був ідеалістом і захисником рабовласницького ладу. Але історична заслуга Демокріта полягає не в його ідеалістичному соціологічному висловлюванні, а в подальшому розвитку ним філософського матеріалізму стародавнього світу.

Демокріт визнавав первинність матерії, вторичность свідомості і пізнаваність світу. Істинно сущим світом він вважав вічну, безмежну і нескінченну об’єктивну реальність, що складається з атомів і пустоти. При цьому атоми і пустота характеризувалися ним як два нерозривних вічних початки, з яких утворяться всі конкретні предмети, що чуттєво сприймаються, і явища.

Демокріт створив найбільш довершену в старовині атомістичну картину світу. Матерія, згідно з його поглядами, – це вічно рухомі в пустоті атоми. Атоми неподільні, незмінні, якісно однорідні і відрізняються один від одного лише зовнішніми, кількісними рисами: формою, величиною, а також порядком і положенням. Число атомів, як і їх форми, вчив Демокріт, нескінченно.

Рух Демокріт вважав вічним природним станом матерії. При цьому конкретно він мав внаслідок лише одну форму руху – переміщення атомів. Розуміючи рух тільки як переміщення атомів, Демокріт вважав, що цей рух здійснюється в пустоті, в пустому просторі. Уявлення Демокріта про простір непослідовні і суперечливі. Іноді простір виступає у нього як пустота, в якій немає тіла, іноді це місце, що займається матерією, оскільки атоми мають певну протяжність. У основному ж для Демокріта характерний відрив простору від матерії, оскільки він зображав його як існуючий нарівні з матерією самостійний початок і один з видів об’єктивної реальності.

Визнаючи два види об’єктивної реальності – атоми і пустий простір, Демокріт, виходячи з них, намагався пояснити походження всіх конкретних речей, що чуттєво сприймаються і явищ, бачачи в них не що інше, як різні більш або менш стійкі комбінації розділених відповідними просторовими проміжками атомів. Він відстоював теорію виникнення якісно різноманітних конкретних речей з гранично простих, неподільних і незмінних атомів, відмінних один від одного лише формою і величиною, і говорив, що різні речі чуттєвого світу виникають з однорідних атомів так само, як з одних і тих же букв складаються трагедія і комедія.

Обгрунтовуючи атомістичну будову всього сущого, Демокріт доводив, що і душа – джерело рушення живих тіл, також матеріальна і складається з атомів. При цьому відмінність душі від твердих тіл він бачив лише в тому, що складаючі душу атоми мають круглу форму і більш жваві. Демокріт прагнув побудувати суворо моністичну матеріалістичну картину світу і спростувати ідеалістичний погляд на душу як на щось первинне по відношенню до тіла. Він боровся проти вчення піфагорійців про безсмертя душі і доводив, що загибель організму внаслідок розпаду його атомів означає одночасно і смерть душі, розсіювання складаючих душу атомів.

Аналогічно поясненню виникнення предметів з рухомих атомів Демокріт малював і картину світу в безмежній пустоті великих атомних скупченні. Взаємні зіткнення безладно рухомих в пустоті атомів приводять, вчив Демокріт, до виникнення атомних вихорів, а потім і різних по величині і властивостям окремих світів.

Нарівні з визнанням вічності процесів виникнення і зникнення речей і гігантських світів нескінченнго Всесвіту Демокріт проводив думку про природну необхідність цих процесів, про їх причинну обумовленість. Він стверджував, що взагалі жодна річ в природі, жодна подія в суспільстві не виникають і не можуть виникнути безпричинно. Наполягаючи на об’єктивності причинно і в зв’язку з її загальним характером, Демокріт рішуче спростовував релігійні уявлення про богів як надприродних, позаприродных істотах і доводив, що неосвічені люди називають вічними богами не що інше, як те, що має своє джерело в навколишній природі образи небесних явищ.

Вважаючи все в світі причинно зумовленим, необхідним, Демокріт не визнавав випадковості як об’єктивного явища і стверджував, що ні в природі, ні в суспільстві нічого випадкового немає і бути не може. Знахідка, наприклад, скарбу в землі звичайно вважається випадковістю, але це, заявляв Демокріт, невірно, тому що і те, що колишній власник закопав його в землю, і те, що новий власник землі знайшов цей скарб, має свої причини. Випадковими, по Демокріту, люди називають явища події, причин походження яких вони не знають. “Люди, – говорив він, – вигадують ідол (образ) випадку, щоб користуватися ним як привід, що прикриває їх власну нерозсудливість”[11]. Таким чином, почавши досліджувати питання про випадковість, Демокріт не зумів його вирішити, не дійшов до розуміння об’єктивного існування випадковості і її причинно зумовленого характеру.

Демокріт був в Стародавній Греції основоположником матеріалістичної теорії пізнання. Він першим з стародавньогрецьких матеріалістів став систематично досліджувати проблеми гносеології і логіки, розглядаючи їх як складову частину філософії. У основі теорії пізнання Демокріта лежить теорія витоку, що являє собою примітивну, зародкову форму теорії відображення зовнішнього світу в свідомості людини. Пізнання, по Демокріту, починається з проникнення до органів чуття людини найдрібніших і найтонших образів цих речей. Проникаючи в тіло людини, що пізнає, образи речей стикаються з атомами душі і виявляють у неї відповідні відчуття речей зовнішнього світу, а потім і думки про них. Джерелом всіх відчуттів і знань Демокріт визнавав, таким чином, зовнішній світ, навколишню дійсність. Він вчив, що без проникнення до органів почуттів відповідних образів зовнішніх речей у людини не можуть виникнути ні відчуття, ні думки.

Кажучи про пізнання, Демокріт поділяв всі речі і явища на два вигляди: на те, що існує “по істині”, і на те, що існує “на загальну думку”. До існуючого “по істині” він відносив все, що абсолютно не залежить від людини, що пізнає; існуючим же “в загальній думці” він називав все те, що в тій або іншій мірі залежить від впливу зовнішнього світу людей. “По істині”, насправді, згідно з теорією пізнання Демокріта, існують тільки атоми і пустоти, а також все те, що властиво атомам самим по собі. “На загальну думку” існують ті, що сприймаються людиною, але не властиві атомам тепле, холодне, колір, смак, запах, звук. “(Лише) в загальній думці, – писав Демокріт, – існує солодке, в думці гірке, в думці тепле, в думці холодне, в думці колір, насправді ж (існують тільки) атоми і пустота” [12].

У цьому випадку у Демокріта виразно проводиться тенденція до розділення всього існуючого на два вигляди якостей: об’єктивні і суб’єктивні. До об’єктивних якостей він відносив те, що, на його думку, характерно для атомів як таких: тверде, м’яке, щільне, розріджене, важке, легке; до суб’єктивних – тепло, холод, смак, запах, колір, вважаючи останні станами самих почуттєвих сприйнять людини. Демокріт називав ці якості суб’єктивними, зокрема, на тій основі, що вони не здаються всім живим істотам тотожними. Те, що для людей гірко, говорив Демокріт, для інших живих істот солодко, для третіх кисло і т.д.

Розподіл Демокрітом всіх речей і явищ на існуючі “в загальній думці” і “по істині” лежить в основі його вчення про два роди пізнання: темному і істинному, – і відповідно про роль почуттів і мислення в пізнанні. Темним Демокріт називав чуттєве пізнання, що здійснюється за допомогою зору, слуху, нюху, смаку, дотику. Істинним він вважав пізнання за допомогою мислення. Існуючі “на загальну думку” конкретні речі, кольори, запахи, звуки і існуюче ж “по істині” – атоми і пустота – недоступно безпосередньому чуттєвому сприйняттю. Згідно з теорією Демокріта, можна бачити, відчувати, нюхати і т. п. тільки конкретні речі і явища, що являють собою різні поєднання атомів, але не самі атоми, що складають ці речі і явища. Пізнати атоми як матеріальну основу речей, що відчуваються, і явищ можна, по Демокріту, тільки за допомогою мислення.

У цій демокрітовській постановці питання про речі і явища чуттєвого світу і про атоми, як їх основу, по суті висувається вже проблема явища і суті, що чуттєво сприймається в матеріальному світі. Кінцева мета пізнання, по Демокріту, полягає в тому, щоб розкрити в речах, що чуттєво сприймаються, їх матеріальну основу, що складається з атомів. Визнаючи об’єктивність і загальний характер причинних зв’язків, Демокріт бачив безпосередню задачу пізнання головним чином в пошуку причин виникнення цікавлячих людину речей і явищ. Відповідно до цього він заявляв, що вважав би за краще знайти одне причинне пояснення, ніж придбати собі царський престол.

Віддаючи перевагу істинному пізнанню перед темним, Демокріт вважав, що, коли пізнання за допомогою органів почуттів і відповідних відчуттів вичерпало себе і людина вже не в змозі бачити, відчувати і т. п., тобто чуттєво сприймати об’єкти, що вивчаються, тоді вступає в свої права мозок, більш тонкий і довершений пізнавальний орган, орган мислення і пам’яті.

У теорії пізнання Демокріта багато недоліків: сильна тенденція ігнорувати специфіку свідомості, що витікає з визнання матеріальності душі, не вирішене питання про співвідношення чуттєвого і раціонального моментів в пізнанні і інші. Однак загалом вчення Демокріта про пізнання історично цінне передусім тим, що в ньому розглянуті з матеріалістичних позиції майже всі найважливіші гносеологічні питання.

Демокріт першим з стародавніх мислителів показав перевагу матеріалізму перед ідеалізмом не тільки в розв’язанні проблем буття і пізнання, але і в поясненні багатьох конкретних явищ природи і суспільства. Геніальна гіпотеза Левкіппа і Демокріта про атомістичну будову матерії впливала головним чином на науково-філософську думку протягом двох із зайвим тисячоліть. Послідовна боротьба Демокріта проти релігійно-ідеалістичних поглядів на світ зіграла велику роль в зміцненні позицій матеріалістичного світогляду.

У епоху елінізму матеріалізм в стародавньогрецькі філософії був найбільш повно і яскраво представлений в трудах послідовника Демокріта видатного мислителя стародавнього світу Епікура (341-270 рр. до н.е.). У своєму головному труді “Про природу” і інших творах, з яких до нас дійшли лише окремі фрагменти, Епікур дав найбільш довершену в старовині атомістичну картину світу. Виходячи з вчення Демокріта і розвиваючи його, Епікур виступив з оригінальним і більш глибоким трактуванням цілого ряду проблем, поставлених першими філософами-атомістами.

Світ, вчив Епікур, матеріальний. Він складається з двох початків: атомів і середовища руху атомів – пустоти. Атоми і пустота нерозривно пов’язані один з одним і утворюють єдиний, цілісний матеріальний Всесвіт, який вічний і нескінченний.

Складові частинки Всесвіту – атоми, по Епікуру, володіють формою, величиною і тягарем. Кількість атомів у Всесвіті нескінченна; кількість же форм атомів кінцева, але є неозоро великим. Атоми мають завжди визначені, постійні, але надто малі величини. Допускаючи відмінності між атомами по величині, Епікур в той же час виключав існування атомів будь-яких величин. Якби атоми володіли будь-якими величинами, говорив він, то серед них зустрічалися б і видимі атоми, чого насправді ніколи не спостерігається. Атоми не ділимі на більш дрібні частки. Кожний атом являє собою межу подільності матерії. Якщо визнати, писав Епікур, можливість розподілу атомів, то це приведе до допущення переходу буття атомів в небуття, до визнання можливості зникнення атомів, припинення їх існування. Саме тому, вчив Епікур, що атоми неподільні, всі тіла, оскільки вони складаються з атомів, також мають свою межу подільності.

Згідно з вченням Епікура, атоми розрізнюються не тільки за формою і величиною, але і по своєму тягарю. Приписуючи атомам різні величини і різний тягар, Епікур, вже по-своєму знав атомний об’єм і атомну вагу.

Атоми, по Епікуру, знаходяться в стані вічного, безперервного руху. Але рух атомів, оскільки вони вважалися незмінними, Епікур зводив виключно до простого переміщення в пустоті, до їх перегрупування. Одні з атомів, говорив він, далеко відходять один від одного, інші ж настільки близькі, що стикаються між собою, зчеплюються або відскакують один від іншого. Розділяюча атоми пустота не може дати їм тверду опору, зупинити їх рух, а властива атомам щільність зумовлює їх відскакування при зіткненні і вихід із зчеплення, розпад тіл.

Таким чином, носіями розвитку Всесвіту, по вченню Епікура, є атоми і пустота. Рух, згідно з його поглядами, являє собою наслідок єдності атомів і пустоти, результат їх взаємодії. Світ, по Епікуру, є не що інше, як руФома матерія в формі атомів, що переміщаються в пустоті.

Вельми цікавими для історії науки є думки Епікура про однакову швидкість руху атомів в пустоті. При відсутності якої б не було можливості проводити досліди з падінням тіл в пустоті Епікур висловив проте чудову здогадку, заявивши, що коли атоми мчать через пустоту без перешкод, то вони рівнозначні. “... Атоми, –. писав він в листі до Геродота, – рухаються з рівною швидкістю, коли вони мчать через пустоту, якщо їм ніщо не протидіє. Бо ні важкі атоми не будуть мчати швидше малих і легких, коли, звичайно, ніщо не зустрічається їм, ні малі (не будуть мчати швидше) великих, маючи скрізь зручний прохід, коли і їм ніщо не буде протидіяти: також рух вгору або убік внаслідок ударів і руху вниз внаслідок власного тягаря (не буде швидше)”[13].

Эпікур визнавав троякий рух атомів в пустоті: падіння по прямій лінії, рух, що виражається у відхиленні від прямої, і рух, виникаючий при зіткненні атомів. Нове у Епікура в характеристиці руху атомів в порівнянні з вченням Демокріта складається у визнанні мимовільного відхилення атомів при падінні від прямої лінії. Філософське значення цього введеного Епікуром моменту при визначенні руху атомів спочатку було відмічене римським філософом Лукрецієм Каром і уперше в повному об’ємі оцінено тільки Марксом в його докторській дисертації “Відмінність між натурфілософією Демокріта і натурфілософією Епікура”. Критики Епікура вказували на необгрунтованість у нього відхилення атомів від прямої, оскільки воно відбувається без всякої зовнішньої причини. Вимагати від Епікура встановити причину відхилення атомів рівносильно вимозі встановити причину існування самих атомів, тобто рівносильно запереченню того, що атоми є причина всього сущого.

IIриписавши атомам властивості відхилятися від прямої лінії, Епікур змінив всю конструкцію світу атомів, показавши, що мимовільне відхилення не є щось зовнішнє для атомів, а є виявом їх суті. Якби атоми не відхилялися при падінні від прямої, то не було б ні зустрічей, ні зіткнень атомів, і природа не могла б створювати конкретні предмети і явища. Критикуючи тих істориків філософії, які бачили в змінах, внесених Епікуром у вчення Демокріта, і передусім в його визнанні відхилення атомів при русі від прямої лінії, як довільні фантазії, Маркс показав, що вони не зрозуміли дійсного значення цих змін як важливого внеску, сприяючого поступальному руху філософської думки. Своїм положенням про мимовільне відхилення атомів Епікур визнавав елемент випадкового в їх взаємодії і тим самим зробив крок уперед в порівнянні з Демокрітом, виступив проти фаталізму, що виходив з наявності в природі лише однієї необхідності.

Великою заслугою Епікура в історії філософії є також і те, що він на відміну від Демокріта, що вважав такі якості, як колір, запах, смак і т. п., суб’єктивні, визнавав об’єктивність цих якостей і вчив, що вони властиві самим тілам, що складаються з атомів. Кожне тіло, по Епікуру, являє собою не просту суму атомів, а цілісність, що володіє певними якостями, що відрізняють його від інших тіл. Тільки з сукупності таких якостей, як колір, форма і т.п., говорив Епікур, складається постійна природа того або іншого тіла.

Послідовно матеріалістична, атомістична концепція Епікура особливо виразно виявляється в його характеристиці душі, тобто внутрішнього психічного світу людини, її відчуттів і переживань. Показуючи об’єктивний зміст відчуттів, Епікур обгрунтовував матеріальність душі. Душа, по Епікуру, так само, як і речі, складається з матеріальних атомів, але її атоми є більш грузькими і швидкими, чим атоми звичайних речей. Душа, говорив Епікур, – це тіло, розкидане по всьому організму і ще більш грузьке, ніж подих повітря. Вона нерозривно пов’язана з всім організмом і є головною внутрішньою причиною відчуттів. Позбавившись душі, людина перестає бути людиною, втрачає здатність відчувати і мислити. З розкладанням організму людини розсіюються і атоми його душі. Всякі твердження про не матеріальність душі, про її незалежність від організму і безсмертя Епікур називав маренням. Спроба Епікура розглядати душу як сукупність атомів являє собою наївну, але хорошу, матеріалістичну спробу. У ній виражена геніальна здогадка Епікура про нерозривний зв'язок духовного з матеріальним і вказані шляхи науці в її боротьбі з попівщиной.

У III віці до н.е., коли ще була відсутня можливість експериментального доказу зв’язку психічних явищ з їх матеріальною основою, Епікур висловив ряд матеріалістичних положень про джерело знань людини, про механізм і шляхи пізнання.

Слідуючи в своїй теорії пізнання за Демокрітом, Епікур виходив з того, що джерелом знань людини є чуттєве буття, зовнішні предмети і явища. Крім тіл, вчив Епікур, у Всесвіті існують також інші тіла, схожі з ними їх відбитки. Ці відбитки, образи тіл, відрізняються від самих тіл граничною легкістю і рухаються з величезною швидкістю, проникаючи через перешкоди, що зустрічаються на їх шляху. Відділившись від зовнішніх тіл, вони зберігають як послідовність, що спостерігається в русі тіл, так і порядок розташування їх частин. Проникаючи до органів чуття, ці відбитки породжують у людини відчуття, які викликають в її душі відповідні образи зовнішніх предметів і явищ. Людина, писав Епікур, чує, наприклад, тому, що звуки долинають від предмета, який звучить. Відбитки, образи предметів приносять в душу деякий зовнішній зміст і є, таким чином, вираженням зв’язку людини з об’єктивним світом. Завдяки пам’яті людина зберігає і нагромаджує приходячі із зовнішнього світу образи тіл і за допомогою мислення аналізує і узагальнює їх, створює поняття. Виділення загального, основного в чуттєвих образах, пізнання причинності в природі є за Епікуром головною задачею мислення.

Епікур висловлював безмежне, абсолютне довір’я до свідчення органів почуттів, систематично підкреслював достовірність відчуттів. Почуття, по Епікуру, дають людині правильні уявлення про контури і властивості тіл. Що ж до питання про істинність або помилковість узагальнень людини, її понять і думок, то це питання пов’язане вже з мисленням. Питання про істину і помилку взагалі не виникало б, говорив Епікур, якби в ході думок ми не придумували до образів тіл в нашій душі деякого додаткового змісту. Відступ від істини, помилка завжди є результатом придумування, яке зрештою спростовується. З істиною, стверджував Епікур, ми маємо справу тоді, коли наше уявлення виявляється відповідним предмету, з помилковою ж думкою, з помилкою – тоді, коли воно розходиться з предметом, не відповідає йому. Мірило істинності або помилки Епікур бачив, таким чином, у відповідності або невідповідності уявлень про предмет.

З філософії Епікура витікали висновки про те, що немає надчутливого світу і немає нічого надчутливого в єдиному матеріальному світі. Тому його філософія грала велику роль в боротьбі з релігією і забобонами як в Греції, так пізніше і в Римі. Сам Епікур, віддаючи данину часу, говорив про наявність богів, але вважав, що їх існування байдуже для людей.

У своїй критиці релігійних уявлень Епікур прагнув спиратися на факти, відкриті емпіричним природознавством, що зароджувалося. Зі сторінок його творів лунав пристрасний заклик до пізнання законів природи, до вивчення філософії як необхідної умови позбавлення від релігії і страху смерті, як засобу досягнення мудрого, радісного життя. Нехай ніхто, писав Епікур в листі до Менекея, не відкладає заняття філософією в юності і не втомлюється від неї в старості, бо вона необхідна і старцеві і юнаку: “першому – для того, щоб, старіючись, бути молодому благами внаслідок вдячного спогаду про минуле, а другому – для того, щоб бути одночасно і молодим і старим внаслідок відсутності страху перед майбутнім”[14].

Значну роль в історії філософії зіграло етичне вчення Епікура, яке мало для свого часу передове, прогресивне значення. У основі епікурейської моралі лежить положення про те, що метою життя людини є насолода, задоволення. Ми “називаємо задоволення, – писав Епікур, – початком і кінцем щасливого життя. Його ми пізнали як перше благо, природжене нам; з нього починаємо ми всякий вибір і уникнення; до нього повертаємося ми, судячи внутрішнім почуттям, як мірилом, про всяке благо”[15]. При цьому задоволення Епікур розумів не у вульгарному значенні, не як груба почуттєва насолода, а як свободу від тілесних страждань і душевних тривог. При виборі насолод він закликав до тверезих міркувань і розсудливості і говорив, що не можна жити приємно, не живучи розумно, етично і справедливо.

Нарівні з позитивними моментами вченню Епікура про мораль властива певна обмеженість, що полягає передусім в тому, що моральні норми він розглядав лише стосовно до окремого індивіда, без урахування їх історичного характеру і соціальної обумовленості.