Ха­ра­к­те­р­ною ри­сою си­лу­ету одя­гу XIII і XIV вв. ста­ють ви­тя­г­ну­ті го­ти­ч­ні про­по­р­ці­ї. 10 страница

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі "міста Ярослава" у Києві. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розма­їття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою. За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.) у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярос­лава Мудрого Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною церквою.

У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах. У цей час за­сновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам'яні храми. У Києві — це собори Дмитрівського, Михайлів­ського, Видубицького, Печерського, Кловського монас­тирів. Першим взірцем монастирського храму був Успен­ський храм Печерського монастиря (1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Ми­хайлівський Золотоверхий храм (1108р.).

У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Киї­вська, Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Ха­рактерними пам'ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.), Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі; Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітек­тура Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором 1160р. Також центром архітек­тури княжої Русі був древній Галич.

Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сіро­го вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівсь­кий двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи ро­манської архітектури сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в Холмі місцевим зод­чим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна. її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий роз­пис, позолота, вставлені вітражі.

Крім Холма, традиції галицької білокам'яної архітекту­ри розвинулися у Львові, де в кінці XIII ст. і на початку XIV ст. було збудовано церкви св. Онуфрія, св. П'ятниць і св. Миколая.

Наприкінці XII — поч. XIII ст. монументальна архітек­тура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм.

У Києві та на Київщині були зведені храми — Трьохсвя­тительський (1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апо­столів (1197 р.) у Білгороді. Деякі з них, на думку дослід­ників, побудував київський архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився у П'ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові.

У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, знач­ного розквіту набуває монументально-декоративний живо­пис. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живо­пис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монумен­тальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку шко­лу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фре­сок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового ми­стецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мо­заїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нарахо­вує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.

З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київ­ському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвиваєть­ся іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" — одна із найдавніших, при­свячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загро­зою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Ге-оргія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Га-лицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона "Волинської Богоматері" (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатю­ри, що прикрашали "Ізборник" 1073 р., "Трірський псал­тир" (1078—1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри "Трірського псалтиря" виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстер­ністю відзначаються мініатюри "Різдва Христового", "Роз­п'яття", "Христос на троні", "Богоматір на троні".

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські "зміївники", лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ре­месла Русі, шо у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших міс­тах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Важливим елементом давньоруської духовної культури була музика. Великого поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри, гуслярські розспіви. При дворі Свя­тослава Ярославича жив славетний співець Боян. "Славет­ним співцем" називає літопис під 1241 р. галичанина Міту-са. Про розвиток музично-театрального мистецтва Русі розповідають фрески Софії Київської, мініатюри "Радзи-вилівського літопису". В "Житії Феодосія Печорського" розповідається, що при дворі Ярослава Святославича існу­вала трупа музикантів і скоморохів. Археологи під час роз­копок знайшли музичні інструменти — гудки, гуслі, со­пілки, костяні кастаньєти.

Із уведенням християнства на Русі поширився хоровий спів — одно- і багатоголосий. Наші пращури знали нотну систему, так звану крюкову, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

5.5. Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже багато творів, серед яких були книги медично-біологічного змісту, що описували цілий ряд ліку­вальних рослин, метали, опій, перебіг захворювань, будо­ву людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини.

Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і каліками. "Церковний Устав" князя Воло­димира доручав церквам і монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володи­мир встановив великий податок.

У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень.

У різних державних актах того часу зустрічаємо реко­мендації гігієни і накази добре ставитися до хворих. На­приклад, у "Повчанні..." Володимир Мономах пише: "Куди підете чи де зупинитеся — напоїте і нагодуйте жебрака і подорожнього і хворого відвідайте, покійника проводіте, бо ми всі смертні". У "Руській правді" вказано право потер­пілого вимагати від винуватця гроші на лікування.

У той час лікуванням хворих переважно займалися мо­нахи. Наприклад, "Печорський патерик" згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св. Алімпія, св. Пимена, св. Козьму, св. Агапія, Дем'яна Пресвітера та ін.

Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення знань.

У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуван­ням займались і народні медики: знахарі, відуни, лечці, знавці зел та ін.

Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з ви­щих верств тогочасного суспільства. За історичними дани­ми, дочка чернігівського князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня Анна Всеволо­дівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, — сприяла викладанню медицини в цій школі.

Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первісного розвитку.

Наприклад, перші лікарні у Візантії були організовані у IV ст.; у Франції й Англії — у VII—VIII ст., а в Москві перша лікарня-притулок — у XVII ст. За історичними джерела­ми, перший шпиталь для лікування хворих та перебуван­ня інвалідів побудував на Русі в 1070 р. св. Феодосій Пе-черський.

Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія — Зоя. Онучка Володимира Монома-ха, вона народилася в 1108 р., одержала добру освіту, ціка­вилася народною медициною. В юному віці з успіхом по­чала лікувати хворих, за що в народі одержала назву "Доб­родії". В 1122 р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під час коронації ім'я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії—Зої доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.

Саме у Візантії були закладені перші лікарні при мона­стирях і запроваджена систематична наука медицини в школах, причому також викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна патологія, терапія, аку­шерство, гінекологія на рівні тогочасних пізнань.

Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікуван­ня хворих, Євпраксія написала грецькою мовою трактат "Алімма" (Мазі). Трактат служив своєрідною енцик­лопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х ро­ках XII ст. Вона знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції. Цей великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох частинах книги висвітлю­ються питання загальної патології, загальної діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні присвячені лікуванню різних хвороб.

Феномен незвичайного злету культури України-Руси по­яснюється тісними зв'язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Хоча їхній вплив був вагомим, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві, архітектурі, літе­ратурі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був ду­ховний та матеріальний світ східних слов'ян.

У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток культур сусідніх народів. Так, описан­ня давньоруських літописів і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

Список литературы:

http://www.ukrreferat.com

 

 

1. Наслідки війни для України.

2. Вирішення територіальних питань:

а) операція "Вісла";

б) радянізація Західної України;

3. Відбудова народного господарства. Голод 1946-1947 рр.

4. Україна – співзасновниця ООН.

 

Література:

1. Турченко ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.Н. Новітня Історія України (1939-2001). 11 клас: Підручник. - К.: Гєнеза, 2001. - С.53-58, 73-115.

2. Новітня історія України (1900-2000). - К., 2000.- С.339-367.

3. Коваль Ю., Кульчицький С., Курносов К. Історія України. - К., 1992. - С. 364-384.

4. Бойко О.Д., Історія України. - К., 1999. - С.418-440.

 

1) Вже на кінець 1941 р. вся територія України з населенням 41,9 млн.чол. була окупована німцями. У той саме час лише 17% території Росії з населенням 27 млн. чол. було окуповано ворогом.

1. Демографічні втрати:

Демографічні втрати України, насамперед, були результатом нацистської політики геноциду. Рейхскомісар України Ерік Кох відверто говорив: "Про мене знають як про оскаженілого собаку. Саме завдяки цьому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки., І в цьому ми не звертаємо уваги на почуття українців чи на їхні права власності".

За роки війни Україна втратила 8 млн. чол. - 1/5 частину населення. З них: 2,5 млн. чол. загинули у боях;

5,5 млн. чол. - знищені військовополонені та цивільні особи.

По відношенню до загальних втрат СРСР це становило 40-44% населення. Якщо ж взяти всі демографічні втрати (крім убитих вони включають померлих від хвороб, голоду, депортованих, мобілізованих, емігрантів та ін.), то вони обчислюються числом 14,5 млн.

Населення Києва скоротилося з 846 тис. в 1939 р. до 330 тис. в 1943 р. (за Т.Гунчаком, до 186 тис в 1945 р. (за ф.Турченко).

Понад 10 млн. жителів України залишилися без даху над головою і тулилися в непристосованих приміщеннях та землянках.

 

 

2. Економічні втрати:

Промисловість і с/г перєьували в стані повної розрухи. Було знищено (як німцями, так і радянськими військами): 16 тис. промислових підприємств; 29 тис. колгоспів і радгоспів; 1,5 тис. МТС.

 

Лише за неповні 1943-1944 рр. німці вивезли з України:

понад 9 млн. т зерна;

620 тис. т. м'яса та м'ясних виробів;

950 тис. т. елі і та 200 тис. т. вершкового масла;

400 тис т. цукру;

3,5 млн. т. картоплі.

За роки війни в Україні було зруйновано понад 700 міст та містечок (42% ) та понад 28 тис. сіл.

Матеріальні втрати становили 1,2 трл. карбованців, що становило понад 1/3 національного багатства України.

 

2) Найважливішим питанням для радянського керівництва по закінченню війни було територіальне питання - включення Західної України до складу СРСР. Сталін зумів переконати США та Великобританію погодитися на приєднання до УРСР земель, де українці становили більшість населення.

 

а) Сталін переконав Англію і США, І ті погодилися на приєднання до України земель, де українці становили більшість населення.

В результаті на Ялтинській (Кримській) конференції в 1945 р. вдалося примусити відновлену Польщу поступитися претензіями на Галичину і Волинь. Кордон проведено по "лінії Керзона".

 

Причини прагнення Сталіна до приєднання Західної України:

1. Зовнішня, офіційна - возз'єднання українського народу.

2. Отримання вигідного плацдарму проти Польщі , Угорщини та Чехословаччини.

3. Знищення українського націоналізму і його вогнища на Західній Україні.

 

Урегулювання територіальних питань передбачало обмін населенням. В період між 1944 і 1946 рр. радянські власті дозволили переселитися з Галичини і Волині у Польщу близько 1 млн. поляків. У радянську Україну примусово чи під примусом емігрувало понад 520 тис. українців.

Водночас здійснювалася і внутрішня депортація українців у Польщі на т.зв. "повернуті землі" (колишні німецькі, що отримала Польща після війни). Ця подія увійшла в історію під назвою операція "Вісла" - 1947 р.

А в СРСР українців, що переселилися з Польщі, депортували на Схід, і не тільки в межах території України, а й до Казахстану, Середньої Азії, за Урал.

 

Одразу після війни була досягнута домовленість з Чехословаччиною і Румунією, які відмовилися від претензій на Закарпаття та Північну Буковину.

Таким чином, на кінець 1945 р. територія України розширилася до розмірів 580 тис. кв. км (приєднані західноукраїнські землі 110 тис. кв. км, нас. понад 7 млн.чол.).

Але не всі етнічні українські землі увійшли до складу України.

В складі Польщі залишилися - Західна Волинь, Підляшшя, Холмщина;

в складі Чехословаччини - Пряшівщина;

в складі Румунії - Південна Буковина.

Але етнічний склад населення там вже змінився і Україна не може претендувати на ці землі .

 

Після війни суттєві зміни в складі населення відбулися і в Україні :

1. Зменшилася чисельність:

- поляків (обмін населенням);

- німців (до війни в Україні проживали 650 тис., напередодні війни їх "евакуйували" до Середньої Азії);

- євреїв (до війни в Україні проживали 2,7 млн. євреїв, окупацію не пережив майже ніхто, але повернулися евакуйовані на Схід - близько 800 тис.);

- кримських татар (звинувачено у співробітництві із німцями і в 1944 р. депортовані у Середню Азію, половина з них депортацію не пережила).

2. Збільшилася чисельність росіян (причина - нестача робочої сили в Україні). Якщо в 1939 р. - 4 млн. росіян (12%), то в 1959 р. - 7 млн. росіян (16%). В Західній Україні до 1939 р. росіян майже не було, в 1959 р. - 330 тис. осіб (5%).

 

б) Остаточна радянізація західноукраїнських земель почалася з боротьби з українським націоналізмом. Одним із осередків українського націоналізму, на думку радянської влади, була Українська греко-католицька церква.

Після смерті 1 листопада 1944 р. митрополита Андрія Шептицького:

- з'являються статті про співробітництво греко-католицької церкви з німцями;

- починаються репресії проти священиків.

8 березня 1946 р. група священиків на чолі з Гаврилом Костельником скликала синод (не канонічний) і проголосила про скасування Брестської унії (1596), розрив з Римом і возз'єднання з російською православною церквою. Аналогічна процедура відбулася в Закарпатті. Таким чином, до 1951 р. греко-католицька церква була ліквідована.

Другим осередком українського націоналізму була УПА. В останні роки війни УПА збільшило свою чисельність. Її метою було заважати встановленню радянської влади та встановити свою владу. Політика УПА ґрунтувалася на очікуванні конфлікту між союзниками (США, Англія, СРСР') в Західній Європі. Активність УПА пояснювалася підтримкою місцевого населення та обмеженістю радянських військ в Західній Україні.

Після капітуляції Німеччини радянська влада почала знищення УПА. Протягом 1945-1946 рр. війська МВС та КДБ провели ряд операцій:

- переодягалися у форму УПА і мордували українських селян. Зі свого боку УПА знищувала прорадянські елементи (СБ - таємна поліція ОУН) ;

- висиляли людей, що жили поблизу баз УПА (операція "Вісла").

 

Намагаючись пристосуватися в 1945-1946 рр. УПА змінює свою структуру. Велика армія поділяється на невеличкі похідні загони по 5-7 чоловік. Але в 1947-1948 рр., коли стає зрозумілим, що радянсько-американської війни не буде, УПА розпустила більшість цих груп.

Іншим серйозним ударом по УПА стала колективізація, оскільки колгоспи вже не могли допомагати продовольством.

Діяльність УПА після війни:

- перешкоджали колективізації та депортації;

- розганяли радянський адміністративний апарат;

- вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів, всіх, хто співробітничав з радянською владою (в 1948 р - Г.Костельника, в 1949 - радянського журналіста Ярослава Галана).

В 1950 р. УПА зазнала дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовим загинув Роман Шухевич. до середини 50-х рр. ще діяли окремі загони УПА, проте масовий опір вже припинився.

 

3) Особливості здійснення відбудови н/г України:

1. Відбудова н/г України розпочалася відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників. В 1946 р. на основі Закону СРСР про п'ятирічний план відбудови н/г було прийнято закон про відбудову н/г України. У відповідності з цим законом відбудову планувалося завершити до 1950 р.

2. В першу чергу відбудовувалася важка промисловість, транспорт, енергетика. В ці галузі спрямовувалося 88% капіталовкладень.

3. С/г отримувало 7% капіталовкладень і відбудовувалася за рахунок більш жорсткої дисципліни в колгоспах. Збільшився с/г податок, колгоспникам, як правило, не сплачувалася зарплата.

Працездатні колгоспники мобілізовувалися на відбудову промисловості, тому основною робочою силою на селі були жінки. Не вистачало тракторів, тяглової сили {пахали на коровах, боронили вручну), що приводило до зниження врожайності та падіння худоби.

4. Для відбудови н/г використовувалися репарації з Німеччини (сировина та устаткування), примусова праця військовополонених.

5. Відбудовувати н/г України допомагали всі республіки СРСР. Наприклад, Дніпрогес відбудовували 120 підприємств СРСР, представники 26 національностей. Відбудова проходила в умовах патріотичного піднесення. Промислові підприємства відбудовувалися ціною неймовірних зусиль, самовідданої праці мільйонів людей.

6. На відміну від країн Західної Європи відбудова економіки України здійснювалася без впровадження нових технологій і матеріалів. Відкидалися ринкові відносини, змінювався командно-адміністративний стиль керівництва економікою. Поступово формувалися передумови технічного та технологічного відставання як України, так і СРСР від розвинутих країн Заходу.

7. Легка і харчова промисловість, сфера охорони здоров я, освіти, науки були відбудовані не в повному обсязі, тому що їм приділялося за мало уваги.

8. Відбудова н/г проходила в напруженій міжнародній обстановці - розпочалася "холодна війна". В цих умовах розраховувати можна було лише на власні сили. Країни Заходу згортали торгові відносини з СРСР, не здійснювали передбачені угодами поставки.

 

В 1946-1947 рр. в Україні розпочався голод. Серед причин голоду виділяють:

- несприятливі погодні умови (зима 1946/47 рр. - малосніжна, весна - посушлива);

- наслідки війни;

- командно-адміністративна система управління с/г, яка замість надання допомоги почала "битву за врожай".

Серед селян починаються випадки:

* заворушень,

* розкрадання хліба;

* псування зерна (щоб не приймали на елеватори);

* видача зерна на оплату трудодні в.

По Україні прокотилася хвиля репресій проти керівників колгоспів, які намагалися приховати зерно.

Взимку 1946/47 рр. в Україні залишилося по 34 кг зерна на душу населення, майже все зерно було вивезено. Продовжувалося вивезення зерна за кордон. Підсівні господарства селян Були розорені.

В 1946/47 рр. голодувало кілька мільйонів селян, з них біля і млн. померло від голоду. Селяни намагалися втікати в міста, проте, їх повертали.

Тільки в Західній Україні, де колективізація тільки розпочалася, становище було дещо кращим.

 

4) На Ялтинській конференції (4—11 лютого 1945 р.) поряд з іншими питаннями розглядалася пропозиція делегації СРСР про введення -о числа країн — організаторів ООН ще двох радянських республік УРСР і БССР, як най-"ільш потерпілих у роки Другої світової війні. Ця пропозиція була схвалена союзниками в обмін на вирішення «польського питання» (врегулювання післявоєнного кордону Польщі). У такий спосіб був зафіксований новий статус України. 8 лютого 1945 р. вона була названа на Ялтинській конференції в числі майбутніх держав — засновниць ООН. Але Україна не була запрошена на Сан-Франциську конференцію (25 квітня — 26 червня 1945р.) до початку її роботи. Справа в тім, що вона не була на той момент суб'єктом міжнародного права. Верховна Рада СРСР 4 березня 1945 р. «відновила» право Української РСР на встановлення безпосередніх відносин з іноземними державами, укладання угод з ними, на незалежне представництво на міжнародних конференціях і в органах, створених останніми (право, яке вона у 1922 р. «добровільно» передала органам СРСР). б травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско. Україна брала участь у розробці Статуту ООН, у формуванні її структури, органів і комісій; її делегація висунула багато пропозицій з розробки документів ООН, включаючи ті, які мають відношення безпосередньо до тексту Статуту. За участі України були розроблені Тимчасові Правила процедури Генеральної Асамблеї ООН, прийняте рішення про заснування Комісії з розслідування ситуації в Індонезії (1946 р.). Були розроблені документи з проблеми біженців, мігрантів і переміщених осіб; про представництво неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН; проведена Дунайська конференція.

У 1945 р. Україна стала членом Міжнародного суду; у 1946 р. — Всесвітньої Організації Охорони Здоров'я (ВОЗ); у 1947 р. — Універсального Поштового Союзу; у 1948 р. — Всесвітньої Метеорологічної Організації; у 1954 р. — Міжнародної Організації Праці і ЮНЕСКО; у 1956 р. — Європейської економічної комісії; у 1957 р. — МАГАТЕ.

У 1948—1949рр. і 1984—1985 рр. радянська Україна як непостійний член була представлена в Раді Безпеки ООН. Проводилася активна політика із захисту прав людини, в області роззброювання і захисту миру. У процесі обговорення документів, затверджених на міжнародних конференціях, українськими представниками в 1950-ті рр. було висунуто 22 пропозиції; у 1960—1961 рр. — 18 пропозицій; у період з 1962 р. по 1970 р. — 202. З ініціативи УРСР були оголошені міжнародний рік медичних досліджень, боротьба з глобальною неграмотністю; проведені міжнародні заходи щодо надання допомоги в навчанні кадрів для прискореної індустріалізації країн, що розвиваються. За участі України ООН розглядала питання, пов'язані із забороною хімічних засобів знищення, використання сили при вирішенні політичних питань, а також питання демілітаризованих територій і усунення наслідків колоніалізму. У 1990 р., на 45-й Сесії Генеральної Асамблеї ООН, 126 країн прийняли Рішення про міжнародне співробітництво щодо ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

У 1945—1990 рр. участь УРСР у міжнародних організаціях, насамперед в ООН, керувалася з Москви. Водночас українські дипломати, будучи представниками радянської дипломатії, довели свій високий професіоналізм. Про це свідчить те, що українські представники займали високі посади в ООН і інших міжнародних організаціях: Д. Мануїльський був обраний Головою Ради Безпеки ООН (1948—1949 рр.), П. Недбайло — Першим Віце-президентом 21-ї Сесії Комітету Прав людини ООН (1965 р.), Г. Шевель — Віце-президентом Генеральної Асамблеї ООН (1970 р.), В. Мартиненко — Віце-президентом Комітету ООН з Соціальних Проблем (1977 р.) і Віце-президентом 36-ї Сесії Генеральної Асамблеї ООН (1981 р.), В. Кравець — Головою Ради Безпеки ООН (1984 р.), Г. Удовенко — Головою Ради Безпеки ООН (1985 р.), Ю. Кочубей — заступником Генерального директора ЮНЕСКО (1987—1992 рр.). Багато українських дипломатів посідали різні пости в Секретаріаті ООН і робочих органах інших міжнародних організацій.

Висновок. Радянська Україна, будучи однією з держав — засновниць ООН, брала активну участь у її діяльності. Незважаючи на те, що діяльність українських дипломатів була під контролем центральних органів влади СРСР, представники України довели свій високий професіоналізм і внесли вагомий вклад у розвиток світового співтовариства в післявоєнний період. Участь УРСР у міжнародних організаціях заклала основи для розвитку української дипломатії в період становлення незалежної держави.

1. Початок десталінізації в УРСР.

2. Передача Криму УРСР.

3. Економічні реформи в УРСР в сер.50-х - перш.пол.60-х рр.

 

Література:

1. Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. Новітня історія України (1939-2001). 11 клас: Підручник. - К., Генеза, 2001. - С.116-168.

2. Новітня історія України (1900-2000). - К. , 2000.- С.373-418.

3. Коваль Ю. , Кульчицький С., Курносов Ю. Історія України. - К., 1992. - С. 385-416.

4. Бойко О.Д. Історія України. - К. , 1999. - С.440-455.

 

1) 5 березня 1953 р. помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання в Радянському Союзі складних, суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає у лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953-1955 рр. була зроблена спроба перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Г.Маленкова було поставлено питання про необхідність "припинення політики культу особи".

 

Оцінюючи процес десталінізації, політолог М.Джилас зазначав: "Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини... став і жертвою... його "помилки" помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом".

 

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні:

1. Була припинена компанія проти націоналізму, спостерігалося певне уповільнення процесу русифікації. Зростає роль українського фактора у різних сферах суспільного життя.

Саме за помилки у проведенні національної політики, у роботі з кадрами в червні 1953 р. було увільнено Л.Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О.Кириченка, збільшується число українців у ЦК КПУ (до 72%), у Верховній Раді УРСР (до 75%).