Роззброювання й обмеження озброєнь

Проблема роззброювання в сучасному міжнародному праві. Роззброювання — це широкий комплекс погоджених заходів держав, покликаних зменшити, а в остаточному підсумку і цілком ліквідувати матеріальні кошти ведення війни.

Нині роззброювання виступає як принцип міжнародного права. Три нормативних елементи складають основний юридичний зміст цього принципу: 1) зобов'язання загального порядку — виробити практичні міри в області роззброювання; 2) норма програмного характеру — досягнення кінцевої мети роззброювання шляхом повної ліквідації озброєнь і збройних сил; 3) зобов'язання гарантійного характеру — виконувати розпорядження діючих договорів в області роззброювання.

Статут ООН визначає порядок розгляду планів роззброювання. У рамках ООН ця робота покладена на два головних органи — Генеральну Асамблею і Раду Безпеки. При ООН створена Комісія з роззброювання, що складається з усіх членів Організації. До 1989 року проведені три спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН (1978, 1982, 1988 р.), заключні документи яких являють собою великий внесок у створення правових основ роззброювання. Сказане не виключає створення переговорних механізмів в області роззброювання поза рамками ООН, особливо якщо вони мають на меті вироблення мір локального характеру. Практика дає чимало таких прикладів (переговори у Відні про скорочення звичайних озброєнь у Європі, Договір між Росією і США про скорочення стратегічних ядерних озброєнь 1992 р. і ін.).

Велику роль у підготовці проектів роззброювання грає Конференція по роззброюванню в складі 40 держав, що засідає в Женеві і функціонує поза рамками ООН.

Можна говорити про дві програми роззброювання: всеосяжної і частковий.

Загальне і повне роззброювання. Зміст даного поняття найбільше чітко було відбито в спільній Заяві Урядів СРСР і США, опублікованому 20 вересня 1961 р. Згідно ст. 3 цього акта, загальне і повне роззброювання означає: а) розпуск збройних сил, ліквідацію військових установ, включаючи бази, припинення виробництва озброєнь, а також їхню ліквідацію чи використання в мирних цілях; б) ліквідацію всіх запасів ядерного, хімічного, бактеріологічного й інших видів зброї масового знищення і припинення виробництва такої зброї; в) ліквідацію всіх коштів доставки зброї масового знищення; г) скасування організацій і установ, призначених для організації військової справи держав, припинення військового навчання і закриття усіх військових навчальних закладів; д) припинення витрати коштів на військові цілі.

Держави можуть зберегти тільки такі "неядерні озброєння, збройні сили, кошти й установи, що за згодою будуть визнані необхідними для підтримки внутрішнього порядку й особистої безпеки громадян" (ст. 2).

Після схвалення Генеральною Асамблеєю ООН ідеї загального і повного роззброювання ряд урядів висунув детально розроблені пропозиції про загальне і повне роззброювання.

Ядерне роззброювання. Ядерне роззброювання — центральна проблема всього комплексу питань про роззброювання взагалі, шлях до виживання людської цивілізації. Зараз уже загальновизнано, що ядерна війна не повинна бути розв'язана ніколи.

Кращий шлях досягнення цієї мети — здійснення повної заборони ядерної зброї, що означає заборону застосовувати, ставити на озброєння армії, робити і випробувати даний вид зброї, а також знищення наявних запасів останнього.

Заборона застосування ядерної зброї. Міжнародне право містить конвенційні норми, з яких випливає неприпустимість застосування ядерної зброї (див. гл.21). Мова йде про норми, предметом регламентації яких є не ядерна зброя як таке (видове поняття), а визначені типи озброєнь (родове поняття). Для того щоб підсилити ефективність загальних заборонних норм стосовно до ядерної зброї, з огляду на його особливо небезпечний характер, виникла необхідність закріплення в міжнародному праві прямої заборони саме цього виду зброї.

Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд резолюцій про заборону застосовувати ядерну зброю, найважливішими з яких є Декларація про заборону і використання ядерної і термоядерної зброї від 24 листопада 1961 р. і про незастосування сили в міжнародних відносинах і забороні навічно застосування ядерної зброї від 29 листопада 1972 р. Ця проблема в даний час зводиться до того, щоб закріпити заборона застосування ядерної зброї в договірній формі і додати йому силу конвенційної норми міжнародного права. Міжнародна конвенція могла б бути укладена в рамках ООН чи безпосередньо між ядерними державами, з наступним приєднанням до неї інших держав. Заборону застосовувати ядерну зброю можна закріпити шляхом офіційноі (урочистої) заяви кожної з зазначених країн про те, що вона бере на себе беззастережне зобов'язання не застосовувати атомний і інший види зброї масового знищення, не очікуючи висновку міжнародної угоди про заборону цих видів зброї. Така заява може носити форму колективної декларації ядерних держав.

Заборона іспитів ядерної зброї. Цьому питанню присвячений Московський договір про заборону іспитів ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою від 5 серпня 1963 р. (набрав сили 10 жовтня 1963 р.).

Однак Договір регулює більш широке коло питань, чим це зазначено в назві. По-перше, він містить положення про роззброюванні взагалі. По-друге, що забороняє норма відноситься не тільки до іспитових вибухів ядерної зброї, але і до всіх інших ядерних вибухів. По-третє, у Договорі міститься положення про те, що заборона поширюється на визначені ядерні вибухи за межами трьох середовищ (якщо вибухи викликають випадання радіоактивних опадів за межами територіальних границь — так називані "вибухи з викидом").

Нерозповсюдження ядерної зброї. Для того, щоб припинити шлях поширенню по усьому світі цього виду озброєння, 1 липня 1968 р. був підписаний Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (набрав сили 5 березня 1970 р.).

Зобов'язання за договором можуть бути підрозділені на дві групи: а) обов'язку ядерних держав (не передавати ядерні пристрої неядерним країнам, не робити допомоги в спробах створити свою власну зброю й ін.); б) обов'язку неядерних держав (відмовлення від самостійного виробництва ядерної зброї, від придбання його в інших країн і т.д.).

Надзвичайно важливі зобов'язання неядерних країн, зв'язані з установленням міжнародного контролю. З цією метою використовується уже функціонуюча система контролю в рамках Міжнародного агентства по атомній енергії (МАГАТЕ) — так називана "система гарантій". Вона являє собою специфічний інститут Агентства, покликаний не допускати, щоб ядерні об'єкти, що підлягають контролю, були використані для військових цілей. Передбачається надання державами звітів Агентству, а також проведення їм інспекцій.

У Договорі встановлено, що для розгляду питання про виконання його положень і цілей періодично скликаються конференції. На конференціях, що відбулися, основна увага була приділена вивченню шляхів зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї, у числі яких можна виділити наступні: 1) перетворення Договору в справді універсальну угоду; особливо важлива охоплення їм ядерних держав, що не беруть участь у Договорі (Франція, Китай), і околоядерных держав, тобто тих країн, рівень промислово-технічного розвитку яких дозволяє створити власну ядерну зброю (ПАР, Ізраїль, Ірак, Бразилія, Аргентина й ін.); 2) удосконалювання системи гарантій МАГАТЕ; 3) посилення контролю за експортом ядерних матеріалів, устаткування і технології; 4) забезпечення доступу до вигод від технології мирного використання ядерної енергії всім державам без дискримінації; 5) забезпечення фізичного захисту ядерних матеріалів і устаткування від розкрадань і використання в провокаційних терористичних і інших зловмисних цілях; 6) зміцнення гарантії безпеки неядерних країн.

У червні 1968 року Рада Безпеки прийняла спеціальну резолюцію, зміст якої укладається в наступному: якщо держава — учасник Договору від 1 липня 1968 р., що не володіє ядерною зброєю, з'явиться жертвою агресії чи об'єктом погрози агресії з застосуванням ядерної зброї, то Рада Безпеки повинна зробити цій державі необхідну підтримку, відповідно до Статуту ООН. Одночасно три ядерні держави (СРСР, США, Великобританія) як постійні члени Ради Безпеки зробили відповідні однобічні заяви. У 1978 році СРСР заявив про відмовлення від застосування ядерної зброї проти неядерних держав, на території яких немає такого, і запропонував закріпити подібні зобов'язання в міжнародній конвенції про зміцнення гарантій безпеки неядерних держав. Однобічна заява зробила і США з формулюванням про незастосування ядерної зброї проти неядерних країн, що прийняли зобов'язання не мати у своєму розпорядженні ядерні пристрої.

Без'ядерні зони. Заборона розташовувати в будь-якій формі ядерну зброю на визначеній території відноситься до інституту демілітаризації.

Повна демілітаризація, природно, приводить і до деатомізации зони, тобто до повного виключення розміщення ядерної зброї на даній території. Отже, такі зони (наприклад, Аландські острова, деякі острови Середземного моря, архіпелаг Шпицберген, Антарктика, у відношенні яких проголошена загальна демілітаризація) потрібно розглядати одночасно як без'ядерні зони.

Однак може бути спеціально передбачене створення визначеної без'ядерної зони, тобточасткова демілітаризація.

Без'ядерна зона проголошена в космічному просторі. Договір про космос від 27 січня 1967 р. (набрав сили 10 жовтня 1967 р.) оголосив цілком демілітаризованими небесні тіла. У відношенні іншого космічного простору діє тільки норма, що забороняє розміщати там ядерну зброю й інші види зброї масового знищення.

11 лютого 1971 р. укладений Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення (набрав сили 18 травня 1972р.)'

У 1967 році 14 латиноамериканських країн підписали Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко). 25 січня 1969 р. він набрав сили. Зобов'язання за договором не поширюються на ряд найбільших держав Латинської Америки. Договір містить зобов'язання держав не допускати на своїй території збереження, використання, іспити і виробництва ядерної зброї, а також не одержувати цю зброя від кого б то не було. Тоді ж СРСР, США, Великобританія, Франція, Китай підписали додатковий Протокол до Договору, що передбачає повагу статусу без'ядерної зони ядерними державами, давши своє тлумачення і відношення до окремих його положень.

Проблема ліквідації тактичної ядерної зброї. Пропозиції про ліквідацію такої зброї, у тому числі і з нашої сторони, висувалися неодноразово. Необхідність знищення атомної артилерії і ядерних ракет малої дальності стала особливо очевидної після висновку Договору про РСМД від 8 грудня 1987 р. Питання про це було включене до порядку денного разоруженческих переговорів.

Наприкінці вересня 1991 року тодішній президент США Дж.Буш виступив з ініціативою про ліквідацію в однобічному порядку ядерної тактичної зброї США. План СРСР, опублікований 7 жовтня 1991 р., у значній мірі збігався з зазначеними ініціативами, але містив і нові положення (вилучення з бойових частин тактичної авіації всіх ядерних боєприпасів, ліквідація всієї ядерної зброї ВМС, заборона всіх іспитів ядерної зброї й ін.).

Обмеження і скорочення стратегічних озброєнь. Значення даної проблеми визначається тим, що стратегічне озброєння є найсучаснішим і найбільш грізним видом озброєння, воно складає серцевину бойової моці ядерних держав.

Заборона хімічної і бактеріологічної зброї. Така заборона міститься в Женевському протоколі 1925 року. Однак цей Протокол стосується лише застосування зазначених видів зброї. Тим часом беззупинне удосконалювання і нагромадження загрозливих по розмірах запасів хімічної і бактеріологічної зброї диктували нагальну потребу створення відповідних международно-правовых норм, що забороняють його виробництво і збереження.

10 квітня 1972 р. підписана Конвенція про заборону розробки, виробництва і нагромадження запасів бактеріологічноі (біологічноі) і токсинноі зброї і про їхнє знищення (набрала сили 26 березня 1975 р.).

У червні 1990 року між США і СРСР була досягнута домовленість про припинення виробництва хімічної зброї і поступове знищення його запасів.

У січні 1993 року в Парижеві була відкрита для підписання Конвенція про заборону виробництва, хропіння і нагромадження запасів хімічної зброї і його знищенні. Конвенція передбачає знищення наявних запасів хімічної зброї протягом 10 років. Вже в перші дні Конвенцію підписали більш 120 держав, у тому числі Росія.

Заборона нових видів зброї масового знищення. Безупинне удосконалювання озброєнь і небезпека розробки нових, ще більш руйнівних і варварських коштів ведення війни, вимагають створення відповідних міжнародно-правових норм.

Заборона на такого роду нові види зброї в загальній формі містився ще в так називаної «Застереженні Мартенса", закріпленої в Гаазьких конвенціях 1907 року. Через невизначеність поняття "нові види зброї" ця заборона, однак, виявився неефективним.

Поряд із всеосяжною угодою пропонується висновок і окремі договори про заборону конкретних видів зброї (нейтронноі, генетичноі, инфразвуковоі, променевої поразки, що діє за допомогою радіоактивних матеріалів, і ін.).

У 1977 році була укладена Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання коштів впливу на природне середовище (набрала сили 5 жовтня 1978 р.). Мова йде про нанесення чи збитку заподіяння шкоди будь-якому іншому державі-учаснику шляхом впливу на природу, що має широкі, довгострокові чи серйозні наслідки (штучні землетруси, повені, знищення рослинного світу і т.д.).

Серед коштів ворожого впливу на природне середовище можуть бути і такі, котрі засновані на використанні атомної енергії і заборона яких здійснюється в рамках ядерного роззброювання.

Але питання про екологічну безпеку в зв'язку з використанням ядерної енергії ширше власне роззброювання. Він торкається й області0 мирного використання атомної енергії. Серйозні наслідки аварій на АЕС, що мали місце в ряді країн, чітко висвітили проблему забезпечення безпеки при експлуатації ядерних об'єктів, роль міжнародно-правових норм у рішенні яких надзвичайно велика. Знаменний у цьому відношенні приклад розробки в рамках МАГАТЕ двох конвенцій, спрямованих на створення міжнародного режиму безпеки розвитку атомної енергетики — Конвенції про оперативне оповіщення про ядерну аварію і Конвенцію про допомогу у випадку ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації, що були підписані 26 вересня 1986 р.

Скорочення звичайних озброєнь і збройних сил. Ця проблема завжди привертала увагу держав. Протягом багатьох літ велися переговори у Відні про скорочення звичайних озброєнь і збройних сил у Центральній Європі — у районі найбільшого їхнього зосередження, у центрі протистояння двох військових угруповань — НАТО й Організації Варшавського Договору. У 1987 році мандат переговорів був замінений на вироблення договору про скорочення звичайних збройних сил від Атлантики до Уралу. 19 листопада 1990 р. така угода була підписана в Парижеві 22 державами.