Тема 15. Грошово-кредитна система в ринковій економіці.

1.Ринок грошей . Попит на гроші. Пропозиція грошей.

2.Рівновага на грошовому ринку. Її порушення та відновлення.

3.Кредит: сутність, форми, функції в ринковій економіці.

4.Банки і банківська система.

5.Ринок цінних паперів.

Ключові поняття: ринок грошей, негрошові активи, облігація, номінальна процентна ставка, попит на гроші, попит на гроші для угод, попит на гроші як актив, сукупний попит на гроші, пропозиція грошей, грошова маса, грошовий агрегат, банківські резерви, обов′язкові резерви, наднормові резерви, фактичні резерви, норма обов′язкового резервування, грошова база, простий грошовий мультиплікатор, коефіцієнт депонування грошей, норма фактичного резервування, повний грошовий мультиплікатор, рівновага грошового ринку, рівноважна процентна ставка, кредит, комерційний кредит, вексель, банківський кредит, грошово–кредитна система, центральний банк, монетарна політика, операції на відкритому ринку, облікова ставка, політика «дешевих» грошей, політика «дорогих» грошей, комерційний банк, банківські продукти, банківський прибуток, банківська маржа, ринок цінних паперів, цінні папери, первинний ринок цінних паперів, вторинний ринок цінних паперів, курс цінних паперів, фондова біржа.

15.1.Ринок грошей . Попит на гроші. Пропозиція грошей.

Ринкова економіка є грошовою,оскільки всі економічні операції проводяться за участю грошей. Гроші пов′язують між собою усіх суб′єктів економічних відносин. Будь-яка інформація ринку про рівень витрат і доходів, розміри угод, боргових зобов′язань, обсяги виробництва та соціальні витрати, тощо подається в адекватній грошовій формі. Від успішного функціонування грошового обігу залежить господарча активність, економічне зростання, достаток суспільства. Стабілізація грошового обігу є надійним засобом оздоровлення економіки в кризових ситуаціях.

Оптимізація сукупності грошових коштів, необхідних для забезпечення успішного функціонування національної економіки відбувається на грошовому ринку. У найбільш узагальненому вигляді грошовий ринок – це система економічних відносин і банківських та спеціальних фінансово-кредитних інститутів, які забезпечують функціонування усієї сукупності грошових ресурсів країни, їх постійне переміщення, розподіл і перерозподіл під впливом взаємодії попиту і пропозиції грошей. Особливість ринку грошей полягає в тому , що на ньому гроші «не продаються» і «не покупаються» подібно іншим товарам. Під час «купівлі-продажу» гроші обмінюються на інші ліквідні ресурси по альтернативній вартості, яка вимірюється в одиницях номінальної процентної ставки. Номінальна процентна ставка – це дохід, який приносить альтернативний грошовій готівці ліквідний ресурс на протязі року, представлений не як абсолютна, а як відносна величина в процентах до його номінальної вартості, і не скорегований на інфляцію. Вона є альтернативною вартістю накопичених у формі готівки грошей, це від отримання чого відмовляються, володіючи грошима як такими. До ліквідних негрошових ресурсів відноситься всі ті активи, за допомогою яких нарівні з готівковими грошима люди намагаються зберегти, примножити чи перемістити без втрат в майбутнє своє багатство – це строкові вклади, акції, облігації, коштовні метали, нерухоме майно, коштовності, антикваріат, тощо. Для полегшення теоретичного аналізу грошового ринку, прийнято об′єднувати усі негрошові активи одним поняттям –облігації. Облігація – цінний папір, який свідчить , що той хто її придбав, позичив свої гроші продавцю (приватній особі,фірмі, уряду країни) на певний термін. В обмін на це продавець бере на себе зобов′язання систематично платити за використання позичених коштів (процентну ставку) і повернути власникові всю суму після закінчення терміну угоди. Загальною умовою встановлення і підтримання рівноваги на грошовому ринку є існування ринкової економіки з розвинутими ринками негрошових активів, і в першу чергу з ринком цінних паперів.

Для розуміння механізму функціонування грошового ринку необхідно розмежувати його складові компоненти, а саме попит на гроші та пропозицію грошей. Попит на гроші – це бажання економічних суб′єктів мати в конкретний період часу деяку величину цього активу. Його не можна змішувати з відомим бажанням «мати гроші взагалі, до того ж чим більше, тим краще». В чітко економічному розумінні кожен із економічних суб′єктів може собі дозволити пред′явити попит на гроші лише у відповідності зі своїми можливостями, які визначаються їх бюджетними обмеженнями,тобто розміром отриманого доходу.

Існує декілька підходів до розумінні попиту на гроші. Серед них - класична концепція (кількісна теорія грошей), кейнсіанська теорія попиту на гроші, модель У. Баумоля-Дж. Тобіна, монетаристська теорія портфеля. Маючи свої особливості, які пов′язані з різним тлумаченням поведінки економічних суб′єктів, вони разом з тим не суперечать одна одній і в сукупності дають достатньо повне уявлення про попит на гроші в цілому. У відповідності з ними попит на гроші в національній економіці витікає із функції грошей як засобу обігу та платежу і функції грошей як засобу заощадження та збереження багатства. Розрізняють попит на гроші для угод (транзакційний попит), попит на гроші як актив, сукупний попит на гроші.

Попит на гроші для угод пов′язаний з функцією грошей як засобу обігу та платежу і пояснюється тим, що економічним суб′єктам необхідно мати гроші у формі готівки чи поточних безстрокових рахунків для здійснення запланованих і незапланованих платежів при купівлі благ та послуг в період між отриманням доходу, або при його нерівномірному надходженні. Так підприємцям гроші необхідні для придбання верстатів, сировини, енергії, оплати праці робітників. Домогосподарствам – для купівлі продуктів харчування, одягу, оплати комунальних послуг, тощо. Кількість грошей, необхідних для здійснення угод, визначається номінальним валовим внутрішнім продуктом (ВВП). Чим більше загальна грошова вартість благ і послуг які знаходяться в обігу, тим більше потрібно буде грошей для укладання угод купівлі-продажу. А оскільки величина номінального ВВП прямо залежить від об′єму виробництва і рівня цін, то їх зростання приводить до збільшення попиту на гроші для угод. Разом з тим необхідно враховувати, що кожна призначена для угод грошова одиниця, може обслуговувати декілька угод, що визначається швидкістю обігу грошей. На рівні національної економіки швидкість обігу грошей дорівнює середній частоті отримання доходу. І це зменшує попит на гроші для угод. Таким чином, підвищення рівня цін і зростання обсягу виробництва збільшують, а прискорення обігу грошей зменшує попит на гроші для угод. За умов відносної стабільності швидкості обігу грошей попит на гроші для угод є зростаючою функцією від величини номінального валового внутрішнього продукту в національній економіці.

Із розуміння сутності попиту на гроші для угод витікає, що він залежить від рівня номінального ВВП і не залежить від процентної ставки, тому його графічно можна представити у вигляді вертикальної прямої лінії Мd₁. Зі збільшенням рівня номінального ВВП попит на гроші для угод зросте, а лінія Мd₁переміститься вправо у положення Мd₂ (див. графік 15. 1).

Графік 15.1. Попит на гроші для угод

Md₁

Md₂

Попит на гроші (в грошових одиницях)

Попит на гроші для угод, визначений з урахуванням їх купівельної спроможності (тобто скорегований на інфляцію), називають реальним попитом на гроші для угод і представляють через об′єм тих благ і послуг, який можна придбати за номінальну кількість грошей по поточних цінах. Цей об′єм благ і послуг ще називають реальними грошовими (касовими) залишками(запасами). З урахуванням останнього, попит на гроші для угод ще можна визначити як попит на реальні грошові(касові) залишки які необхідні для рівномірного здійснення платежів за умов нерівномірного надходження грошей.

Однак попит на гроші не обмежується тільки транзакційною необхідністю. Готівкові гроші є одним із найважливіших видів фінансових активів, існування якого пов′язане з функцією грошей як засобу збереження і накопичення. Справа в тому, що існують суттєві причини, які спонукають економічні суб′єкти до збереження і накопичення грошей. Так придбання капітальних благ значної вартості з метою створення чи розширення виробництва, предметів споживання значної цінності (житло, автомобіль, меблі, побутова техніка, тощо) передбачають необхідність попереднього заощадження грошей. Готівкові гроші, як нам уже відомо, є одним із активів, що дозволяє людям зберігати і переміщати своє багатство у часі. Таким чином , попит на гроші для угод доповнюється попитом на гроші як фінансовий актив.

З метою оптимізації величини цього активу економічні суб′єкти порівнюють переваги та недоліки інших видів активів, в які можуть перетворюватись заощадження, з тими перевагами і недоліками, які вони отримають від зберігання готівки. За попередньою домовленістю ми будемо розглядати під цим кутом лише два види активів – готівкові гроші та облігації. Перевагою готівкових грошей є їхня висока ліквідність. Без втрат розміру вартості, яку вони представляють, без усяких перешкод, миттєво вони можуть перетворитися в будь-який продукт. Недолік же їх як активу полягає у тому, що вони не приносять дохід своєму власнику. Навпаки, перевагою облігацій над грішми є саме те, що вони приносять дохід у вигляді процентної ставки. Однак, коли ринкова ціна облігації знижується, її власник зазнає збитків, якщо продасть її раніше терміну погашення. Він понесе втрати пов′язані з конвертацією цього активу в готівку. Таким чином, найважливішим фактором, який впливає на вибір економічного суб′єкта зберігати заощадження у вигляді готівки чи облігацій є процентна ставка. Якщо вона здається суб′єкту достатньо високою, то він перетворить готівковий актив в облігацію, вважаючи , що тримати готівку для нього у цьому випадку є дорогим задоволенням. При пониженні процентної ставки до певного рівня, приймається протилежне рішення, так як дохідність облігації для нього в цьому випадку не буде перевищувати зручність володіння готівкою. Значення процентної ставки, при перевищенні якого суб′єкт приймає рішення обміняти гроші на облігації, а при пониженні нижче якого навпаки – облігації на готівку, називається критичною процентною ставкою. Уявлення про неї у економічних суб′єктів розрізняється, так як вони по різному розуміють ризики і дохідність. Проте вся сукупність їх уявлень про її величину вкладається в деякий інтервал між мінімальним і максимальним значенням. При мінімальному значенні критичної процентної ставки не залишиться ні одного економічного суб′єкта, який би хотів мати серед своїх активів облігації. Попит на гроші як актив у цьому випадку досягає свого максимального значення. Економічна ситуація, за якої попит на гроші як актив не має обмежень з боку процентної ставки, має назву «пастки ліквідності». При максимальному значенні критичної процентної ставки навіть самі консервативні суб′єкти перетворюють готівку в облігації і попит на гроші як актив дорівнює нулеві. Таким чином, з підвищенням процентної ставки попит на гроші як актив зменшується і, навпаки, з її пониженням зростає. Графічно залежність між попитом на гроші як актив та процентною ставкою відображає спадна крива (див. графі 15. 2).

Попит на гроші (в грошових одиницях)

Графік 15.2. Попит на гроші як актив.

Сукупний попит на гроші – це загальна кількість грошей, яку економічні суб′єкти бажають мати для здійснення ділових операцій купівлі-продажу та в якості активів, тобто це сума попиту на гроші для угод та попиту на гроші як актив. Графічно його можна представити шляхом зміщення по горизонтальній вісі кривої попиту на гроші як актив на величину, яка дорівнює попиту на гроші для угод (див. графік 15. 3).

Графік 15.3. Сукупний попит на гроші.

Md₁

Md₂

Попит на гроші (в грошових одиницях)

i_max

i_min

Крива сукупного попиту має назву «кривої переваг ліквідності». Зі зміною рівня номінального ВВП, дія якої проявиться через попит на гроші для угод, крива сукупного попиту на гроші переміщуватиметься або вправо (якщо ВВП збільшиться), або вліво (якщо ВВП зменшиться). За певної величини номінального ВВП зі зростанням процентної ставки величина сукупного попиту на гроші зменшуватиметься. Це знайде відображення в русі вздовж кривої попиту (див. графік 15. 3). При надто високій процентній ставці (і_max) попит на гроші зменшується до своєї мінімальної величини, яка необхідна для проведення угод купівлі – продажу благ та послуг, тобто до попиту для угод. І, навпаки, при дуже низькому рівні процентної ставки (і_m_іп)попит на гроші, як ми вже знаємо, не має обмежень з боку процентної ставки.

Таким чином, сукупний попит на гроші є зростаючою функцією від номінального ВВП (доходу) і спадною функцією від процентної ставки.

Пропозиція грошей – це кількісна сукупність платіжних засобів, що перебувають в економічному обігу в межах національної економіки в певний момент часу. На сьогодні не існує принципових теоретичних розбіжностей в розумінні її формування. Це пов′язано з тим, що грошова пропозиція головним чином визначається інституційними факторами, а саме системою правил, норм, законів, стереотипів мислення, поведінки установ і інших організаційних структур пов′язаних з випуском і рухом грошей в економіці. В процесі формуванні грошової пропозиції приймають участь, по-перше, власне держава в особі центрального банку (в Україні - це Національний банк України), який емітує гроші у вигляді готівкових грошей , по-друге, економічні суб′єкти (в першу чергу домогосподарства-населення), які отримують грошові доходи і частину яких переводять у вклади (депозити) комерційних банків, по-третє, комерційні банки і небанківські кредитні установи, які зберігають гроші та надають позики, створюючи тим самим банківські гроші у вигляді безготівкових(депозитних) грошей.

Вся сукупність платіжних засобів, що випущені банківською системою і обертаються в економіці, називається грошовою масою. В сучасних умовах вона включає в себе різноманітні функціональні форми грошей (готівкові, безготівкові гроші, різнорідні рахунки,чеки, векселі, тощо), які всі разом входять в поняття широкі гроші. Хоча, за визначенням, гроші є найбільш ліквідний актив, абсолютна(найвища) ліквідність властива тільки готівковим грошам. Інші компоненти грошової маси, які прийнято називати майже гроші, мають ліквідність нижчого рівня. Виходячи як з практичних так і теоретичних цілей, грошову масу за критерієм ліквідності її компонентів структурують, виділяючи так звані грошові агрегати. Грошові агрегати – це обмежені сукупності представників вартості, які відрізняються за здатністю виконувати основні функції грошей і можливістю перетворення в них. Багато складових грошових агрегатів (наприклад, чек, облігація, тощо) не можуть розцінюватись самі по собі як гроші, але, виконуючи якусь функцію чи підфункцію грошей, вони грають роль грошей, залучаються, агрегуються ними до свого руху. На сьогодні не існує єдиної загальноприйнятої структури грошової маси. В кожній країні, що до цього, є своя специфіка. Але загальний підхід полягає в тому, що по мірі зростання індексу грошового агрегату, убуває міра ліквідності його складових компонентів і зростає їх роль як засобів збереження цінностей. В Україні виділяють наступні чотири агрегати: М0, М1,М2,М3. Агрегат М0 включає готівку, яка перебуває поза банками, тобто це паперові гроші(банкноти) і монети на руках у фізичних осіб і в касах юридичних осіб(готівка в касах банків не враховується). Агрегат М1 включає М0 плюс безстрокові чекові вклади, кошти яких можна використовувати без попередження банків, тобто це кошти, які перебувають на поточних рахунках і на ощадних рахунках до запитання. Агрегат М2 включає М1 плюс усі види строкових рахунків, кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств і організацій та на інших спеціальних рахунках, тобто компоненти, перетворення яких в платіжні засоби потребує певного часу. Агрегат М3 включає М2 плюс кошти на вкладах пов′язаних з трастовими (чітко обумовленими) операціями банків. В ряді випадків виділяють агрегат L, який включає в себе М3 плюс казначейські векселі та деякі інші грошові активи(комерційні папери, заощаджувальні облігації, тощо).

З метою полегшення аналізу пропозиції грошей, як правило, не враховують відмінності між різними видами вкладів і представляють всю грошову масу як суму готівки (С) і депозитів (Д). Тоді у загальному вигляді пропозиція грошей може бути виражена рівнянням:

Мs = C + D , де

Мs – пропозиція грошей; С – готівкові гроші; D – депозити.

Основу грошової маси складають готівкові гроші емітовані центральним банком. Вони є безпосередньо частиною пропозиції грошей. Однак основним джерелом формування пропозиції грошей у країнах з ринковою економікою сьогодні є банківське кредитування. Справа у тому, що діяльність комерційних банків базується не на повному, а на частковому резервуванні. Це означає, що лише частина коштів внесених економічними суб′єктами на банківські рахунки не може бути видана як кредити, а повинна бути зарезервована. Розрізняють обов′язкові, наднормові та фактичні резерви. Обов′язкові резерви – це мінімальний розмір вкладу, який комерційний банк не може надати як кредит і повинен тримати на рахунку в центральному банку країни. Він вимірюється, як відношення суми обов′язкових резервів до суми залучених депозитів у відсотках, і називається нормою обов′язкового резервування (r). Норма обов′язкового резервування встановлюється центральним банком і розрізняється по видам депозитів. Але при теоретичному аналізі її вважають єдиною. Обов′язкові резерви виконують роль часткового страхування депозитів і інструмента грошово-кредитної політики центрального банку за допомогою якого він впливає на здатність банківської системи створювати нові депозити, тобто банківські гроші. Обов′язкові резерви комерційних банків (R),які зберігаються в центральному банку, разом з грошима у формі готівки, які перебувають в обігу поза банками, а саме на руках у населення, в сейфах підприємств (С), утворюють грошову базу (В). Грошову базу безпосередньо створює і контролює центральний банк і вона є основою формування загальної пропозиції грошей. Тому її ще називають грошима підвищеної потужності.

Наднормові резерви представляють собою касову готівку комерційних банків. Вони тримають їх по двох причинах, а саме: для виконання поточних зобов′язань перед клієнтами, які можуть в будь-який час забажати вилучити готівкові гроші зі своїх рахунків, щоб не допустити паніки, тобто масового одночасного вилучення власниками своїх вкладів; з метою зменшення ризиків повернення кредитів в умовах погіршення економічної ситуації, коли скорочують обсяги кредитування. Фактичні резерви – це сума обов′язкових і наднормових резервів. Оскільки надання позик є основним джерелом прибутків банків, то вони зацікавлені в мінімізації наднормових резервів. За таких умов дійсний розмір активів, які комерційний банк може реально використати для кредитування, є різницею між депозитами, що надійшли до банку та його обов′язковими резервами, і яка отримала назву надлишкових резервів. Саме надлишкові резерви служать джерелом створення комерційними банками грошей і саме їх розмір визначає спроможність банків в цій сфері.

Система комерційних банків може надати позики в обсязі, який у кілька разів перевищує її початкові надлишкові резерви. Справа у тому, що якщо весь обсяг кредитних ресурсів видається у безготівковій формі, то кожен наданий кредит знову зараховується в депозит і тим самим система банків може створювати максимально можливу при заданій нормі резервування кількість нових депозитів. А так як кожен новий депозит і відповідно йому надана позика збільшують пропозицію грошей, то як наслідок цього і грошова маса досягне свого максимально можливого розміру при заданій нормі резервування. Проілюструємо цей процес конкретним прикладом. Нехай норма обов′язкового резервування дорівнює 20% (r=0,2), а початковий депозит банку «А» становить 100 грошових одиниць. Тоді 20 одиниць банк повинен тримати як обов′язковий резерв, а 80 – його надлишкові резерви. Якщо банк надасть 80 одиниць у позику, то він збільшить пропозицію грошей на 80, і тепер вона буде дорівнювати 180. Вкладникам належить 100 одиниць депозитів, а 80 одиниць перебуває у позичальників. Якщо ці 80 одиниць знову опиняться, скажімо, у банку «В» у вигляді депозитів, процес відновиться: 20%, тобто 16 одиниць банк «В» залишить у резервах, а на суму 64 надасть позики, збільшуючи пропозицію грошей ще на 64одиниці. Третій банк «С", куди можна покласти гроші, додасть іще 51,8 одиниць до пропозиції грошей. Якщо процес продовжиться до використання останньої грошової одиниці, то пропозицію грошей можна показати як Мs = (1/r) х Dп, де r – норма обов′язкового резервування, Dп – початковий депозит. Коефіцієнт 1/r отримав назву простого депозитного (або грошового) мультиплікатора. Він є оберненою величиною до обов′язкової норми резервування. У нашому прикладі r = 0,2, Dп = 100. Тому пропозиція грошей становить 500 грошових одиниць (100 х 1/0,2). Отже, початковий вклад у розмірі 100 грошових одиниць за норми обов′язкового резервування 20% створив ще 400 грошових одиниць банківських (кредитних) грошей. Ланцюгова реакція збільшення банківських депозитів перетворила 1 грошову одиницю початкового вкладу на 5 грошових одиниць банківських грошей.

Для визначення максимального обсягу грошей, яку може створити банківська система в цілому, необхідно перемножити надлишкові резерви банків на грошовий мультиплікатор. Однак грошовий мультиплікатор може діяти і в зворотному напрямку. Так вилучення певної суми вкладів із банківської системи приведе до скорочення пропозиції грошей також з мультиплікаційним ефектом. Слід також зауважити, що створення грошей банківською системою лише підвищує ліквідність економіки, а не збільшує багатства суспільства, оскільки позичальникам необхідно через певний час повертати позики банкам.

Здатність банківської системи по створюванню грошей разом з тим обмежена не тільки обов′язковим резервуванням. Справа в тому, що позичальник може забажати, щоб позику йому повністю чи частково надали готівкою. Якщо гроші у вигляді готівки покидають банк, то процес багаторазового збільшення депозитів припиняється. Вподобання позичальників щодо форми грошей (готівки чи поточних рахунків) відображає коефіцієнт депонування грошей (сr). Він визначається як відношення готівки до поточних депозитів, тобто cr =С/D. Разом з тим і комерційні банки по певним причинам, які вже зазначалися раніше, можуть утворювати і зберігати наднормові резерви, що призведе до того, що норма їх фактичного резервування(rr) буде перевищувати норму обов′язкового резервування. За таких умов вони надаватимуть у позику суми, які будуть меншими за їх надлишкові резерви, а значить і величина створених банківською системою грошей буде меншою. Норма фактичного резервування депозитів визначається як відношення загальних резервів комерційних банків (Rз) до депозитів (D): rr = Rз/D.

Загальна модель пропозиції грошей враховує роль центрального банку, поведінку комерційних банків та відтік частини коштів з депозитів в готівку і має наступний формалізований вигляд: Мs = ( 1+cr) / (cr+rr) x B.

З рівняння видно, що пропозиція грошей в національній економіці перебуває у прямій залежності від грошової бази (В) і в оберненій – від коефіцієнта депонування (cr) та норми фактичного резервування (rr).

Співмножник перед грошовою базою (1+cr) / (cr+rr) називається повним грошовим мультиплікатором. Він показує наскільки система комерційних банків може збільшити грошову масу при заданій грошовій базі. Збільшення коефіцієнта депонування і норми резервування зменшує грошовий мультиплікатор.

Центральний банк визначає пропозицію грошей через грошову базу, контролюючи її величину. Збільшення або зменшення грошової бази супроводжується мультиплікативним розширенням або скороченням пропозиції грошей комерційними банками.

15.2. Рівновага на грошовому ринку. Її порушення та відновлення.

Тепер поєднаємо попит на гроші з пропозицією грошей і проаналізуємо механізм визначення рівня процентної ставки як ціни грошей (див. графік 15. 4).

Графік 15.4. Попит і пропозиція грошей. Рівновага га грошовому ринку.

Попит і пропозиція грошей

Md, Ms

i₀

Як нам уже відомо, пропозиція грошей контролюється центральним банком і в конкретний період є величиною фіксованою, тому графічно її можна показати вертикальною лінією (Мs). Попит на гроші є спадною функцією процентної ставки для даного рівня номінального ВВП, тому його можна представити кривою (Мd). Рівновага грошового ринку досягається тоді , коли попит на гроші поглинає всю створену банківською системою кількість грошей (Мd = Мs). На графіку їй відповідає точка (Е), в якій попит на гроші дорівнює їхній пропозиції. Процентна ставка, за якої це відбувається (і₀₎, є рівноважною процентною ставкою, тобто оптимальною ціною грошей. Графічна модель грошового ринку показує, що існує лише одна процентна ставка, за якої попиті пропозиція грошей співпадають.

Головною умовою підтримання ринку грошей в стані рівноваги є мобільність процентної ставки внаслідок проведення економічними суб′єктами змін у структурі своїх фінансових активів. Так в умовах нестачі грошових коштів (коли попит на гроші перевищує їх пропозицію) економічні суб′єкти почнуть продавати свої негрошові активи. За попередньою домовленістю облігації. Масовий продаж облігацій приведе до перевищення їх пропозиції над попитом на них, що, в свою чергу, викличе пониження цін на облігації і відповідно підвищення процентної ставки як альтернативної вартості грошей. За таких умов попит на гроші почне скорочуватись. В умовах надлишкової пропозиції грошей, навпаки, економічні суб′єкти будуть активно скуповувати облігації і, як наслідок цього, підвищаться ціни на них, понизиться процентна ставка, збільшиться попит на гроші. Для кращого розуміння оберненої залежності, яка існує між зміною цін на облігації та динамікою процентної ставки, розглянемо наступний приклад. Припустимо, що облігація номінальною вартістю 300 грошових одиниць приносить щорічний дохід 30 грошових одиниць. Тоді її процентна ставка становить 10%. Якщо ринкова ціна облігації зросте до 400 грошових одиниць, хоча вона як приносила так і буде продовжувати приносити 30 грошових одиниць доходу,то процентна ставка в цьому випадку дорівнюватиме 7,5%, тобто понизиться. Якщо ж ціна облігації знизиться до 200 грошових одиниць при збереженні 30 грошових одиниць дохідності, то процентна ставка зросте до 15%.

На практиці на грошовому ринку постійно виникають коливання двох типів: 1) коливання, пов′язані з початковою нерівновагою грошового ринку, коли існуюча процентна ставка відхиляється від рівноважної; 2) коливання, пов′язані зі зміною в цілому стану рівноваги на грошовому ринку, а значить і рівноважної процентної ставки.

Припустимо, що на грошовому ринку існує процентна ставка, яка по різним причинам відхиляється від свого рівноважного стану (див. графік 15.5.), а саме є або нижчою (і₁<і₀), або вищою (і₂>і₀) за рівноважну процентну ставку (і₀).

Графік 15.5. Відновлення рівноваги на грошовому ринку.

Попит і пропозиція грошей

Md, Ms

i₀

Md₁

i₂

i₁

В першому випадку, коли (і₁) нижча за (і₀,) попит на гроші (Мd) перевищує їх пропозицію (Мs) на величину (Мd₁ –Мs). Прилаштовуючись до нестачі грошових коштів, економічні суб′єкти, як ми вже знаємо, почнуть продавати свої облігації. А це приведе до зниження цін на них і, відповідно, до підвищення процентної ставки до рівноважного рівня (і₀) і, як наслідок, обумовить зменшення попиту на гроші до тієї їх кількості, що пропонується банківською системою (Мd = Мs) . За процентної ставки (і₂₎, яка перевищує рівноважну (і₀), має місце надлишок пропозиції грошей (Мs – Мd₂), тому економічні суб′єкти будуть масово скуповувати облігації, що підвищить ціну на них і знизить процентну ставку до рівноважного рівня (і₀), а попит на гроші, збільшуючись, прийде у відповідність з пропозицією грошей (Md = Ms).

Коливання рівноважних значень грошового ринку пов′язані зі змінами в пропозиції грошей та обсязі номінального ВВП. Припустимо, що пропозиція грошей в національній економіці в наслідок певних дій центрального банку зросла від (Мs) до (Мs₁) (див. графік 15.6.). Це призведе до того, що при існуючій рівноважній процентній ставці (і₀₎ виникне надлишкова пропозиція грошей (Мs₁-Мs). Вона буде усуватися економічними суб′єктами за рахунок підвищення попиту на облігації, що супроводжуватиметься зростанням їх цін і триматиме до тих пір, поки процентна ставка не досягне такого більш нижчого свого рівня, при якому відновиться рівновага між попитом і пропозицією грошей (Мd₁ =Мs₁₎. Таким чином, при збільшенні пропозиції грошей рівновага на ринку грошей відновиться при порівняно нижчій рівноважній процентній ставці (і₀₁)

Попит і пропозиція грошей

Md, Ms

i₀

Md₂

Md₁

I₀₂

I₀₁

Ms₂

Ms₁

E₂

E₁

та при більших обсягах попиту на гроші та пропозиції грошей (Е₁).

Графік 15.6. Вплив зміни пропозиції грошей на рівноважні параметри грошового ринку.

При зменшенні ж пропозиції грошей від ( Мs) до (Мs₂) (див. графік 15.6.) за наявної рівноважної процентної ставки (і₀) попит на гроші перевищуватиме їх пропозицію на величину (Мd‑Мs₂). Прилаштовуючись до нестачі грошей, економічні суб′єкти в цьому випадку почнуть продавати облігації, що визве пониження цін на них і підвищення процентної ставки до такого рівня, при якому попит на гроші, зменшившись, знову співпадатиме з пропозицією грошей (Мd₂ = Мs₂). Таким чином, при зменшенні пропозиції грошей рівновага на ринку грошей відновиться при порівняно вищій процентній ставці (і₀₂) та при менших обсягах попиту на гроші та пропозиції грошей (Е₂).

Зростання об′єму номінального ВВП, як ми вже знаємо, переміщує криву попиту на гроші вправо (див. графік 15. 7.).

Графік 15.7. Вплив зміни рівня номінального ВВП на рівноважну процентну ставку.

Md₂

Md₁

I₀₁

I₀₂

Попит і пропозиція грошей

Md, Ms

i₀

E₁

E₂

За незмінної пропозиції грошей (Мs) і при існуючій рівноважній процентній ставці (і₀) це спричинить появу надлишкового попиту на гроші (Мd₁ –Мd), який буде задовольнятися економічними суб′єктами за рахунок продажу облігацій, що спричинить пониження їх цін і зростання процентної ставки до такого рівня (і₀₁), при якому на ринку грошей сформується нова рівновага (Е₁).

Навпаки, зменшення об′єму номінального ВВП змістить криву пропозиції грошей вліво (див. графік 15.7.), що при інших рівних умовах приведе до виникнення у економічних суб′єктів надлишку грошей (Мs - Мd₂₎ і, як наслідок, бажання придбати облігації. А це приведе до підвищення цін на них і зниження процентної ставки до такого рівня (і₀₂), при якому попит на гроші знову дорівнюватиме пропозиції грошей (Е₂). Таким чином, зі збільшенням номінального ВВП рівновага на ринку грошей відновиться при більш високій рівноважній процентній ставці, а при його зменшенні – при більш низькій рівноважній процентній ставці. При цьому рівноважні параметри попиту на гроші і пропозиції грошей остаються незмінними.

15.3. Кредит: сутність, форми, функції в ринковій економіці.

Як уже відомо, процес кругообігу продуктів, ресурсів у ринковій економіці протікає з використанням грошей за умови фіксованої кількості грошової маси. При цьому у окремих економічних суб′єктів в певний час з′являються тимчасово вільні грошові кошти. Основними джерелами їх утворення є амортизаційні фонди фірм, в яких поступово, на протязі терміну служби елементів основного капіталу внаслідок їх зношення накопичуються кошти необхідні для їх заміни новими; частини оборотних ресурсів фірм, які є тимчасово вільними у зв′язку з неспівпаданням часу продажу виготовлених продуктів і часу придбання сировини, матеріалів, необхідних для подальшого продовження виробництва, та часу витрат праці і виплати заробітної плати; частини прибутку, які накопичуються фірмами для подальшого інвестиційного розширення виробництва; заощадження населення. Вільні грошові кошти має і держава, іноземні економічні суб′єкти. Одночасно інші економічні суб′єкти можуть відчувати потребу в додаткових грошових ресурсах з метою створення, розширення чи оновлення свого виробництва. Саме наявність вільних грошових коштів у одних суб′єктів та виникла потреба їх використання іншими і створюють можливість купівлі – продажу грошей. Разом з тим, оскільки гроші є специфічним ринковим об′єктом, то внаслідок цієї угоди продавець (власник) грошей не отримує їх еквівалента в товарній формі, а значить і не втрачає права власності на продану суму грошей. Він лише позичає її та передає право розпоряджатися нею покупцеві з метою через певний час повернути всю суму і отримати плату за тимчасову відмову від користування цими грошима як абсолютно ліквідним активом.

Система економічних відносин, пов′язаних з рухом грошових коштів при наданні їх у позику на умовах строковості, зворотності, платності, забезпечення та цілеспрямованості, і отримала назву кредиту. Із цього визначення витікає, по-перше, що гроші надаються позичальнику не назавжди, а лише на певний час. Розрізняють довгостроковий кредит, який надається на термін понад 5 років, середньостроковий – до 5 років, короткостроковий – до 1 року. Впродовж передбаченого терміну учасники кредитних відносин тісно пов′язані між собою умовами укладеної угоди, зміни яких, як правило, не допускаються без взаємної згоди сторін.

По-друге, гроші, отримані позичальником у кредит, повинні бути повернуті ним кредитору, причому обов′язково в певний термін, який зазначається в угоді. Якщо позичальник не вклався у відведений час, кредитор має право вдатися до примусових стягнень і штрафних санкцій.

По-третє, надані у позику гроші повинні принести своєму власнику (кредитору) винагороду у вигляді процентної ставки, яка, як ми вже знаємо, є їхньою ціною і визначається взаємодією попиту і пропозиції на грошовому ринку. До факторів, які спричиняють диференціацію ставок процента , можна віднести рівень ризиків, терміни позик, затрати на адміністрування оформлення позик, стан конкуренції на грошовому ринку та інші. Наприклад, очевидно, чим вище ризик того, що позичальник не зможе повернути борг, тим вищу ставку процента правитиме кредитор. Оскільки кредитори можуть мати фінансові збитки, відмовляючись надовго від користування своїми грошима, довгострокові позики даються під вищий процент, ніж короткотермінові. Якщо банк не має конкурентів, він може призначати будь-яку високу ставку. Створення конкурентного середовища в банківській справі, усунення монополізму сприяють гнучкості процентних ставок.

Гроші самі по собі не є фактором виробництва, але саме за гроші фірми закуповують засоби виробництва, наймають працівників і в результаті отримують готову продукцію, а після її реалізації і прибуток. Тому за свою економічною основою процентна ставка представляє собою частину додаткового прибутку, яку змогли отримати фірми завдяки позитивним змінам проведеним у реальному виробництві за рахунок залучених позичкових грошей, і якою вони діляться з кредиторами в якості оплати за надані ними в тимчасове користування грошові кошти. Взаємна вигідність кредитної угоди під кутом зору отримання додаткового доходу є очевидною як для кредитора так і для позичальника, що породжує їх зацікавленість в розширенні кредитних відносин.

В–четвертих, хоча купівля–продаж грошей відбувається у формі позички під зобов′язання повернути кошти у встановлений термін, однак повної впевненості в його виконанні у кредитора немає. Позичальник може не повернути борг по різним причинам як суб′єктивного так і об’єктивного характеру. З метою зменшення ризику неповернення позичених грошей і збитків, що можуть мати місце у цьому випадку, а також підвищення відповідальності боржників отримання позики можливо, як правило, за умови наявності у позичальника певних ресурсів, які він може надати в якості застави. Підвищує довіру потенційного кредитора до позичальника і чітке бачення та обґрунтована аргументація останнім тих виробничих цілей, які він передбачає досягти за рахунок залучення запозичених коштів.

Таким чином, за допомогою кредиту в національній економіці здійснюється перерозподіл грошових коштів між різними галузями, підприємствами у відповідності зі змінами кон′юктури ринку і необхідністю оптимізації та підвищення ефективності виробництва. А головні умови, закладені в основу кредитування, роблять його ефективним дисциплінуючим, контролюючим і стимулюючим інструментом ринкового механізму.

Кредит може надаватися у різних формах. Класичними формами кредиту є комерційний та банківський. Комерційний кредит надається одним підприємством іншому у вигляді продажу товару з відтермінуванням розрахунку за нього. Мета, яка при цьому переслідується, - прискорити процес реалізації товарів. Особливість комерційного кредиту, перш за все, полягає у тому, що він надається в конкретній формі продукту, а значить і напрямок його можливого використання визначається функціональним призначенням продукту. Розмір комерційного кредиту обмежений існуючим об′ємом випуску продукції на підприємстві виробника-кредитора. Це – короткостроковий кредит. Справа у тому, що для продовження виробничого процесу підприємству-кредитору необхідно самому регулярно поновляти закупку сировини, матеріалів, а кошти для цього воно може отримати лише в результаті їх надходження оплати за продані ним товари, тому тривалий час чекати повернення боргу воно не може. Учасниками комерційних кредитних відносин може бути лише обмежене коло підприємств, а саме лише ті, які відповідно є виробниками і споживачами однієї і тієї ж продукції.

Документом, який засвідчує здійснення угоди у формі комерційного кредиту, є вексель. Вексель – це один із різновидів цінних паперів. Він представляє собою письмове боргове зобов′язання, яке дає право його власнику-кредитору вимагати від боржника по закінченні певного терміну виплатити зазначену в ньому грошову суму. Вексель може бути простим і перевідним. Простий вексель – це зобов′язання економічного суб′єкта, який його видав, виплатити певну суму грошей власнику векселя в оговорений час. Перевідний вексель, або його ще називають траттою, є письмовим наказом власника векселя (векселетримача, або трассанта) платнику боргу (трассату) виплатити оговорену у векселі суму грошей третій особі – акцептанту. Векселетримач у цьому випадку бере на себе зобов′язання платника або гаранта оплати за векселем по відношенню до акцептанта.

Близьким за своєю сутністю до комерційного кредиту є споживчий кредит. Тільки у цьому випадку кредитна угода укладається не між підприємствами, а між виробником чи продавцем товару (юридичною особою) та індивідом-споживачем (фізичною особою). Привабливість споживчого кредиту полягає у тому, що користуватись обраною річчю можна одразу, не чекаючи завершення виплат за неї.

Головні риси комерційного кредиту одночасно обумовлюють і обмеженість його економічної ролі, яка проявляється в його незначних розмірах, короткостроковості, чітко обумовленому використанні кредитних ресурсів у виробництві, малій чисельності учасників кредитних відносин. Ця обмеженість долається з появою банківської форми кредиту. Банківський кредит – це надання позик у грошовій формі підприємствам і іншим позичальникам банками і спеціалізованими фінансовими інститутами. Банківський кредит розширює коло учасників кредитних відносин, залучаючи до них усіх економічних суб′єктів, без урахування специфіки їх виробничої діяльності, у яких є тимчасово вільні грошові кошти або які їх потребують. Це також дозволяє збільшити об′єми кредитних ресурсів, надавати їх на більш тривалий час. Грошова форма кредиту сприяє і універсалізації напрямків його використання.

Новими формами кредитних відносин, які ефективно використовуються сьогодні в країнах з ринковою економікою, є лізинг, факторинг, форфейтинг, тощо. Лізинг – це негрошова форма кредиту, а саме специфічний різновид оренди. Він передбачає надання власником орендатору в користування машин, обладнання і інших матеріальних ресурсів з подальшою поступовою виплатою ним їх вартості. Лізингові угоди укладаються на термін від 1 року до 10-15 років. Як правило, фірми – власники здають техніку в оренду не самостійно, а через посередників, так звані лізингові фірми. В їх якості можуть виступати банки, їх підрозділи чи філіали, дочірні компанії промислових корпорацій. Факторинг – це перекупка чи перепродаж чужої заборгованості або комерційні операції за дорученням. Так банк або інший комісіонер купує «дебіторські рахунки» підприємств за готівку, а потім самостійно стягує борг з покупців їх продукції. Форфейтинг – це довгостроковий факторинг. Він пов′язаний з продажем банку боргів, термін повернення яких наступить через 1 -5 років.

15.4. Банки і банківська система.

Сукупність кредитно – фінансових установ, які перенаправляють потік тимчасово вільних грошових коштів від їх власників до позичальників та здійснюють регулювання національної економіки через стиснення чи розширення грошової маси, складають грошово–кредитну систему. В більшості країн вона представлена трьома рівнями: центральним банком, комерційними банками і спеціалізованими кредитно – фінансовими установами.

Основою грошово–кредитної системи є центральний банк. Існують різні моделі побудови центрального банку та його організаційної структури. Найчастіше центральний банк є державним і представлений однією установою. В окремих випадках він не належить державі , або держава володіє лише частиною його капіталу і може включати в себе декілька установ. Наприклад, у США роль центрального банку виконує Федеральна резервна система, яка складається з двох організаційних ланок – Ради керуючих, 7 членів якої призначаються президентом за згодою Сенату на 14 років, і 12 федеральних резервних банків, які є приватними і виконують функції центральних банків для округів, на території яких вони розташовані. В Україні центральним банком є Національний банк України (НБУ). Він знаходиться в державній власності та представлений єдиною установою. НБУ не підпорядкований урядові, а належить до безпосереднього відання Верховної Ради України.

Центральний банк, в першу чергу, забезпечує організацію, контроль та регулювання грошового обігу та кредиту в країні, стабільність національної грошової одиниці. Він випускає (емітує) в обіг національну валюту (банкноти, монети); зберігає державні золотовалютні резерви та резерви комерційних банків; є банкіром і казначеєм уряду, забезпечує касове виконання державного бюджету та обслуговування державного боргу; виступає міжбанківським розрахунковим центром; кредитує комерційні банки; здійснює грошово – кредитне регулювання економіки, тощо. Під час банківської кризи центральний банк виконує функцію «кредитора останньої надії», забезпечуючи грошовими резервами банківську систему, і тим самим мінімізуючи небезпеку банківської паніки. З населенням і фірмами центральний банк жодних операцій не здійснює.

Регулювання центральним банком пропозиції грошей в національній економіці називають монетарною політикою. Її проведення передбачає використання засобів прямого та непрямого регулювання. До засобів прямого регулювання відносяться: обмеження обсягів кредитів, що надаються певним галузям, виробникам; пряме регулювання процентної ставки; обмеження кредитів для окремих банків, тощо. Вони здебільшого використовуються у країнах, що розвиваються та з перехідною економікою, оскільки є ефективними лише у короткостроковому періоді, не допускаючи швидко надмірного створення банківських грошей. Однак тривале застосування цих інструментів не дозволяє оптимізувати структуру кредитів, що надаються, погіршує конкурентне середовище для банків, спотворює їх функції, тощо. Тому в країнах з розвинутим ринком грошей перевагу віддають засобам непрямого регулювання пропозиції грошей. До них належать: операції на відкритому ринку, зміна облікової процентної ставки, зміна норми обов′язкового резервування. Маючи можливість через ці інструменти впливати на розмір надлишкових резервів банків або грошовий мультиплікатор, центральний банк безпосередньо жорстко не контролює загальну пропозицію грошей, а лише корегує ту її складову, яку створюють комерційні банки.

Операції на відкритому ринку – це купівля центральним банком державних цінних паперів (держоблігацій) на загальнодоступних (відкритих) фінансових ринках у населення, фірм чи комерційних банків, або продаж їм цих паперів. Так, при купівлі, оплачуючи придбані цінні папери у банків, населення, фірм, центральний банк збільшує тим самим резерви комерційних банків як напряму так і за рахунок зростання вкладів, що надходять до них від економічних суб′єктів. А це дозволить їм надавати у позику більше грошових коштів і, як наслідок, приведе до зростання пропозиції грошей у національній економіці. Навпаки, продаж центральним банком цінних паперів зменшує резерви комерційних банків як за рахунок безпосереднього вилучення частини коштів в якості оплати за придбані банками папери так і внаслідок зменшення обсягів вкладів економічних суб′єктів. А це спричинить зменшення пропозиції грошей в економіці.

Стимулом, який спонукає до продажу чи купівлі комерційними банками, фірмами, населенням державних цінних паперів, як нам уже відомо, виступає норма процентної ставки цих паперів, яка перебуває в зворотній залежності від їх ціни. Так, коли центральний банк купує держоблігації, попит на них зростає, що підвищує їх ціну і відповідно понижує процентну ставку. Це і примушує власників цих цінних паперів продавати їх центральному банку. Коли ж центральний банк продає держоблігації, пропозиція їх зростає, що приводить до пониження цін на них і до підвищення їх процентної ставки. За таких умов комерційні банки, населення , фірми віддаватимуть перевагу державним цінним паперам , тобто їх купуватимуть.

Операції на відкритому ринку поділяють на динамічні та захисні. Динамічні операції направлені на остаточну зміну пропозиції грошей в національній економіці. Це передбачає закінчену купівлю чи продаж центральним банком цінних паперів з негайною їх оплатою. Захисні операції мають на меті лише нейтралізувати вплив певних чинників, який може визвати небажані зміни в пропозиції грошей. Тому, в цьому випадку, центральний банк купує чи продає цінні папери з умовою, що через короткий час їхній покупець чи продавець відповідно продасть йому чи викупить у нього їх назад.

Облікова (дисконтна) процентна ставка (ставка рефінансування) – це ставка процента, під яку центральний банк надає позики комерційним банкам. Ці позики короткострокові і їх мета полягає в підтриманні обов′язкових резервів комерційних банків на необхідному рівні чи забезпечення їх ліквідності в умовах банківської кризи. Одержання позик у центрального банку збільшує резерви комерційних банків і підвищує їх здатність до кредитування. Змінюючи облікову ставку, центральний банк заохочує чи, навпаки, стримує потяг банків до отримання додаткових резервів за свій рахунок і тим самим впливає на формування пропозицій грошей в національній економіці через масштаби кредитної діяльності банків. Однак, так як рішення щодо запозичення коштів в центральному банку комерційні банки приймають самостійно і на них значною мірою впливають існуючі умови отримання позик на міжбанківському ринку, то наслідки впливу зміни облікової ставки на пропозицію грошей не можна точно передбачити. Загалом зміна облікової ставки лише сигналізує про наміри центрального банку з приводу майбутньої монетарної політики.

Зміна вимог центрального банку до обов′язкового резервування впливає на здатність комерційних банків міняти пропозицію грошей двома шляхами: по-перше, змінюючи обсяг надлишкових резервів комерційних банків; по-друге, змінюючи розмір грошового мультиплікатора. Так підвищення норми обов′язкового резервування звужує пропозицію грошей внаслідок скорочення надлишкових резервів, саме за рахунок яких і відбувається збільшення обов′язкових резервів, і зменшення грошового мультиплікатора. Зниження обов′язкових резервних вимог, навпаки, переводить частину обов′язкових резервів у надлишкові і таким чином збільшує можливість банків створювати нові гроші. Збільшення при цьому грошового мультиплікатора одночасно підсилює цю їх здатність.

Завдяки багатосторонній дії, норма обов′язкового резервування є потужним засобом впливу на пропозицію грошей. Але часта її зміна вимагала б від комерційних банків підтримувати значний рівень надлишкових резервів, щоб мати можливість в будь-який час виконати підвищені резервні вимоги. А це б зменшувало прибутки банків, так як зарезервовані кошти не приносять дохід. Тому резервні вимоги не використовуються для поточного контролю за розміром грошової маси в економіці. Вони є інструментом довгострокової дії і застосовуються найрідше. Зменшення ролі резервних вимог в сучасній практиці проявляється в стійкій тенденції зниження норми обов′язкового резервування при відсутності різких коливань її величини, в згладжуванні різниці між нормами резервування по видам депозитів, в обмеженні страхової функції обов′язкового резервування внаслідок введення в більшості країн практики обов′язкового страхування депозитів, у відмові взагалі від обов′язкового резервування.

В умовах розвинутої ринкової економіки основним інструментом грошово-кредитної політики є операції на відкритому ринку. Це обумовлено їх певними перевагами порівняно з іншими інструментами. По-перше, ініціатива з проведення операцій на відкритому ринку належить центральному банку і він контролює повністю весь обсяг операцій. По-друге, цей засіб забезпечує практично миттєву зміну грошової маси. В-третіх, він достатньо гнучкий, оскільки дозволяє при виявленні помилок оперативно переорієнтувати проведення операцій. В-четвертих, цей інструмент є дуже м′яким, так як його дія не впливає помітно на прибутковість комерційних банків, а комерційні банки здійснюють угоди з цінними державними паперами добровільно.

Залежно від загальноекономічної ситуації в країні та переслідуваних цілей центральний банк, використовуючи монетарні інструменти, проводить політику «дешевих» і «дорогих» грошей. Політика «дешевих» грошей проводиться за умов падіння виробництва та збільшення безробіття. Її мета знизити процентну ставку по позикам, збільшивши пропозицію грошей шляхом стимулювання кредитування, і тим самим забезпечити зростання виробництва і зайнятості за рахунок збільшення сукупних видатків основних макроекономічних суб′єктів. Включає систему наступних заходів: купівля цінних паперів на відкритому ринку; зниження норми резервування; зниження облікової ставки.

В умовах економічного піднесення з метою запобігання надвиробництва і придушення інфляції центральний банк обмежує грошову масу через скорочення кредитів і таким чином підвищує процентну ставку, тобто проводить політику «дорогих» грошей. Це зменшує сукупні видатки і стримує надмірне економічне зростання, рівень занятості та рівень цін. Включає систему наступних заходів: продаж цінних паперів на відкритому ринку; збільшення норми резервування; підвищення облікової ставки.

Комерційні банки – це кредитні інститути різних форм власності, які утворюються на акціонерних чи дольових основах. Вони представляють другий рівень банківської системи.

Розрізняють пасивні та активні операції комерційних банків.

Пасивні операції пов′язані з залученням грошових коштів у банк. Їх джерелами є власні, залучені та емітовані кошти. До власних коштів відноситься акціонерний і резервний капітал, а також нерозподілений прибуток банків. Власні кошти складають незначну частину ресурсів банків (до 10%). Головну частину своїх коштів банки мобілізують через депозитні операції. Депозити, як ми вже знаємо, складаються із поточних рахунків і різних видів вкладів. Емітовані кошти утворюються в процесі проведення банками операцій пов′язаних з оплатою грошових і товарних документів та гарантуванням платежів у випадку банкротства боржника.

Активні операції банків передбачають розміщення грошових коштів і виконання комісійно-посередницьких дій за дорученням своїх клієнтів. До них відносяться надання кредитів економічним суб′єктам на різні цілі і на різноманітних умовах; фондові операції з цінними паперами; операції з іноземною валютою, дорогоцінними металами, нерухомістю; відкриття і ведення рахунків фізичних і юридичних осіб; розрахунково-касове обслуговування; інкасація грошей та грошових документів; надання в оренду спеціальних приміщень, сейфів для зберігання документів, коштовностей; тощо.

В сучасних умовах нараховують від 300 до 600 різноманітних видів послуг (банківських продуктів), які надають банки своїм клієнтам. За їх переліком комерційні банки поділяють на універсальні та спеціалізовані. Універсальні банки надають практично усі основні різновиди послуг. Спеціалізовані зосереджують свої зусилля лише на окремих, враховуючи найповніше запити певних груп потенційних клієнтів. Спеціалізованими комерційними банками є іпотечні банки, які здійснюють кредитування під заставу нерухомого майна (землі, житла, обладнання, тощо); інноваційні – кредитують проекти впровадження у виробництво нових технологій; інвестиційні – проводять операції виключно з цінними паперами або надають послуги з їх розміщення на первинному ринку; ощадні – залучають дрібні кошти на певний термін фізичних осіб; спеціальні – зосереджуються на певних видах діяльності, як, наприклад, фінансування експорту; довірче управління майном; довгострокова оренда майна (лізинг), тощо.

Надаючи своїм клієнтам певні послуги, комерційні банки мають на меті отримання банківського прибутку. Він визначається як різниця між отриманим від усіх видів діяльності валовим доходом банку та його загальними витратами пов′язаними з їх виконанням. Основну частину банківського прибутку складає різниця між процентами, які банк отримує за надані ним кредити, і процентами, які він виплачує своїм вкладникам. Вона отримала назву банківської маржі.

Діяльність комерційних банків у ринковій економіці доповнюють різноманітні небанківські фінансово – кредитні установи, а саме страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки, тощо. Вони створені для цілеспрямованого вирішення певних проблем як соціального так і економічного характеру, існуючих в суспільстві. Це очевидно уже із їх назв. Саме під виконання покладених на них функціональних зобов′язань ці установи і залучають на певних умовах грошові кошти економічних суб′єктів. Використовуючи їх тимчасово в якості кредитних ресурсів, вони примножують їх для своїх клієнтів і тим самим підвищують ефективність своєї роботи.

15.5. Ринок цінних паперів.

Ринок цінних паперів – це та частина грошового ринку, де здійснюються операції з цінними паперами. Цінні папери – це фінансові інструменти, що використовується для позначення різного роду фінансових активів, і які одночасно є документом, що використовується для встановлення власності цих активів. Цінні папери випускаються і вперше продаються економічними суб′єктами (емітентами), які мають потребу в інвестиційних надходженнях. Саме грошові кошти отримані ними через випуск і продаж цінних паперів стають джерелом інвестицій у виробництво. Оскільки ж цінні папери є титулом власності на реальні активи задіяні у виробництві, то покупці , що придбали їх, отримують право на отримання доходу від їх функціонування у виробництві. При цьому вони не можуть у разі необхідності вимагати від продавця повернення своїх грошових коштів, але мають можливість їх компенсувати