Перша світова війна

Початок війни. Перша світова війна почалася 1 серпня 1914 р. з оголошення Німеччиною війни Росії. Цьому передувала «липнева криза», спричинена вбивством наступника австрійського і угорського престолу Франца-Фердинанда, яка завершилася оголошенням Австро-Угорщиною війни Сербії 28 липня 1914 р. В умовах «липневої кризи» Росія гарантувала Сербії свою підтримку, хоч союзного договору з нею не мала. Росію підтримала союзна їй Франція. Під час візиту до Петербургу президента Р.Пуанкаре (20-23 липня) було прийнято остаточне рішення про те, що в разі надзвичайних обставин Росія підтримає Сербію і сама буде підтримана Францією. Аналогічно поступила і Німеччина, союзниця Австро-Угорщини. Очевидно, що така позиція великих держав призвела до того, що австро-сербський конфлікт перетворився на загальноєвропейську війну, а зі вступом до неї Великої Британії з її колоніями і домініонами - на світову.

Оголошення Німеччиною війни Росії було спричинене мобілізацією російської армії, що з 31 липня стала загальною. Відмова російської сторони припинити військові приготування робила неминучою для Німеччини і Австро-Угорщини війну на два фронти (проти Росії і союзної їй Франції), що примусило їх застосувати на практиці «план Шліффена» на основі стратегії «блискавичної війни» - розбити Францію до того, як Росія завершить мобілізацію. 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції і почала наступ на її територію не через Ельзас-Лотарингію, як передбачали французи в своїх стратегічних планах, а через Бельгію і Люксембург.

4 серпня війну Німеччині оголосила Велика Британія, хоч стратегічні розрахунки німецького керівництва передбачали її нейтралітет у війні. Британія не мала союзних договорів ні з Францією, ні з Росією, а влітку 1914 р. впритул підійшла до підписання з Німеччиною угоди за зразком Антанти з Францією і Росією, що мала урегулювати існуючі між ними суперечності щодо розподілу сфер впливу. Велика Британія стала єдиною країною «Троїстої згоди», яка сама оголосила війну Німеччині. Як привід було використано порушення Німеччиною нейтралітету Бельгії, гарантом безпеки якої виступала Британія з часу проголошення її незалежності. Очевидно, насправді Британія вступила у війну, виходячи зі своїх традиційних принципів збереження рівноваги сил в Європі, щоб не дати Німеччині розбити Францію і таким чином встановити свою гегемонію на континенті. 5 серпня 1914 р. представники Великої Британії, Франції і Росії підписали угоду про взаємні зобов'язання не укладати сепаратного миру, що перетворило Антанту (Троїсту згоду) на військово-політичний союз.

Спочатку німецька сторона розраховувала отримати від Бельгії дозвіл провести свої війська через її територію. Однак Бельгія не лише відмовила, але й організувала серйозний спротив, особливо біля фортеці Льєж, який було подолано лише 16 серпня. Як наслідок графік просування німецьких військ за планом Шліффена було зірвано.

Військові дії і дипломатична боротьба 1914 р. Вже на початку серпня в Європі виникли три фронти – Сербський, Західний і Східний (чи Російський). Два останні зберігали вирішальне значення до самого завершення війни.

На Західному фронті французи розпочали широкомасштабні бойові дії проти німців не в Бельгії, а в Ельзас-Лотарингії, прагнучи виконати скоріш політичне, ніж військове завдання – оволодіти цими територіями, щоб підняти бойовий дух французьких військ. Незважаючи на початкові успіхи французького наступу, 28 серпня вони знову були відкинуті до кордону.

Кровопролитні прикордонні бої на французько-бельгійському кордоні відбувалися переважно в двох районах – в Арденнах і в міжріччі Самбри і Мааса (за Шарлеруа). Перемога німців в обох пунктах призвела до стратегічного відступу усього північного угрупування французько-англійських військ і відкрила їм шлях на Париж. Однак запланованих цілей німецького командування – охоплення і розгрому головних сил противника – не було досягнуто. Відступ французьких військ поставив питання про залишення урядом Парижу. Його переїзд до Бордо відбувся 2 вересня.

На початку вересня відступ французьких військ припинився. 6 вересня, коли вони перейшли в наступ, розпочалася битва на Марні, одна з найбільших в першій світовій війні, що відбувалася на фронті шириною 180 км між підступами до Парижа і Верденом. В ній брали участь головні сили противників в складі 5 німецьких і 6 армій союзників загальною чисельністю близько 2 млн. чоловік і понад 6600 гармат.

Успішні дії французьких військ на чолі з головнокомандувачем генералом Жоффром примусили німецьке командування 9 вересня віддати наказ про загальний відхід військ на р.Ена. Переслідування німецьких армій французькими військами було нерішучим, що дозволило їм закріпитися на нових рубежах. Незважаючи на це, «диво на Марні» вважають переломним моментом в ході Першої світової війни, коли було зірвано не лише наступ німців на Париж, але й плани «блискавичної війни» загалом.

Битва на Марні тривала 8 днів Вона відрізнялася активним використанням артилерії воюючими сторонами, особливо гармат великого калібру. Під час цієї битви відбулося перше в світовій військовій історії масове використання автомобільного транспорту для перекидання військ і маневрування ними на лінії фронту. З цією метою було використано 1200 паризьких таксі, мобілізованих на фронт. За одну ніч вони змогли перекинути на відстань 50 км цілу піхотну бригаду.

В битві на Марні брала участь і британська армія, яка координувала свої наступальні зусилля з французькими військами, хоч діяла досить обережно, побоюючись сильного контрудару противника. Суттєве значення для перемоги мав наступ російських армій в Східній Пруссії, що примусив німецьке командування перекинути з напрямку свого головного удару на Заході 2 армійські корпуси і 1 кавалерійську дивізію на Східний фронт.

Після поразки німецьких військ на Марні німецький Генштаб замість фон Мольтке-молодшого очолив генерал Е.Фалькенгайн, який знову спробував втілити в життя план Шліффена. Йшлося про відновлення наступу на Париж, захоплення бельгійського і французького узбережжя (Дюнкерк, Брюгге, Па-де-Кале, Булонь), щоб ізолювати Англію від Франції. Союзники, в свою чергу, намагалися не допустити німців до узбережжя і витіснити їх з Франції і Бельгії. Результатом стали майже 3-місячні безперервні бої, найбільші з яких відбувалися в Фландрії (в Бельгії) 19 жовтня -14 листопада. Вони отримали назву «біг до моря», оскільки противники намагалися обійти один одного з флангів. В результаті німецька армія окупувала не зайняту раніше північно-західну частину Бельгії і розширила свої завоювання в Північній Франції, однак своєї мети не досягла. Так само і союзникам не вдалося зайти в фланг німецьким військам. До грудня на всьому Західному фронті маневрена війна поступилася позиційній. Перехід до позиційної війни став новим явищем у військовому мистецтві. Він означав перевагу оборонних дій сторін перед наступальними і неспроможність передвоєнних стратегічних планів сторін.

return false">ссылка скрыта

Бойові дії на Східному (російському) фронті розпочалися Східно-Прусською операцією 17 серпня – 14 вересня 1914 р., що здійснювалася силами 1-ї (ген. Ранненкампф) і 2-ї (ген. Самсонов) армій. Перемоги в районі Гумбінена і Гольдапа (серпень 1914 р.) відкрили росіянам шлях на Кенігсберг і створили сприятливі умови для наступальних дій на берлінському напрямку. Після цього нове командування німецької армії в Східній Пруссії - генерали П. фон Гінденбург і Е.Людендорф - посилило свої сили військами, знятими із Західного фронту і використало роз'єднаність двох російських армій, щоб розбити їх поодинці. Першою 26-30 серпня на схід від Танненберга було оточено і розгромлено армію Самсонова, а сам командувач покінчив життя самогубством. Армію Ранненкампфа оточити не вдалося, однак вона була змушена залишити Східну Пруссію і з великими втратами відійшла за р.Німан. Після цього німці перенесли військові дії на російську територію. Таким чином, тактичні успіхи перших днів у Східній Пруссії завершилися тяжкими поразками, передусім з вини армійського командування.

На відміну від Східної Пруссії, наступ російської армії на Південно-Західному фронті в Галичині був успішним. Тут з 19 серпня по 26 вересня тривала грандіозна Галицька битва. На початку вересня російські війська оволоділи Львовом і Галичем, відкинули австрійську армію за р.Сан, оточили важливий стратегічний пункт фортецю Перемишль. Однак оточити австрійські війська і зайняти Краків вони не змогли. На австрійський фронт було перекинуто німецьке підкріплення, в результаті чого німецько-австрійські війська в кінці вересня перейшли в наступ. Хоч в Галицькій битві сторонам не вдалося досягти поставлених цілей і противники взаємно понесли величезні втрати, російський Південно-Західний фронт домігся великої перемоги. Було зміцнено стратегічне становище російських армій і надано велику допомогу союзним Франції і Великій Британії.

В боротьбі за контроль над Середньою Віслою (Варшавсько-Івангородська операція, вересень-листопад 1914 р.) російська армія досягла значного успіху, що відкрив їй шлях на Познань, у верхню Сілезію і Моравію. Однак німецьке командування не дало росіянам розвинути цей успіх, розпочавши наступ в районі Лодзі. Лодзинська операція (11-24 листопада) відноситься до найбільш складних операцій в першій світовій війні, характерна глибокими обходами і оточеннями. І німецькі, і російські армії намагалися обійти один одного з флангів, в результаті чого утворився так званий «лодзинський слоєний пиріг». В кінці листопада бойові дії завершилися безрезультатно для обох сторін: німці не змогли оточити російські армії, а російське командування не змогло здійснити заплановане глибоке вторгнення в Німеччину. В грудні російські армії спробували прорвати австрійську оборону в Карпатах, але зробити це не змогли. До середини грудня наступ припинився і сторони перейшли до позиційної війни.

На сербському фронті артилерійське бомбардування Бєлграда австро-угорськими військами примусило сербський уряд залишити столицю. 12 серпня почалося вторгнення габсбургських військ на територію Сербії, однак вже 24 серпня серби відкинули противника і повністю звільнили свою територію. Велике значення для успішних дій сербської армії мав російський наступ в Галичині, що примушував командування Австро-Угорщини увесь час враховувати фактор наявності Російського фронту.

Другий наступ австрійських сил розпочався 7 вересня. В листопаді їм вдалося захопити Бєлград. Однак в грудні серби прорвали фронт, звільнили столицю і взяли в полон 50 тис. австрійців. Після цього на Сербському фронті встановилося затишшя до жовтня 1915 р.

В 1914 р. військові дії відбувалися не лише в Європі. На Далекому Сході 23 серпня 1914 р. у війну на боці Антанти вступила Японія, союзниця Великої Британії. Вона скористалася напруженою ситуацією, що склалася на європейських фронтах, щоб захопити німецьку сферу впливу в Тихоокеанському регіоні: область Цзяочжоу на Шаньдунському півострові з морською фортецею Циндао (вересень-листопад), Маршаллові, Каролінські й Маріанські острови (жовтень).

Військові дії на Близькому Сході почалися зі вступом у війну на боці Центральних держав Османської імперії 29 жовтня 1914 р., хоч в турецькому уряді переважали прихильники збереження нейтралітету. До цього спочатку схилялося і німецьке керівництво, з яким Османська імперія підписала 2 серпня союзний договір, оскільки розуміло вразливість союзника, відрізаного від Німеччини і Австро-Угорщини територіально Болгарією і Румунією.

Країни Антанти були також зацікавлені в турецькому нейтралітеті, щоб уникнути створення нових фронтів і розриву єдиного зручного шляху між Росією і союзниками через Протоки. Закриття Босфору і Дарданелл означало, що всі вантажі для Східного фронту мали поступати через Архангельськ по Білому морю, який майже півроку був покритий льодом (Мурманська на той час ще не існувало як і залізниці, що з'єднувала його з центром країни).

10 серпня німецький лінійний корабель «Гебен» в супроводі легкого крейсера «Бреслау» пройшов через Протоки в Чорне море. У відповідь на протести країн Антанти було оголошено, що вони куплені Османською імперією у Німеччини. 29 жовтня разом з османським флотом вони провели бомбардування російських портів Севастополя, Феодосії, Новоросійська, Одеси, що означало перемогу в турецькому уряді угрупування військового міністра Енвера-паші - прихильника вступу Османської імперії у війну.

У відповідь Росія 2 листопада оголосила Туреччині війну. Того ж дня російська Кавказька армія вторглася на її територію і розгорнула наступ в напрямку на Ерзурум. 3 листопада англійсько-французький флот бомбардував зовнішні берегові укріплення Дарданелл. 5 листопада Туреччина оголосила війну Англії і Франції. Будучи халіфом, духовним главою усіх правовірних мусульман, султан оголосив 11 листопада джихад проти усіх держав Антанти. Військові плани турецької армії передбачали кілька цілей: оборону Дарданелл, захоплення Суецького каналу і Єгипту; завоювання Кавказу; вигнання росіян і англійців з Персії, створення загрози Індії. В результаті вступу Османської імперії у війну утворилося кілька нових фронтів – Кавказький, Месопотамський, Дарданелльський, Сирійсько-Палестинський.

На Кавказькому фронті зусилля російської армії були спрямовані на оволодіння Ерзурумом, що дозволяло їй нанести удар в напрямку Анатолії – центральної частини Туреччини. В російсько-турецьких боях, що розгорнулися в районах Ерзурум-Батум, Ардаган-Карс, Казегман-Кепри-Кей успіх спочатку був на боці турецької армії, яка не лише витіснила росіян з турецької Вірменії, але й сама вторглася в межі російського Кавказу. Однак Сарикамишська операція (22 грудня 1914 – 7 січня 1915 рр.) завершилася повним розгромом 3-ї турецької армії. Таким чином, початкові успіхи турок було ліквідовано, росіяни зайняли Тебриз і закріпилися в прикордонних кордонах Туреччини.

Вступ Туреччини у війну послужив для Великої Британії приводом в грудні 1914 р. оголосити свій протекторат над Єгиптом, окупованим з 1882 р. Тим більше, що турки захопили Синайський півострів і почали просування до Суецького каналу, погрожуючи вторгненням у Єгипет. В Месопотамії англійці висадили експедиційний корпус в гирлі Тигру і Євфрату, зайняли в листопаді-грудні 1914 р. південь Месопотамії. Їхня спроба в грудні 1914 р. захопити з моря Акабу (на крайньому півдні) завершилася невдало. Військові дії турецьких, російських і англійських військ було перенесено також на територію Персії, що залишалася формально нейтральною.

Повний успіх мали бойові дії союзників в Африці проти німецьких колоній Того, Камерун, Східна Африка і Південно-Західна Африка, де опір німців був незначний.

Військові дії на морях. Напередодні війни Німеччина доклала значних зусиль, щоб скоротити своє відставання у військово-морських силах від Великої Британії. Проте досягти паритету німецького флоту з британським так і не вдалося. Напередодні світової війни Англія мала 20 дредноутів (ще 12 перебували в стадії будівництва, 9 лінійних крейсерів (1 будувався), 40 лінкорів старого типу, 98 ескадрених міноносців; Німеччина – 14 дредноутів (5 будувалися), 4 лінійних крейсери (3 будувалися), 20 лінкорів старого типу і 97 ескадрених міноносців. ВМС Росії, Франції, Австро-Угорщини і Японії значно поступалися силам цих двох країн. Загалом співвідношення чисельного складу флотів ворожих угрупувань було на користь Антанти.

З самого початку війни, згідно з домовленостями, французький флот зосередився в Середземному морі, забезпечуючи перекидання колоніальних військ. англійський взяв на себе дії в Північному морі і Атлантиці, встановивши дальню блокаду Німеччини на акваторії від південної Норвегії до північної Франції. 2 вересня 1914 р. британське командування оголосило все Північне море зоною бойових дій. Блокада Німеччини вважалася ним найважливішою умовою перемоги. Судна нейтральних країн повинні були слідувати через Ла-Манш і Дуврську протоку, де в південних портах Англії їх ретельно обшукували на предмет доставки контрабандних вантажів до Центральних країн. З жовтня 1914 р. контрабандою вважалося практично все, що потребував рейх – нафта, каучук, мідь, інша стратегічна сировина, продовольство.

Найбільшою морською подією 1914 р. стала битва між англійським і німецьким флотом поблизу о.Гельголанд 28 серпня 1914 р. Німецький флот зазнав значних втрат. Це спричинило видання указу імператора Вільгельма ІІ, що покладав на німецький ВМФ завдання охорони узбережжя рейху і забороняв вихід за межі бази без особливого розпорядження. Таким чином, британський флот зумів міцно заблокувати німецький в його базах. Дії німецьких військових суден у світовому океані мали епізодичний характер. Найбільше з'єднання німецьких кораблів в водах світового океану ескадра адмірала Шпреє, що залишила Циндао, змогла розгромити 1 листопада поблизу з мисои Коронель (Чілі) англійську ескадру. Однак сама була знищена 8 грудня біля Фолклендських островів. Ще раніше були знищені німецькі військові судна, що діяли самостійно.

Несподівано ефективною зброєю Німеччини в боротьбі на морях виявилися підводні човни, які поставили під сумнів усі розроблені раніше схеми і теорії. Так, 22 вересня командир німецького підводного човну «U-9» за півгодини потопив три англійські крейсери, що мало великий резонанс. В Англії це викликало велику стурбованість, а в Німеччині - надмірні надії на здатність підводних човнів здолати британське лідерство на морях. Однак в 1914 р. Німеччина мала лише 20 підводних човнів (в той час як Британія – 47, Франція – 35, Росія – 28), що було недостатньо для ведення ефективної підводної війни.

Таким чином, в результаті кампанії 1914 р. жодна з сторін не змогла домогтися вирішального успіху, більше того, не виправдався жоден зі стратегічних розрахунків противників. Не вдалося їм також залучити у війну на своєму боці Румунію, Греція і Болгарію. Правлячі кола цих країн виходили з національних інтересів і принципів отримання найбільшої вигоди з ситуації, що склалася. Це стосується й Італії, союзниці Німеччини й Австро-Угорщини по Троїстому союзу. З початком війни Італія оголосила про свій нейтралітет. Формально через те, що союзники не порадилися з нею, коли розв'язували війну. Тим більше, що її початок не підпадав під визначення «оборонної», що передбачав договір про Троїстий союз. Фактично ж через те, що Італія мала територіальні претензії до Австро-Угорщини: на Південний Тіроль (Трентіно), Істрію з портом Трієст, Далмацію. Сильні іредентистські настрої в країні створювали можливості для її залучення на свій бік країнами Антанти.

Військові дії і дипломатична боротьба 1915 р. Перед початком кампанії 1915 р. англійське і французьке керівництво сконцентрувалося на збільшенні військово-економічного потенціалу своїх країн, вважаючи досягнення абсолютної переваги над Німеччиною основною передумовою перемоги. Було вирішено перейти до стратегічної оборони з активними діями лише в Східному Середземномор'ї. План російського командування передбачав одночасний наступ як в Східній Пруссії з наступним перенесенням удару на Берлін, так і проти Австро-Угорщини, хоч наступ на двох протилежних напрямках не відповідав реальним можливостям російської армії.

В німецькому командуванні гору взяли прихильники першочергового удару на Східному фронті з метою його прориву і захоплення значної російської території, важливої з економічної точки зору, щоб примусити Росію до сепаратного миру. Тож в 1915 р. основні подій відбувалися на Східному фронті. Число німецьких дивізій на Східному фронті впродовж 1915 р. порівняно з 1914 р. було збільшено в 4 рази.

Дві зимові операції на північній ділянці Східного фронту (Північно-Західному фронті) завершилися безрезультатно для обох сторін: німцям не вдалося оточити російські армії, а росіянам - оволодіти Східною Пруссією. На Південно-Західному фронті Карпатська операція (січень-лютий 1915 р.), що передбачала прорив австрійської оборони в Карпатах, завершилася невдачею російської армії (наступ генерала Брусилова), її відходом до Пруту і Дністра. В стратегічному відношенні втрата нею частини території в Прикарпатті компенсувалася захопленням 22 березня фортеці Перемишль.

Втрата Центральними державами Перемишля і ряду важливих перевалів через Карпати створювали загрозу виходу російських військ на Угорську рівнину. Тому із Західного фронту на схід було перекинуто нові німецькі дивізії і проведено велику наступальну операцію між Віслою і Карпатами (Горлицька операція) з метою відкинути російську армію від Карпат і повністю її розбити. Вона тривала 52 дні і стала однією з найбільших оборонних операцій першої світової війни. В ході Горлицької операції російське командування вперше в широких масштабах застосувало тактику руйнування важливих об'єктів, передусім залізничних, в ході відступу. Горлицька операція завершилася перемогою австро-німецьких військ. Російські війська були змушені залишити Галичину, 22 червня 1915 р. австро-угорські війська вступили у Львів. Проте Південно-Західний фронт не був розгромлений, як планувалося, а здійснив стратегічний відхід.

Після втрати Галичини становище російського угрупування в Польщі значно погіршилося. Цим скористалося німецьке командування, щоб оточити його і розбити. В липні-серпні в Польщі і Прибалтиці розгорнулися оборонні бої російських армій. В ситуації, що склалася, було прийняте рішення «випрямлення» Східного фронту і відведення російських військ за лінію Ломжа – Верхній Нарев – Брест-Литовськ – Ковель. В тій ситуації воно було слушним і повністю відповідало ситуації, що склалася. 5 серпня німецькі війська вступили в Варшаву.

В результаті відходу російських армій на «випрямлену» лінію фронту російським командуванням в серпні 1915 р. було прийнято рішення про поділ Північно-Західного фронту на Північний (для прикриття шляхів до Петрограда зі Східної Пруссії і з Балтики) і Західний (для прикриття шляхів на Москву). Невдовзі, внаслідок придворних інтриг, російського Верховного головнокомандувача великого князя Миколу Миколаєвича було відсторонено з посади і 23 серпня функції Головнокомандувача поклав на себе цар Микола ІІ. З огляду на постійні переїзди царя зі Ставки в Могилеві в Петроград і недостатнє знання ним військової справи фактичне керівництво було зосереджено в руках начальника штабу генерала Алексєєва.

Німецький наступ продовжувався до вересня і завершився лише після захоплення Брест-Литовська, Гродно і Вільно. Таким чином, в результаті «великого відступу» Росія втратила не тільки все те, що було нею завойовано в 1914 - на початку 1915 р., але і частину власної території: Царство Польське, Литву, частину Прибалтики і Волині. Однак плани німецько-австрійського командування щодо оточення російських армій в «польському мішку», прориву Східного фронту і виходу Росії з війни не було реалізовано, що мало принципове значення.

Військові дії на Західному фронті від побережжя бельгійської Фландрії до кордонів зі Швейцарією в 1915 р. мали позиційний характер. На перший план було висунуто оборону, боротьба противників набула характеру дій за поліпшення оборонних позицій. Почалася затяжна траншейна війна.

Тепер замість однієї лінії окопів, як це було в 1914 р., стали з'являтися 2-3 лінії. За першою лінією оборони через 1-1,5 км. воюючі сторони створювали нові оборонні лінії. Траншеї розташовувалися на відстані 100-150 км одна від іншої. Окопи з'єднувалися між собою розгалуженою системою сполучення. Перед позиціями стояли густі смуги дротяних загороджень. Створення таких складних інженерних споруд призвело до пошуку нових форм прориву суцільної оборони противника, що було неможливо без сильної артилерійської підготовки з гармат великих калібрів.

Накопичуючи сили і матеріальні засоби, союзники провели на Західному фронті кілька локальних наступальних операцій, які мали посилити лінію фронту перед майбутніми широкомасштабними наступальними діями. Весною 1915 р. союзники запланували нанесення двох сильних ударів по німецькому виступу в Шампані поблизу Сен-Міеля і в Артуа поблизу Арраса. Власне кажучи, вони передбачали випробування нових методів прориву суцільної позиційної оборони і пошук нових форм наступу. Якщо в першій військовій кампанії 1914 р. густота артилерії на Західному фронті складала 15-20 гармат на 1 км фронту, тепер – до 70. Атакуючі війська союзників просувалися за добу всього на 3-4 км. Німці відвойовували їх під час нічних контратак. Врешті проведені наступальні операції не принесли очікуваного успіху, а німецьке командування змогло перекинути значні сили на Східний фронт.

Німецьке командування відповіло на наступальні операції в Артуа і Шампані атакою під Іпром, під час якої вперше було використано новий бойовий засіб – газобалонну атаку хімічними отруйними речовинами у вигляді газу хлору. Внаслідок задухи постраждало 15 тис. чол., 5 тис. з яких померли. Внаслідок газової атаки смуга шириною 10 км і глибиною 7 км опинилася без оборони. Однак німці не змогли розвинути свій тактичний успіх через відсутність необхідних резервів. Командування союзників змогло перекинути сюди автотранспортом нові війська, тож загрозу прориву фронту було ліквідовано.

Починаючи з лютого 1915 р., англійсько-французькі війська вели військові дії в Дарданелльській протоці (Дарданелльська або Галліполійська операція). Їх плани передбачали форсування Дарданелл з наступним ударом по Стамбулу. Перший етап операції, який здійснювався силами британського флоту, був невдалим. Флот не зміг виконати поставлені перед ним завдання. З 16 англійських великих кораблів, що брали участь у прориві, 3 були знищені і ще 3 надовго вийшли з ладу, у той час як пошкодження турецьких фортів були незначні. Незважаючи на серйозні невдачі, 25 квітня союзники приступили до другої фази операції – висадки десанту на Галліполійському півострові з наступним захопленням укріплень противника, щоб забезпечити прохід флоту в Мармурове море. Бажаного результату Антанті домогтися не вдалося. Галліполійська операція завершилася провалом, з листопада 1915 р. рештки військ з півострова були евакуйовані до Салонік (Греція).

З осені 1914 р., зі вступом Османської імперії у війну на боці Центральних держав, набули конкретної форми плани Росії щодо захоплення Константинополя і Чорноморських проток. З початком Дарданелльської операції російський міністр закордонних справ Сазонов активізував переговори з союзниками з цього приводу, оскільки її успіх мав би суттєве значення для визначення подальшої долі Проток і Константинополя. У той час як британська сторона повела себе несподівано лояльно щодо російської програми, французи обстоювали план встановлення міжнародного контролю над Протоками.

Після переговорів з союзниками в березні-квітні 1915 р. шляхом обміну меморандумами була досягнута домовленість, що стала значною перемогою російської дипломатії: Стамбул, а також західний берег Босфору, Мармурового моря, Дарданелл, а також вузька смуга вздовж азійського побережжя відходили до Росії за умови доведення війни до переможного кінця і в разі реалізації Великою Британією і Францією «їхніх планів на Сході, як і в іншим місцях». Фактично ця таємна угода про анексію Росією Чорноморських проток стала першою масштабною імперіалістичною угодою між країнами Антанти.

В травні 1915 р. у війну на боці Антанти вступила Італія. Її переговори з обома воюючими блоками завершилися підписанням 26 квітня 1915 р. Лондонського договору. За його умовами Італії в разі успішного завершення війни передавалися Південний Тіроль з Бреннерським перевалом через Альпи, півострів Істрія на Адріатиці з портами Пула і Трієст, Далматинське побережжя з прилеглими до нього островами. Обумовлювалося також право Італії на албанський порт Валону, Додеканеські острови, деякі землі Малої Азії і компенсацію в Африці.

Після цього італійці відхилили менш вигідні і запізнілі в політичному відношенні австрійські пропозиції. 23 травня Італія оголосила війну Австро-Угорщині. Після цього утворився новий Італійський фронт, що проходив вздовж кордону з Австро-Угорщиною. Командування Центрального блоку вдалося тут до оборони, оскільки основна маса австро-угорських і німецьких військ була задіяна на Східному фронті. Перший італійський наступ розгорнувся одночасно на р.Ізонцо, в Карнійських і Кадомських Альпах, в Трентіно.

З 8 червня до 23 листопада італійці здійснили на р.Ізонцо – від її витоків до впадання в Адріатичне море – чотири послідовні наступи, під час яких було втрачено 280 тис. солдат, але істотного успіху домогтися не вдалося. Бойові якості італійської армії виявилися вкрай низькими. Проте новий Італійський фронт надав Антанті значну допомогу, оскільки на нього з Сербії і Галичини було перекинуто 25 австро-угорських дивізій. Бази австро-угорського флоту, розташованого в Адріатичному морі, було остаточно заблоковано.

14 жовтня 1915 р. на боці Центральних держав у війну вступила Болгарія. Тим самим завершилося формування Четверного союзу, було встановлено прямий зв'язок Центральних держав з Османською імперією, стратегічна ситуація на Балканах змінилася. Хоч напередодні війни Болгарія займала відверто пронімецьку позицію і 2 серпня 1914 р. було узгоджено умови союзу Центральних держав з Болгарією, яка зобов'язувалася вступити «за бажанням» Німеччини і Австро-Угорщини у війну проти Сербії, через протиборство різних політичних угрупувань в країні цей договір не було підписано. 1 серпня 1914 р. Болгарія оголосила про дотримання суворого нейтралітету аж до припинення конфлікту. Країни Антанти спробували залучити її на свій бік, що відкривало можливості для удару в тил турецьким військам, які обороняли Дарданелли. Це було можливо лише за рахунок задоволення претензій Болгарії на македонські землі, що відійшли до Сербії. Однак сербське керівництво категорично відмовилася від таких поступок, а болгарське наполягала на негайному виконанні своїх вимог.

3 вересня 1915 р. було підписано договір, що перетворював австро-німецько-турецький блок на Четверний союз. В секретній конвенції до нього Болгарії було обіцяно частину турецької території до р. Маріца і сербську територію до р. Морава включно. В разі переходу на бік Антанти Греції і Румунії, Болгарія могла претендувати на частину грецької Македонії і Добруджу.

5 жовтня 1915 р. австро-німецькі війська почали масований наступ на Сербському фронті, зайняли Бєлград і відтіснили сербів на південь. До них приєдналася болгарська армія, яка, рухаючись зі сходу на захід, заходила сербам в тил. Сербські війська відступили, намагаючись прорватися до Салонік, однак були відрізані спочатку від Салонік, а потім і від Адріатики. Знищивши артилерію, залишки боєприпасів і техніки, вони були змушені невеличкими групами гірськими тропами пробиралися до албанського узбережжя. В дорозі від голоду, холоду, ран і хвороб загинуло понад 100 тис. чол. Росія не змогла надати Сербії допомогу, оскільки нейтральна Румунія відмовилася пропустити через свою територію російські війська. Англія і Франція надали підтримку Сербії із запізненням.

Врятовані сербські війська чисельністю 150 тис. чол. були переправлені французами на о.Корфу, реорганізовані, озброєні і в травні 1916 р. зосереджені в районі Салонік (Салонікський фронт) на території Греції. Наслідком військової поразки Сербії стала капітуляція в лютому 1916 р. Чорногорії (вступила у війну 7 серпня 1914 р.), яка була окупована австрійськими військами.

Після окупації Сербії Греція була єдиною можливою опорою Антанти на Балканах. Тут відбувалася гостра внутрішня боротьба між пронімецькими колами на чолі з королем Костянтином, які відстоювали нейтралітет Греції у війні, і проантантівською партією на чолі з лідером лібералів прем'єр-міністром Венізелосом, яка виступала за вступ у війну на боці Антанти. В березні 1915 р. король відправив Венізелоса у відставку, після чого боротьба між двома угрупуваннями фактично перетворилася на громадянську війну, яка призвела до поділу Греції на дві частини. За підтримки Антанти Венізелос утворив в Салоніках власний уряд, якому підкорялися провінції, здобуті в результаті Балканських війн. Старі провінції залишилися під владою короля Костянтина. Його було скинуто за допомогою Антанти в червні 1917 р. і на престол було посаджено його малолітнього сина. Лише після об'єднання всієї Греції під владою Венізелоса, вона офіційно вступила у війну на боці Антанти (30 червня 1917 р.).

Поступки Росії в переговорах з Румунію призвели до узгодження їх позицій 3 серпня 1915 р. Однак в умовах поразок російської армії румунський прем'єр Бретіану утримався під підписання угоди, вичікуючи більш сприятливого часу для вступу у війну.

Військові дії на Близькому Сході в кампанію 1915 р. найбільш активно велися на Кавказькому фронті. Сарикамишська операція створила сприятливі умови для подальших наступальних операцій російської Кавказької армії. Впродовж травня-червня 1915 р. російські війська провели наступ в районі озера Ван. Під час Алашкерської операції (9 липня – 3 серпня) турки спробували взяти реванш за Сарикамиш, але безуспішно. Спроби переходу російських військ у наступ на сарикамишському і ольтинському напрямках також не мали успіху через недостатність боєприпасів.

В умовах військових поразок 1915 р. турецькі лідери здійснили геноцид вірменського народу, відомого своїми проросійськими симпатіями. Його розпочали весною 1915 р. під приводом необхідності депортації жителів прифронтової зони у зв'язку з військовими потребами. Під час депортації до Іраку і Сирії, що супроводжувалася страшними звірствами, позбавлення переселенців майна і найнеобхіднішого, загинуло близько 1,5 млн. вірмен.

Передбачаючи прагнення турок залучити Іран у війну проти Антанти, Росія ввела на іранську територію експедиційний корпус генерала Баратова. Англійське командування, не бажаючи посилення російського впливу в Ірані, відмовилася від спільних дій з ним. Побоюючись появи російських військ в Месопотамії, англійці висадили там експедиційний корпус і почали наступ на Багдад, який, однак був безуспішним.

На Сирійсько-Палестинському фронті турецький корпус в лютому 1915 р. здійснив спробу форсувати Суецький канал, однак вона була зірвана британськими військами і флотом. Після цього турки більше не намагалися перенести бойові дії в Північну Африку, де раніше розраховували на підтримку місцевого мусульманського населення.

Військові дії на морях. 24 січня 1915 р. в Північному морі біля Доггер-Банки відбулася перша битва, в якій участь брали лінійні крейсери Британії і Німеччини. Битва продемонструвала перевагу німецьких крейсерів в бронюванні, кращу підготовку німецьких моряків. Однак німецький крейсер «Блюхер» було потоплено, що спричинило нову заборону кайзера командирам кораблів виходити з Гельголандської бухти без його дозволу більш ніж на 100 миль.

На Балтійському морі найбільш примітним став бій російських і німецьких кораблів біля о.Готланд 2 червня 1915 р. Сутички між кораблями двох країн відбувалися в Ризькій затоці. Російський Балтійський флот виконав своє завдання, не пропустивши німецький флот в Фінську і Ботнічну затоки, німцям не вдалося встановити домінування в Ризькій затоці. На Чорному морі сутички флотів мали локальний характер.

В 1915 р. з переміщенням центру військових дій на Східний фронт виникли ще більш сприятливі умови для посилення блокади Німеччини. 1 березня 1915 р. британський прем'єр-міністр оголосив рішення повністю перекрити морську торгівлю Німеччини. Через 10 днів було прийнято «акт про репресалії», за яким жодне нейтральне судно не мало права заходити в німецькі порти або залишати їх. Внаслідок такої жорсткої політики Британії розстановка сил у військовій верхівці Німеччини почала змінюватися на користь прихильників рішучих дій.

Було очевидно, що більш доцільним в тих умовах було проводити боротьбу не проти військових, а проти торгових суден ворога. Тож було прийнято рішення про посилення підводної війни. При цьому реакцію нейтральних країн в розрахунок не брали. Декларація кайзера Вільгельма від 4 лютого 1915 р. оголошувала всі води навколо Британських островів «зоною війни», де через 2 тижні будуть знищуватися всі ворожі торгівельні судна без гарантій порятунку суден і екіпажів. Офіційно підводна війна оголошувалася спрямованою виключно проти суден Антанти, тому отримала назву «обмеженої». У зв'язку з тим, що британські судна часто використовували прапори інших держав, нейтральні держави були попереджені про небезпеку плавання в цих водах. Вільгельм ІІ заявив про готовність зняти блокаду одразу після того, як це буле зроблено відносно Німеччини.

Таке рішення викликало негативну реакцію США і посилення напруженості у відносинах між двома країнами. Різке погіршення відносин відбулося після того, як 7 травня 1915 р. німецький підводний човен потопив британське пасажирське судно «Лузітанія». Загинуло майже 1200 чол., з яких 115 були американськими громадянами. «Справа Лузітанії» викликала надзвичайне посилення антинімецьких настроїв в США і вперше з початку війни поставила питання про вступ США у війну.

Травень 1915 р. був надзвичайно несприятливим для Німеччини. У зв'язку зі вступом у війну Італії виникала необхідність особливої уваги до ситуації на Балканах, щоб отримати в союзники Болгарію і попередити вступ Румунії у війну на боці Антанти. Тому вимоги США у зв'язку зі «справою Лузітанії» були враховані. 6 червня кайзер видав командирам підводних човнів наказ, що забороняв топити пасажирські кораблі. 19 серпня в порушення цього наказу німецькою торпедою було потоплено британський пасажирський пароплав «Арабік», на борту якого перебували троє американців. Напруження у відносинах між Німеччиною і США досягло критичної межі, що примусило Німеччину значно послабити підводну війну. Був виданий наказ командирам субмарин ні в якому разі не топити пасажирських пароплавів без попередження, не давши можливості команді і пасажирам врятуватися.

Загалом Четверний союз виграв кампанію 1915 р. у Антанти, однак не зміг виконати головне завдання – розгромити Росію і вивести її з війни. Півтора роки війни не дали стратегічної переваги жодній з ворожих коаліцій, хоч здавалося, що становище країн Центрального блоку покращилося.

1915 р. став роком масштабного розгортання військового виробництва у воюючих країнах. Так, до початку 1916 р. виробництво гвинтівок, літаків і снарядів було збільшено в Німеччині й Австро-Угорщині в 1,5 рази, а кулеметів і гармат – в 3,5 рази. Англія і Франція в умовах мирної передишки 1915 р. змогли помітно збільшити своє військове виробництво, мобілізувати можливості своїх величезних колоній і домініонів. Антанта зуміла ліквідувати відставання від Четверного союзу у виробництві озброєння і боєприпасів, особливо гармат великих калібрів і кулеметів. В 1916 р. співвідношення у військовому виробництві між Центральними державами і Антантою (гвинтівки, кулемети, гарматні стволи, літаки) було уже на користь Антанти.

Стосовно мобілізації людських ресурсів на початку 1916 р., то загальна чисельність армій країн Антанти досягла 18 млн. чол., а чисельність армій Четверного союзу – 9 млн., Антанта мала 365 дивізій, Четверний союз – 286. Переваги військової промисловості і стратегічних ресурсів країн Антанти ставали все більш очевидними. 9 березня 1916 р. у війну на боці Антанти вступила Португалія. Хоч її збройні сили не були чисельними, в розпорядження Антанти переходили ресурси Португалії, натомість Німеччина була позбавлена можливості отримувати тут сировину і продовольство.

До

Військові дії і дипломатична боротьба 1916 р. Плани Четверного союзу на 1916 р. передбачали нанесення основного удару на Західному фронті з метою вивести Францію з війни. Для цього було здійснено наступ на Верденський оборонний район, що мав чотири оборонні позиції. До початку Верденської операції німецьке командування домоглося великої переваги над французами в збройних силах, особливо, в артилерії. На напрямку основного удару німці переважали противника за кількістю дивізій в 4 рази, в артилерії – в понад 4 рази.

Атаку на Верден було заплановано на 12 лютого, однак через погану погоду відкладено до 21 лютого. За цей час французьке командування отримало достовірну інформацію про підготовку наступу і про сили німців, що дозволило їм здійснити додаткове укріплення Верденського району. Німецький наступ розпочався артпідготовкою, яка тривала близько 9 годин. Укріплення руйнували важкою артилерією, батарейні позиції обстрілювали хімічними снарядами, залізниці бомбардували з літаків. Німці намагалися створити «зону смерті», в якій жодна частина не змогла б втриматися. Після першого дня німецького наступу було захоплено першу лінію французької оборони. Хоч у подальшому просування атакуючих уповільнилося через героїчний опір французів, німцям вдалося захопити ряд важливих стратегічних позицій.

Перед захисниками Вердену було поставлено завдання стримати противника будь-якою ціною. Командувач обороною генерал А.Петен здійснив перегрупування французьких військ на «єдиній позиції спротиву»; залишати форти дозволялося лише в разі повного оточення ворогом. Великою заслугою французького керівництва стала організація ефективного постачання резервів автотрасою силами автомобільного транспорту (3900 машин), оскільки німці перервали залізничне сполучення з фортецею. Цю трасу довжиною в 65 км. французи назвали «священним шляхом», яким вдалося перекинути під Верден 190 тис. солдат, 23 тис. т боєприпасів і 2500 т. різних військових матеріалів. Пропускна можливість дороги була зведена до 4 машин за хвилину. Завдяки цьому до 2 березня чисельність французьких військ під Верденом зросла вдвічі, а німецьких – лише на 10%.

Наступ на Верден не приніс німцям успіху. Контратаки французів дозволили їм вийти до своєї третьої оборонної лінії. Наступ німецьких військ припинився 2 вересня. Наступальні дії французів під Верденом в жовтні і грудні 1916 р. дозволили їм майже повністю відновити свої початкові позиції.

Битва за Верден стала найбільшою і найтривалішою операцією війни. Вона увійшла в історію як «верденська м'ясорубка», оскільки 10 місяців кровопролитних боїв коштували воюючим сторонам величезних жертв – до 1 млн. чол. (600 тис. німців і 350 тис. французів). Боротьба за Верден вимагала також величезних витрат матеріальних ресурсів, передусім боєприпасів. Вона стала своєрідним змаганням сторін в силі артилерійського вогню.

Під Верденом зазнав поразки німецький стратегічний план на 1916 р. Німцям не вдалося ні захопити фортецю Верден і знекровити французьку армію, ні попередити перехід союзників в наступ на берегах р. Сомми. Головною причиною поразки Німеччини стала перевага союзників в силі і військово-технічних засобах.

Загальний наступ англійсько-французьких армій на Західному фронті відбувався на р. Сомма (1 липня – 18 листопада 1918 р.). Він став найбільшою наступальною операцією союзників на Західному фронті. Головний удар наносився на фронті шириною 45 км силами 39 дивізій за підтримки 1700 важких гармат і 200 літаків. У серпні з боку союзників у наступі брали участь вже 51 дивізія, з боку німців – лише 31. Атакуючим військам довелося проривати позиційну оборону, яку німці зміцнювала впродовж 2 років. 15 вересня англійці провели першу танкову атаку. В ній брали участь лише 18 танків (з 49), інші або загрузли по дорозі, або вийшли з ладу. Тож перше застосування танків на фронті мало скоріше психологічне значення.

Незважаючи на масштабність залучених засобів, англійсько-французький наступ не приніс бажаних результатів. Позиційний фронт німців союзники здолати не змогли. Ціною величезних втрат їм вдалося відвоювати лише територію в 240 кв. км., на фронті шириною 35 км просунутися вперед лише до 10 км.

На Італійському фронті в березні 1916 р. розпочався 5-й наступ на р.Ізонцо, що не дав суттєвих результатів. Австрійцям вдалося прорвати італійські позиції на фронті в 60 км. в Трентіно, що примусило італійське командування звернутися до російського з проханням розпочати великий наступ в Галичині для відтягнення частини австрійських військ. Трентінська операція австрійців завершилася 30 травня ще до початку російського наступу. 16 липня італійці перешли в контрнаступ, в результаті якого повернули собі частину втраченої території.

Активні бойові дії на Східному фронті розпочалися з проведення Нарочської операції (18-19 березня), необхідність якої була викликана тяжким становищем французів під Верденом. Успіху вона не мала, однак відволікла із Західного фронту 4 німецькі дивізії.

Найбільш значною операцією російських військ на Східному фронті став «брусилівський прорив», що розпочався 4 червня 1914 р. На початок 1916 р. Росія утримувала проти Центральних держав три фронти: Північний, Західний і Південно-Західний. Плани 1916 р. передбачали нанесення основного удару арміями Західного фронту і допоміжні удари – на Північному і Південно-Західному фронтах. Під час підготовки до майбутнього наступу, командувач Південно-Західним фронтом ген. Брусилов, враховуючи той факт, що повітряна розвідка дозволяє противнику швидко виявити зосередження великих угрупувань військ і великого числа артилерії в намічених місцях прориву, наказав кожній армії вибрати по одній ділянці прориву (загалом в 20-30 місцях) і приступити на ній до земляних робіт. Тим самим противник позбавлявся можливості визначити напрям головного удару і вже не міг зібрати достатні сили в місцях очікуваного прориву фронту. Задум Брусилова полягав в тому, щоб атакувати противника в багатьох місцях, усім фронтом.

Атаковані по всьому фронту австро-угорські війська не витримали удару. Найбільшого успіху було досягнуто в напрямку на Луцьк, який було захоплено. Габзбургські війська були розгромлені також на ковельському і володимиро-волинському напрямках. Їх позиції виявилися прорваними на фронті в 70-80 км в глибину на 25-30 км. Вже за перші три дні наступу армії Південно-Західного фронту домоглися великих успіхів. В подальшому було форсовано р. Прут і 18 червня захоплено Чернівці. Однак такий успіх мав і приховану загрозу, оскільки Південно-Західний фронт не був підтриманий Західним фронтом.

16 червня Ставка вирішила перенести нанесення головного удару на Південно-Західний фронт, якому було доручено захопити важливий залізничний вузол м. Ковель. Тут було зосереджено ударне німецьке угрупування з метою здійснення сильного контрудару. З 25 червня Брусилов припинив наступ і перегрупував свої сили з метою нанесення удару на Ковель. Наступ було відновлено 28 липня. Австрійський фронт знову було прорвано в кількох місцях. Російські війська зайняли міста Галич, Броди, Станіслав. Проте Ковель, незважаючи на значні втрати трьох російських армій, які його штурмували, взяти не вдалося. На той час Брусилов вже не мав резервів для розвитку успіху і не сподівався на підтримку Західного і Північного фронтів. Розуміючи, що досягти суттєвих стратегічних успіхів силами одного фронту неможливо, він був змушений згорнути наступальні дії. До середини вересня наступ військ Південно-Західного фронту завершився.

В результаті «брусиловського прориву» армії Австро-Угорщини зазнали великої поразки в Галичині й Буковині, втратили вбитими, пораненими і полоненими до 1,5 млн. чол. За оцінкою самого Брусилова, цей наступ виконав своє завдання – врятувати Італію від розгрому та упередити її вихід з війни. Окрім того, російський наступ полегшив становище французів і англійців на Західному фронті, примусив Румунію стати на бік Антанти і зруйнував усі австро-німецькі плани на 1916 р.

Наступальна операція 1916 р. на Південно-Західному фронті поклала край коливанням нейтральної Румунії. 17 серпня 1916 р. Румунія підписала політичну і військову конвенцію з країнами Антанти. За її умовами за вступ Румунії у війну проти Австро-Угорщини їх надавалося право анексувати території цієї держави - Трансільванію і Банат. 27 серпня Румунія оголосила війну Австро-Угорщині. У відповідь війну їй оголосили Німеччина, Туреччина і Болгарія, що мало неоднозначні наслідки.

Румунія вступила у війну під тиском російської сторони для підтримки Брусиловського наступу. Однак на той час сприятлива ситуація на фронті вже минула. Наступ румунських військ в Трансільванії проти австро-угорської армії, що розпочався 28 серпня, розвивався повільно і успіху не мав. У вересні німці розгорнули наступ на Румунію. Внаслідок 4-місячних боїв майже вся Румунія була зайнята військами Четверного союзу. 6 грудня німці зайняли її столицю Бухарест. В розпорядження Четверного союзу потрапило значне джерело продовольства, сировини і нафти. За допомогою російської армії вдалося відстояти лише четверть території Румунії. До кінця року у складі румунської армії було лише 70 тис. солдат і офіцерів, трохи більше десятої частини її чисельного складу в серпні. Російській армії довелося брати на себе новий фронт, що отримав назву Румунського і проходив дещо західніше російського державного кордону. Як наслідок Східний фронт було продовжено на південь ще на 500 км.

На Салонікському фронті союзні війська в складі 300 тис. чол. почали наступ на болгарські позиції восени 1916 р. і 19 листопада оволоділи м. Бітоль. Їх подальше просування було зупинено, союзники зазнали значних втрат, в тому числі через епідемію малярії. В кінці року сторони почали закріплюватися на захоплених ними гірських позиціях.

На Кавказькому фронті російське командування передбачало перекидання з Галліполійського півострова турецьких військ, які звільнилися в результаті провалу Дарданелльської операції Антанти. Тому було вирішено вдарити по турецькій армії до того, як вона отримає підкріплення. 16 лютого 1916 р. було завершено Ерзурумську операцію, що розпочалася в кінці 1915 р. Штурм Ерзуруму завершився його захопленням, втратою турецькою армією половини свого особового складу і майже всієї артилерії. Російська Кавказька армія втратила при цьому 10% особового складу. Росіяни домоглися успіхів за рахунок гарної організації - оперативного маскування і дезінформації турок, активної розвідки з повітря. Після цього російські війська провели Трапезундську наступальну операцію, під час якої оволоділи портовим містом Трапезунд. Після цього російський наступ було припинено.

Отримавши підкріплення, турки зробили спробу перехопити у росіян ініціативу, але зазнали нових поразок в Огнотській операції (червень-липень). Втрати турецьких військ на Кавказькому фронті були настільки значними, що деякі корпуси зводилися в дивізії, дивізії – в полки, також не повного складу. З наступом холодів сторони перейшли до оборони. До початку 1917 р. проти російської Кавказької армії діяло 54% усіх сухопутних військ Османської імперії. Така ситуація полегшувала становище англійських військ біля Суецу і в Месопотамії.

На Месопотамському фронті ситуація складалася не на користь англійців. В квітні 1916 р. капітулював 10-тисячний загін, блокований турками з грудня 1915 р в Кут-ель-Амарі. Престижу Британії на Близькому Сході було завдано серйозного удару. Після цього англійці бойових дій в Месопотамії не вели.

В серпні турецький експедиційний корпус, здійснивши важкий перехід через Синайську пустелю, атакував позиції англійців в зоні Суецького каналу. Втративши третину свого складу, він був змушений відступити, натомість британські війська зміцнили свої позиції в цьому районі.

З метою забезпечення успіху в антитурецькій боротьбі західні держави звернулися за підтримкою до Хусейна ібн Алі - глави роду Хашимітів, еміра Хіджазу і шерифа Мекки. Взамін на зобов'язання підняти антитурецьке повстання Англія обіцяла арабам підтримати створення на звільнених від турецької влади землях незалежної арабської держави на чолі Хашимітами, що було зафіксовано в угодах Хусейна-Макмагона 1915-1916 рр.

Антитурецьке арабське «повстання в пустелі» на чолі з еміром Хусейном і британським розвідником Лоуренсом, яке розпочалося влітку 1916 р. за участю бедуїнів Хіджазу, Йорданії і Сирії, позбавило османів влади в Аравії і відрізало їх від лояльного Стамбулу Ємена, який здійснював блокаду стратегічно важливого британського порту Аден. Бойові операції на Близькому Сході разом з британцями вели загони арабських повстанців під командуванням синів Хусейна емірів Фейсала, Абдаллаха, Алі та Зейда. Британська армія і аравійські повстанці координували свої дії в Палестині.

Водночас із укладенням домовленостей з Хашимітами Лондон провів низку консультацій з Францією стосовно повоєнного влаштування арабських володінь, які порушували дані ним зобов'язання. Після тривалих переговорів 16 травня 1916 р. союзники підписали чергову секретну угоду, т.зв. «договір Сайкса-Піко», за яким Англія і Франція поділили частково в формі анексії, частково у вигляді сфер впливу, майже всі країни арабського Сходу, що входили до складу Османської імперії, і деякі області Малої Азії. В квітні 1916 р. угоду про поділ азіатської Туреччини було досягнуто між Росією і Францією, у вересні - між Росією і Англією.

За цими угодами Росія мала отримати, крім обіцяних раніше території навколо Константинополя і Проток, т.зв. Велику Вірменію, що включала Ерзурум, Трапезунд, Ван, Бітліс, Урмію і частину Курдистану, розташовану на південь від о.Ван. До Франції мала відійти Мала, або Римська, Вірменія на захід від російських володінь До неї входили Сирія і Кілікія з Александретською протокою, включаючи порти Александретту і Мерсіну. Палестина перетворювалася на автономну область з міжнародним режимом управління. Англія отримувала південну частину Месопотамії, Йорданію і два великі порти – Акку і Хайфу – в Палестині.

Військові дії на морях. Затягування війни і скрутне економічне становище спонукало керівництво Німеччини використовувати для досягнення перемоги усі можливі засоби, зокрема, відновлення підводної війни на колишніх умовах. Боротьба між різними угрупуваннями в Берліні з цього приводу була досить гострою і призвела до серйозних кадрових змін. 11 лютого німецький уряд офіційно оголосив про початок з 1 березня 1916 р. підводної війни, за умовами якої командири німецьких підводних човнів могли без попередження торпедувати озброєні торгівельні судна Антанти. Хоч це ще не була «необмежена» підводна війна, за яку виступали прихильники більш рішучих заходів.

24 березня 1916 р. французький пасажирський пароплав «Суссекс» без попередження був атакований в Ла-Манші німецьким підводним човном, в результаті чого загинули і були поранені 80 чол., включаючи кількох американців. У відповідь президент США Вудро Вільсон направив до Берліна жорсткий ультиматум, вимагаючи негайного припинення атак. Німецьке командування, стурбоване можливістю ускладнень відносин з США, було змушене прийняти його.

Найбільшою морською битвою першої світової війни стала Ютландська битва (кінець травня – початок червня 1916 р.) - єдина генеральна битва флотів Великої Британії і Німеччини. Внаслідок битви англійці втратили 14 суден загальною тоннажністю 113 570 т., понад 6 тис. загиблих, німці – 11 суден загальною тоннажністю 60 250 т. і понад 2,5 тис. загиблих. За цими показниками перемога неначебто дісталася німцям. Однак насправді найбільша битва на морі не вирішила жодного з поставлених завдань: британський флот не був розгромлений і розстановка сил на морі кардинально не змінилася. Після Ютландської битви в Берліні усвідомили, що німецький флот не зможе в наступному генеральному бою розгромити британський флот і тим самим внести корінний перелом в хід боротьби на морі. Увагу знову привернув підводний флот, хоча повернення до підводної війни обмежувалося негативною позицією США.

29 серпня 1916 р. у військовому керівництві Німеччини відбулися серйозні зміни. Генерала Фалькенгайна на посту начальника Польового Генерального штабу замінив генерал Гіндернбург разом з ген. Людендорфом на спеціально створеній для нього посаді першого генерал-квартирмейстра. Виникло так зване Третє Верховне командування (3-тє ОХЛ), вирішальне слово в якому належало Гінденбургу. В ньому зосередилися не лише військові, але й політичні, дипломатичні, економічні важелі прийняття рішень. Цей новий центр влади з часом став основним, відтіснивши на другий план не лише уряд, але й кайзера з його оточенням.

Обидва воєначальники були прихильниками переходу до «тотальної війни» (термін Людендорфа) і перемоги будь-якою ціною. Необмежена підводна війна розглядалася Людендофом як єдиний засіб завершити війну перемогою. Його опонентами були ті, хто прагнув домогтися миру шляхом сепаратних договорів з країнами Антанти. Особливої гостроти дискусія з приводу підводної війни набула після «брусиловського прориву» і боїв за Верден, які показали, що Антанта має досить резервів для остаточного перелому перебігу воєнних дій на свою користь. До кінця року гору взяли прихильники необмеженої війни, але в 1916 р. рішення з цього приводу не було прийнято.

Таким чином, кампанія 1916 р. знову не привела жодну з воюючих сторін до виконання намічених стратегічних планів. Німеччина не змогла вивести з війни Францію, Австро-Угорщина – розгромити Італію. Антанта в свою чергу виявилася не в змозі узгодженими діями розгромити сили Четверного союзу. Проте перевага виявилася на боці Антанти, яка отримала перемоги в битвах у Вердена, в Трентіно, на Соммі, на полях Галичини, на Кавказі. Союзники почали переважати Четверний союз за чисельністю збройних сил і озброєння. Щоб здолати серйозні труднощі мобілізації, в Німеччині почали призивати в армію 19-річних юнаків, в Австро-Угорщині і Туреччині призивний вік було збільшено відповідно до 55 і 50 років. Фізичні, моральні й економічні сили країн Четверного блоку в 1916 р. було доведено до крайнього напруження.

Пошуки миру. Невдачі на фронтах призвели до активізації в Німеччині прихильників мирних переговорів, хоч зондування ґрунту для замирення відбувалося вже з грудня 1914 р. В червні 1916 р. гамбурзький банкір Варбург під час зустрічі в Стокгольмі з товаришем (заступником) голови Думи А.Протопоповим виклав йому умови миру з Росією. Переговори відбулися за ініціативою німецької сторони, однак продовження не отримали.

Наприкінці 1916 р. у відповідь на посередницькі зусилля президента США В.Вільсона Німеччина виступила з мирною ініціативою. 29 листопада канцлер Бетман-Гольвег з трибуни рейхстагу запропонував Антанті сісти за стіл переговорів без будь-яких попередніх умов. 12 грудня ці пропозиції були оприлюдненні в ноті на ім'я американського повіреного у справах. В країнах Антанти її сприйняли як пропагандистський маневр, що мав продемонструвати перед «своєю» громадськістю власну миролюбність і тим самим відновити національну згоду в країні.

Британський кабінет відкинув будь-яку можливість домовленості на основі компромісу, вимагав «достатньої компенсації за минуле, достатніх гарантій на майбутнє». Такими вважалися відновлення незалежності Бельгії, передача Франції Ельзасу і Лотарингії, надання об'єднаній Польщі автономних прав, територіальні прирощення Сербії і Румунії, компенсації Італії, перерозподіл колоній. Французький уряд назвав будь-яку спробу замирення «святотатством», підкреслюючи неможливість завершення війни без повернення Франції Ельзасу і Лотарингії. Дещо пізніше з'явилося уточнення антантівської програми: «звільнення італійців, слов'ян, румун, чехів і словаків від чужоземного ярма», «вигнання з Європи Османської імперії», позбавлення континенту від «жорстокого ярма прусського мілітаризму».

Хоч президент Вудро Вільсон, виступаючи посередником в досягненні миру між воюючими сторонами, заявляв, що США підтримають у війні ту сторону, яка прийме американські пропозиції, 6 квітня 1917 р. США оголосили війну Німеччині. Таке рішення спричинив початок Німеччиною необмеженої підводної війни з 1 лютого 1917 р. з метою створення щільної блокади Великої Британії і виведення її з війни. Це порушувало принцип «свободи морів» і зазнавали значної шкоди американській торгівлі. Додаткових аргументів на користь оголошення війни Німеччині надавала перехоплена розвідкою «нота Циммермана», що свідчила про прагнення Німеччини залучити Мексику у війну проти США. Сполучені Штати офіційно не увійшли до Антанти і вступили у війну як «країна, що приєдналася», щоб відмежуватися від таємних договорів, підписаних країнами Антанти в роки війни.

Впродовж 1917 р. на знак «континентальної солідарності» війну Німеччині оголосили Панама, Куба, Болівія, Бразилія, в 1918 р. - Гватемала, Коста-Ріка Нікарагуа, Домініканська Республіка, Гондурас. Деякі країни (Еквадор, Перу, Уругвай) лише перервали дипломатичні відносини з Німеччиною, а Мексика, Аргентина, Чилі, Венесуела, Колумбія, Парагвай, Сальвадор заявили про свій нейтралітет. Оголошення війни латиноамериканськими країнами мало формальний характер і було продиктоване скоріше бажанням довести свою вірність принципам панамериканізму. Жодна з армій латиноамериканських держав не брала участі в бойових діях в Європі.

Китай оголосив війну Німеччині 14 серпня 1917 р. під впливом США. Не заперечувала і Японія, яка, нав'язавши Китаю «21 вимогу» (січень 1915 р.), значно посилила тут свої економічній і політичні впливи. На європейський фронт Китай направив 130 тис. робітників для тилу, підготував експедиційний корпус в складі 100 тис. чол.

Кампанія 1917 р. Отже, в 1916 р. Четверний блок зазнав значних втрати і втратив стратегічну ініціативу. Після того, як в квітні 1917 р. у війну вступили США, військова перевага Антанти стала більш значною. Тож німецьке командування вирішило перейти до стратегічної оборони на усіх сухопутних фронтах. В свою чергу, Верховне командування Антанти планувало здійснити узгоджені удари на Західному і Східному фронтах, щоб завдати Центральним державам остаточної поразки.

Основним в 1917 р. став Західний фронт. Важлива роль відводилася також наступу російської армії на Східному фронті, який мав скувати сили противника, не дати перекинути їх на Західний фронт і тим самим сприяти успіху операції союзників. Наступ на усіх фронтах планувалося провести між 1 квітня і 1 травня 1917 р.

Через Лютневу революцію в Росії терміни наступу було перенесено. Беручи до уваги занепад дисципліни у військах, порушення роботи залізничного транспорту і постачання продовольством тощо, російське військове командування на чолі з новим Верховним головнокомандувачем генералом Алексєєвим (з 1 квітня 1917 р.) вважало за необхідне відкласти наступ чи навіть відмовитися від нього і перейти до оборони. Однак Тимчасовий уряд наполягав на прискореній підготовці до наступу. Це питання перестало бути лише військово-стратегічним, на перше місце вийшли політичні мотиви, оскільки перемога на фронті мала зміцнити становище Тимчасового уряду.

В основу наступальної операції на Західному фронті було покладено план головнокомандувача французькими арміями генерала Нівеля. Він передбачав здійснення головного прориву фронту на р.Ена між Реймсом і Суассоном (на відстані близько 40 км) і оточення німецьких військ. Допоміжний наступ мав скувати німецькі сили на ділянках Аррас-Бапом і між Соммою і Уазою. Найважливішою метою операції було вигнання ворога з французької території. Впевненість Нівеля в її успіху базувалася на значній перевазі військ і технічних засобів, несподіваності удару. Для проведення операції залучалося понад 100 піхотних і 10 кавалерійських дивізій, близько 1500 літаків, понад 200 танків. Німецьке командування знало про підготовку операції Антанти, проте не мало сил для її відбиття і відвело свої війська за добре зміцнену «лінію Зігфрида».

Наступальна операція англійсько-французьких військ розпочалася 9 квітня 1917 р., на головному напрямку - 16 квітня і тривала до 5 травня. Вона завершилася повним провалом. Спроби прорвати німецьку оборону не досягли успіху. Втрати при цьому були величезні – французи втратили вбитими і пораненими 180 тис. чол., англійці – 160 тис. чол., німці – 163 тис. чол., через що операція отримала назву «бійня Нівеля». Після провалу наступу, пов'язаного передусім з невдалим вибором напрямку головного удару (в найбільш укріплених пунктах), втратою несподіваності удару, відсутністю взаємодії між основними наступальними групами, генерала Нівеля на посаді головнокомандувача французької армії замінив генерал Петен.

Після провалу наступу на Західному фронті союзники почали домагатися від російського Верховного командування активізації військових дій на Східному фронті. Однак тут весною 1917 р. вперше виникла проблема масового дезертирства і відмови солдат продовжувати війну, пов'язана значною мірою з процесами демократизації армії, започаткованими Лютневою революцією. В той час як ведення війни вимагало централізації, концентрації усіх зусиль, проголошення Тимчасовим урядом демократичних прав і свобод, започаткувало розвал держави і армії.