Геоботанічне районування. Фітоценотичний покрив території України та його вплив на процеси ґрунтоутворення

Геоботанічне районування представляє собою окремий вид класифікації території за ознаками та особливостями рослинності (фітоценотичного покриву). При цьому досліджувану територію поділяють на окремі ділянки, що відрізняються характером рослинності. Загальними критеріями, на яких базується геоботанічне районування, є найбільш характерні показники рослинного покриву в їх тісному зв’язку з абіотичними умовами конкретної території. Без класифікації рослинності неможливо проводити інвентаризацію рослинності, складати карти, оцінювати продуктивність, запаси рослинних ресурсів та інші практично важливі якості. Без такої класифікації неможна вирішувати питання охорони рослинності. Геоботанічне районування має виняткове значення для практичного ґрунтознавства, оскільки ґрунтовий покрив як і рослинність тісно залежать від кліматичних умов і один від одного.

Геоботанічне районування представляє собою певні труднощі через велику різноманітність, строкатість і безперервність (континуальність) рослинного покриву. Складність класифікації рослинності пояснюється ще й тим, що рослинні угруповання, на відміну від видів, є до певної міри умовними й об’єднані в багатомірний континуум. Одночасно рослинні угруповання володіють невисоким рівнем цілісності, що зумовлює значну мінливість діагностичних ознак синтаксонів. Тому на сьогоднішній день немає загальноприйнятої класифікації рослинності й різними геоботанічними науковими школами запропоновані свої схеми її класифікації з використанням значного числа класифікаційних одиниць. Поряд із цим класифікація рослинності або синтаксономія є центральною частиною фітоценології. Рівень її розвитку відображає рівень розвитку всієї науки.

Існуючі класифікаційні схеми рослинності можна звести до трьох основних напрямків – типологічний (тут класифікаційними одиницями виступають різні фітосинтаксони), топологічний або екологічний (тут класифікаційними одиницями виступають різні фітоценоморфи), регіональний (тут класифікаційними одиницями виступають різні фітоценохори). Всі зазначені напрямки є взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими. Для українських геоботаніків найбільш традиційним є регіональний напрямок класифікації рослинності. Особливістю цього напрямку є те, що тут різноякісні елементи, що відображають характер рослинності, групуються в неповторні одиниці – фітоценохори. Фітоценохора є просторовою одиницею рослинності, що представляє собою ділянку місцевості або регіону з фітоценоморфами, які відносяться до певного синтаксономічного рангу. Фітоценохори представлені такими класифікаційними одиницями: фітоценоз, фація, місцевість, урочище, ландшафт, район, округ, провінція, область, домініон, об’єднання домініонів.

При типологічному напрямку класифікації рослинності використовують досвід систематики організмів, зокрема таксономії, застосовуючи ієрархічну систему різних класифікаційних одиниць – синтаксонів. При цьому найчастіше використовують два основні підходи – домінантний або фізіономічний та еколого-флористичний.

При домінантному підході синтаксони виділяються за домінантними видами окремих ярусів рослинних угруповань. Основними класифікаційними одиницями тут є формація – сукупність угруповань із одним домінантом (наприклад, формація дубових лісів), і асоціація, що виділяється на основі домінантів різних ярусів (наприклад, діброва горобиново-квасеницева). Цей підхід є простим і цілком придатним для класифікації лісової рослинності бореальних, суббореальних і субтропічних лісів, тобто там, де в складі угруповань наявні декілька добре виражених домінантів із сильними едифікаторними властивостями й де рослинний покрив володіє високим ступенем дискретності. Однак, цей підхід неможливо використати при класифікації рослинності лук, порушених ділянок, вирубок і пожарищ, де домінанти можуть швидко змінюватися в різні роки й навіть сезони та володіють слабкими едифікаторними властивостями, що зумовлює велику варіабельність видового складу угруповань і рослинний покрив характеризується континуальністю й гіперконтинуальністю. Тому в останні десятиріччя все більшого поширення набуває еколого-флористичний підхід. Виникнення його пов’язане з ім’ям швейцарського геоботаніка Ж. Браун-Бланке. Метод класифікації рослинності тут ґрунтується на об’єднанні угруповань на основі подібності їх флористичного складу, який, у свою чергу, визначається екологічними умовами й стадією сукцесійних перетворень. Тут також використовується система класифікаційних рангових одиниць або синтаксонів. Синтаксони встановлюються на основі діагностичних видів, серед яких розрізняють характерні, диференціюючі та константні. Характерні види зустрічаються лише в одному синтаксоні або зустрічаються в цьому синтаксоні частіше, ніж в інших. Диференціюючі види в складі синтаксону перебувають на межі свого ареалу й входять до складу декількох синтаксонів. Константні види зустрічаються в синтаксоні з високою постійністю, однак проходять через цей синтаксон «транзитом». Види, що є константними для більш низьких одиниць, можуть бути диференціюючими або характерними для вищих одиниць. Присвоєння назв синтаксонам, їх зміни та доповнення регулюється “Кодексом фітосоціологічної номенклатури” (вперше був виданий у 1976 р.). При цьому використовують такі основні синтаксономічні ранги або рівні: клас, порядок, союз, асоціація, варіант, фація. Різні синтаксономічні рівні класифікації тут мають неоднакове флористичне, екологічне та географічне їх обґрунтування. При виділені синтаксону зазначають прізвище його автора та рік затвердження. Перелік усіх синтаксонів, які зустрічаються на конкретній території, називається продромусом.

Основною синтаксономічною одиницею в системі Браун-Бланке є асоціація, що представляє собою як екологічну, так і фізіономічну категорію, до того ж визначену географічно. Асоціацію розглядають як сукупність фітоценозів, які схожі за видовим складом, структурою й взаємовідносинами видів між собою та середовищем. Вона є найдрібнішою, фізіономічно більш-менш чітко вираженою одиницею рослинного покриву. Асоціацію можна визначити як сукупність ділянок рослинності, що характеризуються однаковими фізіономічністю, структурою, видовим складом, і які розміщені в схожих умовах місцеіснування. Метод класифікації рослинності за Ж. Браун-Бланке дозволяє класифікувати різні за наповненістю видами угруповання, від флористично багатих угруповань тропічних лісів до занадто збіднених ценозів пустельної рослинності або монодомінантних та моновидових угруповань водної рослинності. Досить суттєвою перевагою цього методу є існування синтаксономічного та ієрархічного континууму його одиниць. Синтаксономічний континуум визначається можливістю відтворення певних рядів синтаксонів вищого рангу або синтаксонів у їх складі залежно від зміни екологічних умов та ареалу їх поширення. Ієрархічний континуум полягає в можливості постійної синтаксономічної корекції рангу синтаксону, залежно від поповнення інформації про флористичний склад і екологічні особливості певних синтаксонів. Сучасне вдосконалення методу класифікації Ж. Браун-Бланке полягає в розробці та використанні спеціальних комп’ютерних програм, які дозволяють спростити й прискорити процедуру обробки геоботанічних описів. Адже обробка фітоценотичних даних пов’язана з необхідністю впорядкування та виявлення структур великих масивів інформації валових таблиць описів на основі їх флористичного складу. Тому є потреба в створенні програмного забезпечення для побудови синтаксономічних схем. За його допомогою можна значно швидше проводити спеціальну обробку валової таблиці описів: виділення її активної частини, впорядкування останньої та власне класифікацію.

Для рослинного покриву суші характерна широтна зональність, яка підпорядковуєтьcя зональності клімату. Більш чітко вона виражена в північній півкулі. На просторах, найбільш віддалених від екватора, розміщуються арктичні пустелі й тундра; за ними з півночі на південь простягаються хвойні ліси, потім листяні ліси з опадаючим на зиму листям, а далі на південь – твердолисті вічнозелені ліси. В глибині материків листяні ліси на значних просторах заміщені степами. Далі в південному напрямку розміщуються обширні пустелі. На південь від них у тропічних широтах чергуються вологі тропічні ліси та сухі рідколісся й савани (таке чергування пояснюється в основному відмінностями умов зволоження при жаркому кліматі). На південь від екватора зональні зміни рослинності, що слідують ніби в зворотній послідовності, виражені неповно й менш чітко через сильну розчленованість і обмеженість площі суші. Розподіл рослинності в межах кожної широтної зони визначається: відстанню від моря до суші материка; напрямком та інтенсивністю переважаючих вітрів; наявністю значних гірських систем і хребтів, які можуть перегороджувати шлях вологим масам повітря в глибину материка, і т.п. На розподіл рослинності впливають також експозиція схилів, забезпеченість водою або порушеність стоку вод, ґрунтові умови. Найважливішим фактором, який ускладнює розподіл рослинності в кожній широтній зоні, є висотна або вертикальна поясність чи зональність, яка обумовлена кліматичними змінами (насамперед температурними) залежно від висоти над рівнем моря. Істотні зміни в характері та розподілі рослинності пов’язані з впливом господарської діяльності людини, особливо на давно заселених і густонаселених просторах.

Територія України характеризується досить різноманітним фітоценотичним покривом. Факторами, що визначають цю різноманітність, є значна протяжність території країни як у широтному, так і в меридіональному напрямках, неоднорідність рельєфу, кліматичних умов, гідрологічного режиму, ґрунтового покриву й, як наслідок, знаходження її в декількох фізико-географічних зонах, а також геологічна історія окремих її регіонів. Рослинність України об’єднується в 4 геоботанічні області та 5 геоботанічних провінцій. У свою чергу провінції поділяються на підпровінції, які поділяються на округи, а ті в свою чергу – на геоботанічні райони. З півночі на південь розміщення геоботанічних областей на території України виглядає наступним чином: 1. Європейська широколистянолісова; 2. Європейсько-Сибірська лісостепова; 3.Європейсько-Азіатська степова; 4. Середземноморська лісова. Слід також зазначити, що характер фітоценотичного покриву в кожній із областей досить сильно впливає на ґрунтові процеси та обумовлює наявність відповідних типів ґрунтів.

Європейська широколистянолісова область у межах України займає територію Українського Полісся. Вона представляє собою досить велику рівнинну ділянку. Серед основних типів рельєфу найбільш поширеними тут є льодовикові, елювіальні, еолові та денудаційні (на карбонатній основі) комплекси. Клімат помірний, із достатньою кількістю опадів. Зими м’які, літо тепле. Рівнинний рельєф, слабоводопроникні ґрунтоутворюючі або підстилаючі породи та значна атмосферна зволоженість сприяють заболочуванню території. Переважаючими типами рослинності тут є лісовий, болотний і лучний. Із лісових фітоценозів найбільш поширені соснові або бори (сосново-лишайникові, сосново-зеленомохові, сосново-рунянкові, болотні сирі), мішані дубово-соснові та дубово-грабово-соснові або субори, дубові та дубово-грабові або діброви, березові та вільхові угруповання. Болотна рослинність представлена низинними (трав’яними й трав’яно-моховими), перехідними та верховими (сфагновими, сосново-пухівково-сфагновими) болотами. Лучна рослинність поширена на материкових (суходільних і низинних), заплавних і пасовищних луках. Кліматичні умови та особливості рослинності сприяють протіканню таких ґрунтових процесів, як опідзолювання, заболочування, торфоутворення, що зумовило значне поширення в цій області підзолистих, дерново-підзолистих, болотних, торфово-болотних, меншою мірою лучних чорноземних, дернових і сірих лісових ґрунтів.

Європейсько-Сибірська лісостепова область у межах України знаходиться на південь від Українського Полісся й займає значну площу. Територія області характеризується рівнинним рельєфом, який порушується відрогами Волино-Подільської височини, Дніпровськими терасами, Лівобережним плато та долинами великих річок. Ґрунтоутворюючі породи представлені лесами, лесовими суглинками, карбонатними породами. Клімат неоднорідний, помірно-континентальний, кількість опадів зменшується в напрямку з заходу на схід. У цьому ж напрямку зростає континентальність клімату в цілому. На характері рослинності позначається проміжне положення цієї області між лісовою та степовою зонами. Тому найбільше поширення тут має лісова та степова рослинність із незначною присутністю лучних і болотних угруповань. Серед лісової рослинності переважають діброви (дубові, дубово-грабові, дубово-кленово-липові) та субори, зрідка – бори, іноді острівні бучини. В долинах рік зустрічаються ділянки заплавних лісів. Степова рослинність представлена лучними та справжніми степами (різнотравно-ковилові, різнотравно-типчаково-ковилові, різнотравно-куничниково-стоко-лосові угруповання). Лучна рослинність переважно поширена в заплавах великих річок (лучнокострицеві, повзучопирійні, лучнолисохвостові та інші угруповання), а на плакорах вона трапляється в пониженнях терас великих і середніх річок. Болотна рослинність, яка представлена майже виключно низинними болотами, приурочена до староруслових, прируслових, притерасних і долинних понижень. Особливо цінними в флористичному відношенні тут є висококарбонатні торфові болота. Кліматичні умови та особливості рослинності визначають переважаюче протікання тут таких ґрунтових процесів, як дерновий, гумусонакопичення, меншою мірою – опідзолювання та засолення. Тому найбільш поширеними в цій області є сірі опідзолені, чорноземні, дерново-карбонатні (редзини) ґрунти.

Європейсько-Азіатська степова область у межах України займає найбільшу площу. Вона простягається на південь від Лісостепу до Чорного й Азовського морів і передгір’я Криму. Рельєф її в цілому рівнинний, лише на заході територія області розчленовується схилами Волино-Подільської та Придніпровської височин, а на сході – відрогами Донецького кряжу. Розчленуванню також сприяє мережа балок і долин великих річок. Ґрунтоутворюючі породи представлені лесами, лесовими суглинками, алювіальними пісками. Клімат континентальний зі зростанням континентальності в східному та південно-східному напрямках. Переважаючим типом рослинності тут є культурна (вона займає до 75 % всієї площі області), що сформувалася на агрофітоценозах. Природна рослинність, яка в основному залишилась на малопридатних для сільськогосподарського виробництва площах, представлена степовими, лісовими, галофільними та псамофільними угрупованнями. Справжні степи збереглися мало. Для них характерне переважання в складі угруповань ксерофільних дернинних злаків. На плакорах розміщені різнотравно-типчаково-ковилові степи, на півдні переважають типчаково-ковилові або дернинно-злакові біднорізнотравні степи. В причорноморській смузі та в Присивашші трапляються злаково-полинові степи. В північній частині області в складі степової рослинності можуть зустрічатися зарості чагарників. Особливо цінними в флористичному відношенні є степові ділянки на виходах крейди та гранітів. У заплавах річок поширена лучна рослинність (остепнені луки, справжні лучнотонконогові, повзучопирійні, звичайно-бекманієві луки, рідше болотисті луки). В цій області зустрічаються подові луки, що представляють собою зниження різних розмірів, які весною після танення снігу перетворюються на своєрідні висихаючі озера. Лісова рослинність поширена мало. Ліси збереглися лише по берегах річок, верхів’ях і тальвегах балок, на крутосхилах, тобто є вододільними, схиловими (такі ліси називають байрачними) та заплавними. Байрачні ліси за своїм видовим складом є дубовими перелісками, рідше суборами або субдібровами. На заплавах зустрічаються осокорові, в’язово-дубові, вербові та вільхові ліси. Значну роль тут відіграють захисні лісосмуги та інші штучні насадження. Галофільна рослинність у степовій області представлена досить добре. Вона зустрічається на багатьох ділянках морського узбережжя й представлена солонцевими, содниковими, сарсазановими угрупованнями, що часто утворюють майже чисті зарості з малочисельним видовим складом. Псамофітна рослинність є характерною ознакою південного степу й представлена борознистокострицевими, сизокелерієвими, колосняковими, піско-вополиновими та іншими угрупованнями. Незначні площі зайняті болотною та гідрофільною рослинністю. Досить різноманітною є бур’янова рослинність, помітну роль у формуванні якої відіграють ксерофільні види. Характер рослинності та кліматичні умови сприяють розвитку тут таких ґрунтових процесів, як дерновий, гумусонакопичення, засолення. Тому переважаючими типами ґрунтів у цій області є типові та глибокі чорноземи, темно-каштанові ґрунти (переважно на півдні), у зниженнях – болотні, а також різні види засолених ґрунтів.

Середземноморська лісова область займає невелику площу й охоплює крайню південну частину Кримського півострова – південний берег Криму. Клімат області має ознаки середземноморського з характерними теплими зимами, жарким літом і відносно задовільною кількістю опадів. Природна рослинність тут, особливо в прибережній зоні, значною мірою трансформована. На південних макросхилах Гірського Криму вона збереглася краще. В приморській смузі з бідним ґрунтовим покривом формуються галофільні угруповання. Далі від моря рослинні угруповання складені вічнозеленими листяними деревами та чагарниками. Ще вище розміщена так звана шиблякова смуга, що сформована ялівцевим і фісташковим рідколіссям, фриганоїдними (їх основу складають томіляри – рослинні угруповання, де домінують ксерофітні, мезоксерофітні, мезотермічні вічнозелені низькорослі напівчагарники, чагарнички, напівчагарнички на незасолених безструктурних ґрунтах) та саваноїдними (їх основу складають специфічні угруповання, в складі яких переважають ефемери та ефемероїди без участі дерновинних і вузьколистих злаків) угрупованнями. Серед нижньогірських лісових угруповань переважають кримськососнові, кримськососново-пухнастодубові, скельнодубові. Верхній лісовий пояс утворений коховососновими, східнобуковими, східнобуково-грабовими угрупованнями. Досить своєрідною та флористично багатою є рослинність скель і кам’янистих розсипів. Ґрунтовий покрив на значній території області (в межах України) малопотужний через складний гірський рельєф. У приморській смузі найбільш виражені типові для субтропіків червоноземні ґрунти. В гірських районах поширені лісові буроземні та підзолисті ґрунти.