Поняття і сутність менеджменту

1. Поняття «менеджмент» і необхідність управління організаціями

2. Менеджмент як вид професійної діяльності.

3. Еволюція управлінської думки.

4. Закони, закономірності та принципи менеджменту.

1. Досить часто слово менеджмент використовується як синонім до керівництва або управління підприємством. Дати повне і коротке визначення цього поняття досить складно, простіше зазначити його характерні риси. Отже, менеджмент – це раціональний спосіб управління діловими організаціями; управління орієнтоване на дохідність і прибутковість; діяльність з нагляду, що використовує особливі форми організації праці; договірні й контрактні відносини між праце і капіталом; особлива галузь наукового знання і професійної спеціалізації управлінців-менеджерів, які складають адміністративний штат підприємницької організації та ін.

Менеджмент – це вид професійної діяльності, спрямований на досягнення певних передбачених цілей виробничо-господарською організацією (підприємством), яка функціонує в ринкових умовах, шляхом раціонального використання її матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Щоб забезпечити функціонування організації, нею необхідно управляти. Поняття «управління організаціями» трактується як робити що-небудь за допомогою людей і з людьми. Управління – це чітко окреслений комплекс функцій менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль). Амер. Учений Пітер Дракер вважає управління особливим видом діяльності , що перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу.

Менеджмент як діяльність з управління організаціями охоплює організацію виробництва, спрямованого на досягнення прибутку (підприємницького доходу); організацію суспільної праці людей; процеси прийняття рішень; сукупність певних стадій процесу управління.

За своїм змістом управління організаціями є процесом визначення цілей, організації взаємодії та взаємного впливу груп людей під час їхньої спільної виробничо-господарської діяльності.

Управління організаціями – здійснюваний індивідом або групою осіб процес з метою координування діяльності інших осіб, спрямований на досягнення результатів, недосяжних для жодної з цих осіб окремо.

Керівництво організаціями – процеси мотивування, регулювання і наставництва щодо методів і способів виконання робіт підлеглими.

Управлінський вплив здійснює не тільки керівник, а й інші працівники управління, які виконують функції, під функції та завдання в загальному процесі управління.

- 2 -

Процес управління забезпечується професійно підготовленими фахівцями в галузі управління, котрі створюють організації та управляють ними через постановку мети і розробку шляхів її досягнення. Уміння ставити і реалізовувати мету визначається як мистецтво точно знати, що потрібно зробити і як зробити це найкращим і дешевим способом. Цим мистецтвом має володіти відповідна категорія людей – менеджери, чию робота полягає в організації та керівництві зусиллями усього персоналу для досягнення мети. Вони забезпечують умови для продуктивної та ефективної праці зайнятих в організації працівників та одержання результатів, що відповідають поставленій меті. Отже головним завданням управлінського апарату є ефективне використання і координація всіх ресурсів організації для досягнення її мети.

Діяльність керівника залежить від його особистих якостей організатора, адміністратора, лідера. Навчитися управляти можна лише шляхом використання теоретичних знань у конкретній ситуації. Менеджери мають учитися поєднувати практику з урахуванням висновків теорії. Такий підхід дає змогу поєднати науку і мистецтво управління в єдиний процес.

 

- 3 –

Історія виникнення і розвитку менеджменту нараховує, принаймні, сім тисячоліть і 5 управлінських революцій. За початок відліку в літературі приймають зародження писемності у Давньому Шумері (5 тисячоліття до н.е.) Вважається, що це революційне досягнення в житті людства призвело до утворення особливого шару жреців-бізнесменів, пов’язаних з торговими операціями, які ведуть ділове листування і комерційні розрахунки. Тому в літературі ця перша управлінська революція характеризується як «релігійно-комерційна».

Друга управлінська революція пов’язується з діяльністю вавілонського царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), що видав звіт законів керування державою для регулювання всього різноманіття суспільних відносин між різними соціальними групами населення. Цими законами запроваджувався світський стиль керування, підсилювалися контроль і відповідальність за виконання роботи. От чому другу управлінську революцію вважають «світсько-адміністративною».

Третя управлінська революція відома як «виробничо-будівельна», тому що вона була спрямована на поєднання державних методів керування з контролем за діяльністю в сфері виробництва і будівництва. Відбулася вона в часи правління Навуходоносора ІІ (605-562 до н.е.).

Зародження капіталізму і початок індустріального прогресу європейської цивілізації – головні фактори четвертої управлінської революції ХУІІ-ХУІІІ ст.. Її результатом стало відділення менеджменту від власності (капіталу) і зародження професійного керування.

П’ята управлінська революція (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) відома як «бюрократична». Її основні результати: формування великих ієрархічних структур, поділ управлінської праці, введення норм і стандартів, встановлення посадових обов’язків і відповідальності менеджерів.

Розвиток виробництва на межі ХІХ-ХХ ст. змусив керівників зосередитися на розробці наукових і раціональних принципів управління людьми, обладнанням, матеріалами та фінансами. Ця проблема постає в двох аспектах: 1) як збільшити продуктивність за рахунок полегшення виконуваної роботи; 2) як мотивувати працівників, щоб скористатися перевагами нових методів. Менеджмент характеризується як процес злиття матеріальних ресурсів і технологій з людським потенціалом для досягнення мети організації.

Умовно розвиток науки менеджменту можна поділити на 3 етапи: перед фазу, фазу зародження і становлення наукового менеджменту (наукових шкіл у менеджменті) та сучасну фазу.

Початок передфази наукового менеджменту губиться в глибині тисячоліть, а закінчення датують 1911-м роком. У цей період управління дрібними підприємствами здійснювали практики на основі досвіду та вміння. Його передавали від покоління до покоління. Однак помітного наукового узагальнення і дослідження управління виробництвом не було. Лише в державній, церковній та військовій сферах існували великі за обсягом організації з потреб управління.

Фаза зародження і становлення наукового менеджменту пов’язана з діяльністю конкретних наукових шкіл, які мали своїх засновників і послідовників та певні методи і спрямованість досліджень.

Сучасна фаза розвитку менеджменту розпочалася в 40-ві роки ХХ ст. і продовжується нині. Розвиток теорії управління багато в чому зумовлений прогресом знань , пов’язаних з управлінням у галузях – математиці, інженерних науках, психології, соціології і антропології. Відлік часу, з якого менеджмент стали визнавати окремою наукою, розпочався з моменту виникнення наукового напряму, відомого під назвами «школа наукового управління», «наукового менеджменту», «наукової організації праці».

 

 

- 4 –

До основних законів господарського управління належать:

- Закон спеціалізації управління, сутність якого полягає в тому, що управління на підприємстві, як правило, здійснюється значною кількістю працівників, котрі спеціалізуються на виконанні конкретних функцій управління. Поділ управлінської праці об’єктивно веде до спеціалізації управлінського персоналу;

- Закон інтеграції управління. Необхідність інтеграції визначається потребою самого процесу відтворення, а відтак і управління, котре не може бути здійснене без об’єднання шляхом координації діяльності.

- Закон оптимального поєднання централізації і децентралізації управління. Використання цього закону передбачає, з одного боку, централізоване, цілеспрямоване управління, з іншого – необхідність передачі окремих функцій управління на нижчі рівні.

- Закон демократизації управління відбиває взаємовідносини між людьми в колективі, співвідношення влади і підпорядкованості. Передбачається залучення великої кількості персоналу до процесу управління.

- Закон економії часу в управлінні виступає як закон управління робочим часом. В умовах ринку важливо випередити своїх конкурентів, швидше знайти нові ринки, раніше за інших перейти на випуск нової продукції та ін.

Закономірність управління – пропорційність виробництва й управління – реалізується за допомогою планування раціональних господарських, міжгосподарських, міжгалузевих пропорцій і забезпечення ритмічної роботи підприємств та їхніх підрозділів. Система закономірносте:

1. Відповідність організації та управління стану розвитку суспільства (формування системи управління відповідно до умов функціонування економіки країни).

2. Диверсифікація виробництва та управління (освоєння нових галузей і сфер, розширення асортименту і перетворення підприємств і багатогалузеві комплекси).

3. Співвідносність керуючої і керованої систем (досягнення пропорцій між усіма елементами керованих і керуючих систем при їх формуванні і в процесі функціонування).

4. Децентралізація і демократизація управління. Децентралізація передбачає передавання нижчим рівням максимум повноважень і відповідальності у здійсненні управлінських процесів. Децентралізацію супроводжує демократизація управління, адже чим більше повноважень і відповідальності передано на нижчі рівні, тим більше працівників залучається до процесу їх реалізації.

5. Визначальна роль людського фактора у виробництві й управлінні. Одним із здобутків світового менеджменту є визнання нової ролі людини у виробництві та управлінні, створення відповідного механізму її активації.

Принципи менеджменту – основні правила, ідеї, норми поведінки, розроблені управлінською наукою та практикою, дотримання яких гарантує ефективне управління виробничо-господарською і соціальною діяльністю організацій.

Загальні принципи менеджменту:

1. Принцип наукової обґрунтованості практики менеджменту. Дотримання його передбачає: побудову системи менеджменту на основі попереднього наукового аналізу; дотримання в процесі менеджменту вимог економічних законів та закономірностей менеджменту; володіння менеджерів теорією менеджменту.

2. Принцип ефективності. Ефективність – це відношення результату до затрат. Отже, ефективним вважають менеджмент, який забезпечує максимізацію відношення результату до затрат.

3. Принцип оптимальності. Вимагає вибору найкращого варіанта рішення, побудови організаційної структури, дотримання оптимального співвідношення між результатом та затратами тощо.

4. Принцип постійного вдосконалення процесів і методів менеджменту. Процеси і методи менеджменту, які довели свою ефективність на певному етапі розвитку організації, можуть виявитись неефективними на іншому етапі. Тому необхідно дотримуватись вимог принципу постійного вдосконалення процесів і методів менеджменту.

5. Принцип плановості. Планування визначає мету, якої прагне досягти організація, стратегію строки її досягнення, ресурси, прийняття рішень, терміни виконання тощо.

6. Принцип єдності цілей. Вимагає поєднання в менеджменті цілей організації, її структурних підрозділів і окремих працівників.

7. Принцип цілісності системи менеджменту. Мета управлінських комунікацій полягає у встановленні взаєморозуміння між людьми в процесі співробітництва, спрямованого на досягнення цілей організації.

8. Принцип морального і матеріального стимулювання праці. Одним із корінних принципів менеджменту є використання спонукальних мотивів – стимулів ефективної праці (матеріальне та моральне стимулювання).

9. Принцип гнучкості організаційних структур. Цей принцип вимагає включення в кожну структуру механізмів, пристроїв і чинників навколишнього середовища, які повинні допомогти передбачати зміни і реагувати на них.