Перші наукові розвідки з історії України

 

На відміну від історичних повістей та сказань перші наукові розвідки з української історії не прет» 11 дували на повний обсяг. Вони присвячувалися конкретним проблемам і спиралися на критичне ставлення до джерел. Однією з перших таких розвідок була «История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися й откуда своє происхождение имеют й в каком состоянии ньіне находятца» (1740) російського офіцера, князя С. Митецького, який чотири роки про жив на Запорожжі. Складений на підставі власних вражень і спостережень цей твір малює цікаву картину внутрішнього устрою та побуту запорозьких козаків. Вперше цей твір С. Мишецького був надрукований О. Бодянським у 1847 р., вдруге в Одесі в 1851 р. З огляду на те, що тривалий час праця С. Мишецького залишалася у рукописі, з неї, на думку М. Марченка, компілювали Г.Ф. Міллер та О.І. Рігельман.

«На висоті тогочасної історичної науки»¹, вважав Д. Дорошенко, над історією України працював офіційний російський історіограф, академік Г. Міллер. Відомий збирач і видавець численних документальних скарбів російської історії, він чимало зробив задля впровадження у науковий вжиток принципів історичної критики. Визначальним для нього був принцип документалізації тексту у вигляді системи документальних посилань, довідкового апарату. Навряд чи можна погодитися із закидами М. Марченка щодо «прямого списування» Міллером у Мишецького. Міллер використовував «Историю о козаках запорожских» як джерело у довгому ряді інших і перш за все архівних матеріалів про запорозьких козаків. Звичайно, він мав доступ до державних архівів, і що дуже вірогідно, займався українською історією, зокрема козацтвом, за дорученням уряду (М. Грушевський).

Розвідки Міллера стали у XVIII ст. першими друкованими працями з української історії. В часописі «Ежемесячньїе сочинения, к пользе й увеселению служащие», який видавав і редагував сам Міллер, у 1760 р. були надруковані його статті „ О начале и происхождении козаков” та «Известия о козаках запорожских». У славнозвісних «портфелях» або «теках» Г. Міллера залишалася ще ціла низка його статей з української тематики, частина яких була видрукувана О. Бодянським у 1846-1847 рр.: „Записка о малороссийском народе й о запорожцях”, «Сокращенное уведомление о малой России», «Рассуждение о запорожцях и краткая выписка о малороссийском народе й запорозцах», „Разные материалы до истории Запорожья относящиеся”.

Наступний крок щодо видання матеріалів з історії України був зроблений В. Рубаном. Після закінчення Київської академії він приїздить до Петербурга, де займається літературною діяльністю. У 1774 р. В. Рубан став секретарем Г. Потьомкіна, за допомогою якого і почав друкувати матеріали української історії. Міг у 1773 р. побачили світ «Краткие политические й историческое известия о Малой России с приобщением украинских трактатов й известий о почтах, також списка духовньїх й светских тамо находяхцихся ньше чинов, числе народа й прочая». Цю публікацію В. Рубана М. Грушевський назвав «маленьким довідником»¹. У 1773 р. В. Рубан видав також збірник «Старина й Новизна». У 1777 р. опублікував «Краткую летопись Маля России с 1505 по 1776 год с из'явлением настоящего образа тамошнего правлення й с приобщением списка прежде бывших гетьманов, генеральних старшин, полковников й иерархов; також землеописания с показанием городов, рек, монастырей, церквей, числа людей, известий о почтах й других нужньїх сведений». На думку М. Грушевського, це була невеличка історична компіляція з «Краткого описання Малороссии» з доповненнями О. Безбородька. За історіографічною традицією О. Безбородьку приписується також видане В. Рубаном «Землеописание Малыя России», що являє собою географію та статистику Гетьманщини за описом 1764 р.

Перші публікації з історії, географії та статистики України оцінювались О. Безбородьком як вступ до підготовки і видання „повної малоросійської історії”. Словом, уже наприкінці 70-х років XVIII ст. у свідомості знавців та аматорів української історії відчувалися нові віяння, скристалізувалась думка про необхідність створення наукової систематичної історії України.

Не випадково, що таке завдання української історіографії було сформульовано О. Безбородьком. Освіту він здобув у Київській академії. У 1774 р. став київським полковником, а у 1775 р. по-

¹ Дорошенко Д. Огляд української історіографії. -К., 1996. - С. 41.

пнчіский М. Развитие украинских изучений в XIXв. ираскритие в них •пі І пік вопросов украиноведения / / Украинский народвего прошлом й на-щем. -Т.І.- СПб., 1914. - С. 7.

 

трапив до Петербурга. Стає секретарем Катерини II, міністром іноземних справ, канцлером. Перебуваючи на службі в північній столиці, О. Безбородько цікавиться українською старовиною, листується з земляками, збирає матеріали з історії рідного краю. До рідних звертається із проханням вислати йому з дому руко­писи, книги, документи з української історії, бо «находятся люди, кой вознамерились издать историю малороссийскую».

Разом із тим перша спроба укладення наукової історії Ук­раїни була зроблена не в Петербурзі, а в Україні. Військовий інженер, генерал-майор Олександр Рігельман склав у 1778 р. «Историю малороссийскую или повествование о козаках». О.І. Рі­гельман походив з німецької родини, яка прибула до Росії на початку XVIII ст. в оточенні принцеси Софії Шарлоти Браунш-вейг-Бранденбурзької. Закінчивши Кадетський корпус, пере­бував на військово-інженерній службі здебільшого в Україні. Протягом 40 років служби бував О. Рігельман і серед запорозь­ких та донських козаків, воював з турками, жив на Полтавщині та Чернігівщині. Друга дружина О. Рігельмана була з відомо­го старшинського роду Лизогубів. Звичайно, цей «зукраїнізований німець російської служби» (Д. Дорошенко) цікавився ук­раїнською старовиною, вів спостереження, робив власні записи про побут, звичаї та сучасний йому устрій краю. Згодом у відставці, на дозвіллі, у своєму маєтку в с. Андріївці Чернігів­ського повіту він переробив свою ранню працю з історії Украї­ни, готуючи її до друку. Втім намір автора не здійснився. Праця О. Рігельмана під назвою «Летописное повествование о Малой России й ее народа й козаках вообще... собрано й составлено чрез трудьі инженер генерал-майора й кавалера Олександра Ригель-мана 1785—8 года» була видана О. Бодянським у 1848 р.

З «Предуведомления к читателю» відомо, що Рігельман був обізнаний з двома українськими історіями, автори яких були йому невідомі (очевидно, йдеться про літописи Самовидця і Граб'янки), в яких багато чого не вистачало, «а пача о начале народа своего пишут, как видно с баснословия, несправедли­во». Певно, Рігельмана вже не задовольняла легендарність та казковість козацьких літописів, і своєю працею він робить крок уперед до наукової, критичної історії.

На відміну від своїх попередників автор значно розширює джерельну базу дослідження української історії, використову­ючи різноманітні документальні, фольклорні та наративні ма­теріали: російські і польські документальні джерела, народні історичні пісні, власні спостереження і записи, Четьї Мінеї, Синопсис, «Ядро російської історії» О. Манкієва (А. Хілкова), польські хроніки, придворні записи тощо.

Історична ідеологія О. Рігельмана не виходить за межі стар­шинського раціоналізму. Головними дійовими особами україн­ської історії у нього, як і попередніх авторів, виступають геть­мани, козацька старшина, генеральна, полкова та ін. Провідни­ми діячами сучасної української історії, в його зображенні, по­стають Катерина II — «главный командир всей Малой России» та П. Рум'янцев, заслугою якого було «приведение М. России в благополучнеє состояние й благоучреждение».

Схема оповідання О. Рігельмана містить досить повну істо­рію України від легендарних часів Кия, Щека і Хорива до 80-х років XVIII ст. Щодо проблеми походження українського наро­ду, то Рігельман відкидає застарілу скіфсько-хозарську концеп­цію козацьких літописців і додержується версії про слов'янське походження козацтва. Прабатьківщиною слов'ян він вважає область у «Красноруссии» (Галичині), терени між Дніпром, Дністром та Віслою. Виникнення козацтва О. Рігельман відно­сив до X ст., коли з'явилися «косаки» або «козаки», які служили київським князям, а потім воювали з ними. Згодом на землях України з'явилися татари, а в XVI ст. — черкеси. Цікаво, що О. Рі­гельман досить широко вживає терміни «Україна» та «українці».

Про новітні віяння в українському історіописанні свідчить гой факт, що О. Рігельмана цікавить внутрішня історія україн­ського суспільства: козацький побут, звичаї, громадський устрій України. Свій твір автор супроводжує додатками: 1. «Что в 1878 г. в Малой России быть случилося» (про перебування Катерини II в Україні); 2. «Особое описание о бывших запорожских козаках»; 3. «Описание пребывающих малороссийских народов жительства, обычаев й обрядов, нынешних й прежних»; 4. «Виписки»; 5. «Список именной всем бывшим в Ма­лой России гетманов»), в якому подані короткі біографічні відо­мості.

Певна річ, Рігельман уже стояв на порозі просвітницької істо­ріографії, знаками якої були «громадянське суспільство», «істо­рія громадянського суспільства», «громадянська історія», «внут­рішня історія». Просвітницька історіографія, на відміну від тра­диційного історіописання, була зосереджена на усвідомленні внутрішніх засад зовнішньої політичної та воєнно-дипломатич­ної історії, а саме: історії законів, форм державного устрою, релігії, господарства, фінансів, армії, флоту, торгівлі, звичаїв, побуту, клімату, статистики окремих регіонів, земель, країн. Не пипадково О. Рігельман подав до свого твору 28 малюнків, що юбражували представників різних соціальних верств — геть­мана, полковника, сотника, козаків, панів, шляхтянок, селянок, І також дві мапи: одну давню, другу - кінця XVIII ст.

У 1778 р. О. Рігельман написав історію донських козаків -«История или повествование о Донских козаках, собранная й составленная чрез труд инж.-ген.-майора й кавалера Александра Ригельмана 1778 года», яка була надрукована О. Бодянським у 1847 р.

Місце і значення праці О. Рігельмана в українському історіописанні вже досить чітко визначені попередніми дослідни­ками (В. Іконніков, Д. Дорошенко), його «Летописное повество­вание о Малой России й ее народе» стоїть на рубежі літописно­го оповідання та критичної історії.